Степан Шах

Львівські шляхи

Гарне є місто Львів, але воно було б ще краще, якби через Львів поміж його романтично оформлені горби перепливала якась більша, до того сплавна ріка, як наприклад у Києві в підніжжі Печерської Лаври і Володимирської гірки широкий Дніпро, або біля Замкової гори в Галичі бистро пливучий Дністер. Але ріки не лише додають містам краси та свіжости. Вони є природними, найдохіднішими і найдешевшими торговельними шляхами. Недостача такої ріки є без сумніву від’ємною сторінкою положення Львова. Але наше місто все таки заняло від непам’ятних часів комунікаційне ключеве становище, хоча чисто сухопутне.

Через Львів проходили і перехрещувались вже у старовині головні шляхи: із заходу через Краків і Перемишль на схід до Києва т. зв. «Чорний шлях», а з півдня через Карпати шляхи з Угорщини і Волощини на північ до янтарської Балтики. Історична дорога із заходу через Львів на схід є просліджена; вела вона через Перемишль, Мостиська, Вишню, Городок, Рудно і так званим краківським шляхом переходила попри львівську Святоюрську Гору і кінчалась у стін костела св.Марії Сніжної, або через краківську браму і краківською кулицею на «квадратовий» ринок нового Львова.

Звідсіля виходив шлях у східньому напрямі через дільницю Личаків, Винники, Глиняни, Золочів, Зборів на Поділля. З півдня вели до Львова два шляхи, які також просліджені, один т. зв. волоський шлях, що вів через Ясси, Коломию, Галич на Львів і тут Зеленою вулицею входив до середини міста, і другий так званий угорcький шлях, що вів через Лавочне, Славсько, Стрий на стрийську рогачку до міста; оба ці шляхи вели до старого Львова через галицьку браму.

Натомість північний шлях насуває багато неясностей. А дорога ця була ж для Галицько-Волинської Держави дуже важна, бо ж туди вів шлях із Галича і Львова до улюбленого Данилом Холма й до Дорогичина, де Данило в грудні 1253 р. коронувався на короля. Куди вона вела?

Завернім до згадуваного вже Львівсько-Томашівського Розточчя. Львів, як відомо, оснований в ХІІІ ст.; отже історично взявши, місцевість та є пізнішого походження, як усі інші в тій околиці місцевості, яких назви кінчаються на -ів. На терені гористого Розточчя між Львовом а Глинськом згл. Жовквою (ця заложена щойно в XVIII ст. польським гетьманом Жовкевським, над рікою Свинею біля первісної оселі Винники) є виразні сліди трьох щодо часу по собі наступаючих наверствувань заселення цих околиць. І так, якщо Голосько, первісна назва Головсько (тобто головне місто), є справді назвою попередника історичного Львова ще з V-VI ст. по Христі з часів т. зв. слов’яно-антської держави), то інші місцевості на тім терені, яких назви закінчені на -о, -е, -тин, -а як Рокитно, Яснище, Мокротин, Сварява, Глинсько належать до тої самої категорії поселень і того ж часу. Ці вище вичислені місцевости лежать вправді на гористому, але між двома головними ланцюгами «розтоцьких» гір втиненому, сухому шляху, який до нині веде від Голоська прямо на північ до Глинська. І тією саме дорогою, а не іншою міг провадити торговельний шлях із Львова до Холма і дальше на Волинь. У Глинську мабуть розщіплявся він на два шляхи: один із Глинська на Замостя, а другий згинався з Глинська на Боянець і вів через Мости над Ратою, через Белз, Сокаль до Києва. Це був би отже найстарший шлях зі Львова на північ.

По обох розгалужених узбіччях «Розточчя» не було догідного місця на переведення із Львова вигіднішого торговельного і комунікаційного шляху на північ, бо по західній стороні «Розточчя» був болотнистий терен допливів ріки Верещиці, а по східній стороні тягнувся хвилясто розчленований терен, перерізаний у східньому напрямі горбами і долинами, якими спливали у східнім напрямі обильні води із скелистого і лісистого «Розточчя» і вливалися опісля до Полтви. На тих горбах, але тісно у стіп східнього пасма «Розточчя», слідна друга поселенча полоса, де можна було управляти рілю і живитися ще з ловецтва; ті оселі носять назви закінчені на: -ичі, -їчі, -ці, -ки, -хи, а саме Брюховичі, Грибовичі, Зарудці, Мервичі, Надіїчі, Зіболки, Передриміхи, Перемивки і назви цих місцевостей вказують на 9-10 вік по Христі. Через ці села не міг провадити із-за недогідности терену який небудь одноцілий шлях з півдня на північ, лише, щонайбільше можна було їх в’язати поодиноко окремими дорогами, так би мовити поперечними, зі сходу на захід з головним шляхом Головсько-Рокитно-Мокротин-Глинсько.

Але є ще третя посесенча полоса по східній стороні «Розточчя», що тягнеться паралельно до попередньої – але дальше висунена на схід від «Розточчя» з оселями Малехів (стара назва Малешків), Зашків, Дорошів Великий і Малий (стара назва Дорогошів), Куликів, Сулимів, Звертів, Артасів, отже всіх їх назви закінчені на -ів і свідчать про ХІІІ вік постання цих місцевин, як і Львів. І якщо Львів був оборонним городом князя Лева Даниловича, так і ці вище вичислені місцевости мусіли бути подібними укріпленими оселями якогось боярина Мелешка, Зашка, Дорогоша, Кулика, Сулими і т. п. Оборонні т. зв. «стовпи» побудовані на язиковато закінчених горбах схінього підніжжя Львівсько-Томашівського Розточчя могли бути оборонними станицями старого торговельного і військово-стратегічного воєнного шляху із Львова до Холма та ще дальше на північ; їх завданням було боронити цього воєнного шляху перед східніми кочовиками, татарськими ордами та всякого роду «ізгоями»; із тих кріпостей найсильніший, без сумніву, був «стовп» Кулика, бо він був з трьох сторін облитий широкими ставами, а шийка його зі заходу, була перекопана, наповнена водою і через це цілий Куликів город був островом, його замок був побудований на окремо стоячім острові). Куликів мав догідний обсерваційний пункт на своїй 353 м високій горі «Червоний Камінь», який ще і в Першій світовій війні в серпні 1914 р. служив австрійцям за обсерваційний пункт в сторону північного низу (120 м понад поземом моря) і і східню хвилясту рівнину, звідкіля надходила російська армія. Попри «Червоний Камінь» вів через Мервичі прямий шлях до Мокротина, де якраз була головна станиця на шляху Львів (головсько) до Глинська і до Холму.

Коли взяти під увагу теперішній головний шлях зі Львова на північ, який веде із Старого Ринку, через Жовківську вулицю, а дальше горбковатим тереном по східній стороні Розточчя, якраз через місцевості Малехів, Дорошів, Куликів, Смереків, Жовкву, де він розділюється на два шляхи: а) Жовква-Рава-Белзець і на б) Жовква-Мости-Сокаль-Володимир то можна припускати, що цей, за австрійських уже часів побудований, так зв. цісарський гостинець, був положений на якімсь давнішнім, може й Даниловім шляху. Коли Лев Данилович зробив Львів своєю столицею, то подбати мусів і про догіднішу дорогу на північ. Щоб таку дорогу провести, треба було спускати води, сушити болота, гатити греблі, будувати мости і так злучити всі свої, на північ від Львова побудовані, «товпи» однією догідною дорогою, яка вела паралельно до старого шляху Голосько-Глинсько. Це був би отже львівсько-холмсько-волинський шлях.

До княжого Львова вели дві брами: з півдня на торговий базар, нині Старий Ринок, куди в’їжджалось з галицького, з краківського, з глинянського і покутського шляхів; де була друга брама, по північній стороні города, трудно окреслити; можливо там, де до війни були вулиця і костел св.Мартина, отже за цервкою св.П’ятниць. Також отверте є питання, куди вів шлях з міста дальше, чи через татарську дільницю в напрямі пізнішої жовківської рогачки, фабрики горівок Бачевського і через Полтву на Збоїська, чи через вірменську дільницю, тобто пізніше Замарстинівську вулицю, прямо на Голосько, а звідтяля або на північ на давній шлях у напрямі на Рокитно, або на схід через Збойська на Малехів і Куликів.

Пізніший Львів, що постав під польською окупацією після упадку Галицько-Волинської Держави, цей укріплений «urbs quadrata», мав дві брами і дві фіртки. «Краківська» брама була з північної, а «галицька» брама з південної сторони, а фіртки були одна біля костела Єзуїтів із західньої сторони і друга біля Успенської (Волоської) церкви зі східньої сторони.

Львів, що розрісся за австрійських часів і в першій половині ХІХ віку розвалив в середмісті свої вали й укріплення, мав до Першої світової війни шість рогачок, тобто в’їздових брам, і дві акцизові фіртки; через ці брами вели з різних напрямків до міста 10 краєвих доріг, що стояли під зарядом комунікаційного відділу Краєвого Виділу. А рогачками цими були: городецька, стрийська, зелена, личаківська, жовківська і янівська, а акцизові фіртки, тобто менші в’їздові брами, які не мали сполучення з краєвими шляхами, були при кінці вул.Софії і Замарстинівської вул.

З міста розходилися тими брамами 10 краєвих доріг, що або доходили до границь краю, або були т. зв. сліпими дорогами, що десь-там збігалися з іншими краєвими дорогами. І так, з городецької рогачки вели дві дороги: одна головна комунікаційна артерія Львова вела на Городок, Перемишль, Ярослав, Краків до Відня або до Праги, а друга через Великий Люблінь, Самбір, Турку, Сянки і через карпатський просмик Ужок до Ужгороду й дальше на Угорщину до Будапешту. Зі стрийської рогачки вів шлях через Миколаїв, Стрий, Сколе, карпатський просмик Лавочне і на Мукачів до угорського Дебречина. З зеленої рогачки вів шлях на Бібрку, Галич, Станиславів, Коломию, Снятин, Чернівці, Берладь до Букарешті (в Румунії). З личаківської рогачки вів один шлях на Перемишляни, Бережани, Підгайці до Бучача і Гусятина над Збручем, а другий через Глиняни, Золочів, Тернопіль до Підволочиськ над Збручем (дальше на Одесу), а третій через Глиняни, Олесько до Бродів, а звідсіля через Староконстантинів до Києва. Із жовківської рогачки вів гостинець через Куликів, Жовкву, а відсіля через Раву до Белзця (дальше в напрямі Томашева і Замостя), другий шлях із Жовкви на Мости, Белз, Сокаль над Бугом аж до Володимира Волинського, Ковля і Берестя. Крім цього із жовківської рогачки виходив шлях в північносхіднім напрямі на Малехів-Жовтанці, Камінка Струмилова-Радехів до Стоянова, і дальше на волинське Берестечко. Через янівську рогачку вів шлях на Янів, Яворів, Радимно над Сяном і до Ярослава, а також і найдавніший «холмський» шлях через Рясну, Рокитно, Мокротин, Фійну, Глинсько.

В тих самих напрямках розходилися також залізничі шляхи зі Львова, всі побудовані ще перед першою світовою війною, отже за Австрії. Були там міждержавні европейські шляхи, міжкраєві шляхи австрійсько-угорської монархії і чисто краєві. Льокальних підміських залізничних ліній Львів тоді ще не мав. До міжнародних зачислялись: маґістраля Париж – Відень – Краків – Львів – Снятин – Чернівці – Букарешт – Константинополь і лінія Львів – Красне – Броди – Бердичів – Київ – Курськ – Орел – Москва та Львів – Красне – Тернопіль – Підволочиськ – Вінниця – Одеса. До внутрішніх міжкраєвих ліній Австро-Угорщини належали лінія Львів – Самбір – Турка – Сянки – Ужгород – Будапешт – Загреб (у Хорватії) і Львів – Стрий – Лавочне – Мукачів – Берегів – Дебречин і аж до Семигороду. До чисто краєвих ліній зачислялись: лінія Львів – Куликів – Жовква – Рава – Белзець (під Томашевом), яка в Раві перетинала підграничну залізничну лінію Ярослав – Радимо – Рава – Белз – Сокаль і лінія Львів – Руданці – Сапіжанка (станція Камінки Струмілової) – Радехів – Стоянів.

Крім цих краєвих ліній, які доходили аж до австро-російської границі, були ще дві, так звані сліпі, залізничні лінії, що перед І світовою війною ще були не викінчені, а саме залізничний шлях Львів – Янів – Яворів, який мав бути продовжений до Радима над Сяном і так бодай в частині відтяжити лінію Львів – Перемишль, і лінія Львів – Перемишляни – Бережани – Підгайці, яка мала бути продовжена через Бучач до Заліщик над Дністром і яка відограла так важну ролю в часі війни в рр. 1916/17 в часі офенизиви російського генерала Брусілова. Коли москалі заняли у вересні 1914 р. Львів, приступили зараз до продовження залізничної лінії Львів – Сапіжанка через Камінку Струмилову і Кристинопіль з лінією Рава — Белз – Сокаль і злучили в той спосіб безпосередньо Львів з Сокалем, а в дальшім продовженні з Володимиром Волинським, Ковлем і Берестям. По скінченні війни Львів не дістав уже за Польщі ніякої нової залізничної лінії, за виїмком продовження лінії Львів – Замостя – Люблин, через що Львів дістав безпосередню найкоротшу сполуку з Варшавою й Ґданському, бо перед тим треба було їхати до Варшави окружною дорогою Львів – Перемишль – Ярослав – Казимир над Вислою і далі.

Із вище сказаного видно, що залізничні лінії збігалися променисто в однім вузловім центрі у Львові, а цим вузлом був величезний головний залізничний двірець, що творив для себе у Львові окрему дільницю Левандівку. Дворець був модерний, побудований на місці давнього в рр. 1901 – 1903 на взір віденських дворців, а будував його українець, проф. інж. І. Левинський. Крім головного двірця, Львів мав ще чотири менші двірці – на Підзамчу, Личакові, Персенківці і Клепарові. Але ці двірці були в дійсності лиш підміськими станціями і до них був доїзд або з головного двірця поїздами або з міста трамваями.

Така концентрація залізничних шляхів в однім вузлі мала свої додатні і від’ємні сторінки. Додатня сторінка була в тім, що весь особовий і товаровий рух у краю переходив через Львів і через це давав заробітки населенню Львова, і збільшав торгівлю. Від’ємна сторінка такої концентрації показалася наявно в часі війни, на східнім фронті, коли всі транспорти мусіли переходити через головний двірець Львова, бо побічних ліній, які відтяжили б головний двірець, не було. Були величезні труднощі при офензиві, але підчас відступу спричинила така концентрація залізничого руху катастрофу.

Коли 30 серпня 1914 р. зударились підчас евакуації Львова два поїзди і на них евакуоване добро на лінії Львів – Красне – Золочів – Тернопіль, Львів – Красне – Броди, Львів – Перемишляни – Бережани і Львів – Камінка Струмилова – Радехів залишити без вистрілу москалям, як воєнну добичу. Так пімстилась на Австрії стратегічна помилка її генерального штабу, який думав лише про офензиву, про наступ і побіду над Росією, а ніколи не брав під увагу можливости відступу.

Така сконцетнрована комунікаційна сітка залізниць у Львові, з якої всі шляхи розходились як промені від сонця, а не було поперечних доріг навколо Львова, була шкідлива також для облягаючих Львів зимою 1918/19 р. частин Української Галицької Армії. Щоб, напримір, перекинути якусь військову частину з півдня Львова на північний фронт, не було дослівно ні одної битої дороги, чи залізничного шляху, бо всі залізничні лінії через головний двірець; хто мав у своїх руках Львів, той контролював і паралізував увесь комунікаційний рух в цілій східній Галичині.

Для ілюстрації хай буде вільно навести такий історичної вартости факт. В кінці грудня 1918 р. стояв наш курінь під командою стн. Михайла Климкевича на південнім фронті Львова, держачи лінію Персенківка – Зубря – Давидів. Дня 3 січня 1919 р. дістав курінь приказ, який привіз нам з Начальної Команди в Бережанах сотник Юно Навроцький, негайно перекинутись на північ від Львова, бо з Варшави наступає з півночі обруч облоги. Приказ приказом. Але виконати його «негайно»?! Сніги, доріг довкола Львова на північ нема, терен околиці незнаний, а якоїбудь мапи околиці Львова нема, не говорячи вже про карту генерального штабу. Тому виведення куреня поручено мені, як льокальному теренознавцеві. Отже з пам’яти нарисував я шкіц, як нам з Давидова дістатися попід східню полосу Львова, через долину Полтви на північ і згідно з приказом скріпити військові частини на догідній оборонній лінії Куликів – Мервичі – Перемивки. А що ми не знали, де «стоїть на сході фронт», тобто, в якім селі є польські «боюфкі», а де наші частини, переходили ми крізь ліси і села в поготів’ю, я з моїм відділом машинових крісів у переді. Поки ми дісталися на призначене місце, зужили ми два дні і три ночі, що, при нормальних дорогах, можна було пройти в однім дні.

Але ще некориснішною виявилася проміняста концентрація комунікаційних шляхів до Львова для українських військових частин, які діяли на північно-західнім фронті від Львова, отже між Куликовом – Мокротином – Лозиною – Яневом – Лелехівкою – Великополем – Волею Добростанською і між Яворовом, яких корпусна команда перебувала в Камінці Струмиловій. Щоб з Янова дістатися до Камінки Струмилової поперечними доріжками через Львівсько-Томашівське Розточчя, через Мокротин – Куликів – Звертів – Жовтанці, або через Фійну – Жовкву – Зіболки – Батячі, треба було зужити два дні. Тому ці частини були здані лиш на себе самих, відтяті від всякої комунікації, без пошти, без телеграфу і телефонів, а команда І-го Корпусу знала стільки, що на фронті діється або чи вояки мають муніцію, чоботи і як вони харчуються, оскільки ми їй звідомлення післали післанцем.

По І-ій Світовій війні прибув новий рід комунікації – повітряний. Львів зайняв за польських часів знову важне в тім авіційнім русі становище. Через Львів провадила важна цивільна летунська лінія з Ґданська і з Варшави на Букарешт. Львівське цивільне і військове летовище було в Скнилові під Львовом, яке німці з вибухом другої світової війни вже 1 вересня 1939 р. о год. 11 збомбардували своїми бомбоносними літаками «Штука» і знерухомили цю найбільшу польську летунську базу в Галичині. Це був теж кінець воюючої Польщі.

З книги: Степан Шах «Львів – місто моєї молодости. (Спомин присвячений Тіням забутих Львов’ян)» — Мюнхен, 1955.

Збережено стиль і правопис оригіналу