Надежда Арбатова

Ще раз про Росію і «велику Европу»

Доповідь «Розширена Европа – країни – сусіди», що містить нову стратегію Европейської комісії щодо сусідів розширюваного ЕС, є, у певному сенсі, знаковим документом. Нас він цікавить насамперед з огляду на можливі наслідки нової стратегії Европейського Союзу щодо Росії. Схоже, що ця стратегія має два серйозні недоліки.

По-перше, країни, що сусідують з Европейським Союзом, розглядаються як єдине ціле без виокремлення пріоритетів і диверсифікованости політики ЕС щодо цих країн. Доповідь не містить чітких критеріїв і оцінок ролі тих чи инших держав для майбутнього Союзу, не враховує повною мірою всі географічні, історичні, політичні й економічні фактори. Прийняття ЕС нової стратегії без повного обліку цих факторів може спричинити помилки у зовнішній політиці ЕС, і передовсім стосовно Росії.

Як не дивно, цей підхід ЕС до своїх сусідів нагадує позицію російського керівництва початку 1990-х років щодо постсоветського простору, що навіть після розпаду СССР за інерцією сприймався як єдиний простір без визначення пріоритетних напрямків і найбільш важливих для Росії держав-партнерів. Російське керівництво також чи не оцінило, чи не зрозуміло значення процесу реґіоналізації на теренах колишнього СССР, що після краху совєтської системи розкололися на окремі групи країн. В остаточному підсумку, це призвело до провалу політики стосовно СНД і перестановки акцентів наприкінці 1990-х років на двосторонні відносини.

По-друге, нова стратегія ЕС лише підтверджує підозри, що політика Союзу щодо Росії не має чітких стратегічних цілей. Незважаючи на декларовану важливість партнерства Росії і ЕС у різних сферах, як і раніше залишається відкритим питання про міру, якою Росія може бути інтегрована в Европейський Союз. Ясности з цього питання немає ні в ЕС, ні в Росії.

Росія як особливий випадок

Зрозуміло, що для ЕС важливі добрі стосунки з усіма сусідами. Однак, це не означає, що всі країни однаково важливі для ЕС. Чи є Росія особливим випадком для Европейського Союзу? Звичайно, теза про російську „особливість” і винятковість використовується супротивниками інтеграції Росії у «велику Европу» для обґрунтування несумісности російських і европейських цінностей, пошуку «свого євразійського шляху» за принципом російської самодостатности. «Росія сама по собі – космос, окрема цивілізація», – говорять «евразійці», а найчастіше просто націоналісти і консерватори, що не визнають і не розуміють суті процесу глобалізації як економічної і соціальної модернізації і демократизації, невід’ємною частиною якої є европейська інтеграція. У даному контексті термін «особливий випадок» має инше значення, що пояснює особливу роль Росії для Европи і для ЕС як головного европейського інституту.

Якими ж є передумови, що визначають особливе місце Росії для Европейського Союзу? Очевидно, що серед безлічі можливих критеріїв принципове значення мають два. Перший – приналежність країни до Европи, що визначає не тільки кордони Европи, але і сумісність даної країни з процесами европейської інтеграції. Другий – сучасний і потенційний внесок країни у зміцнення Европейського Союзу як світового економічного, а у майбутньому і військово-політичного центру, що не протистояв би США, але був би більш незалежним і володів власним проектом раціональної світобудови.

Незалежно від існуючих політичних визначень Европи, що можуть включати чи не включати Росію, Росія – історично, культурно і географічно – невід’ємна частина Европи. «За своїм географічним розташуванням, за історією, культурою, ментальністю населення Росія – европейська країна. І ми, звичайно, [...] будемо прагнути до розширення нашої взаємодії з ЕС», – сказав президент Росії Владімір Путін в інтерв’ю з ведучим програми Бі-бі-сі Девідом Фростом напередодні державного візиту до Великої Британії.

Більше того, одна з реальностей постбіполярної Европи – неподільність її безпеки. Неможливо забезпечити процвітання і стабільність у західній частині Европи, якщо її східна частина залишиться джерелом економічної відсталости і нестабільности. Ця обставина повинна бути могутнім стимулом для поступової, але послідовної інтеграції заходу і сходу Европи. Крім того, з розширенням Европейського Союзу на країни Центральної і Східної Европи подовжиться і спільний кордон між Росією і ЕС, що з особливою гостротою порушує питання про характер подальшої взаємодії Росії і ЕС.

Після розпаду СССР у російській політичній еліті не було єдности думок щодо національної ідентичности Росії і вибору моделі для її системної трансформації. Для єльцинського керівництва, у якому особливу роль грали ліберальні економісти, еталоном були США. Саме цим визначалися і джерела стратегії «шокової терапії», що її так і не сприйняла більша частина російського населення. Для комуністів і націоналістів ліпшою моделлю було евразійство як нова версія совєтської моделі. Для частини прозахідного демократичного спектра, що брала до уваги історичні і культурні корені Росії, головним центром тяжіння була Европа, і насамперед ЕС як основна організація, відповідальна за трансформацію постбіполярної Европи. Иншими словами, політичні дискусії у Росії 1990-их років велися у двох площинах: між евразійцями і західниками і між европеїстами й американістами.

У першому випадку дилема «Европа чи Азія?» була не стільки питанням пошуку географічних преференцій Росії, скільки вибором шляху її подальшого розвитку. Властиво, це була не стільки дилема «Европа чи Азія», скільки дилема «Північ чи Південь». Політично чітку відповідь на це запитання російська влада дала після трагічних подій 11 вересня 2001 року, коли Росія зробила свій стратегічний вибір. У другому випадку дискусія точилася усередині російського «західного співтовариства» навколо вибору моделі економічної і соціальної модернізації. Як показало перше десятиліття системної трансформації Росії (насамперед провал стратегії «шокової терапії») соціально орієнтовані моделі країн ЕС, при всіх національних розходженнях, у силу соціальних, культурних і инших причин найбільш повно відповідають інтересам російського суспільства. Крім того, коли мова йде про інтеграцію, а не про торгівлю, це, як правило, реґіональна інтеграція. Навіть така могутня країна, як США, із найбільш розвиненою економікою у світі, що має величезний обсяг торгівлі і з Европою, і з Азією, по-справжньому інтегрується тільки в реґіональному аспекті. З цієї точки зору, у керівництва Росії, яке ставить за мету побудову ефективної демократії і ринкової економіки в країні, немає альтернативи ЕС. Безсумнівно, співробітництво, інтеграція і повноправне членство в ЕС – поняття різного порядку. Однак, як відзначав Отто Ґраф Ламбсдорфф, голова Ліберального Інтернаціоналу, «навіть нижче рівня членства [у ЕС] можна досягти дуже високого рівня інтеграції»[1].

Европейська орієнтація Росії чітко виявляється і на рівні її торгових і економічних відносин із зовнішнім світом. Цілком зрозуміло, що торгові й економічні інтереси Росії, як і інтереси инших великих держав, розташованих на периферії Европейського континенту, не обмежуються тільки рамками Европи. Але реальність сьогоднішнього дня полягає в тому, що саме Европейський Союз залишається головним торговим партнером Росії і важливим джерелом інвестицій у російську економіку. На країни ЕС припадає близько 40% зовнішньоторговельного обороту і 50% усіх іноземних інвестицій у Росію. Є й инші показові цифри: 60% усього телефонного міжнародного трафіка з Росії – Европейський Союз, 60% усіх міжнародних авіарейсів у Росію припадає на Евросоюз, 60% російських туристів виїжджають у країни ЕС і країни-кандидати[2]. Крім того, Росія залишається головним експортером енергоносіїв і сировини до країн ЕС. Звичайно, у торгових відносинах Росії і ЕС зберігається значна як кількісна, так і якісна асиметрія. Проте, як відзначав колишній прем’єр-міністр Фінляндії Еско Ахо, «статистика свідчить, що [...] частка Росії в експорті до ЕС серед инших країн-сусідів становить 40 відсотків, що у процентному співвідношенні відповідає населенню. Для мене – це чітка ілюстрація того, що деякі країни відіграють більш важливу роль з погляду ЕС, ніж инші. У цьому сенсі Росія є особливим випадком»[3].

З огляду на внесок Росії до економічного потенціалу ЕС визначальними є її ресурси – як людські, так і природні. Якщо говорити про останні, то близько 50-60% усіх доступних для економічного використання ресурсів планети є за Уралом. На сьогодні для Росії освоєння цих ресурсів й інтенсивний розвиток Сибіру неможливий без Европи. У той же час, без освоєння цих ресурсів Европі у ХХІ столітті буде важко конкурувати з иншими світовими економічними угрупованнями.

Росія у своїх відносинах з ЕС виходить з того, що европейська інтеграція – закономірний, об’єктивний процес розвитку Европи, що сприяє розширенню зони стабільности економічного процвітання на Европейському континенті. Закінчення епохи біополярности й узятий російським керівництвом курс на побудову життєздатної демократії і ринкової економіки поклали кінець політичному й ідеологічному розколу Европи. Держави Центральної і Східної Европи, Росія почали розвиватися (хоча і різними темпами) в одному напрямі. Це надзвичайно важливо для розуміня ставлення Росії до Европейської інтеграції в цілому і до розширення ЕС зокрема.

Більше того, Росія, будучи носієм дезінтеграційних сил щодо СССР, водночас була інтеграційним чинником щодо Европи. Росія сприяла ліквідації совєтської загрози і катастрофи біполярної моделі набагато більше, ніж будь-яка инша держава, зігравши роль каталізатора інтеграції в Европі. Що б не говорили про Росію сьогодні, не можна не визнати, що саме завдяки зусиллям російських демократів, які перемогли путчистів у серпні 1991 року, колишні республіки СССР здобули незалежність, а балтійські держави сьогодні вступають до ЕС.

Усунення ідеологічних бар’єрів у Европі виявилося могутнім каталізатором розширення і поглиблення европейської інтеграції. Цим визначається позитивне в цілому ставлення Росії до процесу розширення ЕС, незважаючи на конкретні проблеми, що виникають при цьому. Проте, нова хвиля розширення ставить перед ЕС завдання сформулювати свою стратегію стосовно Росії, що до сьогодні залишається поза рамками цього процесу.

У Росії і ЕС немає фундаментальних протиріч у сфері безпеки. Навпаки, Росія і Европа мають спільні зовнішньополітичні цілі й інтереси, пов’язані необхідністю відповіді на нові виклики, що виникли після закінчення біполярної епохи, включаючи етнорелігійні і територіальні конфлікти, поширення зброї масового знищення, міжнародний тероризм й инші транскордонні загрози (організована злочинність, нелегальна імміграція й инші).

І Росія, і ЕС зацікавлені у розвитку узгодженого співробітництва міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних норм міжнародного права і виступають проти однобічности у вирішенні найважливіших проблем міжнародних стосунків. Позиції Росії і більшости країн ЕС збігаються й у підході до інструментів впливу на країни, що підозрються у підтримці тероризму, Росією надається пріоритет погодженим діям міжнародного співтовариства, заснованим на повній і об’єктивній інформації про факти підсобництва (сприяння) тероризму. Це вимагає нового рівня політичних та відомчих відносин і контактів між Росією і ЕС. Тільки взаємодія Росії і ЕС у ключових питаннях міжнародної безпеки (таких, як криза навколо Іраку, протидія міжнародному тероризму, врегулювання конфліктів, заклик до миру і миротворчість) є необхідною умовою для запобігання односторонніх акцій США. Інакше «велика Европа» ризикує залишитися заручницею політичних помилок і амбіцій США, а це викличе втягування у нові конфлікти, розкол у рядах союзників, ослаблення інституту ООН, нові проблеми, зокрема збільшення кількости нежиттєздатних держав.

Крім того, й інтересам ЕС, й інтересам Росії відповідав би розвиток практичної співпраці у сфері безпеки й оборони: участь у «Петерсберзьких місіях»[4], військово-технічне співробітництво. Росія могла б зробити неоціненнний внесок у формування військово-політичного виміру ЕС у сфері стратегічної мобільности, космічних систем управління й інформаційного забезпечення, спільних сил швидкого реагування для миротворчих і антитерористичних операцій.

Вибіркова співпраця чи партнерство?

З початку 1990-х років керівники Росії і лідери провідних Европейських держав, що утворюють ядро ЕС, говорили про важливість діалогу, партнерства і співробітництва з Росією, інколи згадувалася навіть інтеграція Росії в Европу, однак ні в ЕС, ні в Росії не було чіткого концептуального бачення цілей і суті цих відносин. Відносини ЕС із сусідніми державами можуть бути на одному з трьох рівнів: співробітництво, асоціація і повне членство.

Очевидно, що питання про членство Росії не стоїть на порядку денному ні Росії, ні ЕС, оскільки ні та, ні инша сторона не готові до цього. Росія не відповідає Копенгагенським критеріям, ЕС зосереджений на розширенні і поглибленні европейської інтеграції.

Більше того, порушувати питання про членство Росії в ЕС контрпродуктивно, оскільки сьогодні це лякає і брюссельську, і московську бюрократії. Найчастіше це питання свідомо виноситься на обговорення супротивниками партнерських відносин Росії і ЕС з обох боків.

Контрпродуктивними є і заяви з боку ЕС про те, що Росія ніколи не буде членом ЕС. Коли лідер однієї з провідних країн ЕС, скажімо, Німеччини, приїжджає до Москви і привселюдно заявляє про це на російському телебаченні, це грає на руку тільки націоналістам у Росії, що говорять: «Бачите, ніхто не хоче мати справу з Росією, ніхто нас у Европі не чекає, тому нам потрібно йти своїм шляхом».

Проте, питання про членство Росії в ЕС нерідко розглядається у теоретичному плані і має своїх супротивників і прихильників у наукових колах, як у Росії, так і в країнах ЕС. Один з аргументів проти потенційного членства Росії в ЕС – розміри Росії, що «завжди буде занадто велика для Европи».

Контраргумент прихильників поступової інтеграції Росії в ЕС полягає в тому, що Росія і за своїм економічним потенціалом, і за демографічними тенденціями, і за еволюцією збройних сил наближається до середньої европейської держави, тому головною умовою є не розмір країни, а відповідність Копенгагенським критеріям.

Нинішній рівень відносин між Росією і ЕС юридично є на нижчому рівні – рівні співробітництва. Угода про партнерство і співробітництво (УПС) набрала сили 1 грудня 1997 року [5]. Це був перший повномасштабний правовий акт, що заклав основи рівноправних відносин Росії з Европою і Заходом у цілому. Цей документ і донині є юридичною основу відносин Росії і Европейського Союзу, що дозволила розширити набір форм співробітництва, об’єднала економічний діалог з політичним. Тим часом, відносини Росії і ЕС у політичній сфері давно вийшди за рамки УПС. Щодо сфери економічного співробітництва, то хоча Росія та ЕС зробили крок у деяких напрямах, однак так і не змогли реалізувати весь потенціал УПС: деякі положення Угоди безнадійно застаріли, деякі не виконуються як одною, так і иншою стороною. У цілому під цю класифікацію підпадає 64 положення Угоди[6].

Якщо говорити про Стратегії, прийняті ЕС і Росією стосовно один одного у 1999 році після конфлікту у Косово, то, щиро кажучи, реальність їм не відповідає. Криза у відносинах Росії з НАТО поставила під сумнів усе, що було досягнуто в сфері безпеки між Росією і Заходом після закінчення холодної війни. ЕС у цих умовах як суто Европейське об’єднання, на відміну від НАТО, взяв на себе ініціативу збереження рівня співробітництва з Росією.

На жаль, Стратегія ЕС стосовно Росії, схвалена в червні 1999 року в Кьольні, так само, як і російська Стратегія щодо Европейського Союзу, що з’явилася у вересні того ж року, не містили стратегічних цілей і мали всі шанси залишитися чисто декларативними документами, свого роду переліком добрих намірів. Цілями російської Стратегії, виходячи з формулювання у цьому документі, є «розвиток і зміцнення стратегічного партнерства між Росією і ЕС у Европейських і міжнародних справах, запобігання і врегулювання, шляхом спільних зусиль, локальних конфліктів у Европі з акцентом на верховенство міжнародного права і принципу незастосування сили. Це передбачає будівництво об’єднаної Европи без бар’єрів і взаємозалежне збалансоване зміцнення позицій Росії і ЕС у рамках міжнародного співтовариства XXI століття»[7]. Таким чином, у російській Стратегії головний акцент робився на цінності ЕС як одного з полюсів багатополярного світу й альтернативи монополярности.

ЕС вбачав своє стратегічне завдання у побудові в Росії «стабільної, відкритої, плюралістичної демократії [...], керованої на принципах правової держави, що спирається на процвітаючу ринкову економіку, на благо як народів Росії, так і Европейського Союзу»[8]. Завдання настільки ж правильне, наскільки ж незрозуміле за своєю суттю, оскільки воно не відзеркалює специфіки відносин між Росією і ЕС. Насправді, підтримка демократії в Росії після розпаду СССР була метою всіх розвинутих держав світу.

Відсутність концепції відносин між Росією і ЕС, стратегічних цілей, відповідно до яких повинна вибудовуватися поточна політика, залишається головною перешкодою у виробленні ефективної політики як ЕС, так і Росії стосовно один до одного. Сьогодні й у Брюсселі, і в Москві переважає тактика «вибіркового співробітництва». Прихильники цього підходу й у Росії, і в ЕС вважають, що необхідно використовувати потенціал УПС, змусивши «працювати» ті статті, що не виконуються, не висуваючи нових «амбіційних» планів і ініціатив.

Такий підхід з боку ЕС пояснюється, головним чином, тим, що в Европі дотепер зберігаються сумніви і побоювання щодо перспектив демократичних перетворень Росії. Надзвичайно важливим у зв’язку з цим є усвідомлення лідерами Европейських країн того факту, що подальший розвиток Росії буде залежати не тільки від здатности і бажання російського керівництва здійснювати ці перетворення, але і від політики Заходу, і в першу чергу ЕС. Існуючі на Заході сумніви щодо майбутнього демократії в Росії визначаються трьома факторами. По-перше, стереотипами про несумісність російських і европейських цінностей, неодноразово спростованими історичним ходом подій минулого десятиліття. По-друге, «совєтським синдромом», збереженням свого роду фантомних болів. Насамперед, це властиво посткомуністичним країнам, що не можуть позбутися комплексу жертви стосовно Росії навіть десять років опісля зникнення СССР із карти світу. І, по-третє, помилки, що зробило російське керівництво за минуле десятиліття (силове вирішення внутрішньополітичної кризи в Росії у жовтні 1993 року, війна в Чечні, запровадження контрольованої демократії) і які змусили Европу засумніватися в прихильності Росії принципам демократії.

Виглядає, що з трьох факторів тільки третій має реальне значення. Разом з тим варто визнати, що країни ЕС, як і Заходу в цілому, не були сторонніми спостерігачами, нерідко виявляючи зневажливе і цинічне ставлення до інтересів Росії. З одного боку, вони ігнорували той факт, що створення сприятливого зовнішнього середовища для Росії є однією з головних умов успіху для розвитку російської демократії. З иншого боку, вони демонстрували зневір’я у майбутнє демократичних перетворень у Росії, надаючи перевагу будь-якій стабільності російського суспільства перед реальною демократією.

Яка ж сьогодні альтернатива «вибірковому співробітництву»? Не ставлячи нереалістичних у найближчому майбутньому завдань (таких, наприклад, як членство Росії в ЕС), необхідно подумати про нову юридичну основу відносин Росії і ЕС. Цією основою могла б стати Угода про створення особливої асоціації між РФ і Европейським Союзом. Асоціація з ЕС, що не припускає автоматичного членства Росії в спільноті, сприяла б зближенню політичних, економічних і правових систем Росії і ЕС, стійкому зросту економіки і розвитку демократії в Росії, більш тісній взаємодії партнерів у всіх напрямах, включаючи безпеку. Вона допомогла б здійсненню реальної інтеграції Росії в «Европейські простори» у сфері економіки, внутрішньої і зовнішньої безпеки, розвитку ініціативи Путіна-Проді про перехід у перспективі до безвізового режиму, вирішенню Калінінградської проблеми й узгодженню позицій про умови вступу Росії у СОТ.

Формулювання «особлива асоціація» передбачає, що угода з Росією повинна відрізнятися від існуючих угод про асоціацію і враховувати вагу і статус Росії, її роль у закінченні холодної війни, її внесок у «антитерористичну коаліцію», а також те, що керівництво Росії, на відміну від керівництва України чи Молдови, не ставить за мету вступ до ЕС у доступному для огляду майбутньому. Саме тому необхідна особлива угода про асоціацію Росії і ЕС, що заклала би фундамент для інтеграції Росії в економічний, правовий, культурний та инші «простори» Союзу на довгі роки, однак створювала рівень взаємодії нижче рівня членства в ЕС. Така угода дозволила б скоротити існуючий розрив між об’єднаною Европою і Росією, який може спричинити появу нової роздільної лінії на Европейському континенті.

Безсумнівно, відносини між ЕС і Росією будуть великою мірою залежати не тільки від успіхів внутрішньої системної трансформації Росії, але також і від напряму еволюції самого Европейського Союзу і від того, як будуть розвиватися міжнародні відносини і світова економіка. Головна стурбованість Росії пов’язана з тим, як процеси розширення і поглиблення Европейської інтеграції вплинуть у цілому на життєдіяльність і життєздатність ЕС, що є головним партнером Росії в Европі. Тому і процес розширення, і процес поглиблення Европейської інтеграції (особливо в сфері безпеки й оборони) повинні мати російський вимір, тобто містити в собі комплекс програм і заходів, спрямованих на скорочення розриву між об’єднаною Европою і Росією.

Тільки послідовна інтеграція Росії в евро-атлантичне партнерство, а не вибіркове, поверхневе співробітництво може стати найважливішим зовнішнім фактором демократизації Росії. Бути партнером – значить поводитися відповідно до певних визначених норм і, виконуючи ці правила у себе вдома, впливати і на поведінку инших. Чекати, коли Росія стане процвітаючою демократичною державою, і тоді лише відкрити їй свої обійми – чергова утопія Заходу.

Доповідь Комісії при всіх благих цілях залишає за дужками головне питання – питання про знаходження Росією гідного місця у «великій Европі», де поняття «сходу» і «заходу» усе більше належать тільки географії, а традиційні розходження стираються під впливом нових реальностей економіки, безпеки й інформаційної революції.

«Неприкосновенный запас» 2003, №4(30)

Переклала Ірина Магдиш

---

1. No Great Europe Without Russia – No Great Russia Without Europe. Report of the Commission for Greater Europe 1994. Finland: Gummerus Printing, 1995. P. 9, 19, 29.

2. Россия и Европейский союз: как углубить стратегическое партнерство? // Доклад Комитета «Россия в объединенной Европе». М., 2002. C. 9.

3. Семинар Комитета «Россия в объединенной Европе»: «Россия и Европейский союз: добрососедство без права на родство?» Конференц-зал «Александр-Хаус», Берлин. 16 июня 2003 года. См.: Россия и Европейский союз: добрососедство без права на родство. М.: Комитет «Россия в объединенной Европе».

4. „Петерсберзькі місії” – гуманітарні та рятувальні операції для врегулювання кризових ситуацій, включно з миротворчими операціями. У Петерсберзькій декларації члени Західноевропейського Союзу зобов'язуються підтримувати заходи, здійснювані НБСЄ та Радою Безпеки ООН з метою запобігання конфліктам і підтримки миру. Очікується, що „Петерсберзькі місії” з часом стануть миротворчим та гуманітарним „інструментом” всього ЕС. (прим. ред.)

5. Процес ратифікації СПС з Росією затягувався деякими країнами ЕС у зв’язку з подіями у Чечні і завершився лише у грудні 1997 року.

6. Иванов И.Д. Какая интеграция нужна России? // Россия и Европа: курс или дрейф? Дискуссии. М.: Комитет «Россия в объединенной Европе», 2002. С. 7-8.

7. Стратегия развития отношений РФ и ЕС на среднесрочную перспективу (2000-2010).

8. Коллективная стратегия Европейского союза в отношении России. Европейский совет. Кёльн, 1999. С. 5.