Богдан Волошин

ЛЬВІВСЬК І ЙОГО ЛЬВІВЦІ

Вступ до вступу

Що б там не казали всілякі історики та архіваріуси, наш благословенний Львів заснований зовсім не у 1256 році. Хоч порахунок днів сього славного міста ведуть саме з цієї дати. Бо, бачте, саме у цім році, як записано в Галицько-Волинському літописі, якась окаянна баба запалила Холм і полум’я було таке, що виділи його і зі Львова. А уявіть собі, мої читальники поважані, що було б, якби та баба не запалила Холм? А ніхто би про Львів не знав і донині! Уявляєте – купа люду мешкає в місті, п’ють, жирують, дітисок на світ приводять, а про него в жадній хроніці не зголошено! Бодай би якийсь куций рядок хто написав… А ґудза – нема пожежі – нема про що й згадувати! Тьфу, напасть якась на наші світлі львівські голови!

Так от, як зацний патрійота і чоловік, сфастригований зі львівської ґвари, пива і пляцків з тертої бульби, взяв я собі якось за гальбою пінного трунку і постановив, що від нині буду писати міську історію, котру ще ніхто не знає, бо не знає ніхто. Була вона ще до тої баби з Холма і всіх инших бабів, що до історії втрафили, тамка наслідили, а другі нє. Бо місто наше вартує ріжних мітів, історій та байок – і всі вони є правдою святою. А як не є, то ще будуть…

При роботі я скористався нотатками Юрка Кракула – мученика за свободу і незалежність нашого краю. Рукопис сеї праці зберігався в бичачому міхурі, зануреному в бочку з квашеними вогірками. Тому ся не дивуйте, як декому в носі закрутить при читанні літопису. А що рукопис був дещо пошкоджений, то будемо реставрувати, що ся вдасть за допомогою инших невідомих авторів ріжних часів і народів, що замешкали в нашім благословеннім краю.

Вступ

Року 3576/157 від створення світу їхав берегом Полтви поважний пан Дзуньо Перший Дзядівець. Не їхав, а мучивсі, бо багна були на берегах річки такі, що доісторичні мамонти колись тамка як зайшли попастися – так і вклєкли в тотих мочарисках. Тілько бивні понаставляли до неба, на яких чаплі гнізда вили, а павучиска сильки на горобців ставили.

З тотим Дзуньом перли свої манатки світом його дорога родина числом чоловік сорок, родина тієї родини таким же числом, і всілякі приблуди, які не мали жадного скарбу і роботи, то й винайнялисі челяддю і покоївками до зацного пана Дзуня.

А той сі страшно з тего тішив, бо так направду, любив славу і почет. Часами Дзуньо міркував, що він може є затаєним королем, який ще не надибав свого королівства. Він сподобав собі корону з папендеклі, що склепали його підданці, і їхав на чолі валки в короні, з батогом замість пернача і бульб’яною «державою» в руках. Але найбільшою мрією Дзуня Першого Дзядівця було заснування свого родового міста. Він уже пробував заснувати і Рим, і Париж, і Лондон… Але як тілько пан Дзядівець придибував на Тибр, Сену чи Темзу – довідувався прикру правду – ті славетні міста уже заснували до него якісь инші зайди. І лишилосі охотному до слави мандрівцеві тілько саме задуп’я Европи – східне пограниччя між цивілізацією і Диким полем.

…Наш необачний герой, обливаючись потом і відбиваючись перначем від мошви і гнусу, пер свою долю до історичної місії – заснування міста на віки вічні. Хилилось на вечір, м’які сутінки огортали подорожніх, худоба заточувалась з утоми, від річки тягло легкими міазмами трясовиння. Словом, на душі в мандрівців було, як в старого Юрка Кракули, що від сталих походів дістав від сідла болячку геморойну дупогризну. Аж раптом Дзуньо Перший Дзядівець, який звів очі до неба, щоб попросити у Всевишнього ласки та сказівки, де його вірний слуга мав би стати табором, узрів високу гору, порослу травою та чагарником. Від річки вона страшенно нагадувала гузно старого Юрка Кракули, лише значно більше та вище.

– Ото високий задок! – із захопленням вигукнув поводир. – Тут ми й заночуємо. Так і назвемо…

На рано, протерши свої сліпаки, Дзядівець наказав на горі Високий Задок закласти місто. А щоб воно було славним та багатим, дав йому звучну назву Львівськ Дзядівський.

– Від нині і на віки вічні город сей буде моєю вотчиною, а навколишній край називайте при мені і на людях Дзядівством Львівським. Як хто приблудить до нашого краю – селіть його помежи себе, най плодиться і колоситься під моїм покровом чи омофором. І буде кождий, хто в нашім місті замешкає, називатися львівцем. Чулисте, львівці? А як не схоче – бийте дубцями по п’ятах, заким не наберетьсі розуму і прийме наше громадянство. Я скінчив. Берітсі до роботи, а я – за вас. Аби було нам добре і мені файно.

Аж тут подав голос Юрко Кракула.

– Шляхетний найясніший пане! Зволійте дати мені таку ласку, не поневольте – не годен я через свою дупогризку ні на конє сісти, ні шинки з’їсти, бо маю біду зозаду.

– То чого я ті, Кракуле, буду годував задурно? – надувсі як миш на крупу ощадливий пан Дзядівець.

– А я зможу заробити на хліб і шпондерок з майонезом писаниною на пергаменті і бібулах атраментом (чорнилом – по-простому). Буду писав про ваші подвиги, історію всього Дзядівства Львівського нашого. Тілько правду і ніц окрім правдоньки святої буду класти на папір.

– А най ті, старий Кракуле! Знайшов як сі викрутити, щоби дупу ті не гризло і від мене кавал мнєса перепало! Най так буде! Бо історія нашого дзядівського народу має бути славною і багатою. А Львівськ, що я заклав – прославитьсі в віках як вітцівщина моя, а ще телєвізорів «Елєктрон», цукорків «Світоч» і папіросів «Верховина».

З тего часу зачав Юрко Кракула підглядати за мосцьпаном Дзуньом Першим Дзядівцем, його народом, і класти нерівні рядки (від сего пішли каракулі), записуючи їхні діяння та подвиги, які були, або мали бути. Отож, будьмо уважні і читаймо писаніє від Юрка Кракули – достославного сподвижника славного засновника нашого міста, що спершу звалось Львівськ Дзядівський.

Як мосцьпан Дзядівець королем став

На рано пан Дзуньо зобсервував мальовничі околиці свого дідівства, вдягнув папендекльову корону, взяв до рук пернач, державу і почувсі в душі правдивим королем. Затим закликав мене, ницого Юрка Кракулу і так повелів на всю губу:

– Юрку, маєш щось таке придумати, жиби я королем став. Як не придумаєш – будеш свойов дупов горіхи товк на кутю. Чуєш?

– Найясніший пане, володарю мочарів Полтвянських, гір Високозадих, славного міста Львівська і Дзядівства Львівського. Над вами нема ні пана, ні дзяда крім Бога Всевишнього – нашого патрона і ненька рідного. Значить, ви самі мусите проголосити себе королем і володарем сеї землі і людности, що припхаласі за вами аж в сі дебра на краю Европи. Треба тілько написати на себе грамоту про те, що ви себе призначаєте королем. І всьо…

– А хто напише? Я нині не маю часу – буду думав про нарід свій, львівців, серцю рідненьких. Щоби багатіли вони при мені і множилисі.

– То я напишу.

– Маєш час до обіду. А як нє…

– Знаю – буду дупою горіхи товк на кутю.

З тим пан Дзуньо Перший ліг думати про нарід львівський з гальбою пива і макітрою вареників з капустою, шкварками і смаженою цибулькою. А Юрко Кракула взявся писати грамоту. Тіжка то була справа, бо так направду, востатнє Юрко писав ще в школі, де празькі дидаскали прали його по пальцях сказівками, бо завше плутав кирилицю з латиною, шухерський клинопис з єгипетськими ієрогліфами, а Мойсея з Лєніним. Тож Юркові довелося не тілько згадувати тоті смішні буквиці з літерами, але й вигадувати свої.

Акурат в полудне, коли сонце вже не відкидало тіні з повішеного напередодні Яцка Серняка, що при катуванні зізнався, ніби він є москаль-вивідник, який шпигує на користь Золотої Орди, Юрко навідавсі до шатра Дзуня Першого з сувоєм березової кори, на якій цізориком було нашкрябана грамота.

– Написав? – відригнув Дзядівець.

– З Божої ласки.

– Читай!

– Во імя Отця і Сина і Святого Духа Божим істворіньєм у віки амінь. І сталосі так, жи ми, Дзуньо Перший Дзядівець, з божої ласки зацний пан над панами, господар над ланами, рибалка над рибалками, чередник над чередниками, мірошник над мірошниками, вояка над вояками, пияк над пияками і бабограй над бабограями сповіщаємо теперішнім і наступним поколінням тут сущим, що віднині проголошую себе, Дзуня Першого Дзядівця королем Львівським, володарем Дзядівства Львівського, правителем людности місцевої і зайшлої, львівцями званої, а також владарем над Кривим потоком, Кам’яним горбом, рікою Полтвою, мочарами і шуварами, рибою, раками і всілякою живністю, що тамка і тутка на моїх теренах жирує. Най все живе мені сплачує з носа, з пальця, комина, горнятка, хвоста, ратиці, чи рила. А як нє – прокляну і в Сибір вишлю старшим братам хвости крутити. Для засвідчення сеї справи ми веліли скласти сей документ і скріпити його прикладенням нашої королівської печатки. Завершено і дано у Львівську на горі Високий Задок по обіді в середу року Божого 3577/157 від створення світу.

Присутні були діяльні і здорові: славний наш канцлер Василь Нитка, генеральний намісник Винник і Замарстинова Юрко Кропишевич і я – генеральний писар при королю Юрко Кракула.

Після читання першої королівської грамоти в світлиці запала мовчанка. Нарешті їх королівська милість крекнули, добряче ликнули з гальби і промовили:

– На коліна, матолки! Перед королем, свинопаси, шапки не скидаєте? – усі присутні попадали на коліна, а канцлер навіть на свій великий живіт, від чого голосно пукнув, аж фіранки завіялися. – Скликайте нарід, я говорити буду!

За якісь кількоро мінут на майдані уже стояли всі львівці, які могли стояти, лежати, повзати чи присідати. Король повагом видерсі на таборик, який винесли з пересувної корчми «Веселий світанок».

– Чи ви знаєте, перед ким ви, львівці пархаті, вклякли?

– Та чо не знаєм, знаєм! Перед Дзуньом зафойданим, який нас в правдиві Гицльові дебра привів і львівцями охрестив! – обізвавсі вострий на язик Зеньо Гембалінський, пияк і буздиґан.

– А от і не знаєте! Перед вами король всея Львівського Дзядівства, правитель людности місцевої і зайшлої, а також владар над Кривим потоком, Кам’яним горбом, рікою Полтвою, мочарами і шуварами, рибою, раками і всілякою живністю, що тамка і тутка на моїх теренах жирує.

Нарід занімів.

– А Левандівка чия?

– Моя!

– А Клепарів?

– Теж мій! І Замарстинів, і Персенківка, і Паперівка, і Збоїща, і Сихів, і Кульпарків…

– Нє, Кульпарків не ваш, Кульпарків вар’ятів.

– Вар’яти тоже мої! Все моє, аж поки з Високого Задка видко. А що не видко – сам поїду і позначки з кілочками позабиваю, щоби кожда скотина знала, на чиїй землі обитає і чиє жито жне.

– Слухай, королю зацофаний, а часом в писок тобі не дати, щоби ти, дупа вухата, нею ж і накривсі? – справедливо запропонував коваль Федько Гордоступ.

– Нє, не дати, я такого мордобою з дитинства не люблю, – відповів король Дзуньо.

– Як нє, то й нє, а спитати можна – сказав Федьо, – тоді будеш нашим королем, а ми твоїми підданцями. Видко, у нас така карма намальована, шлячок би її ясненький трафив…

На цьому і порішили. Відтоді королем на наших землях владарював Дзуньо Перший Дзядівець.