зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Бартоломей Зіморович

Потрійний Львів тобто Хроніка міста Львова

Найшляхетнішим мужам, панам радним сенату Львівського

Велику прикрість завдав би уславленому імені вашому, якщо б найобширнішими похвалами, що надходять з цілої Польщі, не оцінив Львів, чиєю визначною частиною ви є, який вустами цілого королівства проголошений прикрасою і захистом руських земель. Чи цією однією розповіддю ще більше до слави його долучитися, чи ще яскравіше, де тільки можна, говорити про славу, бо ж переповнено усе панегіриками? Не заперечував би оплески всезагально відомим іменам більшості инших міст, бо Рим столицею миру, вчителем світу, Антіохію боголюбивою, Дамаск оком сходу, Панормій житницею Сицилії, Тюрінгію світлом Германії, Гібернію батьківщиною святих, Антверпен перлиною міст, Флоренцію світочем Лацію, Венецію царицею моря насмілюємося називати. Дійсно, такі сфальшовані найменування ніхто не може заперечувати, бо ж вони пролилися з голови казкового поета чи примхливого ритора, чиї молоді таланти, переважно, найбільше рясніють вишуканостями звичайних слів. А Львів, не у короткому вислові доморощеного провозвісника або мовою вчителя риторики, прихованого автора, але у публічних висловлюваннях найобширніших станів королівства названо прикрасою і оплотом Русі, і більшого свідчення і прославлення не потребує навіть сама заздрість. Де ж взяти хвалу для мужа великого імені, увінчаного пальмами, що славу тої цілої вільної держави піднесе до небес? Крім цього, я не насмілювався до такої гідності щось від себе додати; тільки оплески такому пишному зібранню, а левові вашому, який оселився під сарматським сонцем, я вирішив додати пишності історичним факелом, хоча цей факел

“тільки любов до вітчизни сильніша за всякі підстави”

передала мені, щоб у переповіданні домашніх справ будь-кому (можна поступитися) красномовством, але у ретельних дослідженнях нікому не поступався старанністю, і цю незначну данину, належну моїй батьківщині, повернув я до священної вашої скарбниці. Бо ж навіть Львів сам вимагає сказати, як справи маються, великі щодо моєї участі, більші щодо освіченості, якщо якусь маю, прагнення до якої донині в школі лона материнського дитині прищеплено, з молоком материнським під проводом батька хлопцеві влито, нарешті протягом цілого життя зроблено найдорожчими.

Без сумніву, сенат ваш ставив владу поза мою Мінерву, звідки й походять її найчисленніші таланти , бо, користуючись словами Сенеки, плебея рукою з нечистот витягнув, і щоб більше не поширювався серед простого люду, пером шляхетним за допомогою семи мужів своїх, начальників моїх, перед іменами яких вдячний встаю, над родовим гніздом виріс і тим же пером, яким перша щаслива доля підписана, відзнакам раєцьким Муз моїх передміських приписав. Отже, стільком іменам ім’я моє вирішив вашому підкорити. Коли ж инший спосіб віддячування не зовсім підходить, те саме перо, від батьків ваших прийняте, до батьківських анналів нагострив, ті фасції міські хронікам народним підкорив, щоб батьківщину, яку мені доля дала для народження, ані лівійцями для роксанів вікопомною, ані святими предками вашими дотепер не зробив мармуровою, але з цегляної літературною, з руської римською в міру сил своїх зробив. Дійсно оскільки ніхто не нехтує митцем, хіба що не знає його мистецтва, ви ж бо і науки добре знаєте і тих, хто ними достойно займається, ненавидіти не можете, Львів також мій літературний разом з його архітектором братською рукою прийміть, у цегляному довго, у літературному вічно живіть!


На герб міста Львова,
лева, який передніми лапами тримає три пагорби, відмічені зіркою:

І
Від небесних зірок і від гір, що високо вершини підносять,
Немає на світі нічого миліш, та й не треба.
І руському Львову, який цих дарів має досить,
Нічого не можуть вже дати земля ані небо.

II
Між тріумфальних відзнак гори, лозою покриті,
Гнея Помпея вони, кажуть, зробили вождем.
З неба вхопивши зірки, немовби звичайні трофеї,
Їх роздавав для своїх – жоден ще так не чинив.
Тільки одному русинському леву і гори, і зірку
Рим, тріумфуючий сам, ніби данину віддав.

Йозеф Бартоломей Зіморович


ЛЬВІВ РУСЬКИЙ

Три Львова в одному я відкриваю:

1270. (Тут і далі – рік. Прим. ред.) Перший руський, закладений Левом, княжичем руським, а радше розпочатий, ніж збудований, і тому, як усі творіння давнини, безформний, незугарний, грубий, більше до військових укріплень, ніж до міста, подібний, спочатку Львигородом названий.

1340. Другий німецький, прийнятий раніше від русинів Казимиром Великим після капітуляції, як усі свідчать, очищений польським полум’ям, змінений на краще кам’яними мурами, саксонськими правами, тевтонською залогою, названий Лембургом.

1551. Третій, що став після двох попередніх польським, яким і до сьогодні залишається. Первісні жителі, що згідно з місцевими звичаями дружин брали серед ляшських дівчат, поступово перероджувалися, бо зникли чужі звичаї потихеньку, і змінилася народна культура, і місцева мова запанувала над чужою.

Нехай хтось дивується стільком обличчям одного міста, адже і люди, і їх царства мають свої чередування, обертання і падіння. Ось Рим, вічне місто, від якого, крім древнього імені, нічого иншого не залишилося, або, як говорить панормітанський поет:

“Непереможений Рим і знищений є переможцем”.

Отже, повертаюся до Львова, названого мною тригороддям, і усе, достойне знання про кожен з них, що зміг вичерпати з домашніх анналів, роблю відомим.

Першим з правителів Русі та засновником Львова був князь Лев, найстарший син Данила, короля тої ж південної Русі, а онук Бели, короля угорського, по Констанції, сильний завдяки численним зв’язкам монархів угорських і польських. Бо ж у ті часи королі польські не роздумували принаймні про образу гідності свого маєстату, коли брали руських князівень до спільного ложа і берла. Так, Казимир, вступивши на королівський трон, Марію, дочку Володимира і Аннн, рідну сестру Константина і Василія, кесарів константинопольських, зробив собі дружиною, полякам королевою, а Болеславу Сміливому матір’ю. За тим же прикладом три Болеслави – Сміливий, Кучерявий, Білий, а крім них Мечислав, Казимир, Владислав перемішали королівську кров з усіма майже князями руськими через шлюбні зв’язки. Ось чому також володарі Русі, будучи (між собою) через дочок у кровних зв’язках, коли траплялися тяжкі війни, посилали своїх зятів.

Роман, дід нашого Лева, Казимиру, сину Кривоустого, родичеві по Єлені, княгині белзькій, зробив вигідну справу проти Мечислава Старого і навіть раніше захопив першість у битвах, а при річці Мозгава дістав багато поранень. Кращою була доля Данилові, батькові Лева, який надав підтримку Болеславу Стидливому, бо ж моравів, приборканих залізом, привів до послуху, який вони порушили. Поляки своякам і сусідам своїм, яких колись відкинуто популярними діями верховних влад, ще повільніше, ніж своїм родичам, надали взаємну послугу. Бо ж дійсно, жадоба панування, привабливіша за всі пристрасті, нерідко зв’язувала обидвох між собою: поляків, яким видавалося, що зростають на загибель їм, русинів, які кричали, що поляки під виглядом допомоги собі видобувають перемогу.

1202. Таким чином, після того, як скіфи, найбільші варвари з усіх варварів, з Каспійського моря виринули, як з безодні, охлялі з голоду та злиднів і готові до всіляких безчинств, спустошивши обидві Азії, куманів, гетів, половців, розпорошивши їх лише тільки брязканням зброї і кінським тупотом, або викинувши їх з осель з тамтого боку Танаїсу та Меотіди, вдерлися навіть до Херсонесу Таврійського і вже нависли (погрозою) над спинами русинів. Данило Романович, який на той час іменувався королем руським, першим відчув силу татар і союз з ними використав, на що охоче пристали скіфські посли, і тим своїм прикладом цілу Русь перетягнув на бік скіфів. А звідтам русини, пригнічені татарською загрозою і необхідністю, якій навіть боги підкоряються, відірвані від поляків ніби стихійним лихом, через найбільший злочин, християни з магометанами, споріднені проти близьких, використали засідки, зброю, силу, об’єднали руську спритність із скіфською швидкістю і своїми головами звели міст до Польщі. Скіфи, підбадьорені такою поблажливістю русинів, бо вже майже ціла Татарія перенеслася на Русь, частіше з’являючись з прикордонних її схованок мовчазним натовпом, випереджуючи звістку про свій прихід, (проносячись) через обидві Польщі, Сілезію, Моравію, Угорщину, шаленіли в пожежах, вбивствах, розпутах і звідусіль стягали у Руські надра здобич, як до якогось величезного розбишацького лігва; знову і знову невинною кров’ю позначали свої шляхи у Польщі, полишаючи за собою порушені могили, залишаючи напівмертвих, позбавляючи спустошені поля орачів, аж поки свою жорстокість не вгамували вбивствами, а хтивість безстидствами, і ненаситна жадібність варварів не вдовільнилася грабунками.

[Лев відданий татарам у залогу]. Найбільша частина цих поразок – Лев Руський, заприсяжений союзник варварів, наглядач доріг, головуючий військ, творець машин у завойованих твердинях, загарбник і подільник здобичі, захопленої у сусідів. Бо ж зовсім ще молодим був відданий батьком Данилом татарам у заручники і в їхніх шатрах призвичаївся до всіляких дикостей, і легко подібністю звичаїв грубого народу до себе притягував душі (людей).

1240. Тоді визнаний найзнатнішими, невід’ємний супутник татарських вторгнень, вирушав як солдат з Кайданом і Баттою, тиранами жахливого імені, які Угорщину та Польщу залізом потопили в крові, осквернили вогнем, спустошили грабунками. Нарешті наситившись таким розбійництвом, Ногаєві і Телебузі, найкривавішим татарським князькам, підніс князювання у Польщі і надав допомогу, зібравши численне військо з руських добровольців.

1259. Нарешті з цього королівства, найнегіднішим чином вбивствами, пожежами, грабунками спустошеного, кривавої різні, вчиненої проти переможених у Сандомирському замку, взагалі усіх нещасть, завданих татарами польському народу поза законами війни, винятковий підбурювач, помічник і довірений Ахат повстав. Проте такого роду послугами пожадливі руки скіфів, які вважають ганебним жити інакше, як з грабунків, спромігся схилити (на свій бік), але, тим не менше, на Русі трапляється і худоба вільна, і люди, як що-небудь очевидне, приводять з собою полоненого, не зважаючи ані на святині, ані на неосвячені будівлі, але, оскільки Польща не в стані (дати раду) своїм злочинам, віднімаючи союзників у ворогів, і ці прихлібники скіфського братства достатньо варварським жартом віддавали голос.

Коли Лев зрозумів, що його вовк за вуха схопив, вирішив якнайскоріше забезпечити безпеку власну та маєткам князівства, яке між кувадлом поляків і молотом скіфів знаходиться, почував себе безпечнішим і влітку, і взимку, коли був оточений охороною. Оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували нападами Руську землю, всі пани, задумуючи охорону для великої кількості беззахисного люду, закладали укріплення або на стрімких пагорбах, або між недоступними болотами, розуміючи, що наїзди неприятельські не тільки силою зброї, але й твердинею мурів стримати можна. За їхнім прикладом наш Лев заходився будувати твердиню.

1270. Твердиня Львівська зводиться. Угледівши втім на самій границі своєї провінції гору, вигляду оборонного, знизу лісистими долинами ніби засувами опоясану, а доступом до верхівки дуже прикрим (що може стримати ворога, бо тяжко дихати на такій стрімнині), зараз же на її верхівці замок з брил, там же ж виламаних, збудував, загорожами та міцними частоколами оточив, у яких поскладав княжі клейноди, скарб, трофеї, арсенал, і сам, почуваючись на цій верхівці безпечнішим, заложив тут столицю свою князівську.

Ця гора, спочатку названа замком, створила пізніше біля свого підніжжя болотисті перепони для міста Львова, досить бридкі і не покращені жодними людськими помислами. Врешті князь перебув лише зиму в цьому замку і через невигідне помешкання, що постійно обдувалося жорстоким північним вітром, також і через невигідність підйому, яким ледве піднімалася задихана худоба, зненавидів це місце.

Замок Низький будується. Недалеко другий замок, більш пристосований до житла і для оборони, поставив у заболоченій місцевості, а вищий призначив для надійного сховища від приїжджих чужинців скарбів, що там зберігаються на випадок війни, і дружина з вартою вдень і вночі без сну охороняли (скарб). А княжа служба, як-от челядь, стражі-прибічники й инші придворні, мали бути завжди готовими до виконання панських заповідей. Вони зайняли проміжок між обома замками, оселилися у побудованих поспіхом халупах, і був там постійний рух туди й сюди; так без попереднього задуму створилася перша подобизна перехідника, перерізаного вуличками, на зразок містечка під замком. І з тих пір аж до наших часів це передмістя заселене русинами, а скоріше вірменами та жидами, і дотепер існують святині, ними збудовані, бо ж їхні предки ще за панування Лева осіли на підніжжі цієї гори.

Тим часом татари, вороги Божі і людські, не переставали грабувати Русь, яка так (відчайдушно) боронилася, забираючи людей і худобу, через що селяни, вигнані зі своїх осель, щоденно юрбами втікали до Львова в такій кількості, що ані на узгір’ї, ані в забудовах на долині поміститися не могли. Лев був попереджений про таку навалу з метою очистити підзамкові сади від тої голоти в долині, нижче стрімких укріплень обох замків, що густо позаростала лісом і, власне кажучи, призначалася для забудови міста, свого часу була для укріплень охороною, звідки можна відбивати натиски неприятеля, який надходить. Скупчена череда менше дбала про майбутнє, і аби тільки могла уникнути пазурів скіфських гарпій, вважала вигідним будь-який притулок, їм вказаний. Швидко заходилися вирубувати ліси, гаї і ставити доми з того ж матеріалу.

Аби безладно не осідала така вельми змішана громада, розподілив її був сам князь, згідно з громадським звичаєм, по народах, які складали населення міста, на чотири дільниці, тобто: для русинів, як своїх, (надано) сторону вигіднішу зі сходу, для євреїв і подібних до них правовірних сараценів з полудня, для вірмен і татар, що звикли до спільного товариства, визначено (дільницю) з півночі, а для себе і свого двору обрав Лев частину західну, бо попередньо вона вже була забудована замком. Із стількох народів, що різняться між собою мовою, звичаями, обрядами та віровизнанням, складався придворний почет Лева.

Татари, згідно з укладеною угодою, зимуючи по селах, займали найближчі зимівлі серед вигідних власних об’єднань, а багато з них творили допоміжну княжу сторожу. З тих же деякі приблуди, які всюди тягали за собою своїх вошивих домочадців, шкарадних дітисьок і їхніх матерів, більше подібних до відьм, роз’їжджали скрізь на возах і, будучи в захопленні від такої великої кількості плодючої землі, спокусившись достатком, легкістю здобичі і значною платнею, зреклися власної землі і замешкали тут. І частину міста, призначену князем, зайняли. Аби, однак, чоловічий їх рід не зник в одному поколінні, від сарматських дів, таємно викрадених невільниць, яких зажадали із-за тілесної краси та подобизни, понароджували (собі) визволенців, а пізніше, коли разом з Руссю підпали під владу поляків і захоплення чи викрадення сабінянок було заборонене, то руські матрони занадто бридилися тими правовірними, і з часом їх стало менше. До сих пір живою пам’яттю про нечестивий народ є окопище, розташоване під високим замком, а в анналах історії вулиця, що сьогодні веде від Краківської брами і зветься Краківською, два століття тому мала свою назву від татар.

Вірмени від тих же татар, переходячи по-приятельськи через Велику Азію, були зрушені з своїх осідлостей наглим поштовхом і тому гвалтом загнані на Русь, спочатку були в нижній службі між піхотинцями, а пізніше, загнані юрбою до скіфських рот, могли відзначатися рицарськими доблестями, здобувши вольність. Однак, будучи християнами, об’єднаними між собою товариством і абсурдним шалом до Магомета, а також маючи характер, подібний через нелюдську відданість на татарський, до чого частково звикли монархи, легко перейшли під хоругви Лева і, як військові, зайняли з його волі всю четверту частину міста.

Єврейські пиявиці, які звикли жиріти бідністю сусідів, непрошеними до повних руських комор проникли під вивіскою купецтва подібно до щурячих зграй, коли їхні суперники татари серед Роксоланії заклали розподільник своїх експедицій, дійсно вигідний для торгу з чужої здобичі. Львів вже тоді був набагато більший за звичайне розбійницьке кубло, де просто розправлялися з невільниками, рахували (гроші) і все абсолютно від грабіжників відбирали та складали. Цим займалися визначені особи, які продавали на рахунок і міру, а насправді за безцінь, згідно із звичаєм, властивим усім розбійникам, що “легко здобутий товар швидко збувати”.

Коли ж між народами рознеслася звістка про такі всезагальні торги, спритні купці навіть із заморських країв, позбігалися на Русь через скелі, вогонь і море тлумами, а з усіх, жадібних до зиску, найпершими (збіглися) шабашники, яких, за словами сатирика, крім бажання, примушує гнатися ненажерливість. Після них работорговці-сарацени ще мають досвід знущання з людей, а також євреї, які продавали лахміття, начиння, міняли гроші, а иншим азіатським пентаполітанцям, хтивим до подібних розваг, за високу ціну продавали гарних хлопчиків, викуплених як рабів. Усі ці народи тягнулися з найвіддаленіших країв до Львова, немовби на золотій вудці, і зайняли, як вже говорилося, четверту частину міста.

Сараценів виганяють з Русі. Плодюче єврейське плем’я розрослося до незліченого; сарацени, відомі з невіри у Христа та викрадення християнських хлопчиків, були вигнані з цілої Русі, Проте вулиця, на якій вони колись мешкали, хоча й залишена ними, спочатку називалася Сараценською, пізніше, від викрадення названа Зарванською, і донині носить ганебне ім’я.

Вважаю непотрібним писати про русинів як про прибульців, бо ж це природній паросток цього стовбура і справжні тубільці; відкладаю для наступної розповіді німців і поляків, нащадків яких раніші народи, як переварених, склали до своєї торби.

Це незугарність душі, яка роздумує, чи не заборонити поспішаючому перу далі просуватися вперед, (описуючи) об’єднані старання Руської держави зруйнувати цілий світ, з усіх майже країн до себе долучити колонії, народи, які одним лише небом між собою різняться, і зробити громадянами однієї республіки. І кожен подивлятиме корону Польського королівства, складена в одне кільце з Литви, Русі, Прусії, Мазовії, Лівонії, Жемайтії, як раніше Рим, спільна для всіх батьківщина, що сам виріс на руїнах Альби і одного дня тих самих чужинців зробив громадянами. “Подивись на більшість тих, кому лише незмірні міста дають притулок”, – писав колись найрозумніший його громадянин, – “Велика частина цієї юрби позбавлена батьківщини, з вільних міст і колоній своїх, з цілого врешті світу постікалася. Одних привела амбіція, других необхідність громадського обов’язку, инших жадоба розкоші, пошуки багатого та вигідного місця служби, ще инших прагнення до вільних студій; когось притягнула дружба, когось працелюбність”.

Отак це місто з чотирьох народів, як з чотирьох стихій, складене; від імені свого засновника взяло назву Львигород; невідомо, однак, чи згідно з волею князя так назване, чи дворяни його (так назвали), щоб сподобалося (володареві), бо ж прецінь Київ, Володимир, Константинів, Ярослав і инші достопам’ятні міста отримали назви від своїх засновників.

Герб Львова. Герб же, наданий цьому місту, не від короля звірів, але від князя Руського бере свій початок, що підтверджують залишки найдавніших пам’яток; а також північна зірка, яка супроводжує цього сонячного звіра. Вже навіть у найдавніші часи цей урочистий знак нашого Лева вживався великими понтифіками, імператорами, королями. Був наданий (цей герб) Александрії, як від першозасновника, потім Римові Львом IV і багатьом иншим містам. Однак мандрував він по різних землях, аж поки знайшов собі місце у Львові, де й дотепер знаходиться. Чи дійсно той самий князь взяв цього звіра за емблему, чи це підходило місту, до тих пір не уславленому символом, не насмілююся стверджувати. Більш вірогідним я вважав би (цю думку) винаходом наступних століть, коли стало звичаєм глумитися навіть з християнських імен або створювати з невідомого химери.

До сих пір я говорив про перші зародки міста, яке повставало в часи воєнних лихоліть, а тепер приступаю до опису його зростання і початку історії; того, що є значно віддаленим від наших часів, а тому видається таємничим, я торкнуся тільки скупим пером. Бо ж, як говорить поет,

“Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря,
Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить
І нечітким”.

Єдине, про що можу сказати без жодної загадковості, що Львів перевершив зруйновані Київ і Галич.

Як тільки Лев звів Високий Замок згідно з тогочасними правилами містобудування, то відразу ж переніс туди всі свої скарби, не покладаючись більше ані на Київську, ані на Галицьку твердині, з яких перша від сусідніх татар, а друга від близьких угрів була в небезпеці. З тим володарем також прибули до Львова й найдорогоцінніші скарби, зібрані стараннями і давньою ощадністю його попередників, як от: дорогоцінні клейноди руських князів, митри чи корони, обсипані перлами, княжі трони, пурпурові шати, щедро розшиті золотом і перлами, й инші красоти, які вшановувалися як героями, так і простим людом. У цих же скарбницях знаходилися трофеї, що від початку міста татари були взяли у поляків. За прикладом князя пішли також дідичі менших народів разом із своїми домочадцями, щоб уникнути постійних вторгнень скіфів, які безжалісно витоптували їх землі.

Прибуття Констанції до Львова. Двір Левові збільшила також Констанція, не мати, як деяким помилково здається, а мачуха, яка порядністю звичаїв і благочестивим життям заслужила пошану пасерба. Дійсно, якщо б вона сама вродила таке звірятко та живила його дитинство, згідно з римськими звичаями та здоровими настановами, то це левеня, таке дике, материнськими ласками перетворила б на ягня. Бо ж багато значить знайти в житті школу чесноти, всмоктавши її з молоком (матері), призвичаївшись до багатств і почестей. Цього від народження бракувало Левові, який через своє ім’я зберіг до кінця войовничий чи то (що є одним і тим самим) лев’ячий дух.

Констанцію ж не менше (Лев) шанував, ніж другу мати за її виняткову побожність і милосердя. Їй, коли вона прибула до Львова, з поваги відступив свій княжий палац, де мешкав сам перед будівництвом Замку. До святих покоїв Констанції у великій кількості сходилися натовпи новонавернених, навіть грецького обряду: архімандрити, ігумени, голови духовенства, монашки. Однак на першому місці серед відвідувачів були римо-католики, і в першу чергу проповідники закону благання, наставники її сповіді з ордену святого Домініка і святого Франциска, прислані на Русь для виконання святих обрядів. Довкола них справді юрмилися у незліченній кількості люди обох статей, яких Констанція навіть (забезпечувала) приданим і домашніми речами, давала на відкуп і звільняла полонених із скіфських пазурів. Під заслоном цієї героїчної (жінки) вони почали вже там будувати святі добродійні доми, а собі гнізда, що не заборонялося Левом через його зайнятість розбудовою міста.

Образ Ченстоховський. У цей же час до Львова було перенесено образ Богородиці Діви Марії, що до цього часу славився чудесами на Ясній горі. Віру в це мені надихнула книга, написана слов’янською рукою, яку я колись позичив у ієромонаха. Пішла вона мені досить тяжко через купу архаїзмів і скорочених записів, де одна літера є словом; однак прочитавши та дещо зрозумівши, передаю це на здоровий розсуд читачів. У цій книзі розповідається, що перші історики жили з платні за щоденну роботу. Навіть будучи заможними, не звалювали на своїх підручних роботу, прикладом чого є вчитель народів, який сам виготовляв шкіряні покривала для Кущів, щоб не бути тягарем для инших, наставляючи словом і ділом своїх послідовників, щоб не даремно їли чужий хліб. З ним хіба можна поставити поряд святого Луку, який видобував собі прожиток, малюючи прекрасні образи. Про нього говориться так: “Після того, як Христос був вознесений на небо, він (Лука – прим. пер.) залишився під покровительством Марії, споглядаючи часто її божественний образ. Перш, ніж вдруге постати перед Христом, чого прагнув душею і серцем, будучи позбавленим таємничого Слова Втіленого, взятого з уст самої Діви та тільки їй відомого, накреслив пером риси її надлюдського образу. Оскільки не був спроможний осягнути мистецтвом форму душі, то намалював (образ) пензлем на кипарисовій дошці. Цей найвидатніший витвір свого мистецтва виконав для того, щоб вгамувати розлиту в собі тугу з вічної печалі благодатної Діви, принаймні увіковічнивши її для нащадків. Додає, що цей витвір не довів до завершення, бо служебниці Господа нашого, як щит, який впав з небес, це зображення прийняли і наступні християни вшановували (його) з найбільшими почестями, а образ, багато років захищений їхньою турботою і своїм іменем, як себе спочатку, так і підопічних своїх як щитом прикривав, щоб уникнули руйнування Єрусалиму, ненависті іконоборців, шалу ненависників почитання Марії.

Цей же образ переходить до Василія, князя Київського. Потім ще той писар говорить, що образ у замкових каплицях довго зберігали побожні правителі Єлена, Євдоксія, Пульхерія, аж поки не попав він до рук Анни, сестри цісарів Василія і Константина, яку пізніше було видано заміж за київського князя Володимира і яка принесла на Русь через шлюбний зв’язок світло християнської віри. Завезла також разом з посагом той чудотворний образ, засвідчивши перед своїм чоловіком а перед поганцями, і потім перед правовірними своє почитання цього єдиного символу оборони християнства, в чому немає сумніву. Знову стверджує той писар, що цей святий образ більше як триста років найретельніше зберігався у скарбниці руських князів, поки наш Лев, пригнічений старістю і сирітською журбою, не дозволив виставити образ для загального огляду, щоб цей небесний дар для Русі не дістався прихильникам чужої віри та не забрав з собою щасливої руської долі для ненависних народів. У цей же час саме з цього первісного твору були відмальовані инші образи рукою грека Манурія, які й дотепер знаходяться у руських церквах.

Яким чином цей образ потрапив до василіян. Брати-василіяни не переставали турбувати князя сумнівами, більше забобонними, ніж доречними, доводячи йому, що він, змучений віком і працею, невдовзі залишить осиротілий дім князям Мазовецьким, своїм правдивим кревнякам по сестрі, ворожим до грецького обряду, а тому повинен саме їм (василіянам) передати той дар, найдорогоцінніший як для Греції, так і для Русі, тобто образ Непорочної Діви й инші княжі скарби. Також, щоб зарадити своїм нащадкам у збереженні прав, щоб разом з родинними скарбами не переходила до чужих доля Русі, необхідно образ Марії, яка не має нічого спільного з грішниками, відокремити від родинної рухомості та не допустити, щоб первісне зображення лику Пречистої Діви спаплюжувалося нечестивими очима різновірців, а тим більше, дотиком рук усіх тих, хто шукає опіки. Такими намовами Лев був змушений довірити тим законникам чудовий витвір для зберігання і вшанування, а показувати заповідав лише русинам. Так свідчить той давній рукопис.

Отже, завдяки хитрій побожності монахів образ було вміщено в закапелках Онуфріївського монастиря. Не дістався він до рук ані Болеславу, синові Тройдена, наступнику Лева по сестрі, як спадщина, ані Казимиру Великому після зайняття Львова як здобич, оскільки перший був задоволений підписаною дідиччиною свого вуйка Лева, а другий, дотримуючись угоди, залишив недоторканими всі церковні предмети.

1382. Образ, переданий василіянам, переноситься до Ченстохови. Однак пізніше цей образ забрав як додаток до здобичі Владислав Опольський, намісник короля Людовіка у Польщі. Чи було (образ) передано ченцям за обітницею, чи (взято) найвищою силою влади, але 1382 року занесено його на гору Ченстоховську, в чому запис не залишає сумніву.

Спростовується письмова розповідь. Тут у руському рукописі обривається наведена вище розповідь, що видається тим правдивішою, чим більше події наближаються до (часу) загальної впевненості. Бо ж Лев, народжений через п’ятсот років після смерті Карла Великого, ані нашої допомоги проти сараценів не міг йому надати, ані це зображення Діви, як нагороду переможцеві, від нього забрати, якщо принаймні з історією Лукі(ні)ана порівняв би, а після завершення наступних п’ятисот років її якимсь чином затримав, коли від смерті Лева до часів Владислава, князя Опольського, не завершився й столітній (перебіг) років. Дійсно, хто би на здоровий глузд повірив, що у такий момент святиня у белзькій оборі має залишитися у безпеці, без жодного вшанування людей і військового захисту, а чи не краще з княжими клейнодами до львівської твердині якнайобережніше перевезти її, щоб з найбільшою вірою русинів у Матір Божу близько до пошани і завжди перед очима перебувала б? Невже би Казимир, засновник двадцяти священних будівель і справді великий храмобудівничий, хоча б це єдине диво християнського світу з забутих закутків Белзького замку не переніс би до якогось з храмів, зведених його стараннями, і не потерпів би більше своєю королівською побожністю утримування його у цій брудній мазанці? Якщо би так сталося, світ зрівняв би справедливість із святотатством: опікунку вільного народу задовго утримували у руській в’язниці, а чи не краще одноголосним рішенням, проголошеним власними вустами, королеву Польщі [визволити] з сарматських кайданів і перенести на королівський престол у відповідному святилищі на Сарматському Капітолії. Отже польський намісник вивіз безсмертну королеву Польщі на самісінький Олімп до царства зірок, з’єднаного з небом, легкого для вступу та лагідного для відходу, для нас призначеного, а для прибульців прихильного, де вона й донині перебуває, зведена на престол з безсонною сторожею, під подихом легенького вітерця. У найважчі часи для королівства частіше виявляється. Так нещодавно було знищено величезні зусилля свеків, а самих безбожників скинуто у прірву. І не буде Львів з тіснин своїх заздрити Фаросу, який гордо височіє, не перестаючи осяювати гідні поваги обширні простори королівства, бо навіть на відстані слава тої владичиці величезна, надає вона своїм шанувальникам допомогу і скрізь по Русі в ті смутні часи виступає захистом для знедолених.

Мені, що ледве не загинув, жорстоко покараному, ледве вдалося уникнути долі моїх співвітчизників, коли втретє підійшов до священних порогів чотирнадцять років тому у 1651 році, не без смаку духовного та глибокого вшанування такої величі; зобов’язаний не одною обітницею, коли иншого жертвоприношення не було, припавши до Її ніг, склав у короткий час вдячний вірш, який на колінах підніс:

“Ніжне кохання землі, щира небес насолода,
Більшої бути не може оздоби у Польській землі.
Матір свята, опікункою будь мені вічно,
Я ж бо підлеглим твоїм прагну лишитись повік”.

Нарешті, довго відпроваджуючи нашу гостю врятовану, знову повертаюся додому.

1276. Лев, як вище говорилося, заховавши в замку збірку різноманітних речей, побуджений жагою нових зисків, після смерті Болеслава Стидливого напав несподівано на осиротілу без володаря Польщу, перейшовши поспішним походом замерзлі річки, понищивши воєводства Люблінське та Сандомирське; готувався (Лев) до повернення з величезними трофеями, однак, захоплений зненацька Барзею, каштеляном краківським, з малою жменею поляків, через непідготовленість війська ані до бою, ані до захоплення полонених, був переможений у сутичці і, втративши здобич, ганебно втік з рештою уцілілих. Але втеча його, подібно до хмар, гнаних північно-східним вітром, потягла за собою нещасні наслідки 1280 року. Бо Лєшек Чорний, який скоро після Болеслава був піднесений на трон, з численним військом кінним і пішим сплюндрував Руський край біля Львова вздовж і впоперек, віддаючи око за око. Тим часом Лев, приголомшений подвійною поразкою, відклав помсту на пізніший час і зайнявся мирними справами, а саме: дальшим упорядкуванням і укріпленням міста.

На ту пору Василько, стрий Лева, князь суворого серця, як то часто трапляється у греків, провівши молодість у небачених злиднях, на старість добровільно постригся у монахи, вибравши за житло порослу тереном печеру, видовбану під пагорбом недалеко від міста. Більше був подібний до фавна, ніж до людини: весь кудлатий, розчухраний, брудний, з навислими бровами та вусами, з довгою й широкою бородою, яка сором’язливо закривала частини тіла, як волосяний щит чи власяниця.

Цією своєю надзвичайною суворістю життя хотів він, як вище говорилося, спокутувати ту жахливу різню років 20 тому, що її вчинив у Сандомирському замку. На його побажання Лев на самій верхівці того пагорба поставив храм з букового дерева, а поряд також житло для ченців і святому Юрію, яко воєводі воїтелів Христових, присвятив, вибираючи того рицаря патроном для особливо визначних.

1282. По двох роках Лев, бажаючи перепросити тіні своїх предків, що часом його турбували, з королівськими та воєнними почестями переніс останки батька свого Данила, які 15 років покоїлися у Галичі, до Львова. Для більшої пишності того обряду запрошено було священнослужителів з усієї Русі, бояр в воєвод, також князьки союзних татар прибули з власним почтом. Скоро заяснів день жалібний; йшли спочатку жалібні загони з прапорцями та схиленою донизу зброєю, а між ними сурмачі хрипкими звуками наражали вуха; за ними йшло кілька пар коней, накритих вишиваними покривалами, тут же несли штандарти та зброю, здобуту в неприятеля. Далі довгою чередою виступали монахи в клобуках і руські церковники, вбрані в ряси, співаючи хором поховальні піснопіння; були також і плакальниці, найняті для пробудження смутку та розпачу. Вдаряючи себе по головах п’ястуками, смикаючи волосся, роздряпуючи нігтями щоки, старалися блюзнірським плачем викликати жалість і витискали таки сльози у простого люду, а у розумніших викликали сміх. Перед самими ношами найшляхетніші несли дві митри – князівську та королівську, перша від народу, а друга хитрістю взята від пролегата найвищого пастиря. Поховальний катафалк, подібний до тріумфальної арки, був повністю закритий знаменами перемог та неприятельськими трофеями. Після закінчення жалібної служби, відправленої за руським звичаєм, було влаштовано поминальний обід, чи тризну, де вихиляли до пізньої ночі заупокійні келихи і не скоро очунялися вранці.

Автор твору “Квітуча Русь” твердить, ніби Констанція, вдова по Данилові, збудувала тут жіночий монастир, де згодом упокоїлися і її останки. Це не є історичною правдою, бо найбільш свідомі автори польської історії, а серед них найвизначніший Кромер, заперечують цей переказ. Усі виразно визнають, що Констанція у Львові порвала з усіма мирськими справами, бо їй набридло збіговисько різних народів, які оселилися у Львові, і скоро відійшла до Сандецького монастиря, де з двома сестрами, Кунігундою та Йолантою, благочестиво скінчила побожне життя, з чим і я погоджуюся.

1287. Нарешті Лев після завершення побожних справ, як уже згадувалося, щоб рівноцінною помстою вгамувати роз’ятрений поразкою від поляків дух, продовжував турбувати татарських вождів обітницями нагород так довго, аж поки не стягнув Нагая і Телебугу, головних розбишак страшного імені. Зміцнений їхніми хижими та зголоднілими загонами, цілу Польщу в нечуваний спосіб так спустошив вогнем і мечем, що полишив її потоплену у власній крові і попелі, бо ніхто вже не боронився. Лєшек же, не будучи в стані чинити опір такій величезній могутності, радів втечі і, перейшовши Карпати, сховався у венгрів. А могутні пани з родинами перед тою жахливою навалою заховалися у гори, болота та недоступні місця, в той час як скіфи вільно грабували і брали невольників в десять разів більше від самих себе, одних дівчат тільки з собою взяли 20 тисяч.

Ось так Лев негідно помстився і, не боячись нічого з боку поляків, намислив скасувати відтоді воєнний склад і спосіб життя. Йдучи за пересторогою своїх духовних, за прикладом стрийка вписався до почету слуг Божих, оголосив війну шлункові та всім неспокійним членам тіла, вгамовуючи пожадливість і злобну хтивість безсонням, постом і бичуванням згідно з прийнятим від греків звичаєм, а замість найвишуканішого вина живився во хвалу Бога виноградним соком і квасом. А оскільки під болючими ударами канчука і дикі тварини надаються до вгамування, то і Лев, вихований у тій школі побожності, лагідніший перед смертю від ягняти, спокійно завершив життя.

Погребіння мав скромне, без жодної помпи та військового почету, як сам заповідав останньою волею. Винесли його брати-василіяни, прибраного у чорний саван, в руці мав образ Розп’яття, похований був під прощальний плач русинок. А місце його поховання досі невідоме. Але хто ж заборонить увічнити для нащадків пам’ять першозасновника міста коротким надгробним висловом?

“Зглянься, о добра людино, на Левове пишнеє ім’я,
І прочитай над Карпатами та над Рифеєм
Вписане руським пером, а сарматським чорнилом,
Бо ж не годиться божественне ім’я читати на малих надгробках,
Годі шукати слідів його і на пилюці,
Кроком військовим прибитій на Марсовім полі.
Серце стурбоване – як же порушити камінь,
Щоб відшукати ім’я того, хто ліг там навік.
Так, як Осса колись, неспроможна гігантів останки
В лоно прийняти своє, запалала, подібно до Етни,
Так і тепер опалила б кістки навіть мертвого Лева.
Гору чи дух – обидвох візантійських титанів
Кинув Олімп гордовитих до ніг Ватикану,
Поки три пагорби монтеальтинські для Львова знайшлися,
Ніби рукою Юпітера Капітолійського дані на Левів надгробок.
“Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,
Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,
Ліву – Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився”.
(Овідій, Метаморфози, V, 349-251, пер. А. Содомори)

“Отже, даремно шукатимеш пам’ятник Лева звичайний,
Бо ж надзвичайні діяння ще більшим його сотворили
Через звитяги, якими життя його повне.
Львів лиш один – то пам’ятник руського Лева,
Створений ним і освячений іменем власним,
Став спадкоємцем трофеїв воєнних, Левом здобутих
Від ворогів християнства та від правовірних,
Що у землі роксоланській народжені перебувають.
Львову залишив у спадок зброю своєї Беллони,
Також і вістря заліза страшне, квітуче на вістрі таланту.
Може людина одна у світі цілому прожити.
Як же прожити живому, котрий живих пережив?
Стільки дітей залишив, скільки мав громадян,
Мертвий померти не може.
Добра людино, пізнай же із пазурів иншого лева,
Нашого ж Лева лише з міста його ти пізнай”.


ЛЬВІВ НІМЕЦЬКИЙ

Колись Александру було сказано скіфами, що мертвий лев стає здобиччю наймізерніших тварин, а (тепер це) втілив наш Лев. Після смерті його литвини з мазурами у великій кількості понаїхали на Русь, і обоє стверджували, що (вона) належить їм згідно з родинним правом. Бо ж дві рідні сестри Лева породили потомство княжим синам: Агафія Любартові Гедиміна, а Марія Тройденові Земовіта, яким після бездітного вуйка належали руські володіння. І невдовзі потім литвини зайняли без труднощів Волинь аж по Дніпро, мазури Поділля і Покуття Підкарпатські. Львів же хоробро оборонявся спільниками Лева – татарами, сараценами, вірменами й иншими прибічниками князя, закривши брами перед чужими володарями, відкривши їх лише після угоди, укладеної 1327 р.: щоб Болеслав, взявши собі титул князя Руського, дозволив міському люду жити цілому та неушкодженому за своїми правами та звичаями, щоб від княжих клейнодів, як від святинь, стримав би свої руки та нічого б у громаді без спільної ради не чинив.

Зворушений такими пропозиціями, Болеслав прийняв Львів, де у тимчасовому княжінні провів кілька років у достатках і втіхах. Зачарований покірливою люб’язністю очей, притаманною руським дівчатам, а потім, не маючи змоги стримати свою хтивість від їх принад, віддався чарам і поступливості жіночій, так що його слушно назвали чоловіком усіх жінок. Цим усім русини, народжені для зброї, нехтували, вважаючи ганебним, а себе набагато вищими, і явно зневажали безбожного пана.

1338. Однак довше були б терпіли його розбещеність, нешкідливу для чоловіків, якщо б Болеслав не почав (відкрито) займатися розпустою з жінками і дав волю пристрастям, які руйнували чужі шлюби, та дратувати простий народ податками.

1339. Смерть Болеслава. У той час нарешті руські бояри покарали подвійну княжу хіть отрутою.

Правління Казимира. Смерть Болеслава відкрила Казимирові Великому надійну владу над Руссю, яка залишилася без правителя. Він спішно, а тому зненацька, прилетівши з польськими орлами, схилив на свій бік несподіваним брязканням зброї руських бояр, які радились про наступника та даремно вже шукали володаря чужого. І Львів також після менших володарів охоче вшанував польське берло, пересвідчившись, що велика прихильність Казимира та багато инших королівських чеснот, ніколи не бачених у княжат, є великим щастям, добровільно схилив перед ними без пострілів переможену голову. За головою народу легко пішли й инші члени, названі вже вище мною досить докладно, і я не хочу повторюватися.

Спалення Львова Казимиром. Але коли Казимир довідався, що провінція, щойно здобута, особливо безжалісно та вперто ставилася до поляків із-за чужого обряду і ніколи не потерпить римського панування і противиться йому, то, аби назавжди утримувати її у послуху, вжив різноманітних засобів для підкорення духу русинів. Верхівку цього народу прийняв до шляхетського стану, військових прибрав під свої хоругви, селян увільнив від панщини, а міщан від поденної роботи і схизму, якої боялися найбільше, пустив на самотік, а Львів, побачивши обидва його замки, щоб мешканці не насмілились їх надійність (порушити) розбійництвом, відсік безмежним вогнем (аби бунтівні мешканці не сміли бунтувати). Проте, побачивши, що мешканці не хотіли залишати згарищ замків і цієї гори рідкісної неприступності, яка єдина в Сарматії першому-ліпшому наїзникові була виставлена на здобич, з королівським задумом розпочавши королівську справу, надумав на руїнах давнього міста побудувати нове.

1342. І невдовзі, ніби бавлячись, на поверхні гори, що справді сягала хмар, по всій її довжині з каменю збудував замок, подібний (формою) до співучої лютні, вужчий фасад якого підноситься над містом, а в середній частині знаходяться більш обширні приміщення і спальні, де колись жили королі.

1345. Два роки по тому Казимир, погодившись на прохання люду, що мешкав у ближній долині у великій кількості і жалівся, що доми їх виставлені для неприятельських нападів, полюбляючи великі справи, оперезав ту низину, оточену пагорбами, кам’яним муром, зміцнив численними баштами. Фортеця, самою своєю суттю пристосована до духу тогочасних подій, була досить (міцною) проти граничних нападів і найпершою між руських замків. Тому швидко почала розростатися, наповнена водночас челядниками, навіть прибулими чужими купцями задля вигідності місця, як безпечного притулку. Це теж швидко прийшло на думку Казимирові, який мислив собі, що ця його улюблениця (фортеця) в очах суперників прекрасна та приваблює до себе руки загарбників. Для того, щоб звільнитися від усілякої боязні та відняти надію у заздрісних сусідів на панування над містом, впровадив до фортеці залогу з заслужених німців, що ворогували між собою; кажуть, що їх було тисяч двісті. Залога і під час миру, і під час війни завжди була вірною та міцною. Ще давно Тацит у Римській історії засвідчив, що серед смертних немає нікого, вищого за німців у зброї і вірності; а Казимир, почувши це, повністю довірився військовій славі, а найбільше витриманості німців. Тільки їм було доручено охорону його власної особи, гарнізону та найбільших міст, що перед ним робив і Лєшек Чорний, за свідченням Кромера, який за вірність, виказану йому до остатку проти Конрада, князя Мазовецкого, тільки німцям довірив уряд міста Кракова, а перейнявши від них їх вбрання і звичаї, надзвичайно їх шанував. Про Казимира ж той самий літописець говорить далі, власні слова якого, на підтвердження моєї оповіді, охоче долучаю: “Коли Польщу і Русь, частково знищену мором, побачив, менше благоустроєну через попередні війни та менше заселену, людям німецької нації, які прийшли чи насильно, чи добровільно, пороздавав землі, яких немало на Прикарпатті та в краю, граничному з угорцями; існують вони на Русі до сьогоднішнього дня, уживаючи мову більш грубу та подібну до тої, яку скрізь уживають у Сілезії та Прусії; їх старанням і працею Польща почала заселятися і забудовуватися селами та містечками; бо ж вони більш стримані й уважніші від поляків щодо управління і збереження краю і живуть вигідніше; так що і тепер легко побачити тим, хто подорожує по селах і містечках, де живуть вони, а де поляки, і бачимо, що мури занепадають у деяких містечках, ними збудованих, як свідчать самі назви, коли живуть і урядують поляки. Був також Казимир прихильнішим для тих німців, як теж і для инших міщан і селян, і не допускав навіть, щоб їх його намісники, або навіть самі пани чи шляхта, притискали тяжчими роботами, чи податками, чи якими-небудь тягарями, а тому скрізь його називали королем хлопів чи громади; дозволив не лише самим німцям, але навіть своїм полякам уживати права саксонського чи маґдебурзького”. Ці та багато инших речей на похвалу німцям наводить з повагою літописець-прелат, славний життям і талантом досить докладно, і варто додати, що поляк прославляє противний йому народ, з яким ведуться віковічні колотнечі за славу і за перемоги в битвах. Але цноти і у противників гідні похвали.

Спочатку німці були у Львові найманцями, готовими (дати відсіч) кожній ворожій силі; згодом поволі, вражені гачкуватими стрілами руських амазонок, так розм’якшили войовничі душі у бездіяльності, що перейшли від відзнак Марса до табору Венери, почавши від рядових. Оскільки начальники не забороняли цього, захоплені загальним порушенням, самі за ними пішли. Бо ж головним звичаєм у руських дівчат, під небом чи під дахом, було у святкові дні забавлятися танцями, тобто різні підскоки, групки, кола створювати спритним рухом рук і сплетінням ніг під музику, в той час як заручники вільного часу дивилися на них з подивом під поглядами коханців, щоб не забрали коханих, що легко ставали подружжям і поспіхом переходили від подружньої присяги до військової. Де-де, а у Львові найбільше було розповсюджене прислів’я:

“Багато хліба і жінок
Зловили німці на гачок”.

Захоплені віншуванням Церери та Венери, подібно (до тих, кого) гомерівські лотофаги солодкістю плодів заманювали, забувши взагалі про рідний край, (німці) піднесли Львів вище від батьківщини та вважали себе його громадянами з иншого роду. Що й для Казимира було приємною справою, бо ж він думав, що їх замисли через укладені подружні зв’язки більше будуть прив’язаними до цього краю, для чого оголосив їх першими громадянами своєї нової осади, звільненими від військової повинності, і доручив німцям самим урядування над иншими місцевими жителями та опіку над містом. І щоб підтримати їх чаяння і довести прихильність проти переслідування більш потужних, зміцнив правом тевтонським і своїми вироками, обдарував ґрунтами довкола мурів, а меншим містам, розташованим на Русі за угодою, якою радо могли б захопитися, встановив і наділив иншими ласками, гідними королівського маєстату. Заохочені цим наші предки, що недавно боронили чужу Спарту, а тепер Львів, уже як свій власний, чимраз більше не переставали покращувати, аж поки він не став столичним містом. Що тільки Львів до нинішніх часів посідає святого чи найкращого, усе це перейняв від найперших німців, особливо ж богобоязнь, вшановування монархів, любов до своїх домашніх, гостинність до чужих. Бо ж на початку (свого існування) Львів (був) ще варварським і відірваним від духовного тіла правовірних, осквернений огидними зграями татар, сараценів і суботників (жидів) і їх лихослівними найогиднішими обрядами, цілий кишів ворожками, звідницями, пророчицями, розпусниками й иншими безсоромними схизматиками. З приходом німців позбувся цих потворних забобонів, бо численні, за прикладом кращих з русинів, від облудних грецьких помилок повернулися на правильний шлях, вигнано шкідливих облудників і ворожок, безбожність магометан і їх звірячі крики в першу чергу придушено, а потім їх виселено з міста, сама ж жидівська голота, хоча й ненависна небу та людям, на видовище гніву Божого залишена серед мурів, щоб своїм прикладом щоденно попереджати християн у той час, як їхнє багатство уїдливий Несех поглинав. Отак німці до Бога прийшли, організувавши громадян, перш ніж стати під хоругви, після чого були внесені до міського списку і ще більшими зусиллями почали завойовувати (прихильність) неба. Їх старанням і коштами збудовано для міста кілька костелів, переведено здалека чернечі згромадження, перенесено митрополичий престол з Галича; допіру на той час на Русі побачили Муз і гостинно прийняли, семена слова Божого розсіяно по цілій Русі, і в умислах шляхти визріли (вони). Стосовно станового складу міського населення, на якому ґрунтується міська громада, то його належить приписати лише німецькій спритності, бо ж тільки їм Львів зобов’язаний саксонським правом, крайовими судами, основними урядуваннями, становищем люду, ласками, привілеями на торгівлю, ремісничими цехами, а також захистом значніших міст, консульськими відзнаками, курульними кріслами, почесними шатами перших громадян і самим інструментом покарання, що боронить права. Навіть не спираючись на теперішній час, але щоб увіковічнити свої доброчинні справи у найвіддаленішій пам’яті нащадків, проти чужої сили місто, згідно з вимогами тих часів, замкнули довкола валами, ровами, баштами; давніми творіннями, а особливо лише у той час винайденою ручною зброєю нового зразка, достатньо захистили, запасом живності на випадок довгої облоги забезпечили; нарешті, що для мене є найголовнішим, добрі звичаї, які німці, за свідченням Тацита, більше шанують, ніж права, впровадили до Львова. Оскільки згідно з найдокладнішим запевненням того ж писаря, суворі шлюбні звичаї германців “цнотливістю обгороджені”, “жодного пробачення за порушення”, “пізня Венера для молоді”, молодь “неослаблена”, підлітки міцні, “стіл без витребеньок, без вишуканостей”, “відкрита та гола у всіх думка”, “жодного вихваляння”, “ніхто тут не сміється з недоліків”, усі (їх) позбавляються, “не говориться, що вік псує або псується”. Ці й инші чесноти німці запровадили з собою у Львів, про які я, щоб ясніше уявили нащадки, коротко на загал перекажу по роках.

1340. Отже, Лев, як я вже оповідав, збудував першу оселю у місті Львова, яку Казимир, з вигляду величний, а у вчинках великий, знищив вогнем і в короткий час на тих же згарищах збудував новий Львів, зміцнений подвійним муром, замком і сторожею. Вчинив численнішим через новоприбулих, залюдненим через шлюби, заможним через ґрунти, і за 30 років, скільки жив від захоплення Русі, королівською ласкою зробив з містечка місто, про що вельми слушно написав поет:

“Не той творить міста, хто потужні вежі та кам’яні мури зводить,
А той, хто сприяє ( їх добробутові), той творить”.

1346. Відомо також, що 45 замків, 26 міст, а між ними Львів, визнають одного й того ж засновника, однак між усіма ними Львів займав у душі Казимира найкраще місце, подібно до єдиної дочки, якій призначено більший, ніж иншим, посаг або задля доброти до молодших дітей, відомої рідним, або тому, що заслужила цього. Крім цього, найшляхетнішу частину, ніби чоло Русі, назвав львівським іменем, взятим від міста, і хотів, щоб одне славетне ім’я було у країни та міста, у провінції і столиці.

1348 рік серед тих років голодом і мором пам’ятний багатьом людям у Польщі. Казимир, відкривши шпихліри на Русі, привабив (цим) Львів та впровадив їх у місті.

1350. У цьому ж році Казимир, пригнічений розгромом руської шляхти, жалюгідно знищеної та згубленої молдаванами у Плонінській тіснині серед звалищ дерев (використав) крайній засіб, щоб ворог не прагнув перемоги, і короткими шляхами з відбірним військом прийшов до Львова, де своїм прибуттям підніс дух граничній сторожі, рештки знищеного війська радо прийняв, вшанував тіні вбитих пишним погребінням і християнськими обрядами, де численні вдови, чоловіки яких загинули в тій руїні, недаремно ридали.

1351. А оскільки литовці не припиняли мечем впроваджувати на Русь право Любарта, а сам Любарт, знищивши повністю підступно взятий Галич, щоденно погрожував місту Львову, то Казимир, переживаючи за новозбудоване місто, послав туди свіжі загони тевтонів, щоб забезпечити там захист машинами, провіантом, укріпленнями, і як довго жив, ніколи не припиняв покладати повну довіру на германську міць.

1356. Німці наставники війни та міста. Німці ж, жадібні до хвали і королівською прихильністю як сигналом підбадьорені, достатньо виконуючи скрізь веління Казимира, винахідливі у мирі, суворі на війні, але й тут і там вірні, заохотили надзвичайно короля до надзвичайної прихильності. Він оселив їх, ще не ветеранів, але вже заслужених, на плодородних полях, наділив батьківськими законами, звільненням від земельних податків, міськими посадами, зробивши з воєнних наставників вчителів громадян, так що Львів заслужено міг би іменуватися Казимирівською колонією (colonia Casimiritana), якщо б сам король, милостивий навіть до ворогів, не залишив би йому (Львову – прим. пер.) древнього імені.

1344. Згромадження освічених. Надалі німці, щоб краще відповідати своїм очікуванням і королівським обітницям перед Всевишнім сприяти, перед усіма споглядали на небеса, знаючи, що людські справи благочестям зміцнюються. Виконуючи донині під хоругвами воєнний обов’язок, ті, хто щойно доторкнулися до літер або (пізнали) перші слова, гуртом записували свої імена до згромадження Богородиці Діви Марії при костелі під мурами, який недавно зафундували, а головою своїм вибирали одного з обраних, і звідтам донині це згромадження називається товариством освічених.

1350. Оскільки цей костельчик не міг умістити всіх, в короткий час розширили його тісне приміщення, додавши, спереду пресбітеріум, а збоку сакристію, а це все фундувалося з військової казни.

1387. Каплиця радних.Надалі виборні серед громадян для громадської охорони надзвичайно ревно турбувалися про вшановування Марії. Завдяки їхній передбачливості колегію співтоваришів перенесено всередину міських мурів (1405), Якубом Стрепою, предстоятелем Галицьким, затверджено, і в наступні часи саме згромадження було приписане Григорієм Саноцьким до каплиці радників (1470).

1377. Незадовго до тих часів стараннями тих же тевтонів відкритий шпиталь святої Єлизавети, перший у цьому місті, призначений для утримання виснажених віком або пригнічених нещастями.

1430. Каплиця св. Духа. До нього (шпиталю – прим. пер.) потім було приписано молільню під покровительством св. Духа.

1382. Школа засновується. Щоб не здавалося, що члени товариства лише номінальне носять гарний титул учених, не розкриваючи наук своїм нащадкам, заснували на ґрунті біля шпиталю школу тривіальну, там, де потім опинилася стародавня частина костелу товариства, призначили до неї звичайного вчителя, який втлумачував тиронам першоелементи (знань), а оплачували з соляного податку.

Найбільша ж побожність німців проявилася у зведенні та вибудуванні базиліки, тепер митрополичого (костелу).

1370. Початок львівського митрополичого костелу. Казимир розпочав з обітниці, проте, зайнятий більш важливими справами, залишив на фундаментах, а місто продовжило (будівництво) з власної волі у вільні часи, але тільки через два століття дійшло до завершення, у більшій надії на майбутню величину, якщо б спромоглися скромні внески народу, проте цю велич нащадки більше прикрасили, ніж збільшили, як говорить римський історик про Капітолій.

Домініканці та францисканці. Не меншу турботу виявляли наші предки про инші храми, зокрема про одночасне завершення головної базиліки. Два храми, Тіла Христового, ордену проповідників, і другий, Хреста Господнього, послідовників святого Франциска, зводилися в той час, але повільним ходом через незначну кількість правовірних і обмежених попервах їхніх маєтків. Однак міцна побожність наших правителів завдяки ощадливості винайшла стільки скрнтих коштів, що їх внеском обидва храми та прилеглі монастирі були завершені.

1363. Церква вірменська і св. Юрія. У той же час вірмени зводили свій храм, (подібний) до гермафродита, частково цегляний, використавши одного і того ж архітектора Доре, який, можливо, будував для русинів Святоюрський храм на горбі, що височить над містом, і обидві будівлі, очевидно, зробив подібними за планом і оздобленням.

1360. Намісники. Король Казимир, намагаючись непомітно навіть душі русинів підкорити своєму берлу, коли не знайшов більш поважного приводу дістатися до їх помислів, ніж через ланцюги закону Христового, щоб його русинам приємніше впровадити, запросив від (Папи) Урбана V намісників обраних, корисними настановами та прикладами численними навчених, хоча й більш скороченим шляхом, але виведених на правильну дорогу.

1362. Голод і пошесть. У ці роки сестри-фурії, голод і пошесть, незмірно згубні для смертних, усіма силами винищували Польщу. Люди, виснажені цими муками, рятуючись від голоду, принесли за собою на Русь мор. Наступної зими, коли отрута повітря зменшилася, приваблені (обіцянкою) роздачі хліба, вчинили вони перехід до Високого Замку, де, без сумніву, були запаси збіжжя, причому черево керувало будівництвом і давало сили, для виконання обов’язків, а Казимир через своїх довірених розподіляв провіант.

1366. Казимир настільки оцінив Львів, що достатньо показав це, заїжджаючи до нього в окремі роки. Того року провів у Львові ціле літо, поки решту Русі переводив під свою владу, а Белз звільнив від незаконних володарів литвинів. Присутність короля надала запалу для прискорення будівництва міських і замкових укріплень.

1368. Він же, бажаючи краще відзначити королівською прихильністю вірність мешканців, відновив новою грамотою надання (місту) 70 ланів.

1370. Смерть Казимира. Отак Казимир великими кроками прийшов до вершини безсмертя. Князь, у приватних справах нікому не обтяжливий, у публічних вчинках кожному корисний, кому достатньо поза хвалами: Русь, приєднана до Польщі, стала правою рукою його королівства, і вона, озброєна, як щит, протистояла варварським племенам, під тінню яких поляки нерідко тріумфували над воюючими русинами.

Львів, який він (Казимир) увінчав короною мурів, на погребінні батька батьківщини не міг стримати сліз, особливо простий люд щиро оплакував короля, (гідного) свого імені. Хоча автор Лехіади додав багато чорнила до його дуже заслуженого попелу, називаючи його чоловіком усіх жінок, проте зробив більше для затвердження свого скромного імені, ніж для королівського казимирівського, переступивши обітниці мовчання, (передбаченого) уставом, бо обманутий не помітив, що Казимир повністю згладив помилки рицарськими цнотами та прикрив нічні помилки денними вчинками, а оскільки не знав, що на вершині щастя вияви маєстату є иншими, ніж людяності, і що краще, коли король забавляється у королівстві. Казимир жив достойно, як годиться королю і мужу, але, як затьмарене сонце, не знайшов славословного писаря. Ми ж скромнішим пером після стидливих і сміливих Болеславів також скромно похвалимо Казимира, виставивши нашому визволителю похвальний пам’ятник.

“О громадяни, сюди поспішайте,
Пальмові гілки та лаври несіть!
Для Казимира, короля надзвичайного
Ближчу до неба гробницю зведіть.
Краще за пам’ятник пам’ять про нього,
Скрізь залишається той, хто з Богом.
Дух Казимира ніде не забутий,
Ім’я в містах, ним заснованих, чути.
Двадцять присвячено Богу костелів,
Замків мурованих аж сімдесят.
Решту душі він у Львові лишив.
Слухаймо бо слів мудреців:
Більше присутній дух там, де любить,
Зовсім не там, де подих свій губить.
З мертвих у Львові король повстав,
Місто любив, і як міг надихав.
З пащі русинського лева звільнив,
Ляшським орлом, як крилом захистив.
Перснем рибалки з Христом обручив,
Ласкою митрополита зміцнив.
Військо, закони тевтонські та стіни
Ніби руками Львів оточили.
Скільки для Львова король прислужився
Стільки людей серед мурів міських
Від турків і скіфів, даків і москів
Надійно сховавши, їх захистив
Вдячні нащадки, пам’ять вкарбуйте
В груди свої, а не в мармур німий.
За Казимира щасливі львів’яни,
Їм завдяки хай він буде живий”.
[...]


ЛЬВІВ ПОЛЬСЬКИЙ

У ті часи німці посідали у Львові чільне місце, розподіляючи всі міські посади лише між своїми родичами, виключивши з ради поляків; але постійним було перемішування тих двох народів між собою, як також і поєднання через спільні громадські обов’язки, так що і полякам відкрилася дорога і підхід до (міської) ради. Бо ж багато уже років двомовне місто обома мовами, слов’янською і німецькою, залагоджувало свої розмови та торгівлю. Щоденні справи (акти) записували частково латиною, частково німецькою, промовці гомоніли двома мовами, саме місто було двоіменним – називалося то Львів, то Лембург. Нарешті, коли німці прислухалися до голосіння сарматських жінок, з якими одружувалися, то й полякам полегшили перший крок до влади завдяки своєму дозволу. Призначені на вищі посади, легко потягнули за собою родичів, а в короткий час меншу кількість німців поглинули, як широке море (поглинає) ріки, що в нього впадають, або ж перетягнули їх на свої звичаї, обряди й одяг. Відтоді, коли поляки та німці, кермо влади тримаючи спільною рукою, керували міською громадою, посилювалася турбота обох народів про примножування і прикрашування міста, бо всі майже жертвували громаді щось виняткове. Коли ж траплялося, що таке їх поводження загострювало насмішки, берло міста поверталося до народних верств, так, що шість річних райців мали громадську владу, а після всіх ішло по черзі місячне головування. Щоб такі обов’язки, які частіше виконувало мало осіб, не заважали господарству, до ради обрано шість инших мужів, які б щорічно заступали на місце перших. Коли річні райці мали відпочинок, на той час право життя і смерті над міщанами віддавалося міському судді, встановлено трибунал дванадцяти райців, громадські об’єднання обмежено 40 мужами, право обирання сенату, суддів, лавників, скарбників довірено з королівською повагою самому міському урядові, ремісничі цехи поділено відповідно до занять і відзначено певними правами. З зали засідань, добре обладнаної, як з чистого джерела, струмки доброго порядку розливалися на ціле місто, міська вежа і вал біля мурів надбудовано, мури та башти завершено, ливарню для військової зброї і арсенал збудовано подібними до святині Януса, визначні будівлі та стародавні князівські доми (дістали) шпичасті завершення, а нові пристосовано згідно з тогочасними вимогами; впроваджено багато духовних згромаджень на обох передмістях і, ніби на чатах, заселено. На зразок громадських побудовано також багато приватних домів, найбільше з каменю чи цегли; високі пороги та ґанки перед сіньми, що закривають небо, зліквідовано в місті, яке нарешті прибрало вигляду більш приємного й урочистого, що ми й бачимо тепер не без внутрішнього хвилювання. Я, як уже розпочав, запропоную очам читачів рік за роком.

1551. Цього літа бідний урожай у Польщі позбавив річної надії; звідси численні прибульці, які, даремно клацаючи зубами по кам’янистих полях Мазовії, на Русь, батьківщину плодів, перенесли ларів, а деякі, особливо мешканці міст, осіли у Львові.

1554. Петро Стажеховський, дивний взірець ревного пастиря, чотирнадцять років дбайливо пильнуючи стадо, часто повторював, що не вівці для пастиря, а пастир для охорони овець приставлений. Звертаючись до пастви, переконував її сльозами, що були у нього для красномовства, більше переконуючи плачем, ніж промовою, турків звичайно називав прибічниками антихриста, євреїв підданими злих духів, попів бантами (фракійські жерці, що очищувалися через омовіння – прим. пер.), вбивцями душ, посохом відкидав їх з дороги, спочатку затуляючи ніздрі, щоб не наразитися на їх сморід. Нарешті, знесилений глибокою старістю, ледве не впав перед вівтарем увінчаною жертвою, якщо б оточуючі не занесли його напівживого додому, де серед численних ридань і зітхань помандрував до країни веселощів.

1555. За Стажеховським, Гераклітом свого часу, Фелікс Ліґенза з Бібрки, справжнісінький Демокріт, відразу прийшов і ціле місто самою привабливістю щасливого імені закликав на своє прибуття. У супроводі брата Сиґізмунда, чашника королівства, і роксоланської шляхти, усім влаштував розкішний триденний бенкет, заявляючи, що однаково героїчним є вистроїти військо і стіл – отаким був той щоденно пристойний і ненажерливий прелат.

1557. Сиґізмунд Ліґенза, помилкою сліпої вдачі у розподілі (благ) життя отримав келих замість інфули, яку старший брат йому вихопив, смиренно обіймав (посаду) чашника королівства, управління містом здійснював тверезий, однак сухою смертю відійшов у землю живих.

1559. Після смутних сцен Львів споглядав також на забави, подібні до дитячої бійки: Беата, вдова князя Острозького, Єлизавету, єдину дочку, через природну вдачу, придане та багатства надзвичайно жадану кращою сарматською молоддю за законну дружину, замкнула у королівському гінекеї, як Данаю у неприступній вежі. Але в цьому театрі, коли показала свою постать, водночас виставила і цноту. Найпершим з шляхтичів Лукаш Гурка, улесливими нашіптуваннями і гарною молодечою постаттю вуха й очі панни, а в короткому часі і душу опанував і, не зволікаючи з королівським дозволом, зв’язав себе законним шлюбом. Прибула відразу мати з виразом надії на обличчі, а в глибині серця тримаючи жаль, привітала свою дочку і, як Борей викрав Оріфію, так і вона спішно приготованими кіньми привезла (дочку) до Львова. Відразу ж за нею (кинувся) спритний зять; оскільки йому божок кохання дав крила, прилетів, щоб запобігти (викраденню) і відразу віддав королівські накази Петрові Барзі, комендантові міста, щоб кохану навіть насильно примусити дотриматися слова. Але мати, передбачаючи перепони, біля вівтарів Домініканського костьола схоронилася і там з дочкою цілий місяць ховалася в келії. Коли тим часом комендант очікував другого королівського наказу, Сімеон, князь Слуцький, під виглядом жебрака проникнувши до ув’язнених, за волею матері здійснив шлюб (з дочкою) і після всього комендант, наляканий грізними наказами, оточив монастир більш посиленою охороною, поперетинав водогінні рури, повністю залишив обложених без провіанту. Коли ж і тими воєнними засобами не спромігся переламати жіночий опір, притягнув мідні машини для розбивання воріт. Мати, зламана озброєними проханнями, нарешті дозволила побачити дочку, а зятя ані на хвилину не побажала бачити; він потім помер від укусу гадини, прийнятої до грудей, зазнавши з мимовільною дружиною усього злого і нічого доброго – такою тяжкою справою була примуса до кохання.

1560. Фелікса Ліґензу, коли солодким голосом лебедя кликав смерть, було забрано від живих у Дунайовці. Тут, насміхаючись з провісниці близької смерті, відійшов з людських очей, але не порадився з нею, що його віддала під тиск історії, бо ж кожного дня ховали його поминальними бенкетами, і з бенкету його виносили, як з битви, про що досі розповідається. Не залишив жодного заповіту, бо, поки жив, самого себе записав дідичем; обійшлося помірним коштом, бо не вистачило на більше, але примусив довго ридати ліри та плакати кіфари.

1562. Петра Тарла з Щекажовиць призначили єпископом у передміській каплиці святого Андрея Валентин Гербурт, єпископ Перемишльський, і Леонард Плочевскі, єпископ Кам’янецький, і в присутності обох він вступив до міста, як до папської столиці, де мешканці, почувши про його прибуття, велику радість засвідчили радісними вигуками.

Валентин Гербурт, єпископ Перемишльський, плащ, отриманий з тіла св. Петра та присланий Святим Отцем, у якому, як свідчить Книга Церемоній, міститься повнота папської влади, поклав на плечі свого митрополита. Давній звичай від жерців Юпітера – білу шапку, зроблену з спини білої вівці, присвяченої Юпітеру, з належними оздобами, – прийнятий церквою та змінений на краще, митрополиту нашому достоїнство збільшив. Бо хрест, який раніше несли перед ним, сам тоді вперше взяв до рук і, спираючись на нього, благословив народ знаком хреста.

Анджей Овадовскі, за дорученням короля провівши ревізію арсеналу Високого Замку, виявив там залізні підпори, шпихлір, наповнений провіантом, каплиці з усім необхідним богослужебним причандаллям, розкішні королівські покої, також муровані переходи та непошкоджені приміщення для сторожі, крім того десять гармат і серед них одна велика (з гербом) Одровонжа, балліст, катапульт і більшої зброї величезну кількість, пороху, скільки треба. А тепер з цього нічого не залишилося, крім суєти.

1564. Петро Тарло, працюючи над заліковуванням ран, завданих церкві його попередником, скликав збори цілого духовенства, на яких призначив генеральну люстрацію, щоб розхитану дисципліну підсилити корисними пересторогами. Диктатор для себе, цензор для инших, нерідко навіть домашні порушення карав інфулою, а всіх (инших) суворістю.

Він же, поки дбав про більші прикраси святого дому, у перші дні року, вражений передсмертним хрипом, викликаним спазмами, перенісся до кращих (світів). Виконавці заповіту поклали тіло у його пастирській резиденції, а пам’ятне зображення, вирізьблене з каменю, вмістили на протилежній стіні напроти входу.

Щорічні урочистості Страсної Седмиці голота порушила своєю розбещеною необережністю. Коли ціле місто в сутінках дивилося містерію Тайної вечері Спасителя роду людського в оливковому саду, (голота) підпалила стайню біля кафедрального костьола від вогню, що погано охоронявся, і ця пожежа, підхоплена віянням полуденного вітру, знівечила третю частину дільниці по вулиці Краківській з критими переходами та перехрещеними вулицями. Шпиталь з каплицею, костел св. Хреста з монастирем. Низький замок з усіма забудовами було знищено, як уже подавав я в окремому меморіалі.

Томша, князь волоський, протягом цілого часу свого панування вчинив багато ворожих кроків, пропускаючи таємно зграї татар через свої землі до Польщі, вбиваючи через своїх шпигунів купців, продаючи деяких задля вигоди туркам, нагромадивши такими засобами незмірні багатства, начхавши на які, Александр з сильним загоном оттоманським напав і одним лише брязканням зброї примусив Томшу до втечі, але той, уникнувши рук Александра, оскільки ніде не мав безпечного притулку, безцільно через гори та перепони поспішав пересікти границі Польщі (і податися) до Угорщини, однак попав з дощу під ринву, схоплений сторожею стрийського коменданта, що пильнувала границі, і був відпроваджений до Львова. Там його разом з прибічником Мачугою Станіслав Красіцкі, королівський придворний, через генеральний суд засудив на страту мечем за порушення права народів. Томша шукав засобів уникнути смертної кари, оповідаючи, що скарби закопав у бочці в скритих печерах; що відкриє самому королю таємниці оттоманської Порти, ніби знав таємні задуми. Врешті, коли ці спроби виявилися даремними, а Мачуга, допитаний окремо, розбив задуми Томши, обоє силою закону були страчені і в церкві св. Онуфрія, якій своєю останньою волею призначили своє майно, були поховані.

1565. Станіслав Сломовскі, перш ніж став архієпископом, був гідний не тільки інфули, бо чесноті його вже раніше вік, а пошані звичаї бездоганні надали відповідної ваги, а тепер нарешті намісником Христа з тоги до плаща святішого покликаний, прибув до Львова з скромним почетом, але з більшою ознакою громадського шанування, яку прийняв від громадян, що вийшли поза мури, в митрополичому костьолі каноніком Петром Скаргою був привітаний почесною промовою.

Щоб писареві не було забагато, а читачеві не було занудно, коротко повідомляю про виснажливу працю будівельників, щорічно посвячену укріпленню міста. Цілий вік проводили вони на будівництві міцніших башт, зведених на міських мурах, і ледве наприкінці століття завершили справу.

1566. Петро Барзи, до Філіппа, короля Іспанії, відправлений за легата, залишив на управлінні уряду Адама Сємушковского. Сам же помер від пекучого палу Іберійського сонця, до якого непризвичаєний мешканець зимового клімату, залишивши Андрея Барзу, свого рідного брата, спадкоємцем посади.

1571. Як зрадник Іуда своїх апостолів, що пливли в одному човні, наразив на небезпеку, так одноплемінники його русинів і вірмен, сусідів своїх, втягнули до одної і тої ж пожежі. Цілу околицю міста на схід зі Шкотським ринком і верхньою частиною дільниці вогонь, що виривався з смердючих жидівських буд, понівечив і не оминув навіть руської святині. Однак, храм Божого Тіла, вільний від зловісности підступного народу, з повагою (вогонь) здалека обминув.

1572. Занепад домів і людей від двох шкідливих чинників – вогню і мору – описав я в окремій праці, а тепер же достатньо буде для пера, яке поспішає через щити років, тільки згадати про нього. Протягом усіх тих трьох років Польща потерпіла від повітря, що приносило хвороби, і Львів також два роки був просякнутий шкідливим віддихом. Однак після приходу зими лихо ще погано на той час вгамувалося і, вибухнувши нарешті на третій рік, тяжку ціну поголовну для цілого суспільства заплатило.

Сиґізмунд Август, пробувши при владі сорок три роки, поклав сумний край і життю (своєму), і періодові Ягеллонського панування, маючи достатньо для об’єднання вільних народів, примирив Литву з Польщею. Львів, справедливо вшанувавши найсправедливішого короля, оточив ворота сторожею.

1573. Низький Замок зводиться з цегли. Заздрісник римського щастя сльозами навіть пожежу Вічного міста не вагався згасити, бо ж тільки з праху Рим повстав ще прекрасніший; Львів же, обпалений пожежею, перед двома засоромлений і розлючений, не менш прекрасного набув вигляду. Бо ж Анджей Барзи Низький замок, збудований перед тим пруським муруванням з паленої цегли в тому вигляді, як ми його тепер бачимо, звів, верхній фасад якого, замість пірамід і зубців увінчав скіфськими вазами з вушками. Звідси жартики свавільного люду, який сходився до якогось місця, присвяченого Бахусові, і заявляв, що це відзнаки не судочинства, але корчмаря, що закликає вихилити келихи задля рівного становища.

Закладаються підвалини Руської вежі. У ті ж дні Константан Корнякт, недавно записаний до (числа) громадян, заклав підвалини Руської вежі, щоб при вході до неї збудувати каплицю для своїх співвітчизників.

Зводиться міський арсенал. Міські урядовці-будівничі, що завжди турбувалися про збільшення міста, випросили частину загальної складки сумою 2 тисячі золотих від згромадження шляхти, яке утворилося під час безкоролів’я, і, використавши фундаменти старого арсеналу, нижче вибудували святиню Беллоні та її арсенал, а вище поставили високий шпихлір Церері.

1574. Король Валуа тікає до Франції. Немає нікого більше, хто життям і смертю не виправдав надій, ніж Генріх Валуа. Він, названий королем цілої Польської землі, піднесений на трон руками всіх станів, звів громадське очікування до пустої надії; на четвертий місяць своєю королівською втечею порушив сподівання всіх. Львів, призвичаєний включатися до волі держави, прибуття короля радісними оплесками, а осиротілість спільними риданнями супроводжував, після того, як довго даремно благав Всевишнього про його повернення, отримав нарешті для охорони міста п’ятдесят піхотинців.

1575. Велика татарська навала. При довгому безкоролів’ї старання відкликати Генріха (виявилися) даремними, а границя Русі, оголена та беззбройна, татар, душогубців цілого світу, заохочувала до здобичі. Вони не поспішним з нападом, але силами усіх орд, прикликаними одним сигналом, і навіть зібравши безсоромних амазонок для збільшення остраху війська, завдали абсолютну і ніколи досі не чувану поразку королівству. Бо ж якщо у Русі щось віднімається, то і Польщі збитки. Поділені на три колони, у той же момент Волинь, Польщу, Покуття пожежами, грабунками, вбивствами винищивши, звідти з двох боків обійшовши Львів, слідуючи вздовж Сяну, білими водами Вісли, що у них вчинком, гідним похвали (вважається), коней змучених напоїли; а як що-небудь з дороги не могли забрати з собою, то знищували вогнем. Менші міста, захоплені сліпим наступом, пограбовані, спалені, усі села кінськими копитами витоптані, більше як половина селян і майже повністю худоба забрані. Два місяці ці нелюди продовжували різню, пам’ять про яку донині на Русі зберігається. Донині батьки її дітям у вільний час переповідають, і не знайдеться жодного, хто би не знав про татарське Покровне. Бо ж у свято Пречистої Діви Марії захисниці, зване на Русі Покровою, вдерлися. Тогочасний поет це все таким дистихом відмітив:

“Власною кров’ю залита, в риданнях суцільних втопилась,
Русь захлинулась ціла у зливі подвійній”.

Смерть архієпископа Станіслава Сломовского. Станіслав Сломовскі, пригнічений збитками, завданими татарами полям і людям, накликав на себе хворобу тіла стражданням душі і невдовзі, сповнений жалю, полишив людські турботи, здобувши у людей заслужену славу, а у небес благодать за суворе виконання архієпископського (обов’язку). Виконуючи обов’язок і священика, і єпископа, сам за небо воював і своїх спільників завжди тримав у такому ж стані. Їх скромність на обличчях, постійне дотримання звичаїв називав короною усіх чеснот, райців задля права патронату, наданого митрополитом, спів’єпископами звичайно називав і не вважав поза своєю гідністю, що вони, приходячи до ратуші, у вирішення церковних справ втручаються. Таким нехтуванням величі більше ім’я вписав у людські душі, як і громадяни, які на другий день після погребіння влаштували йому другу тризну, бажаючи йому радості навіть щасливими сльозами.

1576. Стефан Баторій зброєю у християнському світі уславлений, духом своїм героїчним довів, що, крім королівства, нічого вже не потребує. Врешті обітницями станів з трансільванських тіснин вибравшись на обширні поля Польщі, п’ятого квітня вступив у Львів. Тисяча двісті угорців обступали його по боках, а між ними Самуель Зборовскі, викинутий з громади за вбивство Ваповского, тоді звичаєм і одягом перетворений в угорця. У цьому почті виділявся Соліковскі, міністр святих справ і корифей релігії. Сам король у пурпурному плащі і шоломі, прикрашеному пір’ям чаплі, їхав на фракійському коні. Його руська шляхта через свого воєводу, Ієроніма Сєнявського першим привітала на дорозі, а потім місто радісними вигуками. Серед них Стефан голосом, сповненим надзвичайної гідности, схвально відміченої чужими письменниками, виголосив: “Скоро я покажу, чим король, заслужено прикликаний бажаючими на трон, відрізняється від тих королів, запрошених людьми, яких доля народження обманула”. Не затримався у Львові довше, як на три дні, і спішно виїхав до Кракова. Його Ієронім Сєнявський зі своїм братом Миколаєм з численними натовпами підлеглих добровільних супутників супроводжували.

1577. Іван Підкова, який носив ім’я від залізних підков, що їх ламав руками, окутий залізом по руках і ногах, дорогою до Кракова і місту Львову дав на себе надивитися, коли всі велетенську його постать, барки Мілона, силу Геркулеса з подивом споглядали.

Потім Остап Дашкевич, отаман ніжинських козаків, припливши швидкими чайками на Чорне море, захопив кілька приморських міст, які були під турецьким володінням, а недавно Петра, воєводу Молдавського, загалом відданого королю Стефану, позбавив князівства. Коли той повертався з Валахії із здобиччю, Ян Збаразький, воєвода Брацлавський, дружнім листом запросив його до себе і відразу допоміжним військам, посланим королем до Петра, які швидко надійшли, видав зв’язаного, у їх супроводі його відпровадили до королівської резиденції.

Ян Сєнінскі-архієпископ. Ян з Сєнна, приємний старець поважного віку, звиклий докидати жарти навіть до серйозного, після того, як достатньо зробив як муж за законом природи, за законом ласки серед людей був обраний архієпископом, впроваджений з почестями на митрополичу кафедру духовними і світськими станами. Бо ж хоча й не відшліфував гострого розуму серйозними науками, проте при дворах і наметах військових розпускав грубуваті жарти. Відтоді (вважався) дивним майстром виняткового гумору і гостем, здатним на гострий вибрик; однак нічого в нього абсолютно не відхилялося від християнського життя, як каже той же сатирик.

Трясіння землі у Львові. Дня першого квітня земля страшенно тряслася і тим трясінням показала, що не носить на собі нічого більш нестерпного, як невдячність жителів, ніби бажаючи струсити з свого лона ненависних урядові міста, бо аж зсередини самої здригнулася.

Декілька ремісників-кушнірів, які у своїх майстернях обробляли шкіри, звернулися з позовами аж до Маріабургу (Мальборка?) до королівського трибуналу, останніми силами та майном домагаючись у нього одного, щоб забрати насильно фасції і сокири з рук найвищого стану, або принаймні послабити міць його авторитету, щоб народ, точніше багатоголові страховиська, могли входити до сенату і сягнути до підніжжя курульних крісел. А найсправедливіший король, знаючи, що зухвалі вибрики натовпу для поширення підступів проти своїх володарів є надзвичайно дієвими, прийнявши з увагою їх скарги, залишив відзнаки магістратські непорушними в руках райців і поклав під точильний камінь, як притуплені стріли.

Комета у Львові. У той же час під кінець року комету протягом 21 дня ясно було видно у Львові. Багато осіб, темних розумом, зробилися віщунами.

1578. Король Стефан, готуючись до московської війни, з верхівкою руською провів чотири місяці у Львові. У цей час угорські вельможі, обтяжуючи королівські вуха, вимагали від нього скасувати деякі декрети, обтяжливі для міста, про що йдеться у коментарії Соліковского, тогочасного свідка.

13 червня посол турецького султана привіз королю папери, у яких вимагалась голова отамана Івана Підкови, недавно схопленого насильника. Для цього його привезли з Кракова до Львова, і хоча він був виснажений муками довгого ув’язнення, проте духом не підкорився суворій долі, овшім із-за сили тілесної нерозторопний і бурхливий, через дане йому та недотримане слово кидав недоречні погрози, а коли йому було виголошено смертний вирок, нестриманим язиком прискорив собі смерть. Отже, на світанку дня 16 червня король виїхав до близьких лісів на полювання або, ймовірніше, для того, щоб не чіплялися до нього прихильники Підкови, яких було багато серед магнатів. Тим часом королівська сторожа привела Підкову до кам’яниці Матвея-аптекаря, що тепер зветься Дибовицькою, і там маршалок Литовський Колович засудив його на страту мечем, а (Підкова) безстрашним голосом закликав небеса помститися за не дотримання слова і за свою кров. Потім, виведений з приміщення суду, сказав, що голову свою і руки, що часто перед тим освячував турецькою кров’ю, радо віддає у жертву християнському імені, впав на коліна, і відразу мечем, який сам подав катові, в присутності турецького чауша, що дивився зблизька, був страчений. Тіло (його) руське братство занесло до своєї церкви (Успення) Д(іви) Марії і там, прикрасивши ще непохованого трояндовими вінками, не без таємного жалю віддали землі.

Зведено Руську вежу. Константин Корнякт довів до дзвіниці руську вежу, подібну до піраміди, в іонічному стилі, немалим коштом, бо під час будівництва завалилася; покрив сріблястим свинцем, крім того, величезним мідним дзвоном, на зразок кафедрального;зробив голосною, проте неприємною для вух тих, чия думка є найвищою. Бо ж чути, як реве хрипко, щоб не сказати, зовсім грубо.

Того ж року Валентин Вонсик, львівський котляр, за спалення Полоцького замку обдарований рицарським гербом, тобто рукою, яка тримає смолоскип, пробитий стрілою, і поіменований Полотинським, через пияцтво наробив у Львові багато помилок. Магістрат відпустив його, покаравши тільки словами, знаючи, що так трапляється у нових рицарів. Але той, прийнявши попередження за несправедливість, погрожуючи, подався до Варшави і там, охоплений тою самою облудною думкою, ніби збираючись одружитися з Вандою, стрімголов кинувся у Віслу, втопивши разом з собою і шляхетство.

Потім Леонард золотник за зраду, вчинену проти богині Монети, був відданий у Львові иншому кульгавому богові, тобто чоловікові Венери, і так,

“Та Кара, хоч вона й кульгає,
Рідко злочинника з рук упустить”.

У той же час два жорна, однаково віддалені від двох ратуш – Єрусалимської і Львівської, були намічені цегляними знаками, з яких на ближчому Христос на покривалі Вероніки своєю власною кров’ю був зображений, а на другому – як від тягаря хреста звільнений Киренеєм. Про це я більш докладно оповідав при описі костелу Св. Хреста.

1580. “О, жорстоке кохання, куди ведеш ти коханців нещасних?” Двоє суперників, Павло Єльонек і Урбан Убальдіні, один флорентієць, а другий патрицій, шалено закохалися в Анну Вільчкувну, і коли на весіллі Анни Лонцкої обидва Париси запросили до танцю ту Єлену, подала простодушна панночка руку італійцеві, до якої додав своєї руки і наш львів’янин, вліпивши йому ляпаса і тої ж хвилини від скривдженого італійця отримав смертельний удар. Обох відпроваджено до дому того (Єльонка – прим. пер.) батька, на той час першого консула, а тамтого – до казенного, до в’язниці. Оскільки переступив межі безпечного захисту, про голову його йшлося на засіданні; однак при втручанні жінок, які оплакували смерть обох закоханих, а особливо панночки, що гіркими сльозами оплакувала свою провину; і на прохання вмираючого сина, який усю вину взяв на себе, батько подарував йому життя, а Убальдіні сумний вигляд на веселий в короткому часі змінив. Бо рятівниці голови своєї себе цілого віддав подружньою відплатою і свідками поверненої відплати лишив нащадків на многая літа.

Цей же рік, що поспішав до завершення, потягнув за собою Миколая Гелязіна, найпершого в місті з Ради, доктора права, однак якого мужа? Хай розкаже його надгробок: “Оракул міста, святий захисник права, посередник у законах, постійний член Ради, джерело золото-плинного красномовства, ось Гелязін, якому ані раніше не було рівного, ані потім не буде мати ніколи це місто”.

1581. Недрімущий вогонь розбудив свого сплячого сторожа і багатьох инших, а потім ціле місто. Спочатку оволодів броварнею Шимона-пивовара, звідтам, розповсюджуючись на прилеглі дахи, скалічив убогі тильні доми за м’ясними ятками, і лише натовп людський запобіг дальшому спустошенню, а шкоди завдано семи домівкам.

1582. Смерть архієпископа Сєнінского. Ян з Сєнна, архієпископ, після влаштованої ним п’ятирічної забави зі сміхом і оплесками слухачів, закінчив комедію фамільярними жартами, пам’ятними донині, які навіть при божественних (відправах) ненавмисно вириваються. Достатньо одного вишуканого жарту з багатьох. Під час відправи, коли диякон читає Євангеліє, де предки Христа перераховуються безперервним рядом, коли йому текст Євангелія подається для цілування, наказав показати собі пальцем ім’я Спасителя, щоб помилково не поцілувати якогось смердючого жида в спину. Такого роду раптових жартів навіть смерть йому не відібрала, роблячи несмішних смішними. Перебуваючи на крайній межі у цьому змаганні (смерті) з життям, сказав: “Нічого гідного плачу не зробив, але усе чинив задля сміху і блазнем Бога без Бога не буду”, і перестав існувати та пустувати серед живих.

Королю Стефану, котрий поспішав для примноження перемог над москалями, вигнаними на Русь, Миколай Язловецкі представив волоського господаря Янкулу, схопленого на Покутті під час втечі від турків. Королю, що давно уже ненавидів Янкулу через листи, які він надсилав до Туреччини, а Янкула, всупереч правам народів, відкривав їх. Тому король, відмінивши свій вирок, запізно підкореного передав львівському суду, який визнав його винним за образу маєстату. Перш ніж виступив на місце страти, (Янкула) одного дня випросив собі тіло, бо ж потім обіцяв повернути до човна Петра, від якого був відведений саксами, посланцями Лютера. Виголосив ті доводи, потім францисканець о. Лозинський поєднав його з Богом і наставив на шлях (істинний) Св. Дарами. Рано-вранці наступного дня, 28 вересня, убраний у широкий єдвабний плащ, виступив на загальне оглядання і, безстрашний, подав катові власний меч, а потім підставив і шию. У ратуші до нашого часу показують меч, а тіло було віддане дружині, яке вона три дні обмивала сльозами, зберегла для себе волосся з голови, а набальзамоване (тіло) після останніх поцілунків і ридань дакійських поклала в гробівець, який недавно збудувала у отців-бернардинців. Пам’ятаю, що той гробівець потім через тридцять років, коли вивозили рештки давнього костелу, бачив я, будучи хлопцем, цілий оббитий всередині таким самим єдвабом, яким була покрита труна. Зруйнувавши гробівець, непорушену труну внесли до нової гробниці.

1583. Прихід архієпископа Соліковского. Ян Деметрій Соліковскі, якого прихильні небеса обдарували вдачею, вченістю та иншими багатствами, за виняткові старання і чесноти у цьому році досяг вершини архієпископського достоїнства. Його прибуття з великим почтом друзів місто спочатку схвалило веселими вітаннями гармат з підніжжя Високого замку, потім з офіційними почестями належного вшанування зустрівши при брамі, відпровадило до костелу.

Наступного дня, який припав на Різдво святого Йоанна Хрестителя, коли архієпископ приймав гостей і магістрат на гучному бенкеті, тривіальна школа, уславлена в той час чужими та своїми учнями, перед приміщенням міської ваги прикрасила сцену, де представлено, як в пустині попередник Христа, з дикими звірами, увінчаними лаврами, тобто хлопчиками, одягненими в звірячі шкіри, проповідує мир і злагоду. Після його переконливої промови Лев Роксоланський перед єдинорогом, гербом архієпископа, схилив коліна і зброю у супроводі хору музикантів, (що виконував) гімн Більбілітанський “Не знали леви, кому служать”. Позаду митрополичого костьолу [молодь], голосом і одягом подібна до дівчини, того ж єдинорога, солодкою милозвучністю, як ланцюгами милосердя заплутаного та закутого, до середини храму весело тягнули, а на завершення панегірик святому Амбросію з трубами по черзі відспівали. Це архієпископові було приємним для ока та милим для душі. А оскільки розумів, що все зроблено стараннями магістрату для його імені, великою людяністю пообіцяв віддячитися.

Проте невдовзі двоє священнослужителів, що уже раніше зненавиділи магістрат, напустивши на обличчя фальшиву побожність, з великим пієтетом, звернулися до архієпископа з несправедливими звинуваченнями, доповівши, що райці, які здійснюють опіку над хворими, приховали у себе підношення вбогих. Але рахунковими записами, які опікуни добровільно представили, і (зізнаннями) сотні жебраків, що визнали правильність розрахунків, проведених при розподілі, звинувачення виявилися фальшивими. Архієпископ же проти такого роду заздрісників чужої слави віршики, які (про це) нагадують, доручив написати на своєму столі:

“Хто славу відсутніх применшити скаргами любить,
Хай знає, що стіл цей ніколи не буде його.”

1584. Пожежа. Уже місто, в більшій частині краще зміцнене мурами, винесло за стіни святилище [вогняного] божка. Ця ганьба так його розлютила, що довго серед ларів передміських під зрадливим попелом плекав підготовану помсту, аж після св. Матвія від дому Лісянського виникнувши, перші 36 будинків біля Галицької брами одним нападом зрівнявши з землею, витиснув щедрі сльози у своїх пожильців, понад міру за вогонь і воду, заборонені йому в місті, полум’ям і сльозами передміщанам помстився.

[...]

Переклала Наталія Царьова


ч
и
с
л
о

29

2003

на початок на головну сторінку