Зміна геополітичного статусу України

Міжнародна позиція України у світовій політичній системі напередодні Помаранчевої революції була найбільш несприятливою від часу здобуття незалежности: після початку Іракської війни і нового розширення Евросоюзу і НАТО, Україна з її внутрішніми і зовнішніми проблемами опинилась на периферії інтересів як Старої Европи, так і США. Навіть такі традиційно надійні союзники України, як Польща і Прибалтійські країни через власні внутрішні проблеми, через труднощі, пов’язані з адаптацією до ЕС, і через втому від непослідовної політики президента Л. Кучми істотно втратили інтерес до України. Натомість різко виросла до нас увага з боку Москви.

Зовнішньополітична доктрина Києва часів Л. Кучми безнадійно відстала від реалій і наприкінці його каденції була нездатна виконувати навіть пропагандистську функцію. В Европі Україна мала своїми союзниками лише країни Нової Европи, деякі Скандинавські країни і, ситуативно, Англію. Натомість франко-німецька Европа була налаштована категорично проти повномасштабного членства України в Евросоюзі.

По-перше – з економічних причин: після останнього розширення Брюссель не мав коштів на слабку економіку України.

По-друге, глобальна енергетична криза, на порозі якої став світ з початком війни в Іраку, призвела до того, що єдиним відносно надійним джерелом енергоресурсів для ЕС стали російські нафта і газ. А тому, в обмін на стабільне і гарантоване постачання російської нафти, газу і, в перспективі, російської електроенергії, Париж і Берлін закривали очі не лише на авторитаризм В. Путіна і злочини федеральних військ в Чечні, але й на спроби економічної і політичної реставрації Російської імперії, аж до фактичного приєднання України і Білорусії до Росії.

По-третє, прогресуюча депопуляція російської Півночі і експансія китайців на Російський Далекий Схід загрожують розпадом РФ і втратою російських нафтових і газових родовищ. Судячи з усього, Москві таки вдалось переконати Берлін і Париж, що цілісність Російської Федерації залежить як від здатности Путіна залізною рукою нищити сепаратизм, так і від його уміння забезпечити людськими ресурсами регіони, де зосереджені основні запаси сировини. В иншому випадку Росію чекає неминучий розпад і втрата територій за Уралом. А тому, дві важкі політичні фігури на шаховій дошці Евросоюзу – Ж. Ширак і Г. Шрьодер, маючи перед собою привид енергетичної кризи, вели стосовно України подвійну гру: публічно декларуючи відкритість европейських дверей для Києва, на практиці прикладали максимум зусиль для реставрації Російської імперії.

Окрім об’єктивних причин, які закривали (і закривають) Україні дорогу до ЕС, ще донедавна існували суб’єктивні причини: Західна Европа, завдяки непослідовній зовнішній політиці колишнього президента Л. Кучми і наполегливій піар кампанії Росії була твердо переконана, що й українська влада, і українське суспільство не проти відновлення СССР у новій формі. Зрештою, частина західних ЗМІ і провідних політиків свідомо дезінформували західну громадськість про відсутність в українському суспільстві консенсусу щодо західного інтеграційного вектору і твердих намірів зберегти державний суверенітет і незалежність. Такий стан речей вітався провідними західними політиками з причин, про які ми говорили вище.

Таким чином, офіційно висловлені ще президентом Кучмою наміри про інтеграцію до ЕС і НАТО відверто торпедувались ключовими Европейськими державами, а реалізація Києвом на практиці цих намірів була наперед приречена на поразку.

Ситуація різко змінилась під час і після виборів президента України у 2004 році. Революція на київському Майдані, яка засвідчила незборимий потяг українського народу до свободи, демократії і державної незалежности справила колосальне враження на західне суспільство: Европа зрозуміла, що українці готові рішуче відстоювати власну свободу, незалежність і територіальну цілісність держави.

А практичні західні політики усвідомили, що всяка спроба інтеграції України в нову імперію, чи спроба розчленувати її на зразок Грузії чи Молдови закінчиться серйозними заворушеннями всередині держави, що, враховуючи транзитний потенціал України, автоматично призведе до енергетичного колапсу всієї Европи.

Таким чином, рішучість і відвага простих українців, які відстояли свободу в Помаранчевій революції, призвели до кардинальної зміни status quo не лише України, але й всієї міжнародної політичної системи на Европейському континенті.

По-перше, після Революції з геополітичної карти світу остаточно зникла така категорія, як постсовєтський простір: сьогодні ми маємо усі підстави стверджувати, що Імперія вмерла назавжди.

По-друге, за останні 250-300 років баланс зовнішніх загроз і позитивних факторів вперше склався на користь української держави. Виходячи із сказаного, ми маємо усі підстави говорити про те, що на сьогодні не існує серйозних зовнішніх чинників, які б створювали загрозу незалежності і територіальній цілісності нашої країни.

І нарешті, вперше за 14 років незалежности, основні «важкі» фігури европейської політичної сцени – Німеччина і Франція – усвідомили важливість і вагу незалежної України. Сьогодні можна впевнено стверджувати, що нарешті весь Европейський Союз, а не лише США, Польща і Прибалтика, перетворились на потужних гарантів державної незалежности і суверенітету нашої держави.

Однак, найціннішим і, з точки зору національної безпеки, найбільш ефективним досягнення Помаранчевої революції було повне єднання і консенсус між владою і народом. Саме в цей період усі зовнішні впливи на Українську державу були мінімізовані, а можливість розпочати глибинні реформи в економіці, політичній, оборонній і соціальній сфері – найбільші.

Таким чином, після Помаранчевої революції геополітичний статус Української держави кардинально змінився на ліпший. На жаль, ці зміни поки що не усвідомило українське суспільство і вони не отримали належної оцінки ані від політиків, ані від політологів як всередині країни, так і назовні.

Все сказане вище зовсім не означає, що завтра нам відкриють двері до ЕС. Сказане означає, що український народ сьогодні має надзвичайно сприятливі умови для побудови демократичного, правового справедливого і заможного суспільства. Помаранчева революція дала Україні величезний шанс змінити свою долю і долю прийдешніх поколінь. Таким чином, лише від нової влади і всього українського народу залежить, як вони скористаються цим подарунком долі і те, ким найближчим часом стане Україна – чи повноправним членом Єдиної Европи, чи сірою буферною державою між Европою і Росією.

А тому, сьогодні нова українська влада, не змінюючи в цілому офіційно проголошеної стратегії західно-европейської інтеграції, повинна перш за все переглянути тактику інтеграції в західні політичні і військові структури.

Усвідомлюючи той факт, що ми не отримаємо членства в ЕС найближчих 5-7 років, нова влада повинна використати цю паузу для зміцнення української економіки і максимально сприяти побудові громадянського суспільства, зародки якого з’явились на Майдані, бо лише свобода і демократія всередині країни є гарантами її зовнішньої безпеки.

Уряд повинен інтенсивно розвивати торгово-економічний і політичний союз в рамках балтійсько-чорноморсько-каспійського регіону, до якого варто запросити Казахстан і Туркменістан. Потрібно укласти багатосторонні угоди, в яких законодавчо закріпити преференції для капіталу, юридичних і фізичних осіб країн-учасниць цього союзу в правовому полі балтійсько-чорноморсько-каспійського регіону. Основне завдання цього регіонального союзу – диверсифікація енергоносіїв і створення регіонального субринку, де об’єднається поки що недостатньо потужний економічний потенціал нових членів ЕС (Польща, Прибалтика, Угорщина) і країн, які мають намір потрапити до ЕС в перспективі (Україна, Молдова, Грузія) з одного боку, з країнами експортерами і транзитерами нафти і газу каспійського регіону (Азербайджан, Туркменістан, а в перспективі – Казахстан та Іран).

Президент повинен подати до Парламенту законопроекти, які накладуть мораторій на продаж, передачу в оренду чи концесію українських магістральних трубопроводів, ліній електропередач, залізниці і портів і внести проєкти змін до Конституції, які прямо забороняють будь-яке відчуження цієї власности від українського народу.

Ми переконані, що створення різного роду регіональних союзів, які будуть мати перш за все економічну, а не політичну природу, піде на користь усім учасникам таких об’єднань.

Треба пам’ятати, що через територію України проходить 130 мільярдів куб газу. Президент В. Ющенко запропонував утворити великий консорціум із експортерів, транзитерів і імпортерів енергоносіїв, до якого запросив Німеччину, Францію і инші країни ЕС. А тому, незважаючи на деякі труднощі в реалізації цього амбітного плану, ми впевнені, що незабаром цей грандіозний евроазіатський енергетичний план, який служить інтересам ЕС, державам виробникам і транзитерам, до яких належить й Україна, буде неодмінно втілено в життя.

Ми переконані, що мине небагато часу і Україна стане повноправним членом Европейського Союзу, оскільки основним критерієм для членства у цій організації є не наявність чи відсутність енергоносіїв в країні, а географічне розташування на Европейському континенті і пошанування тих фундаментальних цінностей, на яких стоїть Европейський Союз. Сьогодні Україна відповідає цим критеріям, а застарілі геополітичні теорії, які сьогодні стоять на нашому шляху до об’єднаної Европи, втратять свою актуальність.