Хоче чи не хоче Україна, але її великим безпосереднім сусідом є і залишиться Росія. За умови, що Україна достатньою мірою збереже свій суверенітет. Однак, цей сусід не тільки великий, але й проблематичний. Росія є проблемою не тільки для себе, але й для инших. Оскільки це все ще країна, що претендує на ґлобальні ролі, то вона є проблемою для гравців цього рівня – США, ЕС, Китаю. Щоправда, обґрунтованість таких претензій все більш сумнівна. Все частіше Російська Федерація, з огляду на об’єктивні ґлобальні процеси, перетворюється з суб’єкта ґлобальної політики на її проблемний об’єкт.

У ХІХ столітті “хворою людиною Европи” називали імперію Османів. Вона теж була проблемою для всіх, поки не трансформувалася у національну державу – Турецьку Республіку. Однак, на це потрібна була воля як народу, так і політичної еліти. Щось подібне ось уже два десятки років відбувається з СССР /Росією. Вона теж пробувала трансформуватися у національну державу, що, з огляду на її реалії, виявилося просто неможливим. Вона не була і не є чисто національним утворенням. Пошуки нової політичної структури, що дала б можливість Росії розвиватися, ні до чого, окрім конфліктів, не призвели.

Щораз очевиднішим стає те, що Росія не має власне демократичного трансформаційного потенціалу і прагне відповідати на непрості виклики сучасности у відповідності зі своєю імперською політичною традицією та культурою. Особливо це стосується тих політичних еліт, що діють у реальному політичному просторі й утвердилися при владі після останніх виборів до Думи. Однак, такі пропозиції репрезентантів путінської колони (сформованої, головно, з колишніх представників спецслужб, крайніх націоналістів і популістів) повністю відповідають очікуванням більшости російського народу, що той і підтвердив. Йому потрафляє реставрація звичного і зручного імперського дискурсу, імперського міту. Ба більше – навіть ліберальне крило, таке нечисленне тепер, відчувши реваншистську кон’юнктуру, теж бавиться імперськими сентиментами – Анатолій Чубайс напередодні краху на виборах спробував потрафити як виборцям, так і владі, витворивши та запропонувавши, як модель розвитку РФ, такого дивного покруча як “ліберальна імперія” з її головним елементом – економічною експансією на всьому постсовєтському просторі. Байдуже, що це насправді тільки міт – свою функцію він виконує. Тим більше, що, якщо говорити про безпосереднє оточення Російської Федерації, яке вона вважає своєю сферою впливу, то тут стагнують (щоправда, не без допомоги у сенсі власне втягування у цю стагнацію) менш “успішні”, ніж у самій Росії, режими.

Однак, одна справа – імперські сатисфакції, а инша – економічні та політичні реалії. Мало сказати, що після завершення “ліберальної” епохи Єльцина Росія залишилася зі своїми великими проблемами. Важливо сказати, що для нас, поки-що сусідів Росії, ці проблеми надзвичайно небезпечні. Згадаймо Шевченкове “Польща впала Та й вас роздавила!” Продовження дезінтеґрації чи нестабільности Росії у тій чи иншій формі може підпалити не тільки наш східній фланг, але й оголити фланг усього Евро-Атлантичного співтовариства у новому протистоянні ісламського і постхристиянського (хай вибачать мені вірні) світів. Ще більш реальним виглядає посягання на безмежні простори Росії з боку Китаю. Чи вдасться їй утримати Сибір? І чиїми руками? Чи не нашими? У цьому сенсі всі ми – і ЕС, і США, і невизначені Україна і Росія пливемо в одному човні.

Однак, кожен робить все, щоб його потопити. Великі риби пожирають малих. Згадаймо хоча б мікрореванш Тузли. Ну, запустили кіготь законсервованого конфлікту в Україну, але які з того дивіденди? Хоча, може, слід користатися саме російською максимою “коготок увяз – всей птичке пропасть”. Тут проявляється саме конспіраційна генеалогія сучасної влади Росії. Аґентура, провокація, непрозорість є головними засобами вирішення проблемних питань і завдань саме такої влади. У Росії проходять процеси “упорядочивания” влади, її централізації та зосередження, за відомим сталінським рецептом в одних руках. Росія набирає нового/старого формату. По суті, знищується саме диверсифікація влади, розподіл її між різних гілок, делегування владних повноважень на нижчі рівні. У Думі нарешті досягнуто абсолютно безкомпромісної однопартійности. Повністю підпорядковується владній бюрократії і “незалежний” бізнес. Практично знищена більш-менш політично вагома незалежна преса та телебачення. У цьому сенсі Росія є незаперечним лідером у русі назад.

Що і відрізняє Росію від України. В Україні радше розвиватиметься консенсус між фінансово-промисловими групами, ніж централізація влади за російським зразком. Україна – не Росія…

Попри всю іронію, це дві різні країни, і різниця між ними часто не на користь України. Український варіант перед виборами і після них мав би радше нагадувати бєларуський, ніж російський, – у сенсі його підпорядкованости саме російським, а не українським інтересам. Для Росії і так званого світового співтовариства бєларусизація України (з усіма її перверсіями) – чи не найліпший вихід. Бєларуський неоколоніальний проект себе стовідсотково виправдав. Усі, як виявилося, дійсно радше схильні мати справу з Москвою, ніж з незрозумілим Мінськом. Те ж може стосуватися й Києва. Бо хто ж, як не Захід, санкціонував такий масований російський вплив на Україну? Бо ж хто, як не Захід (а не тільки Росія), послідовно блокує найменші спроби вступу України до НАТО, СОТ, і врешті-решт до ЕС? Тож бульдозери у Керченській протоці тільки тимчасово припинили свою роботу над “єдінєнієм”.

Звичайно, осмислити такий феномен, як сучасна Російська Федерація Владіміра Владіміровіча Путіна, підійшовши до нього з однією міркою, неможливо. Дуже часто ця мірка неадекватна новим реаліям. Дуже часто при цьому спрацьовує не скрупульозний аналіз, а штампи, упередження чи, навпаки, сентименти. Розгортання світових процесів відбувається щораз швидше і починає нагадувати калейдоскоп – за останніх два-три роки Росія та США кілька разів радикально переглянули свої стосунки від союзу до протистояння. Тому ми спробуємо показати сучасну Росію ВВП стереоскопічно, з чотирьох сторін – представити американський, европейський, український та російський погляди. З тим, що кожен з них теж є диверсифікованим. Ми хочемо показати Росію з огляду на її роль у світовій економіці, системі безпеки, ґлобальній та реґіональній політиці, показати перспективи розвитку російського суспільства, окреслити її роль для сучасної України. Можливо, саме такий підхід дасть змогу більш адекватно оцінити майбутню роль Росії у мінливому світі, в якому живемо.