Любов – це не все. Навіть на Майдані

Минув уже рік після президентських перегонів 2004 року, що переросли у вибух народного обурення брутальною фальсифікацією виборів правлячим режимом. З боку Кучми це була спроба узурпувати владу, або передати її своєму ставленику.

Чи то «ставленик» Янукович був не зовсім бажаним, чи взагалі будь-який ставленик був зовсім не бажаним, чи просто щось не спрацювало у провладному таборі, тільки склалося так, що всі були проти всіх, а тільки Кучма сам за себе.

Натомість помаранчева революція зібрала під одними знаменами хоч дуже різну за своєю суттю, та майже всю опозицію. І перемогла.

Як то завжди по тому, постало питання, набагато підступніше у своїх наслідках – питання розподілу «військових» трофеїв. Причому ділитися мало чимось, що насправді було абсолютною віртуалією – ділити мали владу у заможній, щасливій, европейській державі, яку було наобіцяно та уроєно на Майдані. Нам усім здалося, що мрія Майдану вже є реалією, бо за нею правда. Якими щасливими були переможці, та й ми разом з ними! Ми повірили у можливість неможливого.

Як з’ясувалося згодом, реальність була і є инакшою. Переможці отримали дуже складну країну, країну розділену. Економічні наслідки олігархічного режиму Кучми підвели країну до прірви. Неминучими були і нафтова, і м’ясна, і газова кризи. Тим більше, що принаймні нафтову та газову спровокувала уражена після поразки свого ставленика Росія. Мала упасти гривня, бо ж соціяльні обіцянки Януковича, який і так за рік збільшив грошову масу ледь не вдвічі, не могли бути не виконані Ющенком.

З’ясувалось і те, що ті переможці, які стояли на подіумі, не були такими єдиними, як ті, що місили мокрий сніг на самому Майдані. Люди внизу виявилися і міцнішими, і мудрішими за поводирів. Натомість лідери всерйоз повірили, що це саме вони і ніхто инший здійснили цю революцію. Що це вони «заплатили» – чи гаманцем, чи переляком – за перформенс під назвою «помаранчева революція». А тому їм щось за це належиться.

Однак, попри все, попри розбрат між переможців і те, що вони post factum один про одного кажуть у полемічному угарі, два пост-помаранчеві уряди спрацювали досить незле. Катастрофа, яку підготував своїм правлінням Кучма, не відбулася. Хоча криз було доволі – і це нормально для живої країни.

Так, Україна змарнувала майже всі свої шанси. І не в останню чергу через безмежне «упованіє» на лідерів, які цілком по різному реагують на довіру народу. Тоді як Ющенко постійно втікає від того тягаря, який зветься владою, уникає прийняття рішень, Тимошенко маніакально прагне влади і кохається у її здійсненні. Люди недосконалі. Хто з них ліпший?

Розвіялися ЕСівські перспективи. ЕСівські політики теж виявилися людьми без політичної уяви. Убогими крамарями, а не лицарями европейської думки. Минули часи Черчілів та де Голів.

Дався взнаки кадровий голод і бездарність кадрової політики. Так і не відкрили дороги молодим. Не відбулася зміна політичної та керівної еліти. Тому опорою президента стали «близькі люди та родина», як у Хоружівці. Однак Україна не Хоружівка. У европейській державі повинні працювати зовсім инші механізми, механізми може й холодної і відстороненої, але демократії.

Надалі функціонують і стара схема прийняття рішень у Верховній Раді, і стара судова система та прокуратура. Так і не справилися з митницею.

Країна і надалі залишається незахищеною. Енергетично залежною, інформаційно окупованою, з потужними п’ятими колонами, які відкрито підтримують інтереси Росії навіть у кризових ситуаціях, як-от з газом.

Не подолали корупцію. Корумпована система чинить відчайдушний опір. Метастази корупції проникли і у постпомаранчевий табір. Чи точніше, помаранчеві – не ангели, що спустилися з неба.

Але найгірше, що про ці проблеми забувається, як тільки вони перестають бути спектакулярними. Спохоплюються тільки тоді, коли вже запізно. Завершилася нафтова криза – і що зробив уряд для диверсифікації постачання нафти? А нічого. Чекаємо наступної нафтової кризи. Завершиться газова криза – і знову всі спочиватимуть до наступної.

Окрім добрих (у що я все ще вірю) намірів немає стратегічного плану. А якщо про стратегію і говориться, то лише у формі гасел. Як на Майдані. Вразило, коли у серпні 2005 р. і президент, а за ним і уряд, дружно пішли у відпустку! І це тоді, коли часу буквально не залишалося – спливали останні місяці до реформи влади. Те саме під Новий рік – під час газової кризи!

Очевидно, що три максими української філософії таки безсмертні: Спочатку ми сподіваємося, що «якось воно буде, бо ніколи не було, щоб якось не було», потім зі скрухою констатуємо «якби ж то знав» і, нарешті, знаходимо розраду у сумнівному «що згорить, те не зігниє».

Однак, атмосфера у країні радикально змінилася. Сподіваюся, назавжди. Хоча рудименти совковости ще не викорінені.

Найістотнішим здобутком став плюралізм думок і переконань. В Україні стало можливим на повний голос не погоджуватися з президентом. Поки що не вдалося побудувати провладної партії – а так цього багатьом хочеться, включно з людьми, найближчими до президента і тих, хто до нього «прилинув» після перемоги революції. НСНУ з його рейтингом та півсотнею багнетів у парламенті радше опозиція, ніж провладна партія. Здається, в Україні все ж розбудовується саме демократична система. А не система, яка «уповає» на доброго пастиря.

Україна, у протистоянні як внутрішній контрреволюції, так і зовнішньому тиску, утвердилася як велика (без жодної іронії) европейська держава. Не думаю, що вона скотиться до стану країн третього світу. Здається, вона вже перейшла цей небезпечний рубіж. Україна стала базовою молодою демократією на всьому постсовєтскому просторі. Инакше кажучи – єдиним шансом для цього простору. Неуспіх України на довгі роки закрив би можливість демократичних трансформацій для всіх постсовєтських країн.

Минув рік після Майдану і революція в Україні продовжується. Жодні інаугурації та инші ритуальні самонавіювання не можуть змінити ні складних обставин народження української демократії, ні внутрішньої потреби суспільства у цих змінах. Це не простий період і ми ще не знаємо його результатів. Будучи у горнилі політичних процесів, ми не можемо від них відсторонитися. Що і демонструємо текстами цього числа журналу. Ба більше – ми хочемо показати цю суб’єктивність. Тому й залучили до створення числа молодих людей з Острозької академії, щоб подивитися у них, як у дзеркало. Бо це ж перша у їхньому житті революція. Як перша любов.