Юзеф Шуйскі

Поляки і русини в Галичині

Галицьке суспільство в останньому сторіччі

Трагічним був стан краю, до якого вступали австрійські війська під командуванням генерала Гадіка (Haddik). Виснажила його п’ятирічна розпачлива, инколи безцільна партизанська війна, оперативною базою якої були невеличкі фортеці в Західній Галичині, в Тинці, в Ланцкороні, Бібку і на краківському замку. Промисловість, торгівля, навіть сільське господарство лежали цілиною. Середня шляхта особливо гірко поплатилася за активну участь у конфедерації, магнати ж після переділів у переважній більшості вийшли на sujets mixtes, хоч не без симпатій до держави, у католицькій та консервативній династії якої мали природну точку опори, котрої вони б не могли знайти при пруському чи російському дворі. Задум був як на долоні – у нових маєтках заснувати осередок для далекоглядної політики і, повернувши історичні сили провінції до політичного здоров’я, використати їх для потужного впливу за кордоном на користь австрійської політики: могутні доми Чарториських, Любомирських, Понятовскіх, Оссолінскіх і Вєльгорскіх шукали підтримки у Відні. Але цісар Йосиф ІІ був, здавалося, абсолютно недоступним для таких думок, він намагався укласти союз із Росією та байдуже дивився на російське володіння рештою Польщі; Галичину ж – край, що перебував у сумному занепаді в результаті внутрішнього безладу – трактував як бажану територію для своїх філантропічних реформ. Було створено вісімнадцять округів, закрито багато монастирів, королівські землі колонізовано німцями, упорядковано і встановлено помірковані обов’язки на панщині, засновано німецький університет у Львові, німецькі народні школи та гімназії; у стосунках зі шляхтою цісар був чемним, але іронічним, наслідуючи приклад Фрідріха Великого. Для сановників Речі Посполитої він не скупився на графські та баронські титули, отримували їх навіть вискочки; стара польська «кунтушова» шляхта з пишними бородами здавалася цісареві Йосифові чудовиськом пересудів, тираном народу, азіатом, не здатним до цивілізації.

Руське духовенство принципово відрізняється від латинського тим, що походить виключно з родин священиків і мало поповнюється з народних мас. Латинському духовенству найбільш чисельний контингент постачають гірські околиці; польське прислів’я говорить: «Зі священиком в роду, не зважайте на біду». Шляхта і міщанство дають небагато священиків, що явно негативно впливає на Церкву у Галичині. Кількість латинських монастирів у Галичині сягає, не дивлячись на чисельні закриття, сотні, а руських (Василіанських) є заледве шістнадцять. У новітньому часі значно підтримувалося релігійне життя з Кракова; нові монастирі єзуїтів, воскресенців, урсулянок та феліціянок стривожили ліберальних журналістів, тоді як консервативні журналісти через саму свою природу повинні були лагідним оком дивитися на зростання католицького елемента у прикордонному краї, який саме з цієї точки зору був під загрозою. З глибокою вдячністю були сприйняти реорганізація, територіальна компактність та укомплектування посад Краківського єпископату, що також належить вважати щасливим періодом релігійного розвитку краю.

Ми намагалися цілком відверто охарактеризувати добрі та погані сторони галицької шляхти. У цьому місці дозволимо собі додати, що існує принципова різниця між типами шляхти на сході і на заході через близькість обох центральних пунктів – Кракова та Львова – до різного типу економічних стосунків та до подвійного етнографічного підґрунтя. Не говорячи про магнатські роди Потоцьких, Любомирських, Чарториських, Сапігів, Дідушицьких, латифундії котрих простягалися на величезні території, набагато перевищуючи дрібні німецькі князівства, середнє відношення більшого маєтку в західній Галичині до східно-галицького становило 500 моргів до 2000 моргів. Саме тому господарство у західній Галичині набагато інтенсивніше і поєднане з більшою особистою інтеграцією дідича, тим паче, що родючість ґрунту набагато нижча. Водночас маємо сповненого поваги, спокою і турбот західного галичанина, тоді як характер мешканця сходу якийсь старосвітський, часто-густо схильний до вибриків; ставлення першого до хлопської хати є модерним, другий же ще зберіг рештки патріархальних стосунків. На заході об’єднуються в ім’я політичних ідей, а на сході радше станами, навколо осіб визначних провідників. Мальовнича різноманітність польських шляхетських типів кульмінує в типі вершника з чорним або темно-синім оком, з зухвалим орлиним носом, з вусом, закрученим майже в лук – цей тип нагадував образ Собєского; протилежністю можна вважати виразний тип Мільчка у класичній комедії Фредра «Помста за прикордонний стовп» – нервовий, худий, однак затятий. Психологічно легко віднайти ці типи – гарячу і щиру натуру одного, що легко спалахує і зворушується, що бездумний у душевному піднесенні або ж смутку, поруч з другим: скритим, витривалим, переважно ощадним, який з однаковою енергією плекає дружбу і неприязнь. Обидва типи мають багато спільних рис: релігійність, що опирається більше на почуття, ніж на розуміння, не позбавлену довільного еклектизму; любов до монархізму та династичної ідеї, але без розриву з популярними вимогами ліберальної держави, гарячий патріотизм, з 1863 року вже, на щастя, більш передбачливий, який різко порвав з давніми змовами, натомість приєднався до реальної праці на користь дійсности. Втратила також колишню суспільну драстичність так звана демократична засада, що зрівнювала шляхтича з магнатом і створила прислів’я про шляхтича, який у своїм городі рівний воєводі; магнати, сповнені переважно добрими громадянськими чеснотами, здобувають пошану без колишнього плазування перед ними і можуть розраховувати на відповідну політичну підтримку. До моральних здобутків останнього часу належить, нарешті, масова участь шляхетської молоді у державній або військовій службі, що, без сумніву, підніме рівень політичної освіти шляхти. Але майбутнє цього стану, такого важливого з національної точки зору, цього оплоту давніх історичних традицій, все ж насамперед залежить від того, чи втримається він на успадкованій землі, а з цієї точки зору образ майбутнього виглядає досить понуро. Велика власність потопає у боргах, що оцінюються у понад половину її вартости, важкий економічний стан сільського господарства в селах поглиблюється, пристосування до нових економічних умов буде вимагати ще багато жертв і ще більше прорідить ряди давньої, повної фантазії шляхти.

Це щедро винагороджується бажанням инших, більш заможних та інтелігентних верств населення перейняти шляхетські звичаї. Польща, як про це вже говорилося, майже повністю втратила міщанський стан, мізерні рештки котрого були тоненьким прошарком, що від віків наслідував шляхетські звичаї, а після французької революції ідеї цього стану створили новий демократичний стандарт для цілого суспільства. На шляхтича поглядають криво, не без суспільної погорди, але його кунтуш та елегантна сукня його дружини служать взірцем, популярною є гостинність по-шляхетськи, а верхом успішности вважається купити собі село після багатьох років, проведених у місті на службі, у торгівлі чи у промисловості! Сумна винагорода! Кожна мисляча людина у Польщі чи в Галичині хотіла би, щоби виник свідомий міщанський стан, який шанує сам себе, вміє обмежитися поміркованим добром, простий і гордий за свою працю. Ба! Хто знає, чи не головною причиною, через котру не можуть прижитися в Галичині торгівля і промисловість, є власне та психологічна обставина, та величезна перевага шляхетського звичаю над усім иншим, що очевидно помножує та доповнює національні елементи, але віднімає у суспільства складну багатошаровість, властиву західним суспільствам. Так само серед галицького міщанства через дивний метапсихоз можна знайти багато характерних рис політичного життя давньої шляхти, таке собі замилування до галасливих зібрань і великомасштабних демонстрацій, до бурхливих вотум довіри і недовіри, про що львівська ратуша могла би багато чого розповісти в стилі Аристофана, що і тепер всюдисущі журналісти на місці колишніх шляхетських агітаторів-рубак.

І, на закінчення цієї етюдної замальовки про галицьке суспільство, згадаймо про польських жінок, про яких, як відомо, говорилося стільки ж доброго, скільки поганого про їхніх чоловіків. У народу, до якого з повним правом можна застосувати одісеївський епітет «політропос», подруги життя мають багато чеснот Пенелопи, особливо самостійність і той пречудовий такт, який можна здобути у важкій боротьбі з долею. Жваві, а не пристрасні, енергійні однак, коли потрібно, жертовні, вельмишановані, при прийнятті рішень часом більш рішучі, ніж чоловіки, легко запальні та екзальтовані, вони відіграють надзвичайно важливу роль в течіях політичної думки. Ретельно дотримуються звичаїв та вишуканих манер, тобто зовнішньої сторони. Не будучи кокетками, працьовиті та ощадні, прикриваючи вади чоловіків власними господарськими якостями, роблять все, що в їхніх силах, щоби зберегти decorum des chatelaines і віддати належне тому шляхетському рівневі. Полум’яні патріотки, вони беруть активну участь у національному житті, але вперто дотримуються в товаристві французьких звичаїв та французької мови, яка стала пануючою упродовж останніх ста років. Як добрі матері, вони дають молодому поколінню релігійні та моральні основи виховання, сприйнятливого до всього, що шляхетне; у старшому віці стають переважно слабкими і поблажливими до своїх улюбленців незалежно від статі. Їхня освіта, здобута переважно при монастирях, наповнює їх чутливістю до всього, що красиве і добре, у поєднанні з вдалими спробами запровадити це у практику. Невеликою популярністю у польок користуються сучасні емансипаційні ідеї: вони, як і майже завжди, є господинями в домах чоловіків, бо ці чоловіки не дозволять себе випередити жодному европейському народові щодо галантереї для пань.

Товариське життя у Галичині, ще якихось двадцять років тому більш пожвавлене на селах, з того часу перенесло свої осередки до двох крайових столиць та провінційних містечок. Гомеричні бесіди сандецької та саноцької шляхти, на яких ніколи не бракувало угорського вина та стародавніх кубків, і на яких при доброму гуморі стріляли по коркових підошвах зухвалих панночок або знімали сусідам колеса з осей, не кажучи про збирачів пожертв з монастирів, які одним духом опорожняли vitra gloriosa небачених розмірів... – все це вже належить минулому і сфері гарних шляхетських оповідань Ходська, Жевуського і Качковского. Навіть польський куліг – катання на санях, маскарад, який представляє краківське весілля, тепер частіше відбувається у містах, ніж на селах... Зате карнавал упродовж кільканадцяти років збирає у Кракові та Львові вершки суспільства з усіх сторін колишньої Польщі. Бали переплітаються з художньо оформленими доброчинними торгами та фантастично освітленими катаннями на ковзанах, а в часі великого посту поруч з проповідями та доброчинними заходами відбуваються концерти і художні читання відомих літераторів. У строкатій мішанині ми побачимо тут найвищу аристократію поруч з міською інтелігенцією та промисловцями; найменше тут, мабуть, представників сільської шляхти.

У той час, коли вищеназвані верстви населення у Кракові та Львові наслідують віденський та паризький світ, більш скромне товариство призвичаюється до великих каварень, пивничок та містечкових ресторанів, чого ще п’ятнадцять років тому майже зовсім не знали, навіть до пересічних співацьких естрад, не завжди похвальних з точки зору моралі. Домашнє життя тим закордонним звичаєм псується, тому у Кракові суворо відштовхують і стримують його, наскільки це можливо, аби молодь не вчилася «кнайпового» життя. Казино всіх великих міст діляться на західний кшталт за станами: окремо панські казино, а окремо міщанські. У містах існують також стрілецькі товариства, у Кракові ще з XV століття на чолі зі стрілецьким (курковим) королем, якому гарантує однорічну владу найліпший постріл у дерев’яного півня (кура).

Так поволі зникає з життя північно-східної австрійської провінції старий та оригінальний батьківський звичай, поступаючись місцем загальноевропейському. Національний стрій залишився тільки для свят, давня гостинність скорчилася до запрошень на обіди і чаї, а старі часи нагадує тільки великоднє свячене, що складається з традиційних делікатесів: ковбасок, шинок, голови кабана, сирних плесканок, пляцків та пасок. Навіть рідні елементи, які зберігаються зі шляхетною пристрастю, шукають для себе нові форми. Нормально і легально розвивається політика, зі щирою та вдячною прив’язаністю до цісаря та держави; з суспільної точки зору зламано кастові стосунки; на розумовій ниві ведеться наукова і художня діяльність, на економічній – майже гарячкове наслідування західної асоціаційної течії... Яка різниця з тими часами, коли чисельна шляхта власне тоді зайнятої Галичини з принципу ніколи не хотіла добровільно платити податків, та навіть з тими, коли ідеалом молоді був закутий у кайдани політичний заколотник! Правдою є також те, що для тієї молоді твори корифеїв польської літератури були проклятими, як твори політично приречених, тоді як тепер їх читають і розглядають у гімназіях поряд з Шіллером та Ґьоте! У тій східній країні уклалася угода, другого прикладу якої нелегко знайти в історії – поєднання національного елементу з почуттям державної приналежности: держава настільки потужна, що може з цієї, такої радикальної зміни стосунків черпати силу та повагу, а національна стихія настільки пристосувала свої поняття до дійсности, що зрозуміла, що може справді прагнути зміцнення, розвитку, морального, розумового, а навіть і політичного формування, і досягти їх, але що при тому виключно єдиним політичним шляхом є лояльна та щира співучасть в державному житті, у прагненні до великодержавного становища та історичної величі Австрії.

Переклала Люба Козак
З книги «Dziela Jozefa Szujskiego. Wydanie zbiorowe», Krakow, 1896