Я люблю Мерлюня,
або Соборні Бурачковичі

Винесене у заголовок можна продовжити через кому: люблю Задупського, Пабля Карбівника, Оксану Пациківну, стару Замурзєвичку, Фарфуника, Міська Гітлєра, галицького пінгвіна Льоля і навіть кінний пам’ятник Шевченкові. Усі вони – мешканці маленького галицького містечка Бурачковичі. Цей маленький бурачковицький народець чомусь завжди гнаний. Найгуманнішою Австро-Угорщиною, найшляхетнішою Польщею, найбратерськими Совєтами і найукраїнською Україною.

Шляк би то трафив вже кого завгодно. Тільки не мешканців Бурачкович (або Бібрки, або Самбора, або Бережан, або Перемишлян). Якось там на своїх покручених ногах, фірах, Жигулях перелазили ті галичани з однієї імперії до иншої. Куди? Патрійоти переконують, що до великої і соборної України, ксьондзи – що до раю, стара Замурзєвичка тихо і достойно прямувала до цвинтаря, молоді – до Італії на зарібки. Але усі разом куди кочують? До самих себе. До почуття власної гідности.

До гідности різні дороги. Їх може бути дванадцять, як у Ї №36 «Галичина – країна міст», через 299 міст і містечок. Здолавши шляхи, мандрівник приходить до усвідомлення країни, яка стоїть за його плечима, набуває здатности бачити знаки на ринкових площах і стінах будинків, що полишали покоління мешканців з різних націй і народів.

До самого себе можна йти через инших людей. І не грає ролі, якою мовою вони говорять, до якої соціальної верстви належать, який час і яке середовище їх зліпило. У цьому сценарії істотним є приналежність до єдиного «семантичного простору» (Т. Возняк, Ї №42 «Галицький Усе-світ»), або буття частиною «феномену галицької ідентичности» (Т. Возняк, Ї №36* «Галичина – країна людей»).

До гідности можна прийти через усвідомлення існування власної столиці, власної метрополії, що істотно різниться від Києва – матері городів руських, і батька централізації городів українських. «Львів. Genius loci» (Ї №29) був тим першим і заразом тринадцятим шляхом, з якого ми почали йти до себе.

Найпростіший і водночас найскладніший шлях до гідности – через любов до «малих галичан». Не дорікайте плагіатом, бо міркування нашого Президента щодо «малого українця» завжди видавалися мені трохи штучними. «Малий українець» на сході росте, думає, планує цілком по-инакшому, аніж «малий українець» на заході. Те ж можна сказати про північ і південь, як і про всі проміжні діагональні напрямки. Це очевидно. Як очевидно і те, що з Києва – отієї фінансової, кадрової, ресурсної помпи – украй важко збагнути усю «немалість» проблем «малих українців». Єдиний шлях – створити умови, за яких проблеми будуть вирішувати самі оті Пациківни і Мерлюні, набиваючи при тому гулі, але і набуваючи почуття власної вартости, спроможности, гідности. Збудувавши свій дім і свою «самість», окремість, вони навряд чи дозволять собою нехтувати і вже точно ніколи не стануть «електоральним м’ясом» на чергових виборах. А це не дуже зручно для теперішніх і прийдешніх депутатів усіх рівнів. Простіше мати справу із Дружківкою, аніж із Бурачковичами, де кожен Фарфуник пам’ятає, як його дідо вибирали чергового мера Задупського і як останньому били писок у разі «невиконання передвиборної програми» з будівництва нафтової свердловини у містечку Лопушна.

Попередній фраґмент тексту є невдалою спробою написати про книжку, яку Ви тримаєте у руках. Найбільше, що вдалося – це з’ясувати, що книжка не випадково виходить в серії журналу. Вона цілком логічно і природно лягає у серію краєзнавчих видань Незалежного культурологічного часопису Ї. З 2003 року назбиралася уже Галицька Ї-бібліотека у відкритому доступі. До неї не треба записуватися, книжки можна отримати у довічне користування, головне – хотіти їх читати. Чи у папері, чи на моніторі. Усі згадані журнали є різними обличчями одного і того ж краю. Вони далеко не вичерпали автопортрету Галичини і галичан. Це сізіфова праця у тому сенсі, що вершина самопізнання завжди віддаляється, бо щоразу додаються нові історичні віражі, нові персоналії, нові інтерпретації

Дуже важко писати передмову до доброго тексту. Особливо до трагікомедії. Завжди виглядатимеш глупішим за автора, бо не потрафиш бути таким іронічним, і завжди ризикуєш перебрати з трагічністю. Тут важлива міра.

Якщо людина є мірою усіх речей, то мешканці Бурачкович є мірою усіх галичан. Соборність і унітарність у Бурачковичах – доконаний факт. Чого і зичимо цілій Україні.