РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)
Ірина Магдиш
Олесь Пограничний
Михайло Москаль

незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 53 / 2008
КУЛЬТУРА МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Переклад і видання здійснено за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні (Київ)

Публікується з дозволу видавництва Perseus Books, INC. (США)
та Агентства Александра Корженевского (Росія)

Переклад здійснено за виданням:
Culture matters. How Values Share Human Progress. Lawrence E. Harrison and Samuel P. Huntington, editors.
Published by Basic Books, A Member of the Perseus Books Group, N.Y. 2000

Переклала Лілія Шевчук

Особлива подяка:
Святославу Павлюку

ЗМІСТ
АВТОРИ ЧИСЛА
ПЕРЕСЛАТИ (PDF 2,2 Mb)

Чи не запізно?

Звичайно, запізно. Катастрофічно запізно виходить український переклад (неповний) збірки статей під редакцією і за авторства Самуеля Гантінґтона (Samuel P. Huntington) і Лоренса Гаррісона (Lawrence E. Harrison) під назвою «Культура має значення. Як цінності впливають на людський прогрес». Якби ця книга з’явилася у перші роки Незалежности, якби її ретельно проштудіювали кілька генерацій студентів вищих економічних, політичних, фінансових, гуманітарних шкіл, якби ті колишні студенти зараз формували б кістяк політичної і економічної еліт України, можливо, щось у нашій країні було б не так, як є зараз.

Тоді, на початку 90-х ми чомусь прийняли на віру, що незалежність і ринок, тобто капіталізм (навіть в українському виданні), автоматично дорівнює модернізації і раціоналізації країни. Ми повірили, що Україна автоматично повертається до свого гнізда і стає повноправною частиною Европи, від якої її просто випадково відрізали роки нещасть – поділи, загарбання, ворожі режими й ідеології. Ми увірували, що приватизація – це абсолютний синонім добробуту для всіх і цього номінального чину з нас досить, аби на цій території за рік-другий була Швейцарія, чи, для початку, Польща. Однак, причини «затурканости» України виявилися значно глибшими і серйознішими, аніж нам це видавалося у ті романтичні часи. Apropos, слово «затурканість» віднедавна, з огляду на швидкий, рішучий і послідовний розвиток Туреччини, як сильної держави, мало б радше бути компліментом, аніж негативною характеристикою.

Видатний французький історик Фернан Бродель (Fernand Braudel) запровадив поняття «стійкого тривання», яким пояснював, що у кожному суспільстві існують проблеми і звичаї, які значно стійкіші і триваліші, аніж змінні устрої чи уряди. І найчастіше, ці проблеми і звичаї сидять у наших головах. Приклади свідчать, що українські голови особливо консервативні і найновіші і прогресивні ідеї проходять у них активну пастеризацію, перш, ніж опинитися закатаними на довге і тривале зберігання у наших домашніх заготовках «на зиму», «на потім».

Наша звичаєва культура і ментальність з усіх сил противляться розвитку. На одному із телеканалів у новинах пройшов сюжет про те, що в одному із східних міст України довгий час не було вуличного освітлення. Людей це так дістало, що вони самі зібрали кошти і встановили ліхтарі. У світі, який не опирається розвитку, цей випадок був би чудовим позитивним прикладом для наслідування решту громад з такими ж проблемами. У світі, який не опирається розвитку, влада була б тільки втішена, що люди самі вирішили свої проблеми і зняли тягар з чиновників. У нас влада була обурена і заборонила подібні дії. Певно, ліхтарі теж зняла і заборонила.

Найстрашнішим наслідком такої заборони будуть не синці і не украдені у темряві гаманці, а майже невигойна рана у головах людей, які спромоглися на створення маленького, але дієвого сегменту громадянського і ринкового (!) суспільства, а инші люди (які у цьому випадку були чиновниками. Ліхтарі могли розбити і мешканці сусідньої вулиці) разом з освітленням вимкнули те, наразі слабке, але все ж світло у їхніх головах. Сидіть у темряві і нарікайте на владу. Так у нас прийнято. Така у нас культура.

Звісно, українці живуть тепер ліпше, аніж колись, і, незважаючи на глибинну кризу еліт, держава все-таки утримується у переліку демократичних і більш-менш (все більше «менш») керованою. Однак, прірва, яка відділяє нас від розвинених країн, залишається тривожно сталою величиною. Відповіді, чому є саме так, варто пошукати у цій книзі.

Відповіді там є, хоча прикладами, на яких пояснюється різниця між країнами розвиненими і тими, що опираються розвитку, служать країни Латинської Америки, Африки і Сходу. Це на перший погляд ми – не вони. Насправді, у нас набагато більше спільного власне із Венесуелою чи Коста-Рікою, аніж із Варшавою чи Парижем.

Вас, як і нас, вразить, що, виявляється, такі наші національні риси, що завжди були предметом нашої гордости і велемовности – духовність, замилування минулим, ритуальна релігійність, родинність, спонтанність – у нашому виконанні стають серйозними бар’єрами на шляху до розвитку. Вразить, що не всі ті національні і людські цінності і настанови, які ми звикли вважати нашими перевагами і здобутками, такими насправді є. Варто замислитись.

Чи не запізно? Український переклад книги спізнився у тому сенсі, що напередодні її виходу прийшла звістка про смерть видатного ученого Самуеля Гантінґтона.

Решта – не у наших руках, але у наших головах. З руками все у нас гаразд. З головами наразі проблеми. Як сказав один мудрий чоловік, годинник сам не відрегулюється. Над ним треба працювати.

Ірина Магдиш

На головну сторінку | Зміст | Архів часопису | Пишіть нам