зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Тетяна Степанчикова

З історії гебрейського театру у Львові

Пуримшпіль

Вважають, що гебреям театр забороняв Талмуд. Вважають, що вони різних видовищ уникають, наче гріха. Але це – легенда. Так, дійсно, Талмуд забороняє діяння публічні, особливо жінкам. Доброчесна гебрейка очі перед сторонніми не підніме, ніколи слова не промовить.

Але от приходить свято Суботи. Хто є головним героєм Шабатовим? Жінка. Коли вона, в святковій одежі, промовляє благословення над свічками, то хто не скаже: “Оце театр!” Тут не тільки треба знати, що говорити, але й вміти те сказати.

А чи ви бачили обряд благословення їжі? А процесію гебреїв у синагозі з Торою? А як б’ють тарілку на заручинах чи як під хуппою стають під час вінчання? Це ж все – театр.

А вже як святкують Песах, Хануку, які забави гудять на свято Пурим! На цілий Львів чути їхні карнавали. Чого тут тільки не побачиш! Най би львівські хлопці зі своїм “Святом Дурнів” повчилися. Їхнє вшанування “дурнуватого короля” не годне й в слід вступити гебрейським віншуванням “Пуримського Ребе”. Гебрейського карнавалу і Талмуд не заборонить: під маскою, в костюмах – кажи, що хочеш, виробляй, що можеш. Це як в русинів на свято “Меланки”, де хлопці граються в козу, у ведмедя, в кота...

Веселе свято Пурим! Напився досхочу червоного вина й волай на ціле місто. Бо на те в гебреїв свято, щоб раз на рік дуріти привселюдно. Ніхто не заборонить. Хочеш – волочися за “Пуримським Ребе”, хочеш – удавай із себе бургомістра й чіпляйся до людей з повчанням; той напнув волохату шубу й каже, що він цап. І пропонує за його, за цапову душу, подати ще червоного вина. Одні хлопці переодягнулися в дівок, инші чіпляються до них, немов не знають, що жінкам на карнавали – зась! Той також перебрався в жінку і плаче немов вдова, на метр хустинка витирати сльози. Аж ось вшкварила музика – і він вже гопцяє: ноги вище голови. На карнавалі кого лишень нема: сторожі з помелами, чорти з рогами і хвостами, жінки з довгими – до пояса – язиками; кажани, собаки й віслюки з великими потворними вухами, рогаті тварюки й лицарі з мітлою замість списа... Що й не кажи, а веселе свято Пурим!

А сам пуримшпіль – народна сценка, розіграна гебрейськими акторами, яких здавна називають пуримшпілерами. Вони все про “Книгу Естер” знають: про те, як вона врятувала гебреїв від злочинця Омана разом зі своїм дядечком Мардохаєм. Але ж і весела то забава! Від найменших “школяриків” з хедера до дорослих учнів з ієшиви, від старших гебреїв з Передмістя до молодиків – всіх єднає святкова вистава пуримшпіля. Ролі всі знають, наперед змалечку знають, чия родина кого представляти буде: от ти, Мошко, – Цар. І син твій буде, як виросте, Царем. А ти, Соломоне, – Естер, і синочок твій буде Естер. Мендель – Оман. От внук його вже підростає, і знає, що також буде Оманом. І костюми в кожній родині зберігаються. Раз на рік витягаються зі скрині – і до діла!

І кажуть, що гебреї бояться театру? Та хто з гебреями зрівняється у театральній справі? Хто заспіває так, як ті хазани? Не думайте, що вони лише у синагозі під час відправи духовні пісні співати вміють. Авжеж! Он до польських багатіїв гебрейських хазанів задля забави запрошують. Думаєте, не йдуть? Ще й як! За гроші? Лапсердак підшиють, бороду поголять й підуть! Їх навіть до шинків просять. Бо ніхто так, як вони, й народної пісні не вшкварить. Яку вам треба пісню? Гебрейську – будь ласка! Русинську – маєш русинську! Польську – нема питань! Німецьку – так німецьку! А от арії з опер не заспівають! Арії з опер? От вам і арія з опери – без проблем!

[...]

Бродерзінгери

Гебреї Львова завжди любили місто Броди, що славилося досвідченими майстрами – реальними конкурентами цеховикам Львова. Тому ті й не дозволяли бродівчанам селитися у Львові.

Зате тут, у Бродах, гебреї були самі собі господарі. Вироблені ними товари збувалися на численних ярмарках, котрі вирували навколо протягом майже цілого року. На тих торговищах траплялося купців видимо-невидимо: зі Стамбула, з Києва, з Будапешта, з Бухареста, з Варшави, зі Львова. Життя у невеликих Бродах буяло, гебреї багатіли, особливо ті, що провадили оптовий гендль. Про їхні достатки слава котилася по всіх усюдах. Коли ж побудували у Львові перший театр – знамените видовище Булля, а при ньому ще й залу редутову, то бродівські гебрейки блиском своїх коштовностей викликали заздрість львівських шляхтянок. У Бродах все і завжди було найкращим. І через це прозвали місто Галицьким Єрусалимом.

У такому славному місті і зростав Бер, син Маргуліса. І хоч його батько не належав до тих, хто їздив до Львівського театру Булля, зате ходив з хлопчиком до синагоги, і там син підспівував своїм чистим голосочком та мріяв: от коли підросте, то буде таким, як кантор...

Та йому ледь минуло десять років, коли помер батько. Лишився Бер малий сиротою. Прочитавши, як годиться синові, семиденний кадиш (заупокійну молитву) по батькові, пішов шукати притулку у шевській майстерні. Головне було не втрачати надії, покладатись на Бога і вірити у свою долю.

Звичайно, краще було б піти йому вчитись на кантора. Бо досі згадують бродівчани: як співав хлопчисько, бувало, в синагозі “Владико Небесний!”, то не лишалось жодного гебрея, не кажучи вже про жінок на галереї, хто б не витирав очі. А як виводив він “Вісімнадцять благословень!”...

Так, кантором бути добре, але мусиш мати в руках “рукомесло”. Він же чоловік, мусить матір підтримувати. І старанно працюючи у шевця, Бер продовжував виводити своїм голосочком знайомі та рідні духовні солоспіви. Якось він заспівав такої, що ніхто ще не чув. Це була його власна пісня, натхненна безсмертним “Владико Небесним”! Новий хлопчик, що працював другий тиждень поруч з ним, приголомшено великими круглими очима втупився у нього:

– Звідки ти того навчився?

– Сам придумав.

– Сам!?..

– Хочеш, і тебе навчу?..

На другий день вони вже співали вдвох. А потім... Потім до них приєднався третій, а далі четвертий, і так пішло. Хлопці виводили дружно і так щемливо, що до вбогого будиночка, де проживав Бер з матір’ю, вдовою Маргуліса, вечорами почали сходитися люди. ... У дні липневого ярмарку приїхав у Броди український хор. Бері всі його хлопці побігли слухати, як співають русини. Такої краси співу вони не чули навіть у синагозі. Дивлячись, який успіх мали мандрівні артисти, хлопці вирішили: а нумо й собі утворимо свій хор – гебрейський.

На перший, оголошений ними виступ, зібралася вся вулиця. Хлопці співали ангельськими голосами, а жінки плакали. Потім співали для чужих – і також успішно. Та незабаром ярмарок скінчився. Хлопці вирішили поїхати до сусіднього містечка.

Їх ще ніхто не знав, тому й не здивувалися, почувши, як один сторонній запитав: “Де тут нині оці “бродерзінгери” співатимуть?”

“Бродерзінгери” – це було про них. Віднині і назавжди вони стали “бродерзінгерами” – співаками з Бродів.

Співали те, з чого починали літніми вечорами біля будиночка вдови Маргуліса: з духовних солоспівів, серед яких і найпрекрасніший “Владико Небесний!”, далі пісні народні, пісні самого Бера. Їхні виступи часом нагадували римовані оповідання, які люди слухали й дивувалися: правду співали хлопці про гебрейське важке й принизливе життя. Ніхто з них – ні хористи, ні сам Бер – ніколи не їздили до Львова, не бували у тамтешній німецькій опері. Але ті, що відвідували ті вистави, а потім слухали бродерзінгерів, казали, хитаючи головою, що їхні виступи часом нагадують сцени з опер. Вони стали провесінню гебрейського професійного театру. Згодом вони будуть записані до всіх без винятку енциклопедій світу як перші гебрейські актори.

Ми далекі від думки, що, здобуваючи на шляхах Галичини свій нелегкий хліб, бродерзінгери когось наслідували. Їхня творчість була абсолютно самобутня, хоч і розвивалась за тими ж законами, що й демократичний театр будь-якого народу. Трупа мандрувала з Бродів до Підкаменя, звідти до Ясси, шукаючи кращої долі, вищі гонорари, ситніші обіди...

Там, у Яссах, у 1868 році захворів та помер сам Бер Маргуліс, залишивши своїм побратимам близько 200 створених та оброблених ним самим пісень.

[...]

Шолом-Алейхем і львівський гебрейський театр

У 1905 році до Львова, рятуючись від чорносотенців та погромників у Росії, приїздить Шолом Рабинович. Нині він добре відомий усім як великий письменник Шолом-Алейхем. У Галичині Шолом Рабинович був вражений зовсім иншим устроєм життя. Тут гебреї – й бідні, й багаті – відчували себе повноцінними громадянами. Замешкавши із сім’єю на вулиці Котельній, 1, у колишньому Краківському передмісті, письменник уважно придивляється до гебрейських поселень.

Очевидно, що воно дуже відрізняється від життя його одновірців у Наддніпрянській Україні. Адже там, у Києві, у великому столичному місті, гебрей не має права навіть заночувати в готелі, і змушений був шукати притулку десь у приміських або дачних поселеннях. Вразила Шолом-Алейхема наявність 27 синагог у Львові: ортодоксальних, хасидських, прогресистських, цехових, братських, молільних домів тощо. Звичайно, були колись і тут утиски, бували й погроми. Але після конституції 1867 року гебреї певно ж почуваються вільніше.

Трохи далі від старого й нового центрів міста, на вулиці Св. Терези, 26, вони побудували свій Єврейський академічний дім з великою залою та приміщеннями, де розташувалися товариства “Спілка” та “Штука” (мистецьке об’єднання), хор “Кінор”, під керівництвом його засновника, обдарованого музиканта Яна Галля, камерний гебрейський оркестр і ще чимало чого. У 1904 році споруджено будинок гебрейських ремісничих об’єднань “Яд-Харузім”, де знайшла притулок знаменита на весь світ гебрейська Театральна Корпорація, заснована А.Гольдфаденом. Корпорація пильнувала і професійні права, і чесноти акторські, підтримувала матеріальну незалежність гебрейських лицедіїв.

У міському оркестрі, що його утримує сам магістрат теж більшість музик – гебреї. Керує ним знаменитий австрійський військовий капельмейстер Маурицій Фалль, син відомого австрійського композитора Леона Фалля, чиї оперетки грають у театрі Скарбека.

Театр Скарбека такий величезний, що за три дні не обійдеш! Тут у брамі № 5, як від площі Каструм повернути ліворуч, а потім ще трошки пройти, а далі праворуч, а потім ліворуч, тільки на другий поверх не ходіть, бо треба на перший, то там знайдете льокаль, де є Товариство дрібних купців, звісно ж гебрейських. Там вони слухають лекції та концерти. А поруч, недалеко від Котельної № 1, де він, Шолом-Алейхем, тепер мешкає, є ще зал “Хасса”. Його туди недавно, на Шпитальну, 38, запрошували – знову якийсь вечір музичний. Отак живуть гебреї у Львові. А є ще тут гебрейське Товариство освітянське. Називається “Тоїнбіїхала”. Теж запрошує. Де ж це видано, щоб у центрі такого великого міста, як Львів, гебреї утримували б освітянські клуби, де читали б лекції професори, виступали б гебрейські письменники? На вулиці Сикстуській, 23 – Клуб інтелігенції гебрейської. На площі Смолки – гебрейські кав’ярні.

У гебрейському театрі, на вулиці Ягеллонській, 11 Шолом Рабинович познайомився з достойником Якубом Бер-Гімплем – антрепренером, та його синами: один – музикант, другий – адміністратор; з художником Лілієном, який прагне на сцені зберегти дух і традиції релігійних та народних свят гебрейства.

Переживши перший шок після зіткнення з новим укладом життя, з вільним розвоєм гебрейства у Львові, Шолом Рабинович незчувся, як знову повернувся до свого натурального єства, яке називалося великий пересмішник Шолом-Алейхем.

* * *

Вистави гебрейського театру Гімпля у Львові не могли залишити байдужими нікого. Поступово складався той імідж театру Гімпля, який потім буде позначено в енциклопедії як “визначний, істинно гебрейський театр Европи”.

Як же тоді розуміти вбивчу характеристику театру у знаменитому гебрейському театральному романі Шолом-Алейхема “Блукаючі зірки”? О, ви забули, з ким маєте справу. Адже все ставало об’єктом його іронічного дослідження, у якому перепадало всім – і акторам, і глядачам.

Що таке гебрейський театр? “Світ, де люди переодягаються, перевтілюються, крутяться й вертяться, вимовляють дивні слова, співають, танцюють й виробляють такі “штучки”, що просто дивуєшся: або до того смішно, що тріснути можна, або так сумно, що слізьми обливаєшся”.

А публіка? “Гебрейська публіка, яка понині не дуже розбещена ані хорошим театром, ані талановитими п’єсами, ані знаменитими акторами?..” “Публіка напосідала на театр, билася за квитки і аплодувала, відбиваючи собі руки”, “...публіка бігла до театру не через те, що розумілася на тонкощах мистецтва, а швидше тому, що весь світ дивувався на це чудо”, а “світ, як то кажуть, ще з глузду не з’їхав” .

Про акторів: “Всій гебрейській мандрівній трупі в цілому – гріш ціна. Гебрейський театр... не більш як балаган, блюзнірство, темрява безпросвітна. Він мертвий, немов цвинтар”...

І лише поява окремих талановитих акторів-“зірок” спроможна перетворити це видовисько: “з тієї хвилини як на сцені з’являється Рафалеско, відразу з’являється світло у всіх її куточках. Світло, тепло й радість. Все оживає, все рухається. Це вже більше не сцена, не театр. Це саме життя”.

Опис гебрейського театру у самому Львові базується не лише на зображенні театру Гімпля. Це швидше узагальнення всього побаченого і почутого серед гебреїв Львова. На сторінках книги – гротескне втілення всіх тих рис, що принижують театр як явище мистецтва. Тут перо сатирика не шкодує нічого: від тьмяної гасової лампи, яка ледь освітлює залаштунковий простір, до примадонни, котра донедавна прала чужу білизну, а нині крутить хвостом на сцені. І все завдяки своїй “чудовій талії та величній фігурі”.

І у Львові, де “віддавна існував гебрейський театр”, публіка також специфічна. “Їй абищо піднесеш – вона все рівно пальчики обсмокче, буде горлати “браво” та шаленіти” Театр тут, як і скрізь, годує публіку мелодрамами, що крають душу, та трагедіями із гучними назвами: “Шміндер Втікач на аутодафе”, “Кривава інквізиція часів Собеського”, “Ізабелла з тонкою талією”, а також иншими, подібними до них перлами, які вигадуються у сутінках... розбійниками пера”. Поняття “літературна драма” тут відсутнє. Замість нього граються “сучасні” п’єси на кшталт “Хінке-Пінке”, “Шлойма Горгл”, “Скачи в ліжко”, “Велвеле їсть компот”. Про акторів пишеться ще нещадніше. Письменник не шкодує фарб для змалювання не лише красуні-примадонни Генрієтти Швалб, але й ще гостріше висміює її брата – трагіка Ізака Швалба, незадовго перед тим “папіросника”, гендляра-сигаретника. (“Коли він грає лиходія, тирана чи просто бандита, на нього прямо дивитися страшно: його розбишацькі очі наливаються кров’ю... а червоне обличчя, обличчя виродка, робиться страхітливим”. Десь промайне тепла посмішка при змалюванні характерної актриси мадам Черняк. Її називають ім’ям героїні п’єси А.Гольдфадена “Брайнделе-Козак” (мабуть, за виконання чільної ролі). Вона маленька, повненька, немов діжка, з білим круглим, як місяць обличчям, з японськими оченятами, смішно вбрана, завжди у якійсь невідповідній віку та статусу одежині. Але душевна доброта, незахищеність і просто талант людяности визначають її серед инших акторів, роблять однією з головних героїнь роману. Та Брайнделе-Козак – це виняток. Серед “львівських” акторів – жодної особистості. Всі вони невизначені, сіренькі, затуркані бідністю та безталанням люди. Єдина розрада для них – це вечеря за рахунок “мецената” у кафе “Монополь” на площі Мар’яцькій, 8, де подають кошерну ковбасу та пиво.

“Сальон” каварні, вбраний у стилі “сецесії”, задекорований червоним оксамитом, свідчить про те, що “льокаль” є досить престижним. Тут встановлені три нові, виписані з Відня, більярди, є велика читальня з книгами “письменників краю та закордонних” – різними мовами. Різними мовами і газети. Господар кнайпи, Францішек Гексль, зустрічаючи гостей, з гордістю повідомляє їх, що в нього в “льокалю” встановлено освітлення Ауера й досконала вентиляція, що можна випити “каву, гербату й чеколяду” й скористатися телефоном. Це клуб, який відіграє помітну ролю у житті творчої інтелігенції міста.

“Тут бідний... митець, що зазвичай мешкає в найпідлішій норі, без світла, без повітря і без тепла зимою, знаходив... комфорт: вигідне сидження, тепло, чимало світла... цікаве товариство і розвагу та хвильове забуття невеселої дійсності – все це за ціну кільканадцятьох сотиків, які він платив за чай чи каву. За цю ціну він впродовж цілих годин міг грати ролю справжньої людини і мав змогу працювати інтелектуально”, – згадує поет “молодомузівець” Петро Карманський.

З любов’ю пише Шолом-Алейхем про кнайпу “Монополь”, бо там довелося йому бесідувати з Іваном Франком, який, до речі, володів мовою ідиш настільки, що був перекладачем деяких творів гебрейського письменника українською. Гебрейський театральний роман, крім сарказмів, містить у собі й прекрасні сторінки поетичного театрознавства.

Гебрейський письменник так само, як і І. Франко, страждає, зустрічаючи на сцені “брак всякої штуки”, боляче переживає відсутність смаку або акторську безпорадність на сцені гебрейській. Його болить, що у гебреїв немає театральних шкіл, “немає меценатів, вчителів, підручників, ані абетки театрального мистецтва”, що гебрейський театр пасе задніх серед инших театральних культур Европи.

Одним з найзначніших факторів піднесення гебрейського театру Шолом-Алейхем вважає працю для нього “людей з освітою”. Роль такої людини в романі виконує тихий суфлер львівського театру (вважай: театру Гімпля – Т.С.) Беня Горгл. Це саме він знаходить п’єсу К. Гуцкова “Уріель Акоста”, перекладену ідиш, з якої й починається його справжній, а не утворений провінційними газетами тріумф. А другим фактором стає проблема виховання театром своєї публіки. “Не всі знали, що за п’єса “Уріель Акоста” і хто її автор – Латайнер, Гордін, Лібін чи професор Якобі. Були й такі, що очікували, коли в наступних актах їм заспівають веселу пісеньку, щось на зразок “Мойше”. Так по всьому “театральному роману” розсипано міркування, котрі, будучи об’єднані у струнку систему, здатні скластися у послідовну естетичну програму національного гебрейського театрального мистецтва, початки якого Шолом-Алейхем зумів оцінити й витлумачити у Львові. І, без сумніву, не без впливу театру Гімпля та його зіркової творчости перших десятиліть XX ст. письменник міг зробити у своєму романі висновок, вкладений в уста героїні Рейзл, тепер уже великої співачки зі світовим ім’ям Рози Співак: “гебрейський театр, який вона колись бачила у всім його убозстві, міг у такий короткий час піднятися до істинного мистецтва. Важко було повірити, що серед гебрейських акторів, якими вона їх знала, може зрости такий гігант, така велетенська постать, такий великий митець, як Рафалеско”.

Так складімо ж усі висновки письменника докупи, і запалиться ліхтар, що освітить гебрейському театрові шлях до вершин, куди і готове, і спроможне було рухатись мистецтво національної сцени. Втім, це станеться пізніше, коли роман, розпочатий у Львові, буде завершено.

[...]


ч
и
с
л
о

29

2003

на початок на головну сторінку