Лариса Масенко

Мовна ситуація України

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіяльних і соціяльних діялектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширености кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужности мов. Перший – показник демографічної потужности, який визначається за кількістю носіїв певної мови стосовно загальної кількости населення території, що досліджується. Другий показник комунікативної потужности мови визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні і нерівноважні. За рівноважної мовної ситуації обидві мови мають однаково сильну комунікативну потужність. Прикладом може бути мовна ситуація Бельгії, де співвідношення французької і нідерландської мов приблизно однакове. Нерівноважна мовна ситуація спостерігається в країнах Західної Африки. Тут місцеві мови переважають за показником демографічної потужности, але поступаються европейським за комунікативною потужністю. Як зазначає Н. Б. Мєчковська, «комунікативний фактор у долях мов є настільки важливим, що іноді він впливає на демографічну динаміку: молоді покоління етносу, який демографічно переважав у певному поліетнічному соціумі, могли поступово переходити на мову чисельно меншого етносу, однак з більшим набором комунікативних функцій і сфер використання, що з часом змінило й чисельне співвідношення груп населення, які використовують різні мови, на користь комунікативного лідера»¹. Як приклад Н. Мєчковська наводить історію поширення мови суахілі, яка на початку ХХ ст. була рідною всього для 2 мільйонів населення Східного узбережжя Центральної Африки, тоді як нині кількість її носіїв, за різними джерелами, становить приблизно 35-50 мільйонів осіб. Подібні процеси розвинулись в Індонезії і на Філіпінах, де загальновживаними (і державними) стали мови аж ніяк не найчисельніших етносів – відповідно індонезійська і тагалійська².

Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською.

Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомости українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, незалежної від колишньої імперської метрополії.

Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутности фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою не відомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані у зв’язку із розглядуваною проблемою дають деякі передвиборчі опитування. Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборчих опитувань, які провів у 1998 р. центр соціологічних досліджень національного університету «Києво-Могилянської академії», що враховували не тільки національність респондентів, але й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39-40% опитаних, російською – 45%, суржиком – 15-16%³.

На жаль, останній перепис населення, проведений в Україні у 2001 році, не дає можливости точніше визначити співвідношення носіїв української і російської мов, оскільки у формулюванні питань, які з’ясовували мовні характеристики респондентів, не було враховано той факт, що певна частина російськомовних українців все-таки називають рідною українську як мову, символічно пов’язану з їхньою національною самоідентифікацією. Питання сьомого пункту переписного листа, що визначали мовну ідентифікацію респондентів, були сформульовані таким чином: «Ваші мовні ознаки: а) рідна мова; б) якщо Ваша рідна мова не українська, то вкажіть, чи володієте вільно українською мовою; в) инша мова, якою Ви вільно володієте».

Білінгвістичний характер мовної ситуації України відобразили пункти «б» і «в» зазначеного питання, які передбачали, зокрема, для представників національних меншин, можливість вибору між українською як другою мовою респондента і ще однією, яка претендує на ту ж роль, але яку скромно не названо, хоча кожному мешканцеві України було зрозуміло, що в пункті «в» йдеться про російську мову.

Результати перепису 2001 року щодо виявлення мовних характеристик груп національних меншин якраз і показали, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають в Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5 %, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5,0%⁴.

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% – російську.

Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн. 542 тисячі, що становить 77,8% (загальна кількість населення України на 5 грудня 2001 р. склала 48 млн. 241 тисячу осіб).

85,2% українців назвали рідною українську мову і 14,8% вважають рідною російську.

Росіяни становлять найчисленнішу національну меншину – їх мешкає в Україні 8 млн. 334 тисячі, що складає 17,3%. Для абсолютної більшости росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8 % росіян⁵.

Отже, на сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація – кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях.

Це і визначає гостроту мовного конфлікту. Прийняття в 1989 р. Верховною Радою УРСР Закону «Про мови в Українській РСР», в якому українська мова була затверджена у статусі державної, викликало сильну протидію з боку проросійськи орієнтованих груп населення, що їх підтримує Росія. Не менш гостра політична боротьба супроводжувала обговорення питання про державний статус української мови під час прийняття Конституції України, однак патріотичній частині депутатів Верховної Ради вдалося здобути перемогу.

У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 р., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, инших мов національних меншин...

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

У перші роки незалежности були досягнуті певні успіхи в утвердженні української у функції державної мови. Розширилась сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, в науці, з’явилось більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах був впроваджений обов’язковий іспит з української мови й обов’язковий курс ділового українського мовлення.

Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжується опором з боку проросійськи орієнтованих груп населення.

Протистояння посилилось з початком президентства Леоніда Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де знаходяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в инших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 р. в Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській – 39% росіян, українців відповідно – 56,9% і 58%)⁶.

В інавгураційній промові Л. Кучма пообіцяв виконати передвиборчі обіцянки і надати російській мові статус офіційної, однак внаслідок рішучого спротиву з боку українських сил змушений був відмовитися від своєї обіцянки.

Колишній совєтський директор великого військового заводу в Дніпропетровську, російськомовний у побуті, Леонід Кучма є особистістю з роздвоєною національною ідентичністю. До того, як він посів пост прем’єр-міністра в часи президентства Леоніда Кравчука, він визначав у документах свою національну належність як росіянин, з українською нацією Л. Кучма став ідентифікувати себе тільки після приходу у велику політику.

Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжує весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції 30 серпня 1999 р. в м. Сімферополі Л. Кучма заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне»⁷.

На Третьому Всесвітньому Форумі українців у серпні 2001 року Л. Кучма пообіцяв, що в Україні державною буде тільки українська мова, однак восени того ж 2001 року виступив із заявою про доцільність надання російській мові статусу офіційної, але далі, після різкої критики в колах української громадськости, відмовився від своїх слів⁸.

Ще одну спробу надати російській мові права, аналогічні державній мові, проросійські політики зробили у зв’язку з необхідністю ратифікувати «Европейську хартію регіональних або міноритарних мов» (European Сharter for Regional or Minority Languages).

Як відомо, Европейська хартія призначена для захисту тих мов, яким загрожує зникнення. В її тексті не раз підкреслено, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні завдавати шкоди офіційним мовам і необхідності вивчати їх», а умови прийняття Хартії надають широкі можливості вибору тих пунктів, які відповідають інтересам держави, що її ратифікує.

Незважаючи на це, законопроєкт про ратифікацію Хартії, який було представлено на розгляд у Верховну Раду України в 1999 р., група депутатів підготувала у варіянті, найбільш вигідному російській меншині, мова якої аж ніяк не належить до тих, що потребують захисту. У проєкті пропонувалось надати права, рівні з правами державної мови, мовам тих національних меншин, кількість представників яких у певних адміністративно-територіяльних одиницях становить понад 100 тисяч осіб. Згідно з цим проєктом, російська мова може претендувати на статус, рівний державній, у 16-ти з 24-х областей України, а також у Криму, Києві й Севастополі.

24 грудня 1999 р. цей проєкт ратифікації «Европейської хартії регіональних або міноритарних мов» під головуванням Олександра Ткаченка був прийнятий у Верховній Раді України⁹. Однак Конституційний Суд України кваліфікував прийняті зобов’язання як неконституційні, скасувавши у цей спосіб ратифікацію Хартії у затвердженому варіянті¹⁰.

Але в грудні 2002 р. той же законопроєкт про ратифікацію Хартії знову вніс на розгляд Верховної Ради сам Президент. 15 травня 2003 року Верховна Рада ратифікувала «Европейську хартію регіональних або міноритарних мов». Згідно з прийнятим документом, положення Хартії будуть застосовуватись до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської¹¹. Отож, хоча 10 стаття Конституції передбачає включення владних важелів для розширення функцій української мови, нинішнє керівництво країни не виявляє бажання зупинити розкручений маховик русифікації. Проімперську позицію влади засвідчує і проголошення «Року Росії в Україні», й указ Президента «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 р.», і святкування 85-річного ювілею В. Щербицького.

Загалом розкол населення України на мовному ґрунті призвів до того, що під час президентських виборчих кампаній претенденти намагаються уникнути мовних проблем, оскільки, обіцяючи захищати статус української мови як єдиної державної, вони ризикують втратити частину електорату в східних і південних областях, тоді як, наполягаючи на офіційному затвердженні двомовности, вони не наберуть достатньої кількости голосів у західних і, частково, центральних областях, а також у Києві (незважаючи на те, що більшість киян розмовляє російською, на виборах усіх рівнів влади в столиці перемагають, як правило, українськомовні претенденти).

Під час президентських виборів 1999 р. тільки один із кандидатів, а саме Юрій Костенко, представник національно-демократичних сил, наполягав у своїй програмі на необхідності розширення функцій державної мови. Серед инших 14 кандидатів 7 взагалі не згадували про мовні проблеми і стільки ж обіцяли надати статус офіційної або другої державної російській мові¹².

Політика «відсутности мовної політики» в умовах України, де позиції своєї мови і культури ослаблені внаслідок тривалого періоду дискримінації, означає фактичну підтримку домінантного становища російської мови. Відсутність механізмів контролю за виконанням Закону про мови і 10 статті Конституції України, а також державної програми захисту української культури спричинила домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України. Зокрема згідно з експертним опитуванням мовної ситуації Києва, здійсненим у 2000 р., інформаційний простір столиці визначено як переважно російськомовний. За шкалою де «-5» – простір повністю російськомовний, «0» – рівноважний, а «+5» –повністю україномовний, середній бал становив «-1,62»¹³. Російськомовна продукція – і закуплена в Москві, й иноземна у відповідній адаптації, і власного виробництва – абсолютно переважає на всіх комерційних телеканалах України.

Активність новітньої московської експансії в культурно-інформаційний простір України виразно засвідчує історія комерційного телеканалу ІСТV, заснованого спільною українсько-американською компанією. Це був єдиний в Україні телеканал, що майже всі передачі демонстрував у якісній адаптації українською мовою. Але у 2000 р. телекомпанія перейшла до російського власника і тепер не тільки веде мовлення російською, а й запрошує до праці московських ведучих і коментаторів.

Цілком витіснено україномовну культуру з FM-етеру, особливо популярного серед молоді. У Києві сьогодні працює із півтора десятка ультракороткохвильових станцій, і всі вони є активними провідниками російського маскульту. Створюючи максимально сприятливі умови для російського шоу-бізнесу, FM-станції України знищують свій національний шоу-бізнес. У результаті всі майданчики столиці окуповані російською попсою¹⁴.

Не можна оминути й такого специфічно українського, не відомого жодній иншій країні явища, як впровадження двомовних передач. Воно стосується не тільки комунікативних ситуацій спонтанної двомовности, коли під час опитувань чи інтерв’ю журналіст на запитання, поставлене українською мовою, одержує відповідь російською. Деякі наші теле- й радіокомпанії практикують заплановане ведення передач у двомовному режимі за зразком «тарапунько-штепселівського» діялогу совєтських часів – двоє ведучих поперемінно виголошують тексти то українською, то російською мовами. До цього слід додати й численні випадки «домочування» російськомовних програм українськомовними «клаптями» (спортновини, погода, рекламні ролики).

Аналізуючи нинішній стан державної мови на українському телебаченні, член-кореспондент НАН України Віталій Дончик зазначає:

«Те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо українсько-російську двомовність – нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення – це зумисні колотини, лемішка, шкідливе для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявности якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше – мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжости, вишуканости мовленнєвого ряду. Найбільша прикрість у тому, що назагал безнаціональна, вдавано незаангажована змістова спрямованість українських телекомпаній і студій, їхня свідома орієнтація на російськомовний десант, двомовну мішанину, розмитість, неокресленість мовних кордонів і пріоритетів взагалі перешкоджають утвердженню української мови в її державному статусі й повновартісности»¹⁵.

Як відомо, до найактивнішого споживача телевізійної продукції належить молодь, тому проросійська орієнтація більшости телевізійних каналів України може мати далекосяжні загрозливі для національної безпеки наслідки.

Україномовна освіта на тлі російськомовної масової культури не тільки поглиблює в зросійщених містах розрив між побутовою мовою учнів і мовою навчання, а й знецінює ефективність виховання національно свідомих громадян, бо національна свідомість формується тільки в своєму мовно-культурному середовищі.

Активне витіснення української мови спостерігається і в пресі та книговидавничій галузі.

В аналітичному огляді «Національна книга: нинішній стан, його причини, наслідки і перспективи» дано такі підсумки 1999 року книговидавничій галузі: «На 90-92% книжковий ринок України окуповано дешевою російською книгою; почалось активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний сектор книговидання, як освітня література; в Україні залишилося реально діючих близько 150 малопотужних видавництв, які разом видали книжок у 1999 р. менше, ніж одне московське видавництво «АСТ» (…); практично згорнута програма видання шкільних підручників…; більшість тиражів 1999р. була у межах від 2 до 3 тис. примірників, тобто вже в момент виходу книжка перетворювалася на бібліографічну рідкість; будь-яку книгу, видану в Україні, у 1999 р. міг купити лише один із чотирьох громадян. Інші троє, навіть маючи гроші, зробити це не могли у зв’язку з відсутністю книг… Таким чином, тенденції і темпи занепаду українського національного книговидання за останні роки свідчать, що в Україні на рубежі ІІІ тисячоліття власне українська книжка поставлена на межу вимирання»¹⁶.

Окупація книжкового ринку України російською книгою відбулась після введення у 1995 р. закону «О государственной поддержке книгоиздания и прессы в Российской Федерации». Закон звільнив видавничу справу від податків і зняв усі митні та инші платежі за імпортні обладнання, технології, матеріяли, необхідні для вдосконалення видавничої справи. Це зробило російську книжку значно дешевшою за українську. Українська влада не відреагувала адекватно на прийняття російського закону і, незважаючи на численні звернення видавців і громадськости, далі душить свою видавничу галузь тягарем податків, що й призвело до стовідсоткової колонізації книжкового ринку України російською книжкою.

Варто підкреслити, що нинішня українська влада безборонно дозволила Росії успішно повторити імперський проєкт русифікації України півторавікової давности. Ще в 60-х роках ХІХ ст., після введення Валуєвського циркуляра, флігель-ад'ютант Олександра ІІ барон Корф представив імператорові програму протидії впливу українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Корф підкреслював, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це «лишило бы и малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей»¹⁷.

Отже, співвідношення кількости україномовних і російськомовних книжок, журналів, газет, кіно- і телефільмів, адресованих масовій авдиторії, не відповідає показникові демографічної потужности двох мов. Попит значної частини україномовного населення на продукцію своєї масової культури не забезпечено. Мало того, поширення російськомовної масової культури заблокувало можливість заохочення людей до пасивного використання української мови, що в перспективі мало б сприяти розширенню сфери її активного вживання.

Виправдання масового зросійщення столичної інформаційно-культурної сфери відповідністю запитам населення не відповідає дійсності. Це показало і згадане опитування старшокласників київських шкіл, проведене у 1997 р. Серед инших питань школярі мали відповісти, якій мові вони надають перевагу, обираючи телепередачі чи книжки для позакласного читання. Серед українців відповіді розподілились так: україномовним телепрограмам віддає перевагу 27%, російськомовним – 34%, найбільший же відсоток – 38-40 – належить тим, хто обирає телепередачу і книжку за тематикою і змістом, а не за мовою. Навіть у групі росіян, де 60% надає перевагу російськомовній книжці і телепрограмі, близько 30% орієнтується на тему і зміст, а не на мову¹⁸.

Соціологічні опитування різних вікових і професійних груп населення показують, що українські газети і книги читають менше внаслідок відсутности українськомовних видань, що відповідають певним інтересам різних соціяльних груп. На нинішню ситуацію впливають, безумовно, й об’єктивні причини, а саме недостатня структурованість української культури внаслідок обмеженої соціяльної бази української мови, носіями якої на більшій частині території лишаються мешканці сіл і невеликих міст, а також частина інтелігенції мегаполісів. Дається взнаки також відсутність досвіду формування ринку масової культури, яка належить до головних ознак сучасної міської цивілізації.

Незважаючи на зазначені перешкоди, українська мова не втратила достатньо сильної креативної енергії. Нині, в умовах творчої свободи, почався активний процес формування соціяльно диференційованої культури на базі української мови, особливо інтенсивний в західних і центральних регіонах, а також у Києві, хоча цікаві явища у сфері елітарної української культури спостерігаються і в містах Східної України. Однак, в умовах жорсткої конкуренції з російською масовою культурою, культура українська, що перебуває в стадії формування, потребує підтримки з боку своєї держави, що ще раз підтверджує гостру необхідність ефективної мовної політики.

Слід зазначити, що за роки державної незалежности в масовій свідомості русифікованої частини українського населення відбулись певні психологічні зміни у ставленні до української мови. Надання українській мові статусу державної підняло її престиж.

Це показало, зокрема, соціологічне опитування киян, яке провів центр «Громадська думка» при Науково-дослідному інституті соціяльно-економічних проблем Києва у 2000 р.

Показові щодо цього соціолінгвістичні характеристики російськомовної частини киян, до якої належить трохи більш як половина мешканців міста: 53% учасників опитування повідомили, що вони завжди або переважно спілкуються російською мовою.

Попри це більш ніж половина російськомовних киян вважають, що «українська мова є атрибутом державности України» і «вживання її в усіх сферах мовлення столиці не відповідає її статусу державної», а «її престиж має бути вищий, ніж тепер». Ті, хто має протилежну думку, лишилися в меншості, частка їх становить близько 30%.

Цікаво, що 70% опитаних із цієї групи киян вважають, що громадяни України обов’язково мають добре володіти українською мовою. Натомість за обов’язковість доброго володіння російською мовою висловилося значно менше російськомовних киян (44%), стільки ж не вбачають доконечної потреби в цьому.

Більш як половина російськомовної частини мешканців столиці визнають державний статус української мови й не підтримують вимог надати такий самий статус російській мові. Так, 36% з них вважають, що «українська мова повинна бути державною, а російська має використовуватися паралельно як розмовна в недержавних установах»; ще 16% є прихильниками ідеї «домінування української мови як державної, а використання російської на правах мов національних меншин»; 2% висловилися «за українську мову як державну з цілковитим витісненням російської з усіх сфер життя».

Прибічники рівноправности української і російської мов серед тих киян, що завжди або переважно спілкуються російською, становлять 43%.

Підсумовуючи наведені та инші результати проведеного опитування, керівник центру «Громадська думка» Ганна Залізняк і соціолог Віктор Рябенко пишуть: «Сама категорія російськомовних киян не є монолітною у своєму ставленні до української мови. Умовно її можна поділити на дві частини: одна частина – до 30% – є принциповими опонентами українізації, абсолютна більшість яких приїхали з-за меж України. Інша частина – 50–55%, хоч і розмовляє російською, але цілком прихильно ставиться до відродження української мови та зміцнення української державності. Вони готові сприймати зміни, спрямовані на прискорення цього процесу, не втратили почуття національної гідності та хочуть відчувати себе повноцінними громадянами своєї держави. Таким чином, заклики до захисту прав російськомовного населення є не що інше, як спекуляція і спроба запобігти відродженню української мови»¹⁹.

¹ Мечковская Н. Б. Общее языкознание. Структурная и социальная типология языков. Учебное пособие. – М., 2001. – С. 164.

² Там само. – С. 164-165.

³ Хмелько В. Що являє собою електорат з точки зору національності і мови?// Вибори-98. Бюлетень. Вип. 4. – С. 14.

⁴ Державний комітет статистики України (http://www.ukrstat.gov.ua).

⁵ Там само.

⁶ Там само.

⁷ Волокітін Д. З якого приводу може перехреститися Президент//Україна молода. – 1999. – 1 вересня.

⁸ Погрібний Анатолій. Світовий мовний досвід та українські реалії. – К., 2003. – С. 7.

⁹ Там само. – С. 53-55.

¹⁰ Там само. – С. 55.

¹¹ Україна молода. – 17 травня 2003 р.

¹² Матіяш Б. Проблеми функціонування та розвитку державної мови в Україні: 90-ті роки ХХ століття//Державність української мови і мовний досвід світу. – К., 2000. – С. 273.

¹³ Залізняк Г., Масенко Л. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній. – К., 2001. – С. 64.

¹⁴ Євтушенко Олександр. Хто замовляє музику, або FM-станції як п’ята колона в інформаційному полі України// Урок української. – 2000, ч. 11-12. – С. 4.

¹⁵ Дончик Віталій. Мова не винна (Про суржик, двомовність і грамотність на українському ТБ)//Урок української. 2001.

¹⁶ Національна книга: нинішній стан, його причини, наслідки і перспектива. Аналітичний огляд.//Урок української. 2000. – Ч. – С. 3.

¹⁷ Феллер Мартен. Проект «большой русской нации» і заборона в другій половині ХІХ ст. Видання української книжки і навчання української мови.//«Українська мова та література», 2000. – Ч. 46. – С. 4.

¹⁸ Бурда Т. Українсько-російський білінгвізм у середовищі школярів м. Києва//Українська мова та література.

¹⁹ Залізняк Г., Масенко Л. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній. К., 2001.