Перша п’ятірка Дзуня І Дзядівця

Колись до брами міста загупали важкими кулачиськами якісь зайди. Перестрашені мешканці побігли за порадою до Найяснішої Світлості. Вона, Найясніша Світлість Король вийшли чемно представитися, привітатися, спитатися, хто і чого треба.

Виявилося, що прийшли инший король, сказали, що про них у підручнику історії України за 6 клас написано, буцімто він це місто збудував, і тому, цілком історично виправдано, прийшов вигнати попереднього короля і трон його посісти. Називався той загарбник Данило Галицький, місто, на яке посягнув – Львівськ, а король-вигнанець – Дзуньо Перший Дзядівець.

Місто втратило навіть ім’я, бо синка Данила звали Левком, а протекціонізм і кумівство завжди були сильними сторонами зайшлих правителів, отож і перейменував король з підручника історії за 6 клас місто на Львів, на честь синка свого малолітнього. То є, властиво, кінець історії Львівська і його львівців. Пропонуємо пізнати її початок і середину.

На початку, як то звикло, були багна і мочариська, зате в середині – суцільний карнавал з жеровиськами, турнірами, дівками і мольфарами, диками і смоками, фільозофським каменем і копаним м’ячем. Усе то пахло і квітло, плодилося і множилося, а тоді одразу билося і вмиралося. Щоб знову плодитися і множитися. Супутники, між иншим, запускали. Що не долетів далі передмістя, то вже не важливо. А далі і не треба, бо у таких містах, як Львівськ «...буде можливість поєднати міську екзистенцію – а кожен з нас любить саме міське життя – із перебуванням на лоні природи, яка оточує наші міста і, здається, споглядає на нас з цікавістю: що ж ці люди роблять...» (Адам Заґаєвскі. Львівськ – це справжній поліс.www.zachid.net)

Комусь усе це заважало. Тоталітарні режими не співмірні з карнавалом. Вони витіснили з нашого щоденного обігу сміхову культуру, і що більше, знищили, або майже знищили іронію і самоіронію як єдиний спосіб оздоровлення нації. Якийсь час вона проіснувала як заборонений політичний анекдот, але це межувало з самопожертвою. Тому-то у тій підпільній іронії не було радости життя, а був ризик і страх, що той ризик колись таки справдиться. Молоді люди, хвала Богу, уже не знають, що за таке садили.

Нам вибили зі щоденних звичок і з голови, що найбільш дієвим способом вплинути на владу, або на тих, хто вважає себе гідним нами управляти – це висміяти усі глупоти, якими обростають люди, як тільки стають начальниками хоча б над цьоцею зі шваброю або власними дітьми. Ми забули, що єдиний лік на недугу сліпоти самовпевнености і упертости консерватизму – це сміх над самими собою, вітамін доброї самоіронії, без якого нація не росте, а залишається карлуватою, всіяною виразками неповноцінности, масою людей.

Нам дуже бракує нестерпної легкости життя.. Ми усе потрафимо зробити незносно псевдо-патріотичним. Плакати із зображеннями справді гідних наслідування, скажімо, Олени Теліги чи Митрополита Шептицького, що з напевно благими намірами з’являються поміж рекламами у місті, швидше нагадують про смерть, аніж про життя. Папір, якість, стиль, саме зображення – усе мертвіше мертвого (не дурний, до речі, придумав «Л. – живєє всєх живих»). І це має подіяти на молодих? Чи тільки на кишені тих, хто зловив непогане замовлення від обласної ради чергового демократичного скликання?

А пам’ятник, без сумніву, славному і гідному чоловікові Степану Бандері конче має бути гігантичним, щоб перевершити дюралюмінієву бабу на київських кручах? На ті іржаві палі, що уже близько року стирчать на місці майбутнього «мумуріального», як каже хроніста Волошин, комплексу, варто наштрикнути усіх, кому прийшла така ідея до голови. Та щорічні військові паради курсантів і учнів військового ліцею, з тими ж пластунами і комбатантами, зі штандартами і духовими оркестрами у день народження Бандери, чи виставка зброї з музею визвольних змагань (ще одне мертве місце) на площі Ринок піднімуть патріотичний, бойовий і веселий дух молодих українців більше, аніж забронзовіла фігура нелюдського масштабу!

Це якщо встановлення пам’ятників чи вшанування пам’яті має на меті власне вплив на майбутнє народу. Якщо ж ми хочемо опинитися на цивілізаційному хуторі, де плин життя буде таким же «модерним» і «динамічним», як іржаві колони на довгобуді пам’яті визвольних змагань – тоді вперед, до наступних виборів, де нам знову підсунуть по п’ятірці найбагатших від кожного клану, щоб ми своїми руками дали доступ до корита наступній сотні.

Якщо ж нам вистачить іронії й інстинкту самозбереження, то ми проголосуємо проти всіх. Або за короля Дзуня Першого Дзядівця і за його першу п’ятірку – мольфара Зозульку, цирульника Дезидерія Грабівку, наслідника Тарасія Кривописького, прачку Мариську Вурдакову і писара Юрка Кракулу.