Ольга та Ігор Оконченки

Жовква. Укріплення

У кінці XVI ст. на західноукраїнських землях, загарбаних Польською Короною, на території поселення Винники постала чудова перлина европейського ренесансу – укріплене місто-резиденція Жовква.

Один із наймогутніших польських шляхтичів, канцлер, гетьман військ коронних Станіслав Жолкевський (1547-1620 рр.) – апологет католицизму, успішний полководець і далекоглядний політик, вихований у традиціях ренесансу, у листі до дружини писав: «Наступають щоразу страхітливіші небезпеки. Це і спонукало мене, насамперед, збудувати свій замок і закласти містечко...» [1, с. 13].

На думку С. Баронча, яку підтримує офіційна польська історіографія, татарське нашестя 1594 року врешті-решт і спонукало С. Жолкевського до активних дій «...для безпеки своїх підданих гетьман постановив певне місце уфортифікувати, щоб усі могли схоронитись у часи тривог. Село Винники найкраще підходило для його задумів. Саме тут Станіслав Жолкевський розпочав будувати над озером оборонний замок, а навпроти замку – костел у волоському стилі...» [1, с. 8]. 22 лютого 1603 року – в честь перемоги С. Жолкевського над шведами (під Ревелем) польський король Сиґізмунд III надав привілей на підтвердження назви м. Жовкви. Хоча ще довго побутували назви «Місто Винники» та «Нова Жовква» [1, с. 12]. Цим же привілеєм Жовкві було надано маґдебурзьке право з дозволом проводити чотири ярмарки на рік.

Важливо висвітлити ще одну передумову виникнення Жовкви – стан розвитку містобудівельної науки у переддень закладення фундаментів міста. Серед теоретичних праць архітекторів, які опрацьовували засади планувального укладу «ідеального міста», можна виділити саме ті трактати, які за часом появи передували будівництву Жовкви. Це трактати Франческо ді Джордто Мартіні (1501 р.), П’єтро Катанео (1550 р., друге видання 1567 р.), Даніеле Барбаро (1567 р.) та Л. Амманаті (1570 р.). Саме праці цих авторів, найвірогідніше, могли бути взірцем при роботах із планування Жовкви, оскільки були видані та поширені серед архітекторів ще до 1590-х років. Слід звернути увагу на той факт, що у працях цих авторів знаходимо пропозиції щодо використання для укріплень міст системи стін і бастей. Якщо уважно проаналізувати плани міст, які пропонували згадані італійські теоретики, то неважко помітити велику схожість планувального укладу Жовкви до одного з теоретичних проєктів «ідеального міста» з нерегулярним обрисом плану, опрацьованого П’єтро Катанео [2, с. 36].

Жовква належить до міст, у яких замок-резиденція і місто мають окремі власні укріплення, поєднані в єдиний оборонний комплекс. На прикладі Жовкви проілюстровано поєднання і взаємодію чотирьох різних оборонних систем (споруджених протягом відносно короткого відтинку часу (XVI-XVII ст.) в одній містобудівельній одиниці.

Укріплення ренесансної Жовкви зводились поетапно. Перший етап (1594-1621 рр.) – спорудження замку та укріплення міста мурами і бойовими баштами. За згадкою, датованою 1595 роком, «...сотні робітників звозять будівельні матеріяли, зводять мури з тесаного каменю, випалюють цеглу» [3, с. 9].

Для замку С. Жолкевський вибрав найбільш захищену територію, підхід до якої з південного сходу, південного заходу і північного заходу закритий озером з болотистими берегами. Північно-східну сторону замку, яка не була захищена природними чинниками, захищено новоствореним середмістям. На випадок можливої небезпеки з боку середмістя – північно-східна сторона замку укріплена широкою заводненою фосою і земляними фортифікаціями, на яких (біля замкової брами) знаходились мортири [4, с. 46], що створювало загрозу для міста, оскільки ринкова площа і прилегла до неї забудова повністю прострілювалися із замкових укріплень. Розміщення артилерії жерлами у бік міста не тільки давало захист від ворога, який увірвався в місто, а й забезпечувало контроль над мешканцями у разі заворушень, що спростовує позицію офіційної польської історіографії про «велику любов і прихильність» С. Жолкевського до своїх підданих.

Замок, що виконував функції резиденції і цитаделі, був автономною оборонною системою. Спорудження замку завершено у 1606 році. Автор проєкту (ймовірно) Павло Щасний [5, с. 565]. Замок отримав регулярний чотирикутний нарис з чотирма триярусними п’ятикутними баштами (пунтоне) на наріжниках і триярусною вежею над в’їзною брамою посередині північно-східного прясла замкових укріплень. За обмірами М. Осінського, станом на 1930-і роки габаритні розміри замку по наріжниках пунтоне »112х119м [4]. Оборонні прясла замку творять чотири корпуси, з’єднані з баштами галереями, які примикають до граничних мурів. У галереях влаштовані стрільниці. Південно-західний замковий корпус – репрезентативний. Він – двоярусний (з підвалами). У плануванні цього корпусу використано двохрядну систему анфілад. Тут розміщувались апартаменти власника, скарбниця, кабінети та бенкетні зали. На внутрішньому фасаді південно-західного корпусу замку було споруджено двоярусну відкриту галерею з аркадами, у першому ярусі використано колони тосканського ордеру, у другому – йонічного. Фасади північно-західного та південно-східного корпусів простіші (площинні), з мінімальним використанням декору. За часів С. Жолкевського ці корпуси були одноярусними, у них розміщувалась служба, гостинні покої та господарські приміщення (є згадка про існування підвалів у північно-західному корпусі). У північно-східному корпусі замку в першому ярусі було влаштовано стайні й арсенал, між ними розташовано в’їзну браму, вона відділена від міста багато декорованим порталом, який від подвір’я має вигляд арки, опертої на колони. У другому ярусі північно-східного корпусу знаходились житлові приміщення й архів. Надбрамна вежа завершена трикутним фронтоном із двома рядами стрільниць. З боку міста через фосу було влаштовано міст із призамковою звідною частиною [4, с. 46]. При потребі, у час небезпеки, стаціонарна (нерухома) частина мосту легко демонтувалась. Слід завважити, що замок виконано з добре випаленої цегли і тесаного каменю. Зовнішні фасадні стіни замку не були потиньковані, це, а також стрільничні отвори та малі віконця додавали замку неприступного і суворого вигляду [4, с. 63]. Внутрішні фасади замку були потиньковані, двозаломні дахи корпусів були покриті черепицею.

 У 1606 році на південний схід від замку було закладено звіринець [1, с. 12]. Французький мандрівник, відвідавши Жовкву у 1688 році, писав, що величезний замковий звіринець, оточений дерев’яним парканом, простягався далеко за місто. Одну половину звіринця займав ліс, другу – луки на яких паслося безліч сарн і оленів.

Одночасно зі спорудженням замку, ведуться роботи по зведенню міських мурів і башт та влаштуванню фос. Слід зазначити, що територія середмістя Жовкви, окрім збудованих укріплень, мала потужний природний захист: з півночі від новозакладеного міста був великий яр, у якому після дощів довго стояла вода; з південного боку природним захистом слугувало велике озеро й узгір’я з лісом; із заходу місто омивала річка Свиня. Отже, нерегулярний нарис оборонного периметру міста, окрім иншого, зумовлений природними особливостями території. У 1600 році Жовква вже була оточена мурами. У мурах розміщено кілька ярусів стрільниць різної конфігурації, з внутрішньої частини міста – у мурах влаштовано відкриті галереї. Документальна згадка про податок на будівництво мурів, датована 1619 роком, яка свідчить про тривалість будівельних робіт над укріпленнями, доносить до нас цікаву інформацію: «...Регіна Жолкевська наказала, що як хтось із приїжджих жидів схоче оселитись у Жовкві – повинен буде заплатити 50 гривень на спорудження міських укріплень...» [1, с. 17]. У 1621 році спорудження міських стін та башт завершено. Жовква стала «ґрунтовною фортецею».

Усі башти, окрім збереженої до нашого часу восьмигранної башти-дзвіниці парафіяльного костелу, були однотипними – круглими у плані (зовнішній діяметр у рівні першого ярусу »11.4 ё 11.5 м) і мали подібне об’ємно-просторове і функціональне розв’язання. Як правило, в нижньому ярусі знаходився склад пороху і допоміжної військової амуніції, инші яруси були пристосовані для ведення вогню у різних рівнях. З семи круглих башт (зображених на карті Мігга (1779-1782 рр.)) до нашого часу з різним ступенем збереження дійшли лише три: наріжна башта домініканського комплексу, фрагмент башти у цокольній частині будинку №13 по вул. Василіянській та залишки першого ярусу центральної башти південно-східного прясла міських укріплень.

У міських мурах було влаштовано чотири потужні в’їзні оборонні брами: з півночі – Туринецька (Жидівська), зі сходу – Львівська, з південного сходу – Звіринецька, із заходу – Глинська (Краківська). Туринецька брама була розміщена на зламі північного та північно-східного прясел міських укріплень на шляху у напрямі до міста Белза (найближчий населений пункт на цьому шляху – село Туринка). Инша назва Туринецької брами – Жидівська – пояснюється розміщенням брами по сусідству із єврейським кварталом. Львівська брама була розміщена по центру східного прясла міських укріплень на шляху до Львова. Звіринецька брама розміщувалась на дорозі, яка вела до замкового звіринця, парку та озер. Станом на 1628 рік над проходом (у другому ярусі) Звіринецької брами функціонувала катівня [1, с. 122]. Глинська брама була розміщена у південно-західному пряслі міських укріплень на шляху до Замостя і Кракова (инша назва – Краківська брама. Саме через цю браму у 1611 році урочисто в’їжджав у місто гетьман С. Жолкевський, повертаючись додому після погрому Москви) [3, с. 15]. Всі в’їзні брами були забезпечені звідними мостами і, частково, вартівнями у рівні верхніх ярусів над проходом [1, с. 121].

Варто пам’ятати, що зведені всі згадані мілітарні об’єкти руками полонених татар і козаків.

На прикладі Жовкви ми бачимо пізню реалізацію в терені оборонної системи башт і стін, яка, як і замок, призначалась для захисту від татар та малочисельних козацьких загонів. Татари не мали артилерії, основою татарського війська була легка кіннота, яка діяла наскоками [6, с. 70]. Проти такої тактики ведення бою ефективно працювало поєднання високих оборонних стін з баштами. Перед цим комплексом, як правило, йшла заводнена фоса, або була природна перешкода, така, як, скажімо, болото чи озеро. Як уже згадувалось, замок, оборонні стіни, башти та в’їзні брами Жовкви були викладені з добре випаленої цегли і каменю, підпалити їх ззовні (або зруйнувати) без артилерії – просто неможливо. Водночас, станом на XVI-XVII ст., оборонна система мур-вежа-фоса була майже безпорадна перед використанням важкої артилерії (мортир, гуфниць, картаунів і под.).

У 1621 році татарські загони оточили місто. Малочисельна залога не могла ефективно протидіяти нападникам, які вже дерлись на мури. У цю скрутну хвилину маршалок Ступніцький, який керував обороною, наказав кидати на татар вулики з бджолами. Татарські загони, вимазані медом, сильно покусані і здеморалізовані, зняли облогу і спішно відступили від міста з великою ганьбою [3, с. 21].

Восени 1628 року міські укріплення успішно витримали черговий татарський напад [3, с. 21].

Другий етап укріплення Жовкви охоплює 1626-1662 роки. Місто уфортифіковується бастіоновими укріпленнями староголандської школи фортифікаційної архітектури. Відразу після зведення мурованих укріплень розпочинається спорудження бастіонового поясу. У липні 1626 року розпочали насипати вал [1, с. 26], а 1662 роком датується згадка про те, що місто Жовкву вже повністю уфортифіковано [7, с. 14].

Бастіоновий пояс складався з трикутних і п’ятикутних бастіонів та барканів, які були взаємопов’язані куртинами, перед укріпленнями бастіонового поясу були влаштовані регулярні фоси. З метою укріплення під’їздів до брам – перед ними були влаштовані равеліни.

Бастіонові укріплення у поєднанні з попередніми оборонними системами (органічно їх доповнюючи) творили універсальний глибокоешелонований потужний оборонний комплекс, який, при потребі, міг протидіяти регулярній, добре озброєній армії.

До нашого часу у Жовкві повністю не збережено жодного об’єкта бастіонової архітектури, але залишки деяких із них ще можна відчитати у рельєфі. Отже, відчитуються сліди наріжного п’ятикутного бастіону, розміщеного на перетині північно-західного і північного прясел міських укріплень; фрагмент п’ятикутного наріжного бастіону, розміщеного на перетині східного і південно-східного прясел міських укріплень; залишки баркану у південно-східному пряслі міських укріплень та фрагмент равеліну Звіринецької брами. Із замкових бастіонових укріплень у рельєфі прослідковуються залишки трикутного північного бастіону.

У 1648 році замок і міські укріплення Жовкви пережили пасивну короткочасну облогу об’єднаного козацько-татарського війська під керівництвом Б. Хмельницького. Штурму не було. Взявши великий викуп, військо рушило на Замостя, не завдавши Жовкві шкоди [8, с. 95].

26 вересня 1655 року козацькі загони після короткочасного штурму зайняли і добряче пограбували Жовкву [1, с. 39].

Третій етап укріплення Жовкви належить до середини XVII ст. Львівське передмістя Жовкви уфортифіковується регулярним земляним валом з дубовим парканом, у результаті чого існування равеліну при Львівській брамі втрачає зміст, отож його нівелюють.

Ульріх фон Вердум – секретар французького дипломата-шпигуна Жана де Куртена, абата де Польм’є, відвідавши Жовкву 5 грудня 1670 р., писав: «...дісталися через болота до Жовкви. Це середнє місто, яке разом із замком має досить товстий і високий мур навколо. Передмістя оточують дерев’яні поперечні частоколи (паркани)» [9, с. 91].

Укріплення Львівського передмістя Жовкви становили собою спрощений фортифікаційний контур, який давав змогу мешканцям Львівського передмістя (протягом обмеженого часу) протидіяти малочисельним і не надто добре озброєним загонам. Реального функційного захисту від дії артилерії (будь-яких видів і калібрів) передміські укріплення не забезпечували. До нашого часу укріплення Львівського передмістя не збереглись.

Четвертий етап (1670-1696 рр.) охоплює оновлення укріплень Жовкви за часів Яна III Собєського. У 1670 році Жовква перейшла у спадок Яну Собєському, який, ставши польським королем у 1674 році, розпочав роботи з посилення міських укріплень та перебудови жовківського замку, перетворивши його з неприступної твердині на пишну королівську резиденцію [4, с. 19].

За Я. Собєського, під керівництвом будівничих Петра Бебера та Августина Лоцці, у замку здійснено низку змін та добудов [5, с. 567]. Шатрові дахи башт, які були покриті дахівкою, замінено на банеподібні, покриті позолоченою мідною бляхою. У замку збільшено габарити більшости віконних пройм, внаслідок чого встановлено нові білокам’яні різьблені обрамлення. У південно-західному корпусі змінено форму щипців, а над боковими корпусами добудовано по ярусу. З південного заходу від замку закладено регулярний парк, входами в який служили одноповерхові відкриті підсіння, прибудовані до замку.

Парк, замкнутий із трьох сторін високими шпалерами, було закладено на двох терасах. На верхній терасі влаштовано чотири клумби, у кожній з яких викладено квітами герб Яніна. Між ними, по центру, було споруджено мармуровий фонтан восьмигранної форми. Між терасами існувала поперечна алея, яка замикалась двома альтанками. На нижній терасі, відділеній від верхньої кам’яною балюстрадою, було закладено два великих квіткових партери. Поза парком (по його осі) над ставом, у напрямку до звіринця, було влаштовано поміст на дерев’яних палях, на якому (посередині ставу) було споруджено два павільйони лазень з фонтаном між ними.

У 1672 році, за повелінням турецького султана Мухамеда ІV, об’єднані 340-тисячні турецько-козацько-татарські війська під командуванням татарського вождя Нуреддіна захопили неприступну прикордонну польську фортецю Кам’янець-Подільський, яку турки відразу перетворили на важливий і зручний плацдарм для подальших нападів на европейські держави. Як наслідок – у всіх містах Речі Посполитої терміново проводяться роботи з посилення міських фортифікацій. Відлуння цих подій маємо у згадці про насипання валів побіля міських мурів Жовкви, датованій 23 червня 1677 року: за це робітникам щоденно виплачували по 18 грошів з королівської казни [1, с. 46]. У цей період жовківські брами втратили своє військове призначення і після перебудови набули репрезентативного характеру. До нашого часу в автентичному стані дійшла лише Звіринецька брама. (У 1960-х роках Глинську браму було розібрано у зв’язку з тим, що вона заважала руху совєтської бронетехніки. Пізніше, старанням Товариства охорони пам’яток історії та культури, Глинську браму відбудували за проєктом інституту «Укрзахідпроєктреставрація») [10, с. 54].

З 1692 до 1699 року на південь від Туринецької брами споруджено оборонну синагогу, квадратну у плані, з бійничками, розміщеними у рівні аттикового поясу. Синагога не мала серйозного мілітарного значення, а була лише локальним укріпленим осередком єврейської общини. До нашого часу синагога дійшла з невеликою двоповерховою прибудовою у західній частині.

З грудня 1706 до квітня 1707 року жовківський замок був тимчасовою резиденцією російського царя Петра I [11, с. 25].

У 1740 році Жовква перейшла у власність Міхала Казимира Радзивіла. За його безпосереднім розпорядженням, у 1741-1742 роках під керівництвом будівничого Антоніо Кастеллі у південно-західному корпусі замку було продовжено двоярусну галерею з обох сторін, перебудовано центральний вхід та влаштовано величні зовнішні сходи з восьмиколонним портиком йонічного ордеру, завершеним багато декорованим фронтоном. Пізніше портик і сходові марші було прикрашено скульптурами литовських і польських коронних гетьманів [12, с. 108].

Хоча за Міхала Казимира Радзивіла активних робіт при міських укріпленнях не зафіксовано, згадка 1753 року дає інформацію про купівлю у Львові великої кількости артилерії для власних потреб [13, с. 136]. Ймовірно, львівські гармати були використані для посилення артилерійського парку Жовкви.

Далі жовківські укріплення не зазнають прогресивних змін. Здійснюються лише поодинокі ремонти, добудови та руйнація. У 1787 році – Жовкву частково продано, але міські мури визнано власністю магістрату. Жовківський замок купив Адам Юзефович (з того часу розпочалась руйнація замку), цього-таки року стали розбирати міські мури [1, с. 80].

У кінці XVIII ст. кардинально змінилась політично-територіяльна карта Европи; після першого поділу Польщі у 1772 році низка територій, раніше загарбаних Польською Короною (а серед них – і частина Східної Галичини) потрапили під владу Австро-Угорщини. У результаті третього розподілу Польщі 1794 року Австрійська Імперія приєднала до своїх територій Західну Галичину. Пізніше, згідно з «Заключним актом» Віденського конгресу 1815 року, територія Галичини «назавжди» залишилась за Австрією [14, с. 499-500].

Слід завважити, що в кінці XVIII ст. нова стратегія повного розгрому противника на його території, захоплення не окремих міст-фортець, а всієї держави, спричинила розробку нових тактичних основ ведення воєнних дій. Окрема фортеця, з її ускладненим бойовим полем, розрахованим на дальність ураження артилерійським вогнем, стає анахронізмом. Як приклад – твердині в Антверпені та Мобежі, які мали більші гарнізони і більше гармат, ніж армії, що на них наступали, було захоплено без особливих зусиль [15, с. 24]. Тому в кінці XVIII ст. оборонні укріплення Жовкви (та Львівського передмістя м. Жовкви) втратили своє оборонне значення. Спочатку руйнуються бастіонові укріплення середмістя та передміські вали з парканами. Звільнена територія інтенсивно використовується [1, с. 88]. Пізніше, у 1787 році, розпочали тотальний демонтаж стін та башт [4, с. 148], хоча деякі фрагменти цих укріплень збереглись до нашого часу. У 1834 році розібрано Львівську браму (сильно пошкоджену пожежею 1833 року), а до оборонних мурів прибудовано нові будинки [1, с. 51].

У замку станом на 1847 рік зафіксовано зміну фронтона над портиком на похилий дах, а дахове покриття з мідної бляхи замінено на ґонт. У 1887 році власником замку став Артур Ґлодовський. Спочатку він продав усе, що було в замку, пізніше (1858 року) з метою розпродажу будівельного матеріялу за його наказом було розібрано замкову каплицю, аркади, головні сходи, портик зі скульптурами і південно-західну наріжну башту (до першого ярусу). Загальну картину руйнації Жовківського замку доповнила пожежа 1915 року [4, с. 25]. На жаль, до нашого часу замок не зберіг свого первісного неприступного вигляду через зміни і перебудови, які вносив кожен із власників, як також своєї краси і багатства – внаслідок численних пограбувань і руйнацій.

Відтоді минуло багато часу. У ХХ ст. декілька разів змінювалось підданство Жовкви, місто пережило дві світових війни. До нашого часу дивом зберігся замок та невеличкі фрагменти потужних міських укріплень Жовкви, які, будучи свідками славетних подій історії нашого краю, є важливим аспектом національної спадщини України.

---

1. Baroncz S. Pamiatki miasta Zolkwi. – Lwow 1852. – 139 s.

2. Бевз М. Жовква – ренесансне ідеальне місто. Українська реалізація концептуальної схеми П’єтро Катанео // Історична, мистецька, архітектурна спадщина Жовкви. Проблеми охорони, реставрації, використання/ Збірник матеріалів українсько-польського науково-практичного семінару. – Жовква, Львів, 1998. – С. 36-43.

3. Niedzwiecki Nikolaj. Z Przeszlosci Zolkwi. – Lwow 1908. – 73 s.

4. Osinski M. Zamek w Zolkwi. – Lwow 1933. – 143 s.

5. Aftanazi R. Materialy do dziejow rezydencji. – Warszawa 1990. – T. VIIa. – 696 s.

6. Шевальє П’єр. Історія війни козаків проти Польщі. – Київ 1993. – 222 с.

7. В. Великий, В. Голяк, М. Ковальчук, М. Литвин, К. Науменко. Жовківщина: Історичний нарис. – Жовква-Львів-Балтимор: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Земляцьке об’єднання «Жовківщина», 1994. – Т. 1. – 326 с.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. Хмельниччина в розцвіті (1648-1650). – Київ 1995. – Т.VIII. ч. 3. – 288 с.

9. Сварник І. Україна очима іноземця. Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672 ... через королівство польське ...// Жовтень. – 1983. – №9 (467) – С. 84-100.

10. Памятники архитектуры и градостроительства Украинской ССР. – Київ, 1985. – Т.3. – Львовская область.

11. Каліка Я. Ф., Яремич Г. Р. Нестеров: Путівник. – Львів 1990. – 125 с.

12. Ковальчик Є. Святиня слави роду Радзивиллів у замку в Жовкві. // Історична, мистецька, архітектурна спадщина Жовкви. Проблеми охорони, реставрації, використання / Збірник матеріалів українсько-польського науково-практичного семінару. – Жовква, Львів, 1998. – С. 106-113.

13. Tomkiewiсz W. Dzieje obwarowan miejskich Lwowa. // Kwartalnik architektury i urbanistyki. Tom XVI. – PWN, Warszawa 1971.

14. История дипломатии. Ред. Зорин В.А. и др., ГНПЛ, Том I. – Москва 1959.– 896 с.

15. Юрчакевич М. Доісторія Львівської Цитаделі / Галицька брама: Фортифікації Львова. – 1998. – №3(39) – С. 24-26.