Юрій Андрухович
Дванадцятирічною дівчинкою моя бабця...
...Ірена Скочдополь побачила ерцгерцоґа Франца-Фердінанда у відкритому
автомобілі. Супроводжуваний кавалерійським ескортом та напружено-цікавими
поглядами незліченних мешканців Станиславова, що вишикувались обабіч
вулиці Романовського, чи то пак Romanowskigasse, спадкоємець австро-дунайського
трону з дружиною й кількома віце-спадкоємцями на задньому сидінні особистого,
скажімо, «лорен-дітріха» відбував у напрямку залізничного двірця, звідки
вечірнім експресом повинен був рушити на Чернівці. Зрештою, чому обов’язково
на Чернівці? Розглядаючи нині на дозвіллі облізлу мапу цісарсько-королівських
сполучень, приходиш до тверезого висновку, що шлях на Чернівці аж ніяк
не був оптимальним. Здогадуюсь: ерцгерцоґ з родиною поїхав іншим маршрутом
– попри нафтоносні урочища та сірководневі лікувальні джерела, минаючи
просяклі дощами і грибними запахами нетрі Чорного лісу, на Моршин, Стрий,
Гребенів, а далі стрімко на південь, аби, з настанням темряви занурившись
у предковічний і споночілий шум ґорґанів (Бескидів?), наступного ранку
виринути вже на теренах Альфельду, Великої Угорської рівнини, себто
корони, де вже чекали на нього Обуда, Буда і Пешт з прірвою винарень,
вогнистими наїдками та чуттєвою музикою. Життя тривало. Кінцевим пунктом
подорожі було Сараєво.
Але повернімося до дванадцятилітньої дівчинки, вихованки сестер василіянок,
дочки зрутенізованого судетського німця-напівчеха (були й такі), яка
вельми любила ходити до фотопластикуму, вишивати хрестиком і читати
посібник з астрономії в популярному викладі Каміля Фламмаріона. Її враження
від побаченого з вікна татової веранди ерцгерцоґа, чи, по-українськи
кажучи, архикнязя, звичайно вписувалися в декілька лаконічних штрихів.
Липневе надвечір’я, п’ята пополудні, недавній дощ прибив пилюку навколо
і відсвіжив рослини та каміння. Обидва хідники вздовж вулиці заповнені
громадянами міста, котрі вітають монарших осіб хустинково-прапорцевими
помахами. Блискуче напуцовані (достоту як у пожежників) шоломи кавалеристів,
такі ж лискучі, гладко вгодовані і майже дресировані коні. Млява (чому
млява?) рука Фердінанда звисає на дверцята, вона існує сама по собі,
окремо від тіла, час від часу скидаючись, аби махнути у відповідь. Пані
архикнягиня в «юґендштільному» віденському капелюсі з надмірностями,
з обличчям під вуалькою, проте з вгаданою всіма присутніми материнською
усмішкою. Дивна річ – бабця, що сама тоді була дитиною, не запам’ятала
нічого суттєвого про Фердінандових дітей. Іноді щось невпевнено розповідала
про матроське убранько на одному з них, але це, як мені здається, були
вже нашарування того ж фотопластикуму чи пізніші – кінематографа...
Решту домальовую сам. Головне в моєму проекті – легіт, надвечірній
вітерець, літання тихих ангелів, і він надає всьому якогось нетривкого,
ледь розтріпаного вигляду, все майорить і тріпоче – плюмажі на драгунах,
пера на жандармах, бунчуки, хвости і гриви, чуби на непокритих головах
християн і пейси на юдеях, вишивані рушники і навіть одна синьо-жовта
стрічка, а також безліч інших стрічок і, як уже було відзначено, прапорців
та хустинок. До розваги допущено всіх – і навіть пані Капітанова, відома
в місті божевільна гігієністка, що на кожному кроці, стало і привселюдно
прала свої незліченні лахи, і навіть старий Олійник, що сто років поспіль
ремонтував парасольки і пив пиво, і навіть гімназіальний професор Дутка,
що знав дев’ятнадцять мов, – усі вони присутні в цій надвечірній ідилії,
під невидимими крилами імперії. І жодного тобі анархіста, жодної спроби
замаху, самоофірного бомбометання, жодної стрілянини, жодного таємного
гуртка і нелеґального клану – світопорядок здається єдино можливим,
певним і непорушним, імперія вічною, а терорист Січинський уже від кількох
років мешкає десь в Америці – там, де й належиться жити всім на світі
терористам і збоченцям.
Тогочасні фотографи, здається, не лишили свідчень, які могли б спростувати
чи підтвердити картину, яку я зобразив. Епізод з візитом та подальшим
від’їздом Фердінанда так і залишається епізодом – без жодного повчального
змісту чи бодай анекдотичного ефекту. Залишається тільки настрій, мимобіжне
враження, impression, присмак – а це речі настільки суб’єктивні, що
годі вив’язати з них якесь вартісне світоглядне узагальнення. (...)
Станиславів коло Тисмениці…
...Третє місто Галичини після Львова і Кракова, розташоване в межиріччі
Золотої та Чорної Бистриць, тобто, як і Вавилон, – в Месопотамії. Середмістя
і прилеглі вулиці двоповерхової забудови (переважно), променади, казино
і крамниці з екзотичним товаром, кав’ярні з колумбійською кавою, цукерні
з цукатами і бісквітами. Церкви: греко-католицька (катедра), римо-католицька
(фара), вірменська, лютеранська, синагога з чотирма банями в мавританському
стилі. Фіґури святих Марії Матері Божої та Йоана Хрестителя, споруджені
на честь відступу росіян у 1742 р. Фіґура Христа Спасителя на згадку
про велику чуму 1730 р. Бронзовий пам’ятник цісареві Францу I. Міська
бібліотека понад 8 тис. томів лише історичних праць. Готелі: «Уніон»,
«Централь», «Європа», «Габсбурґ», «Імперіал». Одноповерхові вілли в
оточенні квітників. Найпопулярніша вулиця – Lindengasse, або ж Липова
– променує до міського парку імені цісаревої Єлисавети.
Я спираюся на голу конкретику. Це дані з короткого залізничного путівника
початку століття. Це дуже стислі, але й дуже виразні дані. Вони створюють
повноту образу.
Місто як місто. Десь на межі «міста» і «містечка». Герої Йозефа Рота
зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.
Нині воно вже майже не існує. Воно тримається на цьому «майже», все
ще демонструючи підозрілий нахил до витримки і стійкості. Тому ми ще
маємо ці тріщини в мурах, провалені дахи, дерева, пророслі зі сходових
кліток, уламки вітражів та мармурових плит під ногами.
Наша місцева апокаліпса почалася не так вже й давно – у вересні тридцять
дев’ятого, коли в полишені на поталу всім вітрам «панські» помешкання
вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні
з вісьмома пальцями, де горілку п’ють, наче воду, і навіть замість води,
де їдять сире м’ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах...
Найлегше було просто вселитися. Вдертися в ці сецесійні вілли, в люкси
добротних конструктивістських кам’яниць, в одноповерхові еклектичні
особняки. Найлегше було захопити меблі, порцеляну, горіхові ґардероби
включно зі шляфроками, шапокляками й пантофлями, грамофони і платівки,
годинники, незрозумілі, але шкідливі книги з бездоганними прокладками
цигаркового паперу, олійні картини та гіпсові статуетки ґалантерейного
походження – словом, усю цю культуру, весь цей міщанський предметний
мотлох, до якого прибульці звикли ставитися з легким пролетарським презирством,
зневажаючи форму як таку, – тільки от презирство чомусь виявляли у привласненні.
Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов’язується і з певними
зобов’язаннями щодо них. Що ці стіни, двері й мансарди вимагають сталого
та уважного плекання. Що невідомі рослини в садах і на ґанках потребують
догляду, що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї,
як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної.
Ця повна функціонально-буттєва невідповідність призвела до руйнації
не лише будинків. Місто вивозилося на схід цілими ешелонами. Додаю сюди
також фашистську окупацію, наслідком якої стало тотальне «очищення»
міста від одного з найважливіших етнічних складників – юдейського. Замість
тонких і артистичних, замріяно-глибоких меланхолійних послідовників
хасидизму по війні наїхало безліч нормальних радянізованих «євреїв»
– уже російськомовних, уже уніфікованих, уже таких, що стидалися й цуралися
самого свого «єврейства».
Додаю нарешті ще один факт, «найнепатріотичний». Фактор навколишнього
українського села, яке з кінця п’ятдесятих ринуло на тодішні околиці
– заселяти тісні бездушні новобудови й успішно люмпенізуватися в них,
зберігши все найгірше, що властиве селянській природі, і втративши все
найкраще. Ця найновіша хвиля завойовництва, здається, дещо зупинена
тільки тепер, коли життя в місті робиться надто дорогим і безнадійним.
З іншого боку, саме вони, ці сільські завойовники, спричинилися до виникнення
принципово інакшої мовної ситуації. Я навмисно не кажу тут, добре це
чи погано, хоч мав би казати, що добре. Але забагато мерців під ногами.
Бо якщо т а к повелися з житлами, то легко собі уявити, що виробляли
з храмами і цвинтарями. Фамільні гробниці та анонімні братські могили
виявились однаково придатними для «стирання граней». Дехто зі старих
ще пам’ятає, як у кінці сорокових з підземель фарного костелу виносили
забальзамованого графа Йосифа Потоцького в темно-вишневому жупані та
золотом шитій шапці-маґерці з пером. Мумію, як і величезну гору старого
церковного майна, було повантажено в автомобілі-«полуторки» і вивезено
в невідомому напрямі.
Те, що сталося з містом за останні п’ятдесят років, не можна порівняти
навіть із таким гучним катаклізмом, як «мармолядова пожежа» 1868 р.,
коли через недогляд замріяної господині, що варила на повільнім вогні
мармелад в одному з подвір’їв при початку вулиці Баторія, згоріло замалим
не ціле місто...
Нині воно також майже не існує. А все ж існує. (...)
