Між двох революцій

Напередодні президентських виборів 2004 р. та виборів до Верховної Ради 2006 р. Україна неначе завершила певне еволюційне коло і знову опинилася, як і у 1994 р., перед новим цивілізаційним вибором. У профанній термінології це звелося до вибору між умовними «сходом» та «заходом».

За дванадцять років незалежного існування Української держави ми пройшли карколомний шлях від п’янкого відчуття, що саме ми є господарями своєї долі, до скритого термідора Кравчука-Кучми, ситуації повної непрозорости влади, відсторонення народу від реального її здійснення (навіть у таких елементарних формах, як вибори).

Зараз країна опинилася у ситуації, що небезпечна власне своєю невизначеністю. Влада, політикум, держава і її апарат – усі вони не здатні чітко сформулювати основні проблеми, які постали перед суспільством. Дехто вже називає таку ситуацію передреволюційною. Однак, далі гасел та потреб актуального політичного моменту справа не йде.

Така невизначеність не може бути безкінечною. Вона вагітна суспільним катарсисом, що врешті може відкинути попередню епоху.

Але чи може відбутися такий катарсис у сьогоднішній Україні?

Чи в українського народу (а точніше, не до кінця сформованої української політичної нації, яку, до того, ж сьогодні активно розколюють) вистачить снаги знову повернути право самому вирішувати свою долю? Чи вистачить йому політичної культури здійснити це цивілізованим шляхом?

Чи не забракне політичної мудрости владі та всьому політичному класу перевести цей процес у конституційне, легітимне русло? Чи, можливо, цей політичний клас наполягатиме на виключно своєму праві вирішувати майбутнє України, аж до трансформування чи революції зверху.

Однак, чи розширить така революція (зазвичай це радше контрреволюція) поле свободи у суспільстві? За такого розвитку ситуації (саме так діється зараз у Україні) влада та правлячий політичний клас так чи инакше, відкрито (як у Мукачевому) чи латентно вступають у конфлікт з більшістю народу. Чи зможе влада довго утримувати владу? Не такі далекі від нас приклади Бєларусі та Росії показують, що таки певний час зможе…

Така невизначеність панувала всі роки президентства Леоніда Кучми. Культивувалася славнозвісна «двовекторна політика», що була не тільки доктриною зовнішньої політики, а цивілізаційною розчепіреністю, непевністю щодо того, яке суспільство ми хочемо мати – «ви скажіть мені, яку державу будувати» просторікував ранній Леонід Кучма. Врешті-решт така невизначеність завершилася повним фіяско як західного (що очевидно), так і східного (що парадоксально) векторів. Західним, демократичним, вільним суспільством ми не стали. Натомість нас «нагинають» (саме у цьому дискурсі) до новітніх казахсько-російських норм, від яких навіть ми вже відвикли.

Чому ми маємо повну поразку та дискредитацію західного вектора політики актуальної української влади – зрозуміло. За останні десять років вона не спромоглася ані на найменший успіх у цьому напрямку. Мало того – відбувся спочатку замаскований прозахідною риторикою, а потім і різкий регрес, демонстративний відхід від вже заавансованих молодій державі позицій бодай на кордонах розвинутого світу.

Водночас, повної поразки зазнав і східний вектор власне української політики. Не вся вина у цьому лежить на совісті українських можновладців – східні та західні політики теж до цього приклалися. Зрештою, самостійна, власне українська східна політика, яка виходить хоча б з якогось обстоювання українських національних інтересів, почала просто зникати – вона все більше анексувалася російською політикою як щодо України, так і щодо «заходу». Тенденція провадить до того, що вона просто стане частиною політики Росії. Російська Федерація часу Владіміра Путіна просто унеможливила якесь самостійне політ-орієнтування України. Україну з можливого чи потенційного суб’єкта міжнародної політики перетворили у маніпульований об’єкт російської політики. А з цього витікає все инше – і рівень свобод, і стиль бізнесу, і відведений нам рівень життя.

З огляду на це, сьогодні ми перебуваємо напередодні або повного зникнення незалежної української політики (на кшталт бєларуського зовнішньополітичного колапсу), або ж напередодні поступового дистанціювання принаймні частини українського політичного класу від такого розв’язання питання, коли в рамках політики Росії ігнорується їх власне (еліти, а не українського народу) волевиявлення та їх (щонайперше економічні) інтереси.

Як можна досягти якихось позитивних для більшости суспільства змін? Щонайперше через вибори. Це нездоланна банальність, яку у цивілізованому суспільстві не заміниш. Безпрецедентно брутальне проведення останніх президентських виборів, за результатами яких українське суспільство може істотно розколотися (до чого його активно підштовхує небезвідомий дуплет російських політтехнологів), здатне спровокувати й инші форми реагування суспільства, вперто та цілеспрямовано гнаного у безвихідь і фрустрацію. Для Росії це спосіб довести безнадійність чи безперспективність «українського проекту», тому для Росії це політично вигідно.

Вихід з глухого кута завжди відбувається не із застосуванням логіки чи паритету, а емоції, яка в політиці називається бунтом чи революцією. Причому вибух може (або ні) статися як після (чи під час) президентських, так і парламентських виборів.

Емоційно, без огляду на реальний стан справ у економіці (а він не такий і безнадійний), українське суспільство потрапило у свого роду чорну діру, коли все виглядає втраченим.

Верхівка суспільства, шматуючи рештки «загальнонародної» власности, не спромоглася на жодну позитивну пропозицію (вже не кажучи про план) щодо виходу з прострації. Звичайно, з тактичної точки зору багатьом це вигідно, у чорнушній воді легше рибку ловити – власність і деморалізовані людські душі.

Тому власне у багатьох, навіть найбільш відсторонених та академічних спостерігачів з’являється потреба в істотних змінах, причому змінах кардинальних. Однак, вже ж була «оксамитова» революція 1991 р. Невже не досить? Не досить гіперінфляції, економічної катастрофи, примусово-добровільного вигнання мільйонів українців за кордон. Невже знову потрібно починати все спочатку? Видається, що так.

Можливо дійсно процес заперечення тих чи инших застарілих і неефективних суспільних відносин повинен заперечуватися/відкидатися двічі. Історія свідчить, що було дві Французькі революції 1789 р. та 1793 р., дві російські революції – Февральська і Октябрьська.

Перша революція йде по одній парадигмі (може помилці?). Їй здається, що для досягнення більшої свободи та справедливости можна скористатися старою формою, старим державним апаратом (скажімо Верховною Радою УССР), старою номенклатурою і їх хоча б мінімальним демократичним ресурсом для побудови нових суспільних відносин. Сьогодні всі ми бачимо, що немає «хорошої» номенклатури. Врешті решт, ця «хороша» номенклатура так чи инакше вбиває наївних промоторів першої революційної хвилі. Згадаймо долю В’ячеслава Чорновола. Подивімся, яким політичним забуттям завершується доля Михайла Гориня чи Левка Лук’яненка.

Очевидно, потрібна друга хвиля української революції, яка має змінити саму форму суспільних відносин, у тому числі і суть влади та держави. Приклад Грузії (який, як і всякі приклади, насправді нічого не навчає) показує, що Грузія принаймні на рівні політичного класу визріла до глибшої суспільної трансформації.

До тепер ми все ще не маємо демократичної Української Держави. Насправді ми й досі живемо у правонаступниці Української ССР. А звідси проступають і всі родимі плями попередниці. Не даремно країни Балтії відсікли цю пуповину правонаступництва. Натомість пост-УССР і надалі культивує стару форму реалізації влади. Медведчуківський суд та прокуратура нічим не ліпша від совєтської, українські псевдо-губернатори такі ж залежні від центру (а не від «джерела влади – народу України»), як і секретарі обкомів партії. Номенклатура у неначе б то у нових формах відновила все ту ж совєтську структуру влади. Результат, до якого ми (окрім нас Росія і ще більш промовисто – Бєларусь) прийшли є прямим наслідком того гріха перепродажу свого первородства «хорошій номенклатурі» за сочевичну юшку. Постсовєтська номенклатура не здатна створити нової форми суспільних відносин.

Після десятирічного термідора друга революція неминуча. Це, звичайно, не означає, що конче хтось має брати пошту та телеграф (інтернет?), що вона має відбутися негайно. Зовсім ні. Революції та контрреволюції можуть бути і латентними. Та й час, коли вони відбуваються, попри всі логічні пояснення та спекуляції post factum, передбачити не вдалося нікому.

Сьогодні для нас актуальним є запитання – чи можуть призвести до радикальної зміни суспільних відносин, скажімо президентські вибори 2004 р. (навіть за найбільш радикального вирішення колізії)? Істотним запитанням є, чи представлена у цих виборах суспільна та політична сила, яка поставила собі за мету, має ресурси і здатна змінити саму форму організації суспільства, форму здійснення влади, форму держави? Чи не сидять, навіть у найрадикальнішій опозиції, все ті ж спадкоємці (російською буде більш адекватно – «послєдиши») трансформованої в сьогоднішній український олігархат номенклатури? Чи не повторюємо ми помилки першої «оксамитової» революції 1991 р.? Завдання суспільної трансформації полягає у тому, щоб змінити форму, а не поміняти місцями доданки, які мало чим відрізняються. Якою мірою це усвідомлено головними фігурантами виборчого процесу?

Не полишає відчуття того, що щось з нами відбувається вдруге. Може людині не дано пережити дві революції як свої кревні? Повернімося до першої революційної хвилі. Головним критиком старого режиму, як і при кожній першій революційній хвилі, парадоксальним чином є сам режим – з надр КПСС вийшли перші і головні критики та реформатори (Міхаіл Горбачов). Вони відкидали стару, прогнилу совєтську систему в рамках нової совєтської системи – пробували її поліпшити. У цьому і полягає суть першого «заперечення» зсередини самої системи. Тоді як насправді стояло питання її знищення. Але чи могли вони, її кров і плоть, знищити її? Звичайно, ні. Тому вони так і чіпляються за різного роду «правонаступництво» – ця правонаступність сягає набагато глибше успадкування активів і пасивів СССР. Це ментальна, засаднича, організаційна правонаступність.

Тому на другому етапі революції стоїть завдання відкинути саму форму постсовєтського способу здійснення влади та організації суспільства. Маємо допустити до реального здійснення влади народ – саме «джерело влади». За Геґелем, маємо здійснити «заперечення заперечення». Але, дивлячись на реальних політичних гравців, що представляють опозицію, стає очевидним, що багато з них (хоча не всі) насправді задовольнилися б простою зміною фаворитів та незначним перерозподілом власності. Вони хочуть, як казав Робесп’єр, «революції без революції». Саме у цьому полягає амбівалентність та велика гіркота сьогоднішньої української ситуації для вдумливого спостерігача.

 Якщо відкинути найсвітліші надії на того чи иншого політичного лідера, то за великим рахунком ми знову можемо повторити помилки (при повторі це вже не парадигма попереднього етапу, а саме помилка) першої революційної хвилі. Тобто революція буде не по суті питання, а імітативна. Тільки тепер роль Чорновола відіграватиме хтось инший, а роль номенклатури – олігархат та ексбюрократія з його оточення.

Щоправда, певний реформаційний (не революційний) ресурс, здається, вже визрів і у найближчому оточенні Леоніда Кучми. Частина його бізнесового оточення неначе б то переростає організовану ним форму здійснення влади та розподілу (перманентного перерозподілу) суспільних благ. Вони вже готові до легалізації своїх капіталів у формах ліберально-демократичної держави, яку бачать як гарантію від наступних свавільних перерозподілів новими владами України.

На жаль, таке «дозрівання» олігархату проходить нерівномірно. Не бракує «молодих і ненаситних», які ще не виросли з парадигми, заданої Кучмою – однак вони анахронізм, хоча мають всі шанси опанувати державою на якісь п’ять-десять років.

Така розбіжність між очікуваннями і результатами, настроями мас та неспроможністю чи невизрілістю еліти стає все небезпечнішою. Хоч не обов’язково має розрішитися революцією.

Реальний вислід такої напруги може мати три форми.

Суспільство може запасти у глибоку летаргію чи стагнацію. А це подальша фрустрація зламаного і застрашеного суспільства, відмова від будь-яких планів щодо свого майбутнього, замикання у насущному, ситуативному та приватному, відмова від будь-яких амбіцій. Мінімалізація вимог як до себе, так і до влад. Апатія і бездіяльність. Регрес суспільних інститутів.

Такий вихід нагадує бєларуський. На якийсь час цей варіянт добрий для частини постсовєтських еліт на кшталт режиму Аляксандра Лукашенкі. Однак на перспективу – це глухий кут. Тому для більш вестернізованих українських еліт він навряд чи прийнятний. Їм є що втрачати у разі блокади такого суспільства з Заходу, тобто у разі закриття для них західних ринків. Як результат – суспільство знову напередодні першої чи другої хвилі революції.

З иншого боку, за певних передумов суспільство дійсно може еволювати.

В Україні можливе і збереження певного status quo та повільний, еволюційний розвиток суспільства, його інституцій. Якусь дистанцію українське суспільство вже пройшло цим шляхом до відомих «касетного» і «кольчужного» скандалів, а також вбивства Гії Гонгадзе. Справжні організатори цих акцій радикально переорієнтували еволюційний вектор розвитку українського суспільства на стагнаційний, якщо не регресивний.

Чи можливе все ж повернення України до цивілізаційної еволюції? Так. І не тому, що вона виключає конфлікти, якими загрожують стагнація чи бунт. А тому, що для низів вона відкриває перспективу, а для верхів зберігає status quo, блокує наступний перерозподіл власности.

Однак, для цього потрібен певний консенсус українських еліт, підвищення рівня їхньої політичної культури для обстоювання щонайперше саме їхніх політичних та економічних інтересів.

Але у маніпульованому ззовні суспільстві цей політичний клас, який поділений навіть щодо питання наявности (не обстоювання) національних інтересів (у першу чергу, саме інтересів реальних власників – тобто саме олігархату), не може консолідуватися, щоб цього консенсусу, як певної рамкової угоди, досягнути.

Тому е-волюція, напевне, якнайбільш бажаний вихід, є під великою загрозою. Передовсім загрозою ззовні. Такий вихід може зняти з порядку денного катаклізмічне здійснення другого етап революції.

Третім розв’язком можуть бути різного роду суспільні катастрофи, які зазвичай помпезно називають революціями. Можемо згадати безсмертне визначення революційної ситуації – «низи не хочуть, верхи не можуть».

Чи насправді сьогодні в Україні «низи не хочуть» а «верхи не можуть»?

Що стосується першого, то я гадаю, що попри всю катастрофічність загальної ситуації 90-х, низи погодилися з нею, на персональному рівні знайшли життєві, часто компромісні чи цинічні виходи. Значна частина суспільства адаптувалася до назагал вкрай аморальної та принизливої ситуації. Тому ресурс «незадоволення низів» не слід перебільшувати. На жаль і цинізм, і страх, і масова підміна цінностей чи аморалізація стосуються не лише верхів, але й низів.

Натомість справжня неспроможність верхів все більш очевидна. Профанування основ суспільства – національних інтересів, патріотизму (навіть найбільш широко тлумаченого), елементарних правил гри у бізнесі – знищило фундамент влади як такої. Жоден урядовець насправді не може ні на кого і ні на що опертися. Право поза правом. Люди та стосунки між ними зіпсовані (лат. Corruptio). Що вже говорити про свідомо розкладене військо, зрощені з криміналом правоохоронні органи. На захист такої влади, у разі загрози, ніхто з ідеологічних міркувань не піде. Це смішно.

Послідовно ігноруючи національні інтереси як засаду (а насправді свої інтереси – бо які інтереси у люмпенізованої маси?) не має ресурсу втримати ситуацію і українська бізнес-еліта.

Тому ця неспроможність і є головним передреволюційним ресурсом.

Яка ж революція може відбутися в українських умовах?

Консервативна революція чи права революція (як у Німеччині 30-х чи сучасній Росії 2000-х) навряд чи відбудеться. Консервативна революція найадекватніше відповідає самому терміну «революція», бо саме вона і є ре-волюцією, консервативним поверненням назад. У цьому сенсі латентна консервативна революція відбулася з приходом до влади Леоніда Кучми – при ньому остаточно регенерувалися та легітимізувалася практично вся номенклатурна вертикаль. Натомість сьогодні в Україні немає до чого повертатися, на відміну від Німеччини та Росії з їхнім імперським минулим. В Україні повернення вже відбулося за першого «заперечення».

Консервативна ре-волюція зазвичай апелює до спаплюжених національних інтересів, почуття спільної долі (яку ми гордо називаємо нацією), ностальгуючої за минулим аристократії, юнкерство, офіцерство. Всього цього в Україні немає. Тому…

Ліва революція? Продажність і дискредитованість «лівих» партій, які на сьогодні насправді обслуговують первісних накопичувачів капіталів, заблокували можливість розвитку справжнього лівого руху в Україні.

Тим більше, що з часів РСДРП-ВКП(б)-КПСС саме поняття лівого руху докорінно змінилося. Важко собі уявити лідерів різного роду уламків КПСС, які б обстоювали права сексуальних меншин чи екологічні цінності. Змін у лівому русі сервілісти української «лівиці» не зауважили. А тому вони можуть розраховувати головно на розпачливу ностальгію бабусь-комсомолок.

Не може бути організаційним ресурсом і колись потужний профспілковий рух у «пролетарському» Донбасі. Як і в Америці 30-х, він був успішно опанований мафіозними кланами. Тепер він радше гвардія «молодих і ненаситних».

Екзотичні революції еліт неможливі з огляду на неспроможність нечисленної української еліти сформулювати (а тим більше відстояти) свої власні інтереси. Декабристів чи якобінців не буде.

Не підніметься і студентство, як у Парижі 1968 р. чи Києві 1991 р. Надто неоднозначною була 9 березня 2002 р. позиція багатьох головних фігурантів теперішнього опозиційного політикуму.

Дуже часто виникає запитання – чи суспільні зміни мають визріти, стати «об’єктивною необхідністю», чи вони можуть суб’єктивно і волюнтаристськи стимулюватися якоюсь, не обов’язково великою частиною суспільства? Як от – революційною партією на кшталт якобінців, большевиків чи правих революціонерів з ОУН(б)/ОУН(р)?

Ті, що очікують на відповідний момент, вивчають можливості довгої та мозольної «органічної праці», перспективи еволюційного розвитку суспільства. Саме вони часто стають жертвами старого режиму і легітимізують суспільну стагнацію, або ж взагалі стають ренегатами.

Революціонери – ірраціоналісти безоглядно кидають суспільство у авантюру – contra spem spero.

Революція дійсно не знає логіки. Логіка революції, зазвичай, просто метафора. Тому саме волюнтаристам вдається те, чого так і не дочекаються ті, хто очікує на відповідний телеологічний момент. Хоча звичайно ж результати їх революційних провокацій зовсім не ті, яких вони прагнули. Завдяки ірраціональному пориву їм найчастіше вдавалося зламати хребет ancien regime. Важко собі уявити, що з допомогою семінарів, де викладається логіка організації сучасного вільного ринку вдасться намовити рештки старої брєжнєвської номенклатури чи кримінальних авторитетів (в миру – крупних підприємців) перейти до форм спілкування та форм вирішення питань, які прийняті у цивілізованих суспільствах.

Та напевно чергове осмислення того, що таке суспільна зміна, яким шляхом вона відбувається і чи відбувається взагалі, все ж потрібне. Щонайперше ми самі повинні усвідомити, що з нами відбувається, що з нами чинять, якщо самі на чин не здатні. Чого, врешті решт, ми хочемо – стагнації, еволюції чи революції.