Андрій Степанов

Проблема еліти у вимірі філософського знання

У процесі дослідження проблеми еліти акцент робитиметься на співвідношенні, порівнянні еліти і маси. Останні не будуть братись як взаємовиключні протилежності, натомість, розглядатимуться у зв’язку. Завданням автора не є деконструкція «масового» чи «елітарного», а показ того, що ці категорії однаково заслуговують на увагу читача, який може зайняти власну позицію щодо пріоритетів стосовно маси чи еліти. Кожний текст є діалогом між автором і читачем, і з огляду на цю обставину перший відкриває для читача можливість інтерпретації тексту, його переосмислення, власних оціночних суджень тощо. В цьому контексті протиставлення зовнішности пояснень і внутрішнього розуміння є, на мою думку, недоцільним. «Будь-який текст все відкритий і відкритий для нових інтерпретацій» (Ґадамер). Я не випадково згадав герменевтичний аспект, оскільки правильне розуміння прочитаного людиною тексту позбавить автора стати «жертвою» вульгарного трактування написаного ним твору, що може його дискредитувати як митця. В історії людства такі прецеденти вже були, подання літературної спадщини того чи иншого автора могло бути упередженим, ґрунтуватись на псевдофактах, здогадках, що відкривало, в свою чергу, широкий спектр для різного роду спекуляцій, дезінформування читача та ин. Наприклад, предтечу філософії життя Фрідріха Ніцше радянська комуністична ідеологія позиціонувала як ідейного фундатора фашизму, а для масової свідомості обґрунтування правильности і коректности даного «заключення» не потрібне. Маса споживає, а не осмислює, звідси є прекрасним об’єктом маніпуляції нею зацікавленою в цьому особою чи навіть групою осіб (всілякі утворення, на кшталт секти, терористичної організації, які при наданні їм рафінованої форми, справляють враження цілком легальних структур, яким небайдужа доля людства). Щодо розуміння тексту, то до даного процесу повинна бути причетна людина, але як співавтор, співрозмовник, співшукач істини тощо. Невникання в текст призводить до грубих помилкових інтерпретацій і коментарів, як у випадку з політизованою радянською літературою. Такий підхід, підхід опрацювання книги на рівні «поверхні» (автор) – свідчення, з моєї точки зору, кволости розуму, закостенілости термінів і понять, мислення стереотипами та ин. Ґадамер підняв насправді серйозну проблему, коли вказав на постійну відкритість тексту. З одного боку, цей момент є позитивний, оскільки дає людині можливість «зазирнути в текст», що означає ознайомлення нею із суспільно-історичними умовами епохи, в яку жив і творив автор, стилем життя тодішньої людини, способом мислення, особливостями світосприйняття та ин. А з иншого боку, постійна відкритість тексту може використовуватись, як спосіб фальшивого, неістинного тлумачення, з метою підведення, наприклад, тої чи иншої позиції автора, яка носить світоглядний характер, і оперує при цьому абстракціями, під певну ідеологію, ідейний зміст якої, таким чином, буде наповнений і залишиться тільки його втілити, реалізувати в повсякденному житті. Я вважаю, що автор має давати право читачу особисто вирішувати долю його твору. Останній стане перед вибором: або він (читач) збагатить себе новим знанням і власним осмисленням його, або він неадекватно потрактує текст, знецінивши його вагомість і значимість (хоч можна вказати ще чимало варіантів поводження автора з текстом, проте ці два, вказані мною, подаються як основні).

Проблема еліти існує упродовж довгого часу. За виключенням, мабуть, тільки мітологічної свідомости, де людина мислилась в єдності з природою, що деперсоніфікувало її, ця проблема знаходить своє окреме місце в ряді з широким колом инших людських проблем. Сам акт виділення людини з природи (денатуралізація) уже є «зародком» проблеми еліти. Справа в тому, що із самостійним статусом людини в цьому світі постає потреба «структурувати» її за певними критеріями: наприклад, людина, яка тяжіє до фізичної праці, і людина, яка тяжіє до розумової, інтелектуальної праці. Даний розподіл провокує поділ суспільства на різні верстви. Особисто мені незрозуміла позиція людей, які відстоюють тезу про «рівність усіх людей», заперечуючи при цьому аспект ієрархії самої людини. «Рівність усіх перед усіма» наштовхує мене на лозунги комуністичної ідеології про братерство і єднання всіх людей. Перш за все, вражає глобально-планетарний масштаб, а щодо самих гасел, то вони, на мій погляд, позбавлені здорового глузду, оскільки видають бажане за дійсне... Повертаючись до проблеми еліти, доцільно було б провести власну генеральну лінію, а саме – розкрити сутність першої шляхом порівняльного аналізу еліти і маси, елітарного і масового, наприклад, у філософії, культурі, мистецтві тощо. Та попередньо, я хочу сказати, що, як колись, так і тепер існувала потреба, необхідність радше в існуванні еліт, аніж мас. Саме перші могли, наприклад, стабілізувати складну ситуацію в країні, чи власною, стратегічно правильною думкою примирити одну сторону з иншою, віднайшовши консенсус. Маса набирає тієї форми, яку надає їй еліта, беручи її під свій «контроль» в її ж інтересах, упорядковуючи стихійні процеси масової свідомости процесами консолідації, співпраці і співрозуміння, тобто конструктивними діями. Якби не було еліт, ми б жили, мабуть, в якихось джунглях чи у звіринці, де одна людина знищувала б иншу, керуючись власною інстинктивністю, а не ratio. Саме еліта як носій вищої культури, освічености, вміння застосувати власну гамму знань на практиці, організовує людське буття, опредметнює його, надає сенсу та ин. Проте, вдаватись до абсолютного ігнорування мас я не стану, впадати в крайнощі не моя прерогатива. Отже, щодо мас, то вони є тим, без чого активація еліт була б неможлива. Пояснити це можна в той спосіб, що маса провокує своїми власними діями чи бездіянням певну реакцію з боку еліти, не даючи, при цьому, останній закостеніти в самій собі, а прислухатись, коли це потрібно, до «голосу народу». Коли еліта байдужа, відособлена від маси, тоді її дії, на мою думку, носять виключно деструктивний характер. Від цього страждають не тільки маси, а й сама еліта, яка стає «річчю в собі», тобто самозамикається.

Проблема еліти набрала своєї гостроти наприкінці IX ст., розгорнула свою форму в XX, а в наш час взагалі досягла свого піку. До того часу все чітко було розставлено на свої місця: маса виконувала свої функції, а еліта – свої, в одних були свої права та обов’язки, в инших – свої. Тобто? еліта і маса мали різний соціяльний статус, цінності, світоглядні принципи тощо, що забезпечувало загальний порядок. Ситуація змінилась з настанням процесів раціоналізації, технізації, індустріалізації, коли масовість почала заповнювати практично всі прошарки людського буття. Симптом даної хвороби людства зауважив представник некласичної філософії, предтеча філософії життя Фрідріх Ніцше, який вказав на загрозу і небезпеку, які несуть собою маси. І він не помилився... Навіть ми, люди сучасної епохи, можемо без будь-яких труднощів в цьому переконатись. Теперішнє суспільство є споживацьким, воно практично не продукує плідних ідей, є деструктивним, поглинає те, що є винаходом, здобутком еліти, перебирає на себе повноваження останньої та ин. Еліта тільки потерпає від ненажерливости мас... Породженням такого стану речей стала криза світогляду, занепад культури, знецінення вартостей, розклад системи ідей, падіння їх престижу. Еліта відчула для себе реальну загрозу з боку «кочівників світової історії, які несуть смерть» (Освальд Шпенґлер), тобто маси. Руйнується органічний порядок панування і підкорення. Життя еліти відривається від своїх коренів, переміщується із своїх органічних ландшафтів у великі міста, стає штучним, бездушним, перенасичується технікою, інтелект повністю витісняє чуття, розум – інстинкт. Звідси випливають симптоми смерти в їх прогресії: згасання почуття свободи творчости, відчуття відчужености, затребуваність раціоналістичного дослідження існуючого – перші ознаки втомленої душі (еліти). Представник філософії життя Освальд Шпенґлер відзначає ту велику заслугу Ніцше, що він першим відчув і побачив занепад західної культури, який вже почався, вказавши його симптоми і причини, і привернув увагу наступних поколінь західноевропейських філософів, соціологів і політиків до цього історичного феномену і, відповідно. до проблеми еліти. «Коли Ніцше вперше написав своє слово про «переоцінку усіх цінностей», духовний рух століть, серед яких ми живемо, знайшов, нарешті свою формулу» (О. Шпенґлер).

Фрідріх Ніцше, працюючи над розробкою власної філософської концепції, робить акцент на розмежуванні «масового» і «елітарного». Оперуючи такими «термінами», як «стадне людство», «зграя людей», Ніцше дає, тим самим, характеристику тогочасного носія «масового», «людини у своїй масі». Ставлення, відношення до останньої він подає у своїй головній праці, «біблії ніцшеанства» – «Так казав Заратустра» («Also sprach Zarathustra») такою цитатою: «Цим нинішнім людям я не буду світити – і не світлом назвуть вони мене. Цих я бажаю осліпити: блискавка моєї мудрости! Випали їм очі!» Буквально розуміти позицію Ніцше з цього приводу не можна, оскільки він писав свої твори у символічно-образній формі, а підганяти дану форму під щось (наприклад, під фашистську ідеологію) є абсолютно некоректно, і хоч такі спекуляції вже були, нехай це залишиться на сумлінні тих осіб, які взяли на себе моральне право (!) знеславити, знецінити без сумніву велику постать у філософській думці.... Як писав сам Ніцше: «Може, ніхто з моїх читачів ще й на світ не народився». Ті люди, які закидають, «шиють» Ніцше фашизм, явно не є його читачами...

Повертаючись безпосередньо до проблеми еліти, я частково охоплю її філософський, соціокультурний контекст, а також і свій власний, прив’язавши останній до сучасної ситуації в Україні. Ведучи мову про еліти, спробую обґрунтувати на певному прикладі доцільність і коректність таких категорій, як «вищість – нижчість». «Вищість» розглядається мною лише для того, щоб показати ту чи иншу перевагу, домінанту однієї людини перед иншою, не применшуючи при цьому ролі «однієї із сторін» (автор). Адже усі ми є Homo sapiens, і не зважати на цю обставину не можна. Моя мета – розвести два протилежні за своїм змістом, сутністю поняття – еліти і маси, а інструментаріями в цьому завданні будуть певні категорії (наприклад, «вищий-нижчий», «нице-прекрасне», «загальне-індивідуальне» («часткове») та ин. Про еліту як образ «вищої» людини, зокрема, пише вже згадуваний мною попередньо Фрідріх Ніцше в розділі «Про вищу людину» у праці «Так казав Заратустра», і зазначає з цього приводу таке: «О вищі люди, навчіться від мене такого: на базарі ніхто не вірить у вищих людей. А якщо вам захочеться там промовляти, – гаразд! Потолоч тільки кліпає очима: «Ми всі рівні!» На мою думку, ідея рівности може мати сенс, наприклад, в християнстві, хоч і там є такі слова, як «раб Божий», «слухняна вівця», «пан» та ин. У даній релігії всі люди наче рівні перед абсолютом, але ця рівність тлумачиться масами всіляко: хтось використовує її у своїх корисливих цілях, хтось маніпулює на «ґрунті рівности» людською свідомістю, хтось добросовісно її приймає і осмислює, хтось просто приймає і не осмислює та ин. Якщо ж розглядати «ідею рівности» на рівні соціуму, то це відсутність здорового глузду, фікція, плід людської уяви, оскільки будь-яке суспільство є складне структурне утворення із суворою ієрархізацією. У суспільстві кожен має певний статус, статус соціяльний, що може, як на мене, бути одним із критеріїв у визначенні «масового» чи «елітарного». Щодо першого, то воно в наш час становить, на жаль, тотальну більшість, і це помітно у мистецтві, культурі, літературі. Коли автор того чи иншого тексту перетворюється на «задовільнювача мас», то що ж робити у такому випадку елітам, потреби і вимоги яких набагато більші, ширші... Знецінення «елітарного», мабуть, покликане вимогами сьогодення... У такому контексті при придбанні якогось товару слід керуватись принципом «дешевше, а не якісніше». Типові психологічні установки мас, які еліта не бажає приймати, і сучасні реалії диктують їй свої правила: стати простішим, не таким розумним, вільнодумним тощо, щоб підрівнятись під загал, стати «вухом народу». Еліта перебуває зараз у притлумленому масою стані. Свою «абсолютну» владу (владу виключно через грубу фізичну силу, а не через ratio) маса сповна продемонструвала у XX ст. Еліті залишилось лише споглядати «вибух мас» (Хосе Ортеґа-і-Ґасет), який не знаменував собою нічого доброго... Маса почала заміщувати еліту, віднаходити ключ, доступ до всього «елітарного», чого не мала можливости, права робити ще декілька сотень років тому. Це зумовило дезорієнтацію еліт, непевність їхнього становища у суспільстві, апатичність, і як наслідок – дисбаланс всередині самого соціуму. Сьогодення є сьогоденням, насамперед, маси, а не еліти, проблема останньої в порівнянні з проблемами «насущними», мабуть, ще довго чекатиме свого розв’язку...

Першим моїм кроком було вказати на те, які причини зумовили говорити про феномен еліти як про загальнолюдську проблему, які були для цього передумови, породженням чого це стало. Наступною ланкою мого дослідження буде обґрунтування того, що є еліта у соціокультурному контексті. Щодо її прикмет, ознак, рис, то я виходитиму із синтезу, поєднання своєї власної концепції щодо еліт і певних філософських концепцій, зокрема філософії життя і соціяльної філософії. Предтеча першої Фрідріх Ніцше оповідає про представників еліти з гіркою іронією. Вони розгублені, невпорядковані, не можуть зрозуміти, куди і як розвивається фатум подій, метаються у пошуках спасіння. Вони жалюгідні у своїй безпорадності протистояти наростаючому тиску «черні», зупинити процес демократичного бродіння і соціалістичного руйнування сучасного суспільства. Не в них Ніцше бачить свій ідеал: вони «ходять на хворих і слабких ногах», з ними можна втратити будь-яку перемогу. Ніцше сумує за новим «обраним» народом – «новими господарями землі», більш рішучими і твердими, хижими і жорстокими, як «леви, що сміються». Вони якраз і ощасливлять людство народженням «надлюдини» (надлюдина розглядається Ніцше лише як номінальна абстракція, тобто без будь-яких вказівок на свою предметність). Але нове покоління володарів може бути «вирощене» тільки вже на якомусь існуючому, наявному «матеріалі». Гордий аристократизм еліт, їх зневага до всього, що важить менше за них в ієрархічній драбині, їх відчай і злоба – нехай усе це буде тими «дріжджами», на яких виростуть нові господарі землі. Очевидно, бажаний тип «нових господарів» (Ніцше) філософ намагався віднайти у синтезі елітарної людини і активного, наполегливого в досягненні своїх цілей, вільного від будь-яких забобонів діяча сучасного складу – підприємця, інженера, художника тощо. «Привілейована каста» повинна сьогодні загинути, розчинившись в народних масах, але їх аристократична закваска (походження), благородна кров і висока культура, об’єднавшись з життєвою енергією людей вільного духу, піднімуть останніх на новий ступінь, надавши їм осанки еліти.

Єдиним мірилом людської (як і будь-якої иншої) цінности в елітарній теорії Ніцше визнається «воля до влади» («Der Wille zur Macht»). Тому головною атрибутивною властивістю, яка приписується еліті, є її могутність, беззаперечне право володарювати, бути господарем над усім і усіма, вона є концентрація волі до влади, її ідеальне втілення, і ця воля повинна стати «смерчем для натовпу» (Ніцше). Еліта виступає в якості творця, який володіє волею споглядати світ, формувати скрижалі цінностей, які визначають фізіономію цілої епохи і поведінку всіх людей, що живуть в цю епоху; у ролі законодавця, який встановлює закони, що регулюють життя і побут поколінь, їх соціяльну і державну організацію, законодавця, який дає «землі її сенс і її майбутнє». Їй, тобто еліті, нема справи до об’єктивної істини, яка існує поза нею і незалежно від неї, до «добра» і «зла», вона створює свою істину, своє добро. Вона творить і перетворює, поки її воля не скаже: «Так хотіла я!» Вона – безстрашний експериментатор, який шукає нові форми буття, не шкодуючи заради своїх експериментів ні свого життя, ні щастя. Маса для еліти не може бути ні предметом любови, ні навіть предметом співчуття: вона лише «безформний матеріал, з якого творять, простий камінь, який потребує свого майстра, каменяра» (Ф. Ніцше).

Щоб виконати своє завдання, еліта має звернути свої погляди до «класичних» часів, коли правлячі класи не соромились своєї невідступности і категогоричности, коли трагедії «були святами для богів і святами для поетів, котрі стояли близько до богів» (Ніцше). Бути її душі легкою і безтурботною, мати бадьорий настрій щасливого гравця, радісну невинність невгамовної дитини...

Щодо «елітарного» у мистецтві, зокрема, у живописі і частково в художній літературі, то тут проблема, як на мене, більш ніж очевидна. Для прикладу, представник соціяльної філософії, іспанець за походженням, Хосе Ортеґа-і-Ґасет зауважив «кризовість» мистецтва XX ст. У своїй праці «Дегуманізація мистецтва» він пише про те, що мистецтво втратило «людське обличчя», перестало бути людиновимірним, відчужилось від людини... Досить парадоксальна ситуація, оскільки мистецтво творить людина, а воно не відтворюється у ній, не віддзеркалює сутність свого творця. Такий, мабуть, «диктат» сучасних реалій, диктат речевости і неживої предметности... Саме останні стають предметами мистецтва модерну, такі собі «людинозамінники». Це не може не тривожити, хоч вже із постмодерном ситуація трохи краща. Класичні ідеали не відкидаються, що мало місце в попередню епоху, не заперечуються, а поєднуються із новими формами, що дає змогу говорити, як на мене, про певний «ренесанс» у мистецтві, рух від мертвого світу речей до живого світу плідних, оригінальних ідей, які мають вже безпосередній дотик до самої людини, тому є цінними для нас. Проте мистецтво у наш час спростило свій зміст, стало дещо примітивним, меркантильним і омасовленим. Основним об’єктом зображення в ньому стала «зграя людей» (Ф. Ніцше), воно вимірюється радше кількісно, ніж якісно. Свідченням цього був, як на мене, цьогорічний форум книговидавців у Львові, та особисто я б назвав його «торговищем», «гуртівнею». Вдало обігране спекулювання на самій ідеї цього заходу... На форумі читачу була запропонована можливість окрім книги придбати ще цілий ряд инших, не менш вартих уваги, речей, як ось: відеопродукція, музична продукція, футболки, шкільне приладдя та ин. Страждальцем на цьому дійстві випало стати саме еліті, інтереси якої як покупця були практично не враховані. Поясню, в чому тут справа. Річ у тім, що форум книговидавців дещо змінив свою скерованість, цільовий вектор, ставши «задовільнювачем людини в своїй масі» (автор). Адже процес реалізації «джерела знань», тобто книги, потребує «ринок збуту», і чим більший він буде, тим краще як самому реалізатору, так і форуму. Останній, наприклад, як мінімум не втратить свого «представництва». А чи виграє при цьому сам читач? Маси будуть, звичайно, задоволені таким станом речей, оскільки керуються на форумі принципом «дешевше, а не якісніше», з їхніми пріоритетами і розставленням акцентів все зрозуміло. А я то думаю, чому на форумі було так багато «літературного мотлоху?» Виявляється, через те, що у нього є постійний, стабільний споживач. З елітою ситуація кардинально инша. Вона хоче отримати, перш за все, якісну, а не дешевшу, чи дешеву книгу. Натомість її увазі пропонують книгу на кшталт «Як спекти смачний пиріг, як заробити свій перший в житті мільйон, як приворожити коханого чи кохану?» та ряд инших нісенітностей такого ж ґатунку. Особисто я, для прикладу, мав намір придбати ґрунтовний підручник з філософії, натомість, наткнувся на досить примітивні за своїм змістом науково-популярні видання, що, зрозуміло, не могло задовольнити моїх критеріїв і вимог. Мабуть, треба мислити, як маси, тоді придбати книгу буде значно простіше: куплю дешево і багато...

Якщо прив’язати проблему еліти до сучасного стану справ в Україні, то слід сказати, що нам гранично її не вистачає... Наша інтелігенція намагається з принципів рідного провансальства зробити орієнтаційний або гравітаційний осередок для національної культури взагалі. Культура орачів може бути симпатична й високо моральна, але абсурдно було б робити з неї «формуючу засаду для культури людини взагалі (Ортеґа-і-Ґасет). «Селянськість, – пише Ортеґа, – це характерна риса суспільности без провідної касти. Народ, який думає, що може жити у своєму світі без аристократії, у своєму світі думок, моралі, політики і смаку сам правити, неминуче приходить до розпаду». До такого розпаду власне прийшло демократичне суспільство в Україні, оскільки вважати той увесь «дерибан» політичної влади демократією я не можу. Спочатку пропагують одні цінності, потім їх заміщують иншими, тобто знецінюють... Аристотель вважав демократію злом, крайністю... Можливо, він має рацію з огляду на ту обставину, що довіряти владу демосу, народу, як на мене, досить шкідливо і небезпечно. Маса не керується в житті ratio, їй ближча по своїй сутності, змісту інстинктивність, емоційність, непоміркованість, чуттєвість та ин. Лише раціонально мислячі прагматичні люди здатні тримати і втримувати в своїх руках владу, це їхнє призначення, поклик у житті. І цими людьми є представники справжньої еліти, а не її «замісники»-маси як псевдоеліти. Взагалі я вважаю, що суспільство за природою аристократичне, хочемо ми цього чи ні. Великі речі довершуються не силою чи тілесною витривалістю й поспіхом, а лише міркуванням, виваженням, судженням. «Ви усі рівні, але Бог, що вас створив, вложив золото, творячи тих, які надаються правити иншими, домішав срібло, формуючи вояків, і руду, коли творив ремісників і простолюдинів» (Платон). У першій касті – золото мудрости, шляхетности і завзяття, і тому, коли до тої касти масово приходять представники иншої, створені не з шляхетного металу, все йде шкереберть у тому суспільстві. «Коли природа призначила когось бути наймитом, а він, пишаючись своїм багатством, прагнутиме піднестися до рангу вояка, а вояк – до рангу правителя й охоронця держави, не будучи того гідним, – то це веде до хаосу й до руїни (Д. Донцов). Виразний розподіл на провідників, формотворців з великим задумом, покликаних різьбити інертну масу, присутній у творчості світочів української літератури, серед яких Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Леся Українка та ин. У них нема жодного бажання принизити хліборобів, «мужиків», взагалі верству підвладну. Тут, навпаки, за Сковородою, панує «рівність в нерівності», коли різні посудини наповнюються водою, що хлюпоче з фонтану, відповідно до форми і вмістимості кожного з них. Один більше, другий менше, але усі повні, усі наповняються по вінця стільки, скільки їх природа сповнити може. Кожне на своїм місці й відповідно до свого значення. Саме такий порядок речей повинен бути, на моє власне переконання, в Україні, а так званій українській еліті я б порадив звертатись час від часу навіть до тих же класиків української літератури, яких згадував вище, щоб будучи черепахами, не літати, будучи зайцями, не пхатися в козаки, будучи провінційними адвокатами, не уподібнюватись становищем митрополита Київської Русі (почерпнуто із праці Д. Донцова «Дух нашої давнини»).