Едуард Лімонов

Инша Росія
(обриси майбутнього)

Революції, глобалізм і сепаратизм

[...] cвіт не хоче бути однорідним, цивілізацію захланних протестантських аскетів, кощіїв у костюмах, із здоровенними борлаками понад краваткою, можна вбити і розчленувати. Уточнення про аскетів-кощіїв. Найвойовничіші й, даруйте, найзайобистіші в коаліції держав-карателів, мучителів Іраку й Сербії – це Великобританія, Сполучені Штати й Голандія, всі три – протестантські країни. Утім, серед цих трьох на перше місце щодо злобної агресивности треба поставити Голандію, бо саме вона першою тягне руку на засіданнях ООН і НАТО, тільки-но заходить мова про бомбардування й нові хрестові походи проти країн-инакодумців – так званих країн-ізгоїв. (Так, до речі, було завжди: найчисленніші в допоміжних військах Ваффен-СС були саме голандські добровольчі дивізії.) Та ж таки Голандія свого часу стала одною з перших протестантських країн Европи, одною з перших була охоплена лютеранським реформізмом.

Мені багато разів доводилось бувати в Голандії, у мене був там постійний видавець – Йоос Кат, власник видавництва «Верелдбібліотеек». Я побував в Амстердамі разів чотири, а одного разу жив і в Антверпені. Голандія власне і є країна сухоребрих, знежирених, двометрового зросту кощіїв. Живого в Голандії – тільки обкурені кавові індонезійці, спадок іще від тих часів, коли голандці володіли Індонезією, островами екзотики та прянощів. Та й взагалі, Голандія – це залізничний перегін між Францією і Німеччиною, через Бельгію, нудним берегом сірого моря. В Голандії під захистом забетонованого узбережжя проживає 20 мільйонів Кощіїв. Дивовижно, до якої міри Історія, минуле керує теперішнім світом. Здавалося б, ну вирушив хитрий авантюрник Христофоро Коломбо в свою подорож, вибивши відповідне фінансування. Ну й лишилася б ця подорож усього лиш фактом мореплавства, епізодом з історії географічних відкриттів. Але з Нового світу Колумб привіз, не знаючи про це, венеричну хворобу вбивчої сили – сифіліс, а сифіліс змінив поведінку жителів Европи, насамперед тих, що жили близько узбережжя. А Голандія – куди вже ближче!

Я сказав, що світ не хоче бути однорідний. Ті країни, що є у виграші від установленого порядку речей (від глобалізму, як називають тепер капіталістичний інтернаціонал західних країн на чолі з США), ті, ясна річ, оголошують сучасну цивілізацію вінцем творіння. Багата Европа та її Space-колонії (тобто ті країни, до яких вихідці з Европи переселялись, шукаючи простору, – земель для обсадження, – і в яких вони зігнали з рідних місць, або вирізали, або загнали в резервації тубільне населення). США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль – перетворивши себе на фортеці, за безцінь скуповують у решти світу сировину й товари. Для цих господарів світу – все perfect, такий порядок справ у світі – глобалізм – їм до вподоби. Инша річ, що цей світовий лад не подобається величезній кількості неевропейських країн. Такий порядок не влаштовує, мабуть, 150 країн світу, а влаштовує тільки 30 чи близько того – отих, що називаються високорозвиненими, передовими. А що, до речі, виробляє та гола й шолудива смужка суходолу, яка зветься Голандією, щоб величатися високорозвиненою? Нічого, або майже нічого. Кілька століть вона жила з експлуатації своїх колоній – екзотичних гарячих країв. Навіть сьогодні вона має ще кусок Ґвіяни на півночі Латинської Америки. Крім того, инші країни Европи платять їй за використання її портів.

Але повернімося до невдоволених. Вся Африка, велика частина Азії і Латинська Америка хотіли б переділити світ по-новому. Але військова перевага країн Заходу така приголомшлива, що навіть несміливі думки про можливий переділ просто жахають. Та ще й тоді, коли перед очима сумна доля Іраку й Сербії. І водночас, ідея абсолютно доконечної світової революції, всесвітнього бунту з метою скинути з себе ярмо знахабнілих европейців, повсякчас присутня. Якщо ця ідея таки втілиться в життя, то перше, що станеться – сусідні народи поглинуть усі Space-колонії. Мексиканці заллють весь південь Сполучених Штатів, Австралія прийматиме сотні кораблів з азіятськими переселенцями, хотітиме вона цього чи ні. Передумови для світової революції та переділу всієї планети є. Ненависти до янкі та европейців – аж задосить. Людських ресурсів вистачить. Потрібна тільки щаслива нагода, а краще, якби хтось цю нагоду приспішив. Запалив першого сірника. Коаліція країн-ізгоїв не зможе виграти світової війни, війни лоб-в-лоб проти янкі та Европи. Проте сенеґальці вже були в Парижі, і наші козаки теж. Иноді, тихими тюремними вечорами, уява малює мені картину того, як кількасот тисяч мексиканців і стільки само турків заявляться в Лондон та Берлін. І хоч за грубими лефортовськими стінами зазвичай холодно, мені робиться тепліше.

Тепер погляньмо на ситуацію всередині Росії. Є в нашій країні суспільні групи, цілком задоволені наявним станом речей. Це, передовсім, 30 міністрів уряду, 450 депутатів Держдуми і 190 депутатів Ради Федерації. Звісно ж, це велетенський управлінський апарат, складений переважно ще з совєтської номенклатури. Це та частина (і немала) номенклатури, що зуміла накласти руку на багатство країни. Більш-менш задоволені життям і кілька мільйонів тих, що працюють у силових структурах, бо про них піклується влада. Пан Путін, активно використовуючи національну демагогію, поки що примирює з владою високий рейтинговий відсоток населення, очевидно, з кілька мільйонів чоловік. На словах, треба підкреслити, тільки на словах, бо щоб примирити їх реально, – йому бракує на це засобів. Скрутно ведеться пенсіонерам – опорі російського електорату, скрутно живеться б’юджетникам: учителям, лікарям, страшно ризикують за гроші російські військові, ну і, ясна річ, скрутно перебиваються наймані робітники, зайняті у вмирущій індустрії, у важкій промисловості, – ті 17 або й 19 мільйонів чоловік, про яких, ви пам’ятаєте, говорив професор Пріґарін. До того ж не всіх можна підгодувати зайвими сотнями рублів. Як уже зрозуміло з викладеної в лекціях суми ідей, найпригнобленішою частиною російського населення є молодь. Її можна купити, але не грішми, а всього лиш посунувшись, поділившись із нею владою. Але не менше як половиною влади. А на це каста номенклатури, управлінці («корпоративна система», згідно з термінологією Сергія Морозова в його дослідженні «Змова проти народів Росії сьогодні») піти не можуть. Якщо поступитися половиною влади, то не при ділі лишаться мільйони чиновників. Це був би смертний вирок для всієї Системи.

Тим часом, кров у жилах Росії не оновлювалась давно. А кров неодмінно треба оновлювати. Мао, згадаймо, пустив кров Китаю через 17 років після перемоги революції (Сталін, до речі, теж через 17 років, якщо взяти за точку відліку смерть Кірова). Оновлення крови в жилах усієї країни, одночасне і всезагальне, – це й називається Революція. Революція не є явище ненормальне чи неґативне, як то нам сьогодні посилено втовкмачують Кощії-проповідники, хлюпаючи борлаками і солодко посміхаючись. Революція – природне й бажане явище в житті нації. Коли її довго немає – варто занепокоїтися. Революція – здорове явище. Після неї завжди настає вибух, сплеск життя в країні. Розквіт. Росія перед революцією 1917-го поводилася й виглядала, наче стара протрухла Індія. Особливо наочно я засвоїв це, коли якось у Парижі виявив на антресолі одної з квартир, де мені доводилося мешкати, кілограмів двісті старих, початку ХХ століття, ілюстрованих журналів. Там були фотографії екзотичних країн, зокрема Росії, Туреччини, Індії та Китаю. На превелику силу, тільки прочитавши дрібні підписи під фотографіями, можна було визначити, хто є хто на знімках. Ті самі каракулеві шапки на охоронцях раджів, султана й царя. Помпезні опереткові мундири придворних, бороди, коні, карети, шаблі, еполети і портупеї монархів. І французький ілюстрований журнал ніяк не виділяв нас, Росію, з-поміж колоніяльних чудес, поряд із нами голі тубільці викрісували кременем вогонь або, зарослі бородами до пупів, сиділи на березі Гангу. Революція 1917 року привела до влади несамовитих марґіналів, і вони ненаглядно омолодили Росію. Тільки тому, завдяки решткам їх несамовитости, ми й опинилися 1945 року в Берліні й підняли прапор над Райхстаґом.

Сьогодні Росія гостро потребує Революції. Ялова чиновнича кора покриває родючі глибини російського народу, де криються поклади талановитих марґіналів. Але кору треба зламати, розорати, прорізати плугом революції. Щоб перевернути весь отой верхній закам’янілий неживий пласт і завалити його. Глибоко й назавжди заорати. Соціяльно невдоволених у Росії предосить. Ненависти до можновладців вистачає. Самих тільки безпритульних – 2, 8 мільйона.

Революції мають таке саме стародавнє походження, як і влада. Революції відбувалися завжди. В самому тільки давньому Китаї революцій були сотні. Останнє перед революцією 1911 року повстання боксерів було теж захопливою масштабною революцією. Можна говорити про революціонерів епохи Кіра та Камбіза. Від державних переворотів революції відрізняються тим, що при перевороті ліквідовують, скидають тільки монарха (чи президента, словом, лідера країни) разом із групою його міністрів чи помічників. А під час революції від влади насильно усувають весь старий владущий клас, а його місце займають нові люди. Тому можна з повним правом говорити про революцію Петра І, хоч він і був законний спадкоємець престолу. Він-бо створив свою нову еліту з іноземців, простолюдинів, нащадків занепалих аристократичних родів. Є «теорія еліт» Парето, згідно з якою нова еліта зароджується поряд зі старою і певний час існує отак-от, напоготові, чекаючи тільки нагоди, щоб захопити місце старої еліти. Теорія еліт – наче музика небесних сфер для вух рішучих марґіналів. Та ще приємніше їм, марґіналам, буде зрозуміти, що революція не є таке вже виняткове явище суспільному житті. Навіть у Европі протягом її новітньої історії, навіть якщо взяти до уваги тільки найголовніші европейські країни, революції були більше правилом, аніж винятком. У ХVII столітті, ми знаємо, відбулась Англійська буржуазна революція – до влади тоді дорвалась пуританська буржуазія. Тоді була буржуазна революція 1776 року в Сполучених Штатах. Тоді, 1789 року, вибухла Велика французька революція. В ХІХ столітті в Европі тільки й відбувалося, що революції. Анархіст Михайло Бакунін брав участь в 11 революціях! В самій тільки Франції відбулися: революція 1830 року, 1848 року, революція Паризької комуни 1870 року. 1848 року в Відні тимчасово перемогла Революція, були революції в Берліні, в Саксонії, в містах Італії, але вони не перемагали. ХХ століття теж дало незліченне число революцій: 1911 року в Китаї, 1913-го – в Мексиці, 1905-го року, а також у лютому й жовтні 1917-го – в Росії. 1918 року – революція в Австро-Угорщині, спроба Червоної революції в Німеччині, 1922-го – успішна фашистська революція в Італії, 1923 року – невдала спроба націонал-соціялістичної революції в Німеччині. 1933 року націонал-соціялістична революція в Німеччині перемогла. Якщо додати до цього списку ще 16 країн, де ще перед ІІ Світовою війною до влади прийшли фашистські або напівфашистські режими (Хорватія, Словаччина, Іспанія, Угорщина, Румунія, Польща, Португалія, Латвія тощо), то матимемо багатенько революцій.

Не перестали вони відбуватися й після війни. 1948 року стався тріюмф сіоністської мрії – виник Ізраїль. 1949 року остаточно перемогла революція в Китаї. А скільки революцій було в арабських країнах, у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, на Кубі, в Африці!

1991 року революція з демократичними намірами відбулася в Москві, розваливши СРСР. До й після цього відбулись так звані оксамитові революції в країнах Східної Европи: в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Румунії, Болгарії, Східній Німеччині, а в останнє десятиліття – інспіровані з Заходу сепаратистські революції в країнах Югославського союзу. Навіть після такого побіжного огляду можна констатувати, що за останні два століття у провідних сучасних країнах революції стали нормальним способом змінювати державний лад. Якщо взяти під увагу ще й недавні хорватську, словенську, мусульманську (в Боснії) й албанську революції, а також сепаратистські революції в Нагірному Карабаху, в Придністров’ї, в Абхазії та революцію в Таджикистані, то мрії про революцію годі назвати марними.

Але що ж після Революції? Як виглядатиме планета? На це питання вже дають відповідь окремі елементи теперішньої дійсности. Дуже цікаві ті процеси, що відбуваються в Сполучених Штатах Америки. США вважаються за політично відсталу країну, де ліві політичні партії з часів Едґара Гувера та сенатора Мак-Карті перебувають під контролем ФБР, інфільтровані агентами, а тому мізерно животіють. Крайніх правих у Штатах турбували менше; аж до кінця 60-х не мав істотних проблем Ку-Клукс-Клан; держава до певної міри лишала в спокої різноманітні радикальні релігійні секти й праві групи, що позабивалися в глушину окраїнних штатів, щоб жити згідно із своїми правими уявленнями. Завдяки традиційній прихильності американської влади до правих радикалів у горах та пустелях Америки збереглись реліктові залишки вимерлих уже по всьому світі озброєних комун та релігійних угруповань. Можливе й инше трактування: що протягом 80-90-х років дедалі сильніша відраза до американської гендлярської цивілізації спонукала ціле покоління американських правих бунтарів податися на wilderness, щоб жити там за власними, для себе самих установленими законами. Найпевніше, традиція втечі від цивілізації та неправедної влади ніколи не вмирала. Сьогодні 13 червня (2001 р. – прим. перекл.), а 11 червня у Федеральній в’язниці штату Індіяна о 16 годині 14 хвилин був страчений трьома уколами смертельної отрути Тімоті Маквей – молодий хлопець, морський піхотинець, учасник війни проти Іраку. Нагороджений шістьма орденами й медалями, Тімоті Маквей був страчений за те, що, сповнившись відрази до американської цивілізації, підірвав діловий центр в Оклахома-сіті. Загинуло 168 осіб. Тімоті Маквея визнали осудним, і кривава лють його вчинку тільки підкреслює важливість і гостроту тієї боротьби, що точиться сьогодні. Річ у тім, що своїм вибухом Тімоті Маквей хотів помститися агентам ФБР за знищення 1993 року штаб-квартири секти «Гілка Давидова», що її проводирем був Маквеїв товариш Девід Кореш. Тоді (CNN показувала штурм на весь світ), штурмуючи сховок секти Кореша в пустельному штаті Юта, ФБР пустило в хід танки й гвинтокрили, і як наслідок загинуло понад 80 осіб. Саме для того, щоб мати змогу жити вільно, й пішла на wilderness штату Юта Корешева озброєна комуна. Згодом в історії того штурму випливло багато непривабливих подробиць, наприклад, та обставина, що Кореш і його люди були готові здати зброю і вийти з своєї фортеці, але ФБР зламало обіцянку й розстріляло їх.

І Кореш, і Маквей полягли в боротьбі за свободу, за право американців to be left alone, бути залишеними в спокої, якщо тільки вони не порушують федеральних законів. Проте, американський уряд більше не хоче терпіти в себе вдома озброєних диваків, ізгоїв, що забилися в гори. Оголошену війну навіть традиційній секті мормонів. У травні цього року судили за багатоженство п’ятдесятирічного мормона зі штату Юта – того самого штату, який прославився кривавою облогою селища секти Кореша в 1993 році. Батькові трьох десятків дітей, чоловікові п’яти жінок, – йому присудили показові двадцять років.

Звісно ж, гоніння на секти почалися не вчора. Ліві секти віддавна зазнають переслідувань, і то вкрай жорстоких. Всьому світові відома гучна, дивна й кривава історія про нібито самоотруєння в Ґвіяні (північ Латинської Америки; Ґвіяна поділена між трьома країнами: Британією, Францією і Нідерландами) цілої секти такого собі Джима Джонса, чорношкірого сектантського проповідника у 1980 році. Тоді в таборі Джонса були знайдені трупи понад 800 сектантів, що померли нібито від отруєння ціянідом. Нібито Джим Джонс змусив сектантів випити отруту – змусив усіх, включно з жінками й дітьми. З часом, однак, назбиралось чимало доказів того, що «самоотруєння» на ділі зорганізувало ФБР, щоб не дозволити переселення секти в Совєтський Союз. Джонсова секта була перебралась до Ґвіяни з Каліфорнії саме через переслідування з боку ФБР. Але й у Ґвіяні «земляки» не лишили нещасних у спокої. Щоранку над табором ексцентричних сектантів звучав… гімн Совєтського Союзу, і на флаґшток виповзав червоний прапор. Джим Джонс відвідував посольство СССР, поспішаючи з еміграцією… ФБР не могло цього стерпіти.

Дійшла черга й до правих. Отож Тімоті Маквей не безглуздий масовий убивця, яким його стараються зобразити янкі, а традиційний борець за американську свободу жити, як хочеться. Ненависть до Федерального уряду – одна з американських традицій.

Наступ на свободу громадян триває й у Франції. Нещодавно до Національних зборів подали закон, що забороняє діяльність сект. Якщо лідер секти порушить заборону, йому загрожує до п’яти років тюремного ув’язнення. Тепер у Франції зареєстровано 170 сект.

З викладених фактів зрозумілою стає спрямованість репресій глобалістської цивілізації: безжально забороняти й винищувати всяке инаковір’я, так само, як і всяке инакодумство. Хрестовий похід проти сект має на меті зупинити релігійний процес, завадити появі нових форм релігійности. (Не зайве буде згадати, що на демонстрації 26 травня 1976 року в Нью-Йорку я і мої товариші-емігранти протестували проти політики газети «Нью-Йорк Таймс» пліч-о-пліч із членами секти преподобного Муна. Мунівці запропонували нам тоді боротися разом, та ми знехтували їх заклик.) Радикальні праві партії Росії протягом останніх десяти років односторонньо освідчуються у палкій любові до Православної церкви. Очевидно, вони гадають, що «становище зобов’язує», і вже сама консервативна реакційність їх поглядів призначила їм у партнери православну церкву. Але хитра й товста баба РПЦ вибрала в партнери Владу. А радикальним партіям за десять років навіть не кивнула. Можна сказати, що це вкрай дурна політика – присягатись у вірності товстій старій бабі, яка вас, хлопці, нітрохи не любить.

На жаль, і НБП протягом перши п’яти років свого існування декларувала вірність Православній церкві і неприйняття сектантства. В кількох випадках відбулись навіть акції членів НБП проти деяких сект. У кількох реґіонах країни траплялися й сутички наших партійців із сектантами. Я особисто весь час морщився, коли чув про такі-от акції. Тепер морщитися мало, тепер така політика бачиться тотально помилковою. З РПЦ усе ясно, вона зайняла своє місце коло ніг влади.

Влада, зокрема й російська, переслідує секти так само безжально, як і нас, бо влада не робить різниці між инакодумством релігійним і політичним. Ми для неї всі – організовані злочинні групи ізгоїв. Отож, природньо, щоб ізгої дружили з ізгоями і разом боролися проти спільного ворога. Тобто ми з радикальними сектами – природні союзники. Члени сект – дисципліновані, фанатичні, добре вмотивовані – є набагато ліпшими союзниками, ніж політичні партії Росії. (Цих ми вже бачили у ділі: старі діди й баби!) Навіть наша вихідна позиція як революційної партії мала відштовхувати нас від такої консервативної, реакційної організації, як Православна церква. (Дугін впливав на нас, тому ми надто довго присягалися в неприродній любові до православ’я). Слід роз’яснити партії всю величезну вигоду від залучення сектантів до боротьби спільним фронтом. Роз’яснити, що нам вигідно сьогодні виступити з ними єдиною лавою за релігійну й політичну свободу. Політику партії щодо сект ми круто міняємо. Треба привітати їх і прихилити до себе, обмінятися методиками й досвідом і боротися разом.

(Надалі треба буде запровадити до партійної практики певні ритуали щоденного життя, можливо, запозичивши їх з обрядовости й практики релігій та сект. Приміром, варто зміцнити Єднання – згуртованість усіх членів партії – свого роду символічним ритуалом, немовби молитвою чи медитацією, яка б виконувалася щодня в один і той же час, в особливому положенні та з промовлянням тексту – нехай це буде щось на зразок військової молитви НБП. Хай де партійці перебуватимуть, вони будуть знати, що в цей момент усі члени партії в тій самій позі вимовляють ту саму молитву. «Я, боєць НБП, вітаю цей новий день, і в цей Полудень Єднання Партії – я з братами! Відчуваю могутню силу всіх братів – членів Партії, хоч де вони є. Нехай кров моя ввіллється в кров Партії, нехай ми станемо одними тілом. Так, смерть!» Щось таке, може трохи чіткіше й містичніше).

Инакодумні релігійні й політичні групи (глобалісти вже назвали нас «ізгоями», тож скористаймось їхньою вдалою термінологією) ізгоїв повинні зрозуміти, що найбільшого успіху вони можуть досягти, розвиваючи кожен свою індивідуальну боротьбу як сепаратистська сила. І, ясна річ, стаючи на допомогу одне одному. Не варто тратити часу й сил на створення спільного для всіх проєкту ідеології та єдиної глобальної опозиції глобалізмові. Треба атакувати вже сьогодні, з тим, що ми маємо. Тут тримає фронт секта, там – партія, тут – таліби, там – які-небудь свідки Єгови, тут – обласні сепаратисти, там – зелені екологи, а тут – роботяги, що випадково встановили на своїй шахті диктатуру пролетаріяту. Мені невідомо, на яких підставах будувалися коаліції, що в останні кілька років організовували публічні виступи проти глобалізму в Лондоні, в Празі, в Давосі, та можливо, ці підстави були подібні до тільки що викладених. Хоча в мене склалося враження, що інтернаціонал антиглобалізму був виключно лівий, без участи правих сил. Так чи так, до антиглобалістської революції неодмінно мають бути залучені і праві сили, і релігійні ізгої – сектанти. Хіба в цьому можуть бути сумніви?

Досі стратегія НБП була така: поступове нарощування сили, тривале партбудівництво в усіх, де це тільки можливо, реґіонах Росії. А вислідом партбудівництва стане потужна загальноросійська партійна машина. І ця машина в день та годину Ікс здійснить класичну революцію. Або мирну, як націонал-соціялісти в 1933 році – через вільне волевиявлення розпропагованих громадян-виборців. Або революцію ленінського типу на зразок подій жовтня 1917 року. Та вже на третьому році нашого існування, наприкінці грудня 1998 року, після трьох поспіль відмов Міністерства юстиції зареєструвати НБП як загальноросійську партію, нам стало ясно, що цей законний і легальний шлях для НБП влада беззаконно перекрила.

У 1999 році нам судилося пересвідчитися в неспроможності й божевільній дурості двох найрадикальніших організацій опозиції, переконатися, що в них немає аніякої путящої стратегії. Спочатку, в січні-лютому, нас зрадив наш союзник з 1997 року Віктор Анпілов та його організація «Трудова Росія». Між нами була троїста угода, що на грудневі вибори до Держдуми ми з «Трудовою Росією» та «Союзом офіцерів» Станіслава Тєрєхова підемо єдиним блоком. (Хоч у нас і не було реєстрації, зате була реальна молодіжна організація.) Анпілов узяв до себе в блок пошарпаного авантюрника, нібито Сталінового внука, назвав блок «Сталінським», зрадив нас і не зібрав на виборах навіть одного відсотка голосів.

Влітку 1995 року не вдалось домовитися з Баркашовим щодо спільної участи в виборах у складі блоку «СПАС», на чолі якого був ЛДПР-овець Давідєнко. Зажерливість і марнославство, чваньковитість і манія величі Баркашова завадили об’єднанню націоналістичних сил. (Хоч, щиро кажучи, я ніколи не був у захваті від наших вітчизняних націоналістів.) Решту зробила влада. Під спільними ударами Мін’юсту і Центрвиборчкому упав блок «СПАС». А вже наступного року розпалась Російська Національна Єдність. Ми, НБП, лишилися самі.

Партія перенесла центр ваги політичної боротьби в країни СНД, взялася боронити права росіян у Латвії, в Україні, в Казахстані, але стратегія лишалася та сама: партбудівництво, збирання й нагромадження морального капіталу, цебто прихильности виборця-опозиціонера. З тим, щоб надалі опозиційно налаштований виборець голосував за НБП, а не за КПРФ. Наступного логічного кроку після зради Анпілова, дурних капризів Баркашова та розвалу РНЄ, а саме пошуку і знаходження нових союзників, ми тоді не зробили. Після ІІІ-го Всеросійського З’їзду партії в лютому 2003-го року ми втретє спробували зареєструвати НБП як всеросійську організацію і втретє дістали беззаконну відмову.

Відтепер НБП повинна орієнтуватись на союзництво з усіма антисистемними групами в суспільстві: релігійними, національними й иншими організаціями, зокрема й сепаратистського спрямування. Як я вже казав, революційний фронт ми будемо тримати, якщо треба, і з свідками Єгови, і з талібами. І якщо нам судилося створити Націонал-Більшовицьку імперію (від цього наміру ми не відмовляємося), то в її склад увійдуть вільні озброєні комуни громадян, секти, національні групи, а не генерал-губернаторства товстих кнурів та кримінальні міста, їх «столиці». Тобто якщо раніше ми виступали проти місцевих сепаратизмів, то тепер будемо їх підтримувати – і політичні, і релігійні. Кінець-кінцем, подолавши глобалізм, ми потім переможемо і у змаганні сепаратизмів. Бо наші ідеали найуніверсальніші. Отже: інтернаціонал сепаратизмів – Імперія.

Переклав В. В.