Народ мовчить все голосніше

Заговори, щоб я тебе побачив
(Сократ)

Мова – це не зовнішній вияв думки, це сама думка
(Поль Мішель Фуко)

Життя може змінитися дуже швидко. Готуючи номер журналу про мову ще на початку осени 2004, ми з гіркою внутрішньою переконаністю обрали назву «Мова німої країни». Тоді видавалося, що живемо серед німої громади, що українська мова, як зрештою і все українське, безнадійно витіснена з більшости публічних сфер суспільства – від спорту і розважально-відпочинкової індустрії до науки і бізнесу. Не берусь стверджувати, але так, чи майже так, думали і відчували більшість авторів цього числа.

В очікуванні виборчого процесу майже ніхто не сумнівався, що рано чи пізно буде використана і вже затерта фішка «мовного питання». Застарілі, як рахівниця ЦВК, інструменти своїх і чужих політтехнологів про утискання инших мов (йшлося власне завше про одну) дійшли свого піку у реверансах провладного технічного кандидата убік кремлівського патрона: мовляв, як тільки Я стану в Україні, як ВВи, так одразу російську зробимо другою державною, в пакеті з подвійним громадянством. Ці рекламні трюки про «два в одному» ніхто особливо серйозно і не сприймав. Тоді кремлівські піарщики на чолі з ВВ, якого використали у цій кампанії як «царь-пушку», вирішили гримнути у «царь-колокол» і інспірувати не без допомоги чинного гаранта поділ України на мовному, релігійному і географічному ґрунті. Україномовні греко-католики всією душею і тілом продалися заходу, а російськомовні православні зорієнтовані на схід, у лоно Росії, що і вилилося, на їхню думку, в електоральні уподобання і що слід негайно зафіксувати і бажано роздмухати. Ці мітологічні стереотипи частково підхопила і світова преса, яка нерідко головним протистоянням помаранчевої революції називала мовні і релігійні відмінності між півднем-сходом і заходом-центром України.

Однак, ці старі іржаві голки на заїжджених пропагандистських платівках з «піснями про головне» не дали політтехнологам почути і зрозуміти суть того, що насправді відбувається в Україні. Гарячою реальністю буденного життя у країні є зовсім не мовне чи релігійне питання, а боротьба за громадянські, політичні свободи. Це у найширшому сенсі. Істотним видається уточнення – а також боротьба за економічні свободи для малого і середнього підприємництва. Свободу від того монопольного, державного, фіскального, здирницького тиску, який не давав дихати і жити середньому класу. Він, цей клас, формувався десь у підпіллі і виживав, але всупереч,«пробиваючи непробивні стіни», як співалося на Майдані. Саме вони, дрібні буржуа, першими повстали проти тиранії державного капіталізму, першими сіли у свої зовсім недешеві джипи і мерседеси і рушили на Майдан. Чи ділила їх тоді мова, чи конфесійна приналежність? Звісно, що ні. Їх об’єднувало усвідомлення того, що иншої дороги, аніж мерседесом на Майдан, немає, бо там народжується основа їхнього майбутнього добробуту, а отже і добробуту держави.

Окрім буржуазної революції, яка підняла на ноги і випрямила хребет громадянського суспільства в Україні, незалежно від тих чи инших її політичних наслідків, відбулася не менш важлива і масштабна культурна революція. Передовсім це стосується мови. За три революційних тижні сталося те, чого так і не змогла досягти українізація 20х років минулого століття, чи недолуга українізація 90х років. Майдан витворив моду не лише на помаранчеві кольори (до речі, до революції слово «помаранч» потребувало у Києві перекладу), але й на рок українською, реп українською, гасло українською. Виявляється, українською можна співати не тільки поплавські маразми, а цілком пристойні тексти у нормальному виконанні. Виявляється, це подобається молоді, виявляється, під це можна танцювати і робити революції. А найважливіше – виявляється, це не соромно, а зовсім навпаки – українським варто пишатися і світ зрозуміє вашу гордість. Через гасла і пісні з Майдану світ почув, що Україна таки є. Через топоніміку плакатів і транспарантів на Майдані і Хрещатику світ побачив, що Україна велика і різна (чим менше було село, тим більше полотнище з назвою).

Мовна помаранчева революція стосувалася не лише масової культури. Попри те, що мало хто розумів усі тонкощі процесу у Верховному Суді, який безпрецедентно транслювали більшість телеканалів, все ж багатьох вразило, що всупереч масовості суржику чи російської термінології у більшості спеціялізованих «б'юрократичних» сферах, витворилася і діє судочинна, правнича українська термінологія. І нею послуговуються не «для приколу», як це було дотепер у владних київських кабінетах, а вирішуючи долю держави.

Існує думка, що виборець голосує не завжди за те, що йому вигідно. Ми віддаємо свій голос тим кандидатам, з ким можемо ідентифікуватися, простіше – тим, хто на нас схожий. Причому ідентифікація проходить радше на підсвідомому рівні, а інструментом цього процесу служить мова, точніше, метафори. Більшість громадян зідентифікувала себе з мовою і піснями помаранчевої революції. Якась частина нашого суспільства, на превеликий жаль, і дотепер живе у повній інформаційній блокаді, і це ганьба 13річному існуванню незалежної України. Ці люди також навряд чи хочуть бути схожими на персонажів бандитського сленгу. Але до них треба достукатися. Щоб зрозуміти мову Майдану, треба забути мову зони. У такій справі велику роль може відіграти, скажімо, масова мода столиці, де тепер носять і співають «українське», але не в сенсі тільки мови, а в сенсі «вільне», «горде», «громадянське».

Не варто, однак, впадати в евфорію. Усі революції і виборчі кампанії ведуться поетичною мовою, а от правити і жити далі доведеться прозою. Але це буде вже инший літературний жанр. Сподіваємося, що не трагедія занепаду і стагнації, а драма народження єдиного політичного тіла з іменем український народ. Початок покладено. Навряд чи хтось тепер відважиться і надалі відсувати українську мову і музику на марґінеси теле- та радіоетерів. Уже ніколи, мабуть, не буде того почуття ніяковости і меншовартости, коли простягатимеш прикордоннику паспорт громадянина України. І найістотніше. Уже ніколи громадянин не дасть себе назвати електоратом і віддавши свій голос чи то за президента, чи то за депутата сільради, він, вільний громадянин, ніколи вже не побоїться на наступний же день після виборів спитатися у президента чи депутата сільради: а що, дорогий мій, ти зробив за сьогоднішню ніч, щоб виправдати мій кредит довіри?

Бійся, владо. Народ вже не німий. Він пробив непробивні стіни. Пробиватиме знову і знову. Народ мовчить все голосніше.