Чи не запізно?
Звичайно, запізно. Катастрофічно запізно виходить український переклад
(неповний) збірки статей під редакцією і за авторства Самуеля Гантінґтона
(Samuel P. Huntington) і Лоренса Гаррісона (Lawrence E. Harrison) під
назвою «Культура має значення. Як цінності впливають на людський прогрес».
Якби ця книга з’явилася у перші роки Незалежности, якби її ретельно проштудіювали
кілька генерацій студентів вищих економічних, політичних, фінансових,
гуманітарних шкіл, якби ті колишні студенти зараз формували б кістяк політичної
і економічної еліт України, можливо, щось у нашій країні було б не так,
як є зараз.
Тоді, на початку 90-х ми чомусь прийняли на віру, що незалежність і ринок,
тобто капіталізм (навіть в українському виданні), автоматично дорівнює
модернізації і раціоналізації країни. Ми повірили, що Україна автоматично
повертається до свого гнізда і стає повноправною частиною Европи, від
якої її просто випадково відрізали роки нещасть – поділи, загарбання,
ворожі режими й ідеології. Ми увірували, що приватизація – це абсолютний
синонім добробуту для всіх і цього номінального чину з нас досить, аби
на цій території за рік-другий була Швейцарія, чи, для початку, Польща.
Однак, причини «затурканости» України виявилися значно глибшими і серйознішими,
аніж нам це видавалося у ті романтичні часи. Apropos, слово «затурканість»
віднедавна, з огляду на швидкий, рішучий і послідовний розвиток Туреччини,
як сильної держави, мало б радше бути компліментом, аніж негативною характеристикою.
Видатний французький історик Фернан Бродель (Fernand Braudel) запровадив
поняття «стійкого тривання», яким пояснював, що у кожному суспільстві
існують проблеми і звичаї, які значно стійкіші і триваліші, аніж змінні
устрої чи уряди. І найчастіше, ці проблеми і звичаї сидять у наших головах.
Приклади свідчать, що українські голови особливо консервативні і найновіші
і прогресивні ідеї проходять у них активну пастеризацію, перш, ніж опинитися
закатаними на довге і тривале зберігання у наших домашніх заготовках «на
зиму», «на потім».
Наша звичаєва культура і ментальність з усіх сил противляться розвитку.
На одному із телеканалів у новинах пройшов сюжет про те, що в одному із
східних міст України довгий час не було вуличного освітлення. Людей це
так дістало, що вони самі зібрали кошти і встановили ліхтарі. У світі,
який не опирається розвитку, цей випадок був би чудовим позитивним прикладом
для наслідування решту громад з такими ж проблемами. У світі, який не
опирається розвитку, влада була б тільки втішена, що люди самі вирішили
свої проблеми і зняли тягар з чиновників. У нас влада була обурена і заборонила
подібні дії. Певно, ліхтарі теж зняла і заборонила.
Найстрашнішим наслідком такої заборони будуть не синці і не украдені
у темряві гаманці, а майже невигойна рана у головах людей, які спромоглися
на створення маленького, але дієвого сегменту громадянського і ринкового
(!) суспільства, а инші люди (які у цьому випадку були чиновниками. Ліхтарі
могли розбити і мешканці сусідньої вулиці) разом з освітленням вимкнули
те, наразі слабке, але все ж світло у їхніх головах. Сидіть у темряві
і нарікайте на владу. Так у нас прийнято. Така у нас культура.
Звісно, українці живуть тепер ліпше, аніж колись, і, незважаючи на глибинну
кризу еліт, держава все-таки утримується у переліку демократичних і більш-менш
(все більше «менш») керованою. Однак, прірва, яка відділяє нас від розвинених
країн, залишається тривожно сталою величиною. Відповіді, чому є саме так,
варто пошукати у цій книзі.
Відповіді там є, хоча прикладами, на яких пояснюється різниця між країнами
розвиненими і тими, що опираються розвитку, служать країни Латинської
Америки, Африки і Сходу. Це на перший погляд ми – не вони. Насправді,
у нас набагато більше спільного власне із Венесуелою чи Коста-Рікою, аніж
із Варшавою чи Парижем.
Вас, як і нас, вразить, що, виявляється, такі наші національні риси,
що завжди були предметом нашої гордости і велемовности – духовність, замилування
минулим, ритуальна релігійність, родинність, спонтанність – у нашому виконанні
стають серйозними бар’єрами на шляху до розвитку. Вразить, що не всі ті
національні і людські цінності і настанови, які ми звикли вважати нашими
перевагами і здобутками, такими насправді є. Варто замислитись.
Чи не запізно? Український переклад книги спізнився у тому сенсі, що
напередодні її виходу прийшла звістка про смерть видатного ученого Самуеля
Гантінґтона.
Решта – не у наших руках, але у наших головах. З руками все у нас гаразд.
З головами наразі проблеми. Як сказав один мудрий чоловік, годинник сам
не відрегулюється. Над ним треба працювати.
Ірина Магдиш
|
