Слово теж діло

У середині 90-х років один відомий західний телемагнат, запрошений на вечерю «великої сімки», заявив лідерам світу: «Скажіть, яке у вас телебачення, і я скажу, хто ви». На загал, те ж можна сказати на адресу будь-якого суспільства: скажіть, які у вас ЗМІ, а я вам скажу, хто ви. Давайте спробуємо зрозуміти, хто ми.

У світі наразі існує лише одне тлумачення поняття «незалежні засоби масової інформації». Це засіб інформації, що не залежить від держави, непідконтрольний їй і її цензурі. Однак, незалежність ЗМІ у чистому виді існує лише у теорії. Як, скажімо, лише у теорії існує чисте стовідсоткове залізо. У житті воно завжди має домішки. Незалежні ЗМІ залежать насправді від багатьох різних речей. По-перше, від споживачів – не будуть читати/переглядати – не буде рейтинґу, не буде надходжень від реклами, не буде успіху, не буде інтересу. Залежать від бізнес-керівників (власників), які не-успішне видання/програму просто закривають, бо який сенс утримувати те, що не приносить прибутку. Залежить від держави, навіть якщо нею не контролюється, бо непрестижну і нереспектабельну газету/телекомпанію не будуть запрошувати на урядові брифінги чи инші важливі події.

Звісно, як і всяка складна конструкція, система незалежности є багаторівнева. У світі відомо чимало випадків авторитарних власників ЗМІ. Медія-магнат Руперт Мердок (Rupert Murdoch) безапеляційно і особисто контролював до дрібниць журналістські матеріали своєї газети The Times – найбільш дорогої у газетній індустрії торгової марки. У такому випадку вирішальним стає почуття внутрішньої незалежности журналіста: він або може працювати у таких умовах, або ні, і йде від Мердока, наприклад, до якого-небудь Тьорнера чи Бертельсманна, де режим м’якший. У нормальних країнах «мердоків» багато, є серед кого вибрати. Якщо ж власник один – держава (її чиновники, її адміністрація, її режим – потрібне підкреслити) і ви залежите тільки від неї, контроль тотальний, то йти нікуди, окрім як у пряму чи приховану опозицію. Тоді журналістика стає не фахом, а життєвим чином. Як у Сашка Кривенка, чи Сергія Набоки.

Свобода слова не стається, і рівно ж і не дається. Її не можна оголосити, нав’язати директивно (навіть із Брюсселя) і ощасливити нею усіх спраглих правди. Стаття у Конституції є лише формальним приписом, що існує, до речі, у законодавствах багатьох, далеких від демократичних, держав. В Італії свобода слова дозується медія-монополістом, а за сумісництвом прем’єр-міністром Берлусконі (і це не викликає сумніву у правомірності членства країни у ЕС, на противагу цілком иншим вимогам, що нібито є головними на шляху України до цього елітарного клубу).

Свободу слова слід плекати, подібно до 200 років стриженого англійського газону. Ми наразі відстригли тільки скуйовджений, ілюзорний чуб ейфорії перших років несподіваної волі. Можливо, колись свобода слова перестане бути престижним елементом інтелектуальних розмов, перестане бути клубним інтересом журналістської тусовки, а стане внутрішньою потребою тих, хто власне має її споживати, або обслуговувати. Наразі, в Україні тієї фундаментальної необхідности вільної преси не існує, так щоб як повітря – забери і життя згасне. Забери німцю його ранкову «Allgemeine Zeitung», поляку «Gazetu Wyborczu», французу «Le Monde», американцю «New York Times» – і у ЕС почнеться громадянська війна, а американці перестануть купувати хот-доги, що спричинить Велику Депресію-2.

Можна скільки завгодно лементувати з приводу закриття «найбільш тиражної опозиційної газети «Сільські вісті», але простий обрахунок кількости обурених читачів, що вийшли на вулиці після закриття улюбленої газети – а їх було 0,00 – наводить на думку, що якщо тираж і був дуже великим, однак його відсутність не стала несумісною із життям читачів, і одразу було знайдено достойну заміну у сенсі рибу загорнути. Як гадаєте, скільки народу вийде бити вікна Нацраді з питань телебачення і радіомовлення (для бажаючих: Київ, вул. Десятинна, 14), якщо в один прекрасний вечір не побачать «єдиного незалежного 5 каналу»? Рівно ж ніхто. Як вціліли вікна після ліквідації Радіо Континент, програм Радіо Свобода, Голосу Америки, Громадського радіо і т. д. Небезпека власне у тих нулях, що і гарантують безкарну зачистку медіяполя і продовження «і так далі».

За нашу свободу слова чомусь більше піклуються «Репортери без кордонів», а ми залишаємося у таких зручних (не тільки, до речі, для нас) кордонах інфантильного суспільства, практикуючи дискусії про свободу слова на всіх ток-шоу як винятково модний у цьому сезоні аксесуар.

ЗМІ в Україні перестали плутатися у тому, суб’єкт вони чи об’єкт. Без сумніву, більшість – об’єкт політики режиму чи господарювання олігархічного клану. Як компостер у трамваї – справа власників лише закласти потрібну їм комбінацію цифр, а ми вже самі, добровільно, запхнемо туди свої мізки і закомпостуємо, причому відбиток дається взнаки і на наступному поколінні. Дешево і сердито. Усі їдуть у потрібному, заданому напрямі, переважно на схід. Незакомпостованих безжально викидають з вагона, просто під колеса випадкового КАМАЗу або вишуканішої іномарки. Все стало набагато простішим, навіть умовчування, процес політичного і громадського життя став явно прозорішим. Правда, зникли й ілюзії, а разом з ними і віра у здоровий глузд. Суб’єкт, це той, хто впливає. Впливати на прийняття рішень ЖЕКу – справа нудна. А якщо політика тяжіє до переходу у стан ЖЕКу з його інтригами інженера, бригадира і сантехніка, то втрата інтересу до неї логічна: ну як впливати на сантехніка, якщо він Андруховича не читав? Бути об’єктом простіше і дохідливіше – у сенсі доходу, і у сенсі доступности до народних мас. Відповідальности мінімум, замовлення виконав – гроші взяв, податкова не чіпає.

А як же зі свободою?

Людина починається і народжується вільною, незалежною, спершу зі свободою плачу, а вже потім слова. Чому ж дорослими ми шукаємо цю свободу у власниках газет і телеканалів? Чому не в нас самих, журналістах чи не-журналістах?

Ніхто не може примусити журналіста збрехати, якщо він сам цього не захоче. Його, у крайньому випадку, можуть звільнити з роботи. Але, як людина, що впродовж років має справу з текстами і авторами, запевняю – роботи море. У будь-якій редакції вам скажуть, що задихаються від браку професійних авторів і якісних текстів. Якщо ти можеш зліпити два слова докупи, не наробивши при цьому сотні помилок, і ще й до того, там буде думка – робота знайдеться. Чого боятися?

Та ніхто особливо і не боїться. Проблема в иншому. Свобода слова, як і всяка инша свобода, до тепер у нас вважається справою війта або його адміністрації. От якщо дасть він, гарант усіх гарантів, свободу і конституцію, то будемо ми у дозволених нам дозах і уряд паплюжити, і зниклих журналістів шукати. А не дасть – будемо всі попсу слухати і на форуми підтримки 138 варіанту конституційної реформи ходити. Або всі як один на публічні страти, якщо завтра такі запровадять. Якщо відвідування таких заходів оголосять загальнонаціональним обов’язком, я, звісно, піду, але тільки у кайданках і з чорним мішком на голові.

У період гострих дебатів довкола чергових проблем чергової газети хтось сказав, що це наїзд особи на особу, і якщо особа Податкова переможе особу Власника, то свобода слова у газеті скінчиться, бо, мовляв, не може тіло жити, якщо голову відрубають. Таке от тоталітарне мислення.

Свободу не можна запровадити, або відмінити. Жоден журналіст не повинен піклуватися про свободу слова. Вона всередині, і тому ніхто не може її відібрати. Відібрати можуть зарплату. Тоді можна піти у двірники, або кочегари, адже така профорієнтація повинна бути завжди напоготові у тих, хто став на прю з режимом. Як в обрахунку у стовпчик: журналіст пишемо, про Гонгадзе пам’ятаємо.

Зовсім погано, якщо головний редактор або власник вважає, що від нього залежить свобода слова на його каналі чи у його газеті. Добрий тиран від поганого тирана нічим особливим не відрізняється. Від головного редактора повинна залежати талановитість і цікавість каналу чи газети, від генерального директора – ефективність фінансових потоків, прокрученість і використаність грошей. Якщо від особистости генерального директора залежить політика каналу чи газети – значить, свободи слова як не було, так і немає.

Новина про заміну керівництва обласного телебачення має бути на сторінці бізнесу (або криміналу, що нам більш зрозуміло), а не на першій шпальті. Тому що це ділова новина, а не політична. Якщо вона на першій шпальті, або у відозвах до громади на кшталт «Руки геть від «Крижопільської газети», це означає, що ми мимоволі фіксуємо у і без того розхристаних головах громадян Незалежної, що хтось зверху нам може закрити рота.

Новина про звільнення журналіста N має бути елементом світської хроніки, а не ударним матеріалом політичного життя. На його місце має стояти черга талановитих і незалежних писак, а звільнений має визначитися у своїх стосунках з дружиною головного редактора (через що його, власне, і звільнили) і йти журналістити далі, у сусідній, не менш впливовій газеті, бо фахівець він добрий.

Ідилія. Як і чисте залізо, якого не існує у природі. У житті на вітчизняну журналістику чекають набагато складніші випробування, аніж цензура, чи державний контроль. З цим рано чи пізно ми таки впораємося. І тоді прийде епоха ринку і конкуренції, що буде безжальнішою і жорсткішою, аніж сотні наїздів податкової, місцевого бандита чи чиновника.

 Наразі свободою слова користуються тільки ті, кому дозволив користуватися нею режим. Инші не хочуть її взяти. Вихований у клітці ніколи не знатиме, як воно на волі і не потребуватиме її. Клітка давно прогнила, але вийти відважуються не всі, бо поза нею ніхто не підкине тричі на день м’ясця з душком і підгнилої соломки. Там треба все добувати самому. Свобода слова росте з бажання вийти з клітки.

На сторінках журналу «Ї» свободу слова обмежують лише обсяг тексту і вимоги до його якости (звісно, суб’єктивні).

І насамкінець, на противагу відомому виборчому слогану одного мовчазного політика докинемо: слово теж діло.