Циган

Тим часом настала осінь. І, як щоосени, прийшов до Швабів пекти каштани Самешкін, Самешкін з Ухни, в Бессарабії. Він був далеким родичем Евфемії – так, принаймні, вона казала. Насправді ж він був її коханцем, і це не була жодна таємниця, весь світ знав це. Ядловкер знаходив з ним спільну мову. Самешкін завжди приходив у жовтні. Він залишався на цілу зиму. Він приїздив з багатьма міхами каштанів і маленькою жаровнею на чотирьох тоненьких чорних ніжках. Він виглядав дуже не по-тутешньому і так, ніби і його спекли. Так спекло його сонце Бессарабії і Кавказу, і Криму надодаток. Його маленькі, бистрі очка нагадували вуглинки, на яких він пік свої каштани, а його тоненькі, довгі вуса, що скидалися на гарно вигнену садову лозину, були чорніші навіть від тієї його жаровні. Руки й обличчя були бронзові, як каштани. На голові він носив високу астраханську папаху, а на тілі – білий, страшенно зашмальцьований і закіптюжений кожух. На ногах – великі, просто-таки велетенські чоботиська до колін, з широченними халявами. За поясом в нього стирчала важеленна черехова палиця, підбита на вістрі чотирикутним залізним гостряком. Отож, він був досконало споряджений для суворої зими і свого суворого заняття.

Він був добродушний, ба навіть м'якосердий чолов'яга. Говорив мішанкою безлічі мов, якої в цій місцевості ніхто не розумів. Називали його просто «циган», і лише окремі знали, що на ім'я йому Самешкін. Костянтин Самешкін. За трояка він віддавав двадцять каштанів – свій товар він продавав на штуки. Він часто усміхався, і тоді під його чорними вусами відкривалися великі білі зуби. Вони нагадували білі клавіші фортеп'яна.

На цілий повіт було ще двоє осіб, що пекли каштани, один з них навіть у самому Золотогроді. Але їх цінували не так як Самешкіна, цього цигана. З цілого довкілля до нього приїздило багато людей купувати каштани, сирі і печені. Сирі він продавав фунт за десятку.

Звісно, Айбеншютц теж знав, що Самешкін Евфеміїн коханець. Колись Самешкін мандрував зі своїми каштанами іншими краями, іншими місцевостями. Кожна зима заставала його деінде. З непохитної вірності Евфемії вже кілька років він незмінно приїздив до Швабів. Вліті він перебивався принагідними роботами в Ухні, в Бессарабії. Він то помагав на лісоповалі, то підпрацьовував вуглярем, іноді копав криниці, іншим разом вичищав гноївки. Він ніколи не бачив міста більшого від Кишинева. Вдачею своєю невинний, і справді вірив, що Евфемія зберігає йому вірність. Вліті він усім розповідав, що назиму їде до жінки. Вона працює в прикордонній корчмі у Швабах, і тому не може подорожувати разом з ним. Він сердечно тішився осені, як інші не можуть дочекатися весни.

Бідолашному Айбеншютцу нічого не дало, що він розпізнав у Самешкіні добросердного чолов'ягу. Навпаки: він волів би, щоб Самешкін виявився негідником. Безсило і з невимовним болем у серці дивився він, як зустрічаються Самешкін з Евфемією. Вони кинулися одне одному в обійми. Щиро і міцно лежали бронзово-смагляві, великі, тонкі циганові руки на спині в Евфемії і притискали її, і з непідробним жахом думав Айбеншютц про прекрасні Евфеміїні перса – тепер вони були Самешкінові!

Самешкін привіз своє причандалля на візку, як і щороку. Цей візок тягнув пудель. Пуделя і візок Самешкін запровадив до повітки в господі. А перед господою впровадився сам, разом зі своєю жаровнею і каштанами. В цілому селі відразу запахло осінню. Запахло Самешкіновим кожухом, спаленим жаром, але найдужче – печеними каштанами. Дим, складений з найрізноманітніших запахів, потягся місцевістю, наче посланець, сповіщаючи про Самешкінів приїзд.

Вже за годину до Швабів почали стягатися люди – купувати печені каштани. Довкола Самешкіна скупчилася зграйка, а він продавав каштани, печені і сирі. Посередині зграйки палахкотів червоний жар, на якому лежали каштани. Вже не було жодного сумніву: почалася зима. Зима починалася у Швабах.

Йозеф Рот. Фальшива вага. Історія одного айхмістра. –
ВНТЛ – Класика, Львів, 2005. С. 73-76.