Ренеґат

Доктор Стефан Русович уставав о годині 8 рано. До дев'ятої одягався і снідав, о 9 відбирав пошту і до десятої прочитував листи й часописи, від 10 до 12 ординував, а о 12 виходив на місто, звідкіля вертав щойно коло півночі.

Так жив від п'ятьох літ, і було йому добре. Недужі зверталися до нього з повним довір'ям, знайомі любили його за тиху і приязну вдачу, а сам про себе він також мав доволі добре поняття. «Не краду, думав собі, не розбиваю, за усьо плачу, і то готівкою, – mein Liebchen, was willst du noch mehr?»¹

І нині він так само збудився о годині восьмій, одягся дуже старанно, випив снідання і задзвонив на слугу.

– Подати мені пошту!

П'ять хвилин по дев'ятій сидів у бігуновому кріслі, коло нього стояв невеличкий японський столик, а на ньому лежали всякі часописи й листи.

Пан доктор брав один по одному, розрізував кістяним ножиком куверту і читаючи сміявся, крутив на знак вдоволення свої гарні вуса або поважно хмурив високе, біле чоло. Були то переважно листи від знайомих віденців і віденок, бо з земляками він майже не листувався. Родичі померли, знайомі забули про нього, і не було до кого писати.

Так само часописи він держав самі німецькі, а тільки один, одинокий «рутенський» дневник, що нагадував йому колишню біду й нужду.

Як мило згадувати лихо, що минуло!

Той «рутенський» дневник, то була остання нитка між ним і вітчиною; не будь її, пан Русович був би правдивим вольним чоловіком, віденцем із крові й кості. А так – раз на день він почував себе сином бідного, покривдженого галицького мужика. Нічого легшого, як тую нитку прірвати, – справді дивно, чому він того не зробив. Може, була це звичайна привичка, а може, цікавість, а може, одна з тих невідгаданих тайн, що лежать на споді людської душі, як невідомі досі півзвірі, півростини на дні незглубимого моря.

Прочитавши листи і переглянувши німецькі часописи, доктор Русович розірвав опаску «рутенського» дневника. Починав від новинок, від того, яке завтра свято. Яке? «Навечеріє Рождества Господнього, значиться – Святий вечір. Так, Святий вечір...» Випустив із рук часопис і десятий раз повторив: «Святий вечір».

Такий, з дванадцятьма стравами, із пахучим сіном, із квочкою, з дідухом, із кутею і з колядою; такий наш сільський святий вечір, що пригадує якісь давні, дуже давні часи: «В тім щось е! Так, у тім щось є».

Пан доктор давно позбувся «рутенської шлямазарності», він навіть вірив, що рутенцям було би далеко ліпше, коли б у них не було такої «плаксивої вдачі» і тому він дуже здивувався, звідки у нього взявся нараз такий ліричний настрій: «Святий вечір! В тім щось є!»

Закурив гарне порторіко², пустив крісло в рух і, гойдаючися, став снувати думки.

Буде тому якраз п'ять літ. Він тоді кінчив медицину і хотів чимскорше здати іспит та стати лікарем. Нехай хоч на старості літ натішаться його родичі своїм «паном доктором». Та не судилося їм діждати тої потіхи. Як прийшла зимна і мокра осінь, повмирали обоє. А він навіть на похорон не їздив, бо довідався запізно. Місцевий парох не радив родині тягнути його в таку далеку дорогу та ще перед останнім ригорозом. Зате запросив його на свята.

«Приїдьте, пане доктор, – писав, – та най вам здається, що їдете до своєї власної хати, бо ми на вас дивимося, як на сина». І він поїхав. Завтра п'ять літ мине від тої хвилини, як, закутаний в стару медвежу шубу, припорошений снігом і з обмерзлими вусами, в'їхав на попівство в Розпукові. Завтра п'ять літ, – як той час скоро минає! Як тепло було в сільській старосвітській хаті, як чисто і привітно! А як його там радо вітали, мов не знати якого добродія! Йому донині соромно, що ті люди були для нього такі добрі. А він?.. Або він що? Нікого не вбив, не обікрав, за всьо готівкою платить, і вже!.. Панна Надя накривала стіл до святої вечері. І чи той поспіх, із яким зносила тарілки і тарелі, чи праця в пекарні, чи може... досить, що рум'яна була, як яблуко, нахилене до сонця. Він помагав їй у роботі, а краще сказати спиняв, навіть збив одну тарілку. А як накрили стіл, то пішли виглядати першої зірки: як діти. Бігали від вікна до вікна і визирали, чи не сходить. «Ану звідки зійде, чи від села, чи від лісу? Я кажу, що від села. А я, що від лісу». Аж і зійшла. Зійшла над цвинтарем, бліда і тиха, як сирітська. І він добре тямить тую хвилину, коли обоє стояли біля вікна і мовчки дивилися на ту першу зірку. Стояли близько себе, бо близькі були собі гадками, душею і бажанням, які в тую хвилину слали до тої першої зірки... Завтра мине п'ять літ. І що ж здійснилося з тих бажань, що він взагалі зробив за той час? Вирвав кілька сот зубів, випив кілька бочок пива, і більше що? От краще не казати. І який же буде завтра той його святий вечір.

Кілька товаришів німців, кілька німецьких дотепів, кілька «великих пив», а потім чотири пусті стіни... Ні, так довше не може бути!

Кинув недопалене порторіко, відсунув столик і взяв ходити по хаті неспокійною, скорою ходою...

Поїде. Най діється, що хоче, а він таки поїде. Як-то, щоби він не мав такого гарного, свого святого вечера? Такого, із кутею, з дідухом, із сіном і... і з панною Надею. Так, із Надею. Або що? Або він дитина, щоби мав соромитися того? Отже, з панною Надею. Виїде нині ввечір, а завтра вполудне буде в Золочеві. Тут з'їсть обід, візьме фіакра і на вечір стане в Розпукові. А хорі? Хорі? – Деяким вичистить зуби, затрує, залежить тимчасову пломбу, а інших справить до свого знайомого, молодого дантиста. Він і так не має що робити. Задзвонив на слугу і казав ладити валізу.

– Яку?

– Ту велику, їду на кілька днів.

Слуга витріщив очі, якби сам собі не вірив.

– Їду на кілька днів, розумієш? – повторив доктор.

– Розумію, прошу пана.

– Ну – то рушай!

. . . . . . . . .

На другий день перший раз від п'ятьох літ зійшло йому сонце над рідною землею. Перший раз від п'ятьох літ побачив рідні села і почув рідну живу бесіду. Дивувався, що хати такі самі маленькі і нужденні, як колись, що діти по снігу ходять босі, а жінки двигають воду, як ослиці, совгаючися і падучи по дорозі. Стара біда; лиш одно його вдоволяло: ці люди мали такі білі, здорові зуби.

Коло Перемишля зробилося цілком ясно. Сонце озолотило верхи дерев і церковні хрести. І тепер побачив доктор Русович одну велику зміну. Він запримітив, що давні, дерев'яні, тісні, але гарні, характеристичні сільські церкви мовби під землю позападалися, а на їх місці повиростали муровані, банясті, присадковаті, одна на одну схожі, які із одної фабрики спроваджені і повмуровані в землю.

Коло них стояли звичайно великі, також муровані приходства. При них тим нужденніше виглядали ці згорблені, повикривлювані мужицькі хати. Визираючи крізь вікно другої кляси, питався сам себе: «Хто відчинить в тих хатах маленькі, вічно замкнуті віконця і хто впустить крізь них сонце, воздух і освіту?»

А питаючися так, почував себе винуватим, якоюсь несвідомою, а все-таки великою виною...

І тепер пригадав собі свої молодечі мрії і, може, перший раз у житті побачив бездонну пропасть між намірами й ділом. Пригадав собі її, Надю, як під час свят перечиться з своїм сусідом, що звісний був із перестарілих поглядів на соціальні справи. Видить, як та молода, чотирнадцятилітня дівчина побиває його щирістю гадок і правостю волі, найсильнішою своєю зброєю і чує, що вона мала слушність і що годилося стати по її боці. До життя треба ідеалів, інакше чоловік худобіє. На те нема ради...

Чим дальше їде, тим більший неспокій обгортає його, як ученика, що зі школи вертає до батьківського дому. Здається йому, що галицькі залізниці їдуть дуже поволі і що він ногами скоріше забіг би.

А він аж п'ять літ пересидів на місці і зовсім не спішився. Справді, як це могло бути! Чому його не скортіло поїхати сюди?

Не розуміє...

Вкінці – Золочів. Ну, славити Бога. Тут уже він як дома. Тут знає кожний куток, кожну хату, кожний камінь при дорозі...

Казав забрати свій клунок і нести до фіакра.

Та в сінях сталося з ним щось дивного.

Просто напад євреїв. Чотири сини Ізраеля, брудні, з торішнім болотом не тільки на чоботях, але навіть на лиці, кинулися на його валізу та почали тягнути кожний до себе. Кілька інших припало до збентеженого доктора і, вимахуючи батогами, взяли його тягнути кожний до свого воза.

– Я вельможного пана за корону завезу до міста.

– Мої коні ліпші, його «півтора кінь» по дорозі здохне.

– Най ласкавий пан сідають на мій «повуз». Такого «повузу» і ві Львові нема.

Доктор підняв палицю, відтрутив найближчого напасника і лиш тоді приступив до торгу. Чистий напад розбишаків, і то в білу днину. Це також одна з галицьких «своєрідностей».

Стративши чверть години часу на торги, без яких у Галичині ніде не обійдеться, вибрав найліпший повіз і найменше худі коні та казав себе везти на обід, а відтак до Розпукова.

Давно не було йому так мило і давно не почував він себе таким молодим і щасливим, як у тую хвилину. Надворі невеличкий мороз, а він сидить у теплій шубі та розглядається по лісах, полях і селах, яких не видів так довго. «Вітайте, старі, добрі други! Ось я знов між вами. Не гадайте, що я про вас забув у великому місті, що вас не люблю! Борони Боже. Ви мені по-давньому милі. Підождіть, може, я частіше буду видатися з вами, а може, остануся у вас на все. Побачимо!»

Дзвінки дзвонять, як на процесії, і віз доволі скоро котиться по гладкій, снігом припорошеній дорозі.

«Цікавий я, що вони скажуть, як мене побачать? Здивуються, цілком природно, що здивуються, а потім стануть оглядати мене з усіх боків, чи дуже змінився. Потім пані добродійка побіжать у пекарню, щоб скоріше давати вечерю, бо я голоден, а отець добродій засиплять мене питаннями про війну, про парламент, про конституцію в Росії. А Надя?.. Пригадає йому старі, добрі часи, коли вони собі «тикали». Певно, що так, не інакше. Не знав, чи дуже змінилася? Все ж то п'ять літ минуло. Тоді мала чотирнадцять і ходила в прикороткій суконці, а тепер їй дев'ятнадцять – панна. Мабуть, виросла, споважніла. А не знав, чи має такі рум'янці, як яблуко, звернене до сонця? Побачимо».

За такими гадками незчувся, як повіз в'їхав на попівство в Розпукові.

Той самий прикрий заїзд, той самий старий пес гавкнув на них кілька разів, як за напасть, і пішов спати в солому, і той самий пастух ніс сіно для коров, бо то нині святий вечір і худобі годиться краще попоїсти.

Пан доктор зліз і пішов на ґанок. Нові сходи. Тамті, мабуть, зігнили. І двері теж нові. Трошки більші й гарніші. Потиснув за клямку і жде. Нема нікого. Застукав до вікна й чув, як стукало йому в грудях серце. Втім із-за вугла вибігла боса дівчина і, спускаючи соромливо очі додолу, промовила:

– Най пан ідуть навколо, бо туди замкнено.

Пішов навколо. В сінях привітала його мокрим поцілуєм кухонна пара, приправлена запахом вареної риби, сливок і горілки з медом.

З сіней, через канцелярію, увійшов до гостинної. Не змінилася нічого. Тільки змаліла, зробилася нижча й сумніша. Між двома вікнами стояла та сама різьблена, висока канапа, крита старим рипсом³ у великі китиці. Перед нею величезний турецький ковер, а на коврі шість таких самих, як канапа, високих фотелів. Під дзеркалом на столі годинник із ковалями, що видзвонювали на клепані години, в кошах квітки, і більш нічого. На стінах великі святі образи. Все те стояло від тридцятьох літ на тім самім місці, застоялося і зіллялося з собою в якусь нероздільну цілість. Всюди чисто, ясно, ніде ні порошинки. Тільки фортеп'яну не було. «Певно перенесли до іншої кімнати», – погадав собі Стефан. Ще він і не роздивився гаразд, як від їдальні надійшла вона – пані добродійка. Привітала його сердечно, але спокійно. Попросила сідати і сама пірнула в високий, старосвітський фотель.

«Як на старому портреті», – погадав собі Стефан, приглядаючися її срібному волоссю, вільному чорному кафтанові і високим, різьбленим плечам фотелю. «Який гарний портрет»...

– Так ви собі таки раз про нас старих пригадали та приїхали нас потішити, – почала рівним дзвінким голосом. – А ми думали вже собі, що ви в тому Відні геть дочиста знімчилися. Тож-то буде радості, як мій старий верне.

– А де ж отець добродій поїхали?

– На друге село, до хворого. Поки стемніється, повинен бути. Знає, що я чекаю з вечерою.

– Пані добродійка?

– Я...

То слово «я» мало свій дивний, глухий, немилий звук.

– А панна Надя? – спитав несміло Стефан.

– Надя... – повторила їмость.

– Так, де панна Надя? – повторив своє питання Стефан.

Замість відповіді взяла його за руку і попровадила до вікна.

– Там! – сказала, показуючи на цвинтар.

Стефан мимохіть глянув. Із вікна видко було горб, засіяний численними маленькими горбками. На них лежав білий, зимний сніг. З-під снігу вилазили менші й більші хрестики й хрести. Над ними кивалися безлисті вишні і білі берези. З самого краю стояв новий білий хрест. Стефан вдивився, в нього і не міг очей відірвати: «Там, там вона?..»

Надворі робилося cipo, а потім темно. Лиш той хрест стояв білий, ясний, великий.

Втім, на його лівому рамені щось блисло, як іскорка, як світлячок.

То сходила перша зірка, – та сама, якої вони колись удвійку так радо, так весело визирали...

---

¹ Мила, чого ти ще хочеш? (Нім.) – Рядок з вірша Г. Гейне «Du hast Diamanten und Perlen» – «Маєш діаманти і перли».

² Сорт сигар, табак для яких вирощували на острові Пуерто-ріко.

³ Вовняна матерія, якою покривали меблі.

Богдан Лепкий.  Перша зірка. – Дніпро, Київ, 1991. –
Твори в двох томах. Т. 1. – С. 355-361.