Ґаетано Моска

Правлячий клас

1. Серед незмінних явищ і тенденцій, що виявляються у всіх політичних організмах, одне, навіть при найбільш поверхневому погляді, стає очевидним. В усіх суспільствах (починаючи зі слаборозвинутих і таких, що працею досягли основ цивілізації, аж до найбільш розвинутих і могутніх) існують два класи людей – клас правлячих і клас керованих. Перший, завжди менш численний, виконує усі політичні функції, монополізує владу і насолоджується тими перевагами, що дає влада, тоді як другий, більш численний клас, керується і контролюється першим у формі, що у даний час більш-менш законна, більш-менш довільна і насильницька і забезпечує першому класу, принаймні зовні, матеріальні засоби існування і все необхідне для життєдіяльності політичного організму.

У реальному житті ми усі визнаємо існування цього правлячого класу (чи політичного класу, як уже раніше визначили його). Ми усі знаємо, що у нашій країні, як би то не було, управління суспільними справами є у руках меншости впливових людей, з чим, усвідомлено чи ні, рахується більшість. Ми знаємо, що те ж відбувається й у сусідніх країнах, і насправді нам варто було б спробувати сприймати навколишній світ як організований инакше – світ, у якому усі люди були б прямо підлеглі окремій особистості без ставлення вищости чи субординації, або світ, у якому всі люди однаковою мірою брали б участь у політичному житті. Якщо в теорії ми міркуємо инакше, це почасти пов’язано із застарілими звичками, яким ми слідуємо при роздумах, і почасти з перебільшеним значенням, якого надаємо двом політичним фактам, що здаються набагато істотнішими, ніж вони є насправді.

Перший факт – досить тільки відкрити очі, щоб це побачити – полягає у тому, що у кожному політичному організмі є один індивід, що є основним серед правлячого класу як цілого і перебуває, як кажуть, біля керма влади. Він не завжди є людиною, що володіє законною верховною владою. В одних випадках поруч зі спадкоємним королем чи імператором прем’єр-міністр чи мажордом, що володіють реальною владою, набагато більшою, ніж влада суверена. В инших випадках замість обраного президента буде правити впливовий політик, що забезпечив вибори президента. В особливих умовах замість одного можуть бути дві чи три особи, що виконують функції верховних контролерів.

Другий факт віднайти настільки ж нескладно. Яким би не був тип політичної організації, тиск, викликаний незадоволеністю, невдоволенням керованих мас, їхніми почуттями, впливає на політику правлячого або політичного класу.

Але людина, що стоїть на чолі держави, виразно не спроможна була б керувати без підтримки з боку численного класу, не змогла б змусити поважати свої накази і виконувати їх; і, розуміючи, що вона повинна змусити одного чи, насправді, безліч індивідів – представників правлячого класу – усвідомлювати авторитет своєї влади, ця людина виразно не може сваритися з даним класом чи узагалі покінчити з ним. Якби це було можливо, то їй довелося б одразу створювати инший клас, без підтримки якого її дії були б цілком паралізовані. Водночас, стверджуючи, що незадоволеність мас може призвести до усунення правлячого класу, неминуче, як буде показано далі, повинна була б існувати инша організована меншість усередині самих мас для виконання функцій правлячого класу. У иншому випадку вся організація і вся соціяльна структура буде зруйнована.

2. З погляду наукового дослідження реальна перевага поняття правлячого чи політичного класу полягає у тому, що мінлива структура правлячих класів має переважаюче значення у визначенні політичного типу, а також рівня цивілізації різних народів. Відповідно до усе ще модної прийнятої класифікації форм правління, і Туреччина, і Росія ще кілька років тому були монархіями, Англія й Італія – конституційними, чи обмеженими монархіями, а Франція і Сполучені Штати – республіками. Ця класифікація заснована на тому, що у перших двох згаданих країнах верховенство в державі носить спадкоємний характер, і глава держави номінально всемогутній; у другій групі країн перебування на чолі держави носить спадкоємний характер, але влада і прерогативи обмежені; у двох останніх країнах верховенство обмежене.

Дана класифікація дуже поверхнева. Хоча і Росія, і Туреччина були абсолютистськими державами, проте між політичними системами правління цих країн мало спільного, дуже різні і рівні їхньої цивілізованости й організація правлячих класів. На цій же підставі режим у монархічній Італії ближчий до режиму у республіканській Франції, ніж до режиму у монархічній Англії; існують також серйозні відмінності між політичними організаціями Сполучених Штатів і Франції, хоча обидві країни є республіками.

Як уже говорилося, закорінена традиція давно перешкоджала і зараз стоїть на шляху наукового прогресу у вирішенні даного питання. Згадана вище класифікація, відповідно до якої форми правління поділяються на абсолютні монархії, обмежені монархії і республіки, була розроблена Монтеск’є і повинна була замінити класифікаційні категорії Аристотеля, що поділяв форми правління на монархії, аристократії і демократії. Те, що Аристотель називав демократією, було просто аристократією для більшої кількости членів суспільства. Сам Аристотель був у становищі спостерігача, який бачив, що у кожній грецькій державі, аристократичній чи демократичній, завжди була одна людина, чи кілька людей, що володіли переважним впливом. В історичний відрізок часу між Полібієм і Монтеск’є багато авторів удосконалювали класифікацію Аристотеля, запроваджуючи поняття «змішаної» форми правління. Пізніше сучасна демократична теорія, основоположником якої був Руссо, виходила з твердження, що у будь-якій державі більшість громадян можуть і дійсно повинні брати участь у її політичному житті, а доктрина народного суверенітету усе ще панує над умами багатьох людей, незважаючи на те, що сучасні суспільні науки усе більше і більше доводять: принципи демократії, монархії й аристократії діють одночасно у всякому політичному організмі. Ми не перестанемо спростовувати тут цю демократичну теорію, оскільки саме в цьому і полягає в основному завдання даної роботи. Крім того, було б нелегко на кількох сторінках зруйнувати цілу систему ідей, що міцно укоренилася у свідомості людей. Як точно висловився Лас Касас у своєму життєписі Христофора Колумба, переучуватися часто важче, ніж учитися.

3. Проте, нам здається більш доцільним відповісти на заперечення, що може бути висунуте проти нашої точки зору. Якщо легко усвідомити, що індивід не може керувати групою, не знайшовши у ній підтримки її меншости, то важко доводити як очевидний факт, що меншість керується більшістю, а не навпаки. Але у цьому і полягає один з пунктів, якого так багато у всіх инших науках, про те, що перше враження про будь-що є протилежним тому, що є насправді. У дійсності суверенна влада організованої меншости над неорганізованою більшістю неминуча. Влада всякої меншости нездоланна для будь-якого представника більшости, який протистоїть тотальності організованої меншости. У той же час меншість організована саме тому, що вона меншість. Сто осіб, діючи узгоджено, із спільним розумінням справи, переможуть тисячу незгодних між людей, що спілкуються тільки один на один. Тим часом, для перших легше буде діяти узгоджено, із взаєморозумінням просто тому, що їх сто, а не тисяча. Звідси випливає, що чим більше політичне співтовариство, тим пропорційно менша правляча меншість у порівнянні з керованою більшістю і тем складніше буде для більшості організувати відсіч меншості.

Як би там не було, на додаток до великої переваги – організованости, що випала на долю правлячого меншости – вона так сформована, що складові- індивіди відрізняються від маси керованих якостями, що забезпечують їм матеріальну, інтелектуальну і навіть моральну перевагу; або ж вони є спадкоємцями людей, що володіють цими якостями. Иншими словами, представники правлячої меншости завжди володіють рисами, реальними чи удаваними, котрі глибоко шануються у тому суспільстві, де вони живуть.

4. У примітивних суспільствах, що перебувають ще на ранній стадії розвитку, військова доблесть – це характеристика, що швидко забезпечує доступ до правлячого чи політичного класу. У високоцивілізованих суспільствах війна – виняткове явище. А в суспільствах, що перебувають на ранніх стадіях розвитку, її можна, власне кажучи, вважати нормальним явищем, і індивіди, що виявляють великі здібності у війні, легко домагаються переваги над своїми товаришами, а найбільш сміливі стають вождями. Це незаперечний факт, однак форми, що він може приймати в залежності від набору умов, дуже різноманітні. Перевага військового стану над мирною більшістю обумовлено переміщенням рас і народів, зв’язана із захопленням з боку агресивної групи мирної частини суспільства. Иноді це дійсно так: як приклад можна навести Індію після її захоплення аріями, Римську імперію після вторгнення до неї германців і Мексику після захоплення ацтеками. Однак набагато частіше при певних соціяльних умовах підйом войовничого правлячого класу спостерігається там, де немає жодних ознак иноземного вторгнення. Доти, поки орда живе винятково полюванням, усі індивіди без труду можуть стати воїнами. У ній, звичайно, будуть свої лідери, що керують плем’ям, але неможливо знайти клас військових, що починає експлуатувати, і водночас захищати инший клас, що займається мирною працею. Мірою того, як плем’я переходить від заняття полюванням до землеробства і скотарства, поряд з істотним ростом населення і збільшенням стійкости засобів соціяльного впливу відбувається більш-менш чіткий розподіл на два класи, один із яких провадить переважно сільське господарство, а инший – займається військовою справою. У такому випадку неминуче клас військових буде крок за кроком домагатися такого домінування над иншим класом, щоб мати можливість панувати над ним безкарно.

Польща дає характерний приклад поступової метаморфози військового класу в абсолютно домінуючий. Спочатку поляки мали ту ж організацію сільських поселень, що переважає серед усіх слов’янських народів. Не існувало відмінностей між воїнами і селянами, иншими словами, між знаттю і селянами. Після того, як поляки заселили широкі рівнини, зрошувані водами Вісли і Німану, вони почали займатися землеробством. Однак зберігалася необхідність боротися з войовничими сусідами, тому племінні вожді чи воєводи збирали навколо себе певне число добірних людей, спеціальним заняттям яких було володіння зброєю. Ці воїни були розподілені між різними сільськими громадами. Вони були звільнені від сільськогосподарської праці, і разом з тим діставали свою частку продуктів землі поряд з иншими членами комуни. Спочатку їхнє становище було не занадто привабливим, і иноді сільські жителі не хотіли звільнення від сільськогосподарської праці, аби уникнути участи у війні. Однак, поступово, мірою зміцнення цього порядку, коли один клас звик до військової діяльности й організації, у той час як инший загартувався, працюючи плугом і лопатою, воїни стали знаттю і власниками, а селяни, колишні їхні товариші і брати – віланами і кріпаками. Крок за кроком воїни-власники підвищували свої вимоги збільшити частку того, що вони мали як члени громади, до розмірів усієї продукції громади за винятком того, що життєво необхідно для хліборобів; і коли останні намагалися опиратися такому насильству, вони були силою прикріплені до землі, і все це було характерним проявом відвертого, явного кріпосництва.

У ході цієї еволюції приблизно у 1333 р. король Казимир Великий марно намагався приборкати зарозумілу нахабність воїнів. Коли селяни з’явилися до нього зі скаргами на шляхту, він задовольнявся тим, що запитав: чи немає у них ціпків і каменів? Через кілька поколінь, у 1537 р. шляхта змусила всіх торговців у містах продати їхні маєтки, і відтепер земельна власність стала прерогативою лише шляхти. У той же час шляхта посилила тиск на короля, вимагаючи почати переговори з Римом і затвердити, що тільки шляхетні люди Польщі можуть відтепер бути членами святих орденів. Це практично цілковито позбавляло городян і селян права на почесні посади і якоїсь соціяльної значимости.

Такий же процес ми спостерігаємо у Росії. Тут воїни, що входять у дружину чи охорону давньоруських князів (що провадять свій родовід від Рюрика) також мали свою частку від мирських доходів (сільських селянських громад) як засіб існування. Поступово ця частка збільшувалася. Поки земля була в надлишку і робочої сили бракувало, селяни часто самі піклувалися про свою вигоду і переїжджали з місця на місце. Тому наприкінці XVI століття цар Борис Годунов дозволив шляхті прикріпити селян до своїх земель, закріпивши тим самим кріпосне право. Однак, збройні сили в Росії ніколи не формувалися винятково зі знаті. Мужики (селяни) йшли воювати як прості солдати при дружині. Ще у XVI столітті Іван Грозний створив стрілецьке військо, що практично було постійною армією, яка проіснувала аж до того часу, коли Петро Великий замінив його полками, організованими за західноевропейським зразком. У цих полках члени старої дружини поряд з иноземцями стали офіцерами, а мужики складали основний контингент рядових.

У відносно цивілізованих народів, що тільки вступили у землеробську стадію розвитку, саме клас військових, поза всяким сумнівом, є політичним чи правлячим класом. Иноді володіння зброєю дозволялося тільки цьому класу, так було в Індії і Польщі. Представники класу керованих при можливості записувалися в армію, однак найчастіше як прості солдати у найменш престижні підрозділи. Так, у Греції під час війни з медійцями, громадяни, що належали до найбільш заможних і впливових класів, складали добірні частини (кавалерію і важко озброєних піхотинців), менш забезпечені боролися як пельтасти чи метальники з пращі, а раби, тобто маси трудящих, цілком були відсторонені від військової служби. Аналогічну організацію ми виявляємо у республіканському Римі аж до пунічних воєн і навіть до часу Марія; у латинській і німецькій Европі в епоху середньовіччя; як щойно було сказано, у Росії й у багатьох инших народів. Як зауважив Цезар, у його час становим хребтом гальської армії була кавалерія, що складалася з представників знаті. Едуї¹, наприклад, не змогли вистояти проти Аріовиста² після того, як цвіт їхньої кавалерії був знищений у бою.

5. Скрізь – у Росії і Польщі, в Індії і середньовічній Европі – правлячі військові класи мали майже виключне право власности на землю. Земля, як ми вже бачили, є основним засобом виробництва і джерелом добробуту у тих країнах, що не досягли вершин цивілізації. З прогресом пропорційно збільшуються доходи від землі. З ростом населення у певні періоди рента, у рікардіанському сенсі цього терміна, збільшилася, оскільки з’явилися величезні центри споживання – такими за всіх часів були столиці й инші великі міста, як древні, так і сучасні. У результаті, якщо не перешкоджали инші умови, відбувалися важливі соціяльні зміни. Домінуючою рисою правлячого класу більшою мірою стало багатство, ніж військова доблесть: владоможці радше багаті, ніж хоробрі.

Основною умовою подібної трансформації є те, що соціяльна організація повинна бути упорядкована й удосконалена до такого рівня, щоб забезпечений публічною владою захист перевершував захист за допомогою неофіційної сили. Иншими словами, приватна власність повинна бути так захищена реалізованими на практиці діючими законами, щоб влада самого власника стала зайвою. Відбувається це шляхом поступових змін у соціяльній структурі, і в результаті тип політичної організації, який можна назвати «феодальною державою», трансформується у принципово инший тип, який можна назвати «бюрократичною державою». Далі нам варто докладніше проаналізувати ці типи, але потрібно відразу сказати, що дана еволюція, як правило, помітно полегшується прогресом засобів умиротворення і певних моральних підвалин, які є досягненнями цивілізації.

Як тільки здійснюється така трансформація, багатство створює політичну владу, точно так, як політична влада створює багатство. У суспільстві, що досягло певного ступеня зрілости, де особиста влада стримується владою суспільною, владоможці, як правило, багаті, а бути багатим – значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба з броньованим кулаком заборонена, а боротьба фунтів і пенсів дозволяється, ліпші посади незмінно дістаються тим, хто ліпше забезпечений коштами.

Є, безумовно, держави, що досягли високого рівня цивілізації, засновані теоретично на таких моральних принципах, що, здається, вони перешкоджають настільки владній претензії з боку багатства. Є безліч инших випадків, коли теоретичні принципи можуть лише дуже обмежено застосовуватися у реальному житті. У Сполучених Штатах уся влада є прямим чи непрямим результатом загальних виборів, і у всіх штатах існує загальне виборче право для усіх чоловіків і жінок. Понад те, демократія характеризує не тільки інститути, але і певною мірою впливає на мораль. Багатії зазвичай почувають певну ворожість до участі у суспільному житті, а бідняки випробовують ворожість, вибираючи багатих у виборні органи. Але це не заважає багатію бути більш впливовим у порівнянні з бідняком, оскільки він може натискати на політиків, що контролюють державну адміністрацію. Це не заважає проводити вибори під музику дзвінких доларів і не рятує всю законодавчу владу і значне число конгресменів від відчуття впливу могутніх корпорацій і великих фінансистів.

Скажімо, у Китаї ще кілька років тому, хоча урядом і не був прийнятий принцип загальних виборів, він базувався, власне кажучи, на зрівняльному принципі. Академічні ступені забезпечували доступ до державних установ, а ступені давалися на основі іспитів без будь-якого видимого посилання на родину і майновий стан. За свідченням ряду авторів, тільки перукарі і деякі категорії човнярів і їхніх дітей були позбавлені права претендувати на різні посади чиновників. Але, хоча заможний клас у Китаї менш численний і не настільки багатий у порівнянні з багатіями у Сполучених Штатах, у даний час не було особливих труднощів у ретельному і значному поширенні цієї системи. Нерідко за гроші купувалася не тільки поблажливість екзаменаторів. Часом сам уряд продавав різні академічні ступені і дозволяв недосвідченим людям, нерідко вихідцям з нижчих соціяльних шарів, обіймати посади у державних установах.

В усіх країнах світу всі инші соціяльно впливові фактори – особиста популярність, добра освіта, спеціальна підготовка, високий сан у церковній ієрархії, public administration і армія – завжди більш доступні багатим, ніж бідним. У багатих у порівнянні з бідними шлях мандрівок завжди коротший, не кажучи вже про те, що багаті порятовані від найбільш тернистої і важкої частини шляху.

6. У суспільствах, де сильні релігійна віра і глави церкви творять особливий клас, завжди виникає церковна аристократія й дістає у володіння більш-менш значну частину багатства і політичної влади. Яскравими прикладами можуть служити Древній Єгипет (у певні періоди), брахманська Індія і середньовічна Европа. Найчастіше священики не тільки виконують релігійні функції. Вони мають правові і наукові знання, творять клас носіїв найвищої інтелектуальної культури. Свідомо чи несвідомо, ієрархія священиків часто виявляє тенденцію монополізувати навчання і перешкоджати поширенню методів і процедур, що полегшують набуття нового знання. Можливо, саме через цю тенденцію чи почасти через неї болісно і повільно поширювався демотичний алфавіт у Древньому Єгипті, хоча він був, безсумнівно, простішим від ієрогліфічного письма. Друїди³ у Галлії були знайомі з грецьким алфавітом, але не дозволяли записувати їхню багату священну літературу, вимагаючи від своїх учнів заучувати її напам’ять ціною неймовірних зусиль. Прикладом такого роду можна вважати вживання мертвих мов, що ми виявляємо в Халдеї, Індії, середньовічній Европі. Иноді, як в Індії, низи були суворо відсторонені від знань священних книг.

Спеціальні знання і справді наукова культура, очищені від усякої духовно-релігійної аури, стають важливою політичною силою тільки на високому рівні цивілізації, і тоді доступ до правлячого класу мають лише ті, хто володіє цими знаннями. Але й у цьому випадку не стільки саме знання має політичну цінність, скільки його практичне застосування на благо влади і держави. Иноді усе, що потрібно – це просте оволодіння механічними процесами, потрібними для досягнення більш високої культури. Це може бути зв’язане з тим, що на такій основі легше виявити і перевірити те уміння, який може досягти кандидат, і тоді «оцінити» його і віднести до певного розряду. Так, у певні періоди в історії Древнього Єгипту професія переписувача відкривала дорогу в державну установу і вела до влади, можливо, тому, що оволодіння навичками ієрогліфічного письма вимагало довгої і клопіткої праці. У сучасному Китаї вивчення ієрогліфів складає основу навчання чиновника. У сучасній Европі й Америці клас, що застосовує досягнення науки у військовій справі, public administration у соціяльній роботі і суспільній санітарії, займає, із соціяльної і політичної точок зору, найбільш важливе становище. У західному світі, як і у Древньому Римі, назагал у привілейованому становищі перебувають юристи. Вони знають складне законодавство всіх народів в історії цивілізації, і їхня діяльність стає особливо значимою, коли знання закону поєднується зі свого роду красномовством, що може припасти до смаку сучасникам.

Існує безліч прикладів того, як тривале керівництво військовою організацією і громадянським суспільством породило і розвинуло у значної частини правлячого класу реальне мистецтво управління, що краще, ніж грубий практицизм чи щось инше, породжене індивідуальним досвідом. У таких умовах виникають аристократії функціонерів, подібно римському сенату, венеціанським нобілям і певною мірою англійської аристократії. Усі ці об’єднання викликали замилування Джона Стюарта Міля і, безсумнівно, усі три створили уряди, що відрізнялися добре продуманою політикою, великою стійкістю і далекоглядністю. Таке мистецтво управління – це не політична наука, хоча час від часу і використовує деякі її постулати. Однак, навіть якщо зараз мистецтво управління престижне для певних класів, що довго виконували політичні функції, воно не служило ніколи загальноприйнятим критерієм залучення до державної служби людей, далеких від неї за своїм соціяльним станом. Більше того, визначити рівень оволодіння індивідом мистецтвом управління, крім виняткових випадків, дуже складно, якщо індивід не виявляє його на практиці.

7. У деяких країнах ми знаходимо спадкоємні привілейовані касти. У таких випадках правлячий клас явно обмежений числом родів, і народження є єдиним критерієм, що визначає приналежність до нього. Прикладів надзвичайно багато. Немає практично країни з тривалою історією, у якій не було б у той чи инший час спадкоємної аристократії. Ми виявляємо її у періоди у Китаї і Древньому Єгипті, в Індії, Греції до війни з медійцями, у Древньому Римі, у слов’янських народів, у латинян і германців в епоху середньовіччя, у Мексиці в період відкриття Америки й у Японії ще кілька років тому.

У цьому зв’язку два попередніх зауваження. По-перше, усі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично. Усі політичні сили володіють, очевидно, якістю, яка у фізиці називається силою інерції. Вони мають тенденцію залишатися на тому ж місці й у тому ж стані. Багатство і військова доблесть підтримуються у певних родинах моральною традицією і спадкуванням. Здатність отримати важливу посаду – звичка до неї, певної мірою спроможність обійняти її разом з усіма наслідками – усе це набагато простіше тому, хто звичний до цього з дитинства. Навіть коли академічні ступені, наукова підготовка, особливі здібності, виявлені в ході перевірки і конкурсу, відкривають доступ до державних установ, аж ніяк не усувається та особлива перевага для певних індивідів, яку французи називають перевагою positions deja prises⁴. Хоча іспит і конкурс теоретично доступні для усіх, насправді більшість не має ані коштів для тривалої підготовки, ані зв’язків і титулів, що швидко ставлять індивіда на правильну дорогу, допомагають не рухатися навпомацки і уникнути грубих помилок, неминучих у тому випадку, якщо людина виявляється в невідомому для неї оточенні без усякого керівництва і підтримки.

Демократичний принцип виборів, заснованих на широких виборчих правах, може, на перший погляд, суперечити тенденції до стабільності, яку, згідно з нашою теорією, виявляють правлячі класи. Однак, необхідно зазначити, що кандидати, які домагаються успіху в демократичних виборах, майже завжди ті, хто володіє зазначеною вище політичною силою, найчастіше успадкованою. В англійському, французькому й італійському парламентах часто можна бачити синів, онуків, братів, племінників і зятів дійсних і колишніх членів парламенту і депутатів.

По-друге, коли ми аналізуємо спадкоємну знать, що утвердилася в країні і монополізувала політичну владу, можна бути упевненим, що такому статусу de jure передує статус de facto. До проголошення їх виняткового і спадкоємного права на владу родини чи касти повинні твердою рукою взяти кермо управління, цілком монополізуючи усі політичні сили своєї країни у цей період. Инакше така претензія з їхнього боку викликала б тільки сильний протест і спровокувала гостру боротьбу.

Спадкоємна аристократія нерідко починає хизуватися божественним походженням, чи принаймні, походженням, що відрізняється і перевершує походження керованих класів. Такі претензії пояснюють дуже науковим соціяльним фактом, а саме тим, що всякий правлячий клас прагне виправдати свою владу, опираючи на який-небудь загальний моральний принцип. Такого роду претензія висувається і тепер. Деякі автори, використовуючи і розвиваючи дарвінівську теорію, твердять, що вищі класи уособлюють верхній рівень соціяльної еволюції і тому перевершують за своєю органічною природою нижчі. Ми вже цитували Ґумпловіча. Цей автор підводить до твердження, що поділ населення на торгові групи і групи професіоналів у сучасних цивілізованих країнах заснований на етнологічній гетерогенності.

Сьогодні історія чітко свідчить про особливі здібності і особливі пороки (причому і ті, і инші дуже помітні), що проявляються у закритих чи майже закритих для проникнення ззовні аристократіях. Давньоримський патриціат, англійська і німецька шляхта нашого часу можуть служити прикладом. Однак, використовуючи цей факт чи теорії, що прагнуть перебільшити його значення, можна завжди заперечити, сказавши, що індивіди, які належать до цих аристократій, мають особливі якості не тільки через кров, що тече у їхніх жилах, скільки завдяки вихованню, що розвиває в них цілком певні інтелектуальні і моральні якості.

З усіх факторів, що враховуються при розгляді соціяльної переваги, інтелектуальна перевага найменше пов’язана зі спадковістю. Діти людей, що відрізняються високим інтелектом, найчастіше мають посередні здібності. Саме тому спадкоємні аристократії ніколи не захищають своє правління на основі тільки інтелектуальної переваги, посилаючись частіше на переваги вдачі і багатства.

Спростовуючи дану заяву, твердять, що освіта й оточення дозволяють пояснити лише перевагу розумових здібностей, а не відмінності душевного складу – силу волі, сміливість, гордість, активність. Істина полягає у тому, що соціяльний стан, сімейні традиції, звички того класу, у якому ми живемо, більшою, ніж гадають, мірою впливають на розвиток згаданих вище якостей. Уважно придивившись до індивідів, що свій соціяльний статус змінили на ліпший чи гірший і, отже, перебувають у незвичному для них оточенні, ми побачимо, що їхні розумові здібності менше піддані впливу в порівнянні з моральними якостями. Набувши, завдяки освіті, широкого кругозору, індивід, якщо він тільки не зовсім тупий, незважаючи на те, чи залишиться він простим службовцем чи стане міністром, буде в чині сержанта чи дослужиться до генеральського звання, буде міністром чи жебраком, завжди залишиться на тому рівні розумових здібностей, який дала йому природа. І все-таки зі зміною соціяльного статусу і благополуччя гордий нерідко стає улесливим, улесливість змінюється самовпевненістю, чесна по натурі людина привчається брехати чи, принаймні, прикидатися під тиском необхідности, тоді як той, хто має закорінену звичку брехати і шахрувати, змінюється чи, принаймні, створює видимість чесности і погідности характеру. Звичайно, людина, яка втратила становище, найчастіше набуває рис покірности, самозречення і винахідливости, водночас та, яка піднімається нагору, осягає почуття справедливости і чесности. Тобто, чи міняється людина на ліпше чи на гірше, вона повинна бути винятково холоднокровною, щоб істотно змінити свій соціяльний статус і водночас не пережити змін у своєму характері. На думку Мірабо, у кожної людині будь-яке істотне переміщення соціяльною драбиною викликає кризу, що заліковує усі попередні рани і породжує нові.

Сміливість у бою, запальність у наступі, стійкість опору – усе це якості, що постійно звеличувалися як характерні риси вищих класів. У цьому сенсі між індивідами можуть бути помітні і, якщо так можна висловитися, вроджені відмінності, але найбільшою мірою високе, низьке чи середнє становище у будь-якій значній соціяльній групі забезпечують традиції і вплив навколишнього середовища. Ми зазвичай індиферентні до небезпеки чи, ліпше сказати, до певного виду небезпеки, якщо навколишні говорять про неї байдуже, залишаючись холоднокровними і незворушними. Багато альпіністів і моряків за своєю природою люди невпевнені, і водночас вони сміливо йдуть назустріч небезпеці – одні краєм прірви, инші – під час шторму у море. У такий же спосіб звичні до боротьби народи і класи на найвищому рівні зберігають військову доблесть.

Також справедливо і те, що не звиклі до зброї народи і класи стають мужніми, якщо їхні представники стають членами організацій, у яких традиційно культивуються доблесть і відвага, але у тому випадку, якщо вони, висловлюючись метафорично, витримують суворі іспити, які з неминучістю формують у них певні властивості. Мухамед II набирав своїх яничарів, які вселяли жах, переважно з хлопчиків-полонених зі звироднілих візантійських греків. Усіма зневажений єгипетський фелах, що за багато сторіч відвик від війни, смиренний і беззахисний під батогом гнобителя, призначений Мухамедом Алі⁵ у турецький чи албанський полк перетворювався у хорошого солдата. Французьке дворянство завжди відрізнялося великою доблестю, але до кінця XVIII століття такою ж рисою навряд чи володіла французька буржуазія. Однак боротьба між республіканцями і прихильниками імперії ясно показала, що у виявленні дивовижної сміливости природа була на диво щедра стосовно всіх жителів Франції. І пролетаріат, і буржуазія дали хороших солдатів, понад те, прекрасних офіцерів, хоча здатність командувати завжди вважалася винятковою прерогативою дворянства. Теорія Ґумпловіча, згідно з якою диференціація у соціяльних класах великою мірою залежить від етнологічних пріоритетів, потребує доказів. Кожному легко прийдуть до голови безліч анти-прикладів, і серед инших той незаперечний факт, що часто гілки одного роду належать до зовсім різних соціяльних класів.

8. Нарешті, якщо ми будемо дотримуватися думки тих, хто захищає ідею виняткової ролі спадковости у формуванні правлячого класу, то варто було б прийти до висновку, що виводиться з принципу еволюції. Політична історія людства була б набагато простішою, ніж насправді. Якщо правлячий клас дійсно належить до иншої породи чи якщо риси, які забезпечують його домінування, є насамперед вродженими, тоді важко зрозуміти, як, уже сформувавшись, він повинен занепасти і втратити свою владу. Характерні риси роду надзвичайно стійкі. За еволюційною теорією, набуті батьками риси стають вродженими у їхніх дітей і мірою зміни поколінь поступово загострюються. Тоді нащадки правителів повинні б усе більше пристосовуватися до управління, а на долю инших класів випадало б мало шансів кинути їм виклик чи спробувати їх вижити. Однак, зараз є безліч банальних і переконливих прикладів, коли події розвиваються аж ніяк не у такому керунку.

Ми вже спостерігаємо, що зі зміною балансу політичних сил, коли у державному управлінні назріває необхідність появи нових рис, а старі почасти утрачають свою значимість чи змінюється їх розподіл, міняється і спосіб формування правлячого класу. Якщо у суспільстві існує нове джерело багатства, якщо зростає практична значимість знання, занепадає стара чи з’явилася нова релігія, якщо поширюється нова ідейна течія, тоді одночасно і у правлячому класі відбуваються далекосяжні зміни. Хтось дійсно може сказати, що вся історія цивілізованого людства зводиться до конфлікту між прагненням домінуючих елементів монополізувати політичну владу і передати її у спадщину і прагненням розколоти старі сили і підняти нові; і цей конфлікт породжує безконечні процеси ендосмосу⁶ і екзосмосу⁷ між вищими класами і певною частиною нижчих. Правлячі класи неминуче занепадають, якщо перестають удосконалювати ті риси, за допомогою яких прийшли до влади, якщо не можуть більше виконувати звичні для них соціяльні функції, а їхні таланти і ролі втрачають у суспільстві свою значимість. Так, римська аристократія зійшла на пси, коли перестала бути єдиним джерелом поповнення числа офіцерів високого рангу, посадових осіб, губернаторів провінцій. Саме так венеційська знать занепала, коли її представники перестали командувати галерами і проводити у морі велику частину життя, торгуючи і воюючи.

У неорганічній природі є приклад такого ж роду, коли прагнення до нерухомості, породжене силою інерції, постійно перебуває у конфлікті з прагненням до зміни, і все це – результат нерівномірного розподілу тепла. Кожна з цих тенденцій час від часу превалює в різних регіонах нашої планети, викликаючи – одна – штиль, инша – вітер і шторм. Подібно і у людських суспільствах переважає або тенденція формування закритих, стійких, кристалізованих правлячих класів, або тенденція, що веде до більш-менш швидкого їх відновлення.

Східні суспільства, які ми вважаємо стійкими, насправді не завжди є такими, инакше, вони, безперечно, не досягли б вершин цивілізації. Точніше буде сказати, що ми дізналися про них тоді, коли їхні політичні сили і політичні класи перебували у стані кристалізації. Те ж відбувається у суспільствах, які ми називаємо «старіючими», де релігійні переконання, наукові знання, способи виробництва і розподілу благ сторіччями радикально не змінювалися і упродовж розвитку не пережили проникнення сторонніх елементів, матеріальних чи інтелектуальних. У таких суспільствах усе ті ж політичні сили і клас, що володіє ними, має і незаперечну владу. Влада, таким чином, утримується у певних родинах, і схильність до постійного стає характерною рисою для всіх шарів даного суспільства.

Так, ми бачимо, що в Індії кастова система укоренилася після придушення буддизму. Греки знайшли спадкоємні касти у Древньому Єгипті, але нам відомо, що у періоди розквіту і величі єгипетської цивілізації політична влада і соціяльний статус не мали спадкоємний характер. У нашому розпорядженні єгипетський документ, що розповідає про життя військового високого рангу, який жив у період вигнання гіксосів⁸. Він почав свою кар’єру простим солдатом. Инші документи свідчать про випадки, коли та сама людина процвітала на військовій службі, public administration і в церковній ієрархії.

Найвідоміший і, можливо, найбільш вражаючий приклад суспільства, схильного до кристалізації, – це суспільство того періоду римської історії, що прийнято називати ранньою імперією. Тоді після декількох сторіч майже повної соціяльної нерухомости усе чіткіше почали виділятися два класи – клас великих землевласників і чиновників високого рангу і клас рабів, хліборобів і міського плебсу. Особливо вражає те, що державна служба і соціяльний стан стали спадкоємними за звичаєм раніше, ніж за законом, і ця тенденція в зазначений період поширилася дуже швидко.

В історії народу може трапитися і так, що торгові відносини з иноземцями, вимушена еміграція, відкриття, війни породжують нову бідність і нове багатство, сприяють поширенню переважно невідомого раніше знання і проникненню нових моральних, інтелектуальних і релігійних ідей. І знову, у результаті такого проникнення чи внаслідок процесу поступового внутрішнього розвитку, чи ж у силу обох причин, може з’явитися нове знання, чи поновляться певні елементи старого, давно забутого знання, так, що нові ідеї і переконання висунуться вперед і перевернуть закорінені, за допомогою яких підтримувалася покірність мас. Правлячий клас також може бути цілком чи частково переможений і знищений иноземним вторгненням чи, за згаданих вище обставини, з приходом нових соціяльних елементів, сильних політичних сил може бути позбавлений влади. Тоді, природно, настає період відновлення або, якщо комусь більше подобається, революції, у ході якої виявляється воля дій індивідів, частина яких, найбільш пасіонарні, енергійні, безстрашні чи просто найбільш практичні, прокладає собі дорогу з нижніх сходинок соціяльної драбини на верхні.

Якщо почався такий рух, зупинити його відразу неможливо. Приклад індивідів, що починали «ні з чого» і досягли помітного становища, породжує честолюбні задуми, жадібність, нові зусилля, і це молекулярне відновлення правлячого класу продовжується доти, поки не зміниться тривалим періодом соціяльної стабільности. Навряд чи є необхідність наводити приклади націй, що пережили такі періоди відновлення. У наші дні їх безліч. Швидке поповнення правлячих класів – разюче і часте явище не тільки у колонізованих країнах. Коли громадське життя починається у таких умовах, а правлячий клас перебуває тільки у процесі формування, доступ до нього простий. Оволодіння землею й иншими засобами виробництва не є цілком неможливим, але, у всякому разі, складнішим, ніж будь-де. Саме тому грецькі колонії, принаймні у певний період, були великим полігоном реалізації устремлінь і заповзятливости греків. Саме тому в Сполучених Штатах, де освоєння нових земель продовжувалося упродовж усього XIX століття і постійно створювалися нові галузі промисловости, чимало прикладів людей, які починали «з нуля» і домагалися популярности і становища, і все це живить у мешканців даної країни ілюзію, що демократія реально існує.

Припустімо тепер, що суспільство поступово переходить від лихоманки до стану спокою. Оскільки психологічні схильності людської істоти завжди незмінні, ті, хто належить до правлячого класу, почнуть солідаризуватися з ним. Вони все більше стають недоступними, усе ліпше опановують мистецтво використовувати необхідні для досягнення й утримання влади якості і риси для своєї вигоди. Згодом з’являється сила, що має консервативний характер – сила звички. Багато людей мириться зі своїм низьким становищем, натомість члени певних привілейованих родин чи класів усе більше переконуються в тому, що мають майже абсолютне право на високе становище і правління.

Безсумнівно, філантроп впаде у спокусу з’ясувати, коли ж людство щасливе, а коли нещасне – у періоди соціяльної стабільности і кристалізації, коли практично кожному призначено залишитися у тому соціяльному стані, до якого він належав з народження, чи у зовсім инші періоди відновлення і революції, що дозволяють усім прагнути більш високого становища, а комусь і домагатися його. Таке дослідження було б нелегким. Треба було б врахувати безліч застережень, винятків, та й сам дослідник, ймовірно, був би не позбавлений особистих пристрастей. Тому не ризикнемо дати власну відповідь. Окрім того, якщо і можна зробити безперечний висновок, він однак не мав би особливого практичного застосування; сумно, але вільний вибір індивідів, який філософи і теологи називають свободою волі, не мав, і навряд чи буде мати яке-небудь значення для пришвидшення процесу завершення чи виникнення одного з розглянутих нами історичних періодів.

---

¹ Едуї – кельтське плем’я на території Галлії.

² Аріовіст (I століття до н.е.) – вождь німецького племені свевів, що пробував закріпитися на території Галлії. Близько 61 р. до н.е. здобув перемогу над едуями, але згодом був розбитий Цезарем.

³ Друїди – жерці у древніх кельтів Галлії, Британії й Ірландії. Вони виконували і судові функції.

⁴ Уже зайнятого положення.

⁵ Мухамед (Мехмет) Алі (1769–1849) – правитель Єгипту в 1805–1849 р.

⁶ Ендосмос – процес просочування рідин і деяких розчинених речовин із зовнішнього середовища усередину клітини.

⁷ Екзосмос – процес просочування рідин і деяких розчинених речовин із клітини у зовнішнє середовище (протилежний ендосмосу).

⁸ Гіксоси – кочові азіатські племена, близько 1700 р. до н.е., що захопили Єгипет. Поселившись у Дельті, побудували там свою столицю Аваріс. На початку XVI століття до н.е. їхнє панування було знищено єгиптянами.

Друкується за: Mosca G. The Ruling Class. New York. 1939.