Фах як фах
Це дуже неспокійне число. Більшість його текстів написана, а частина
проговорена і записана, майже надривно, із метафорами, гаслами і слоганами.
До багатьох із них заголовки навіть не треба було довго вигадувати – вони
самі голосно «лізли» із кожного речення. Навіть те, що сказано із великим
почуттям гумору й іронії, має під собою важку, залізобетонну плиту великого
професійного досвіду, з якої стирчать шпичаки тривоги. Там, де за плечима
колись росли легкі крила, тепер – важкий досвід.
Чим більше патосу чи надриву у текстах, тим спокійнішим, мені видається,
повинен бути вступ. Зрештою, це не насильство над собою, і я насправді
не відчуваю ані «кінця» української журналістики, ані її «злету».
Фах як фах. Не менш, але і не більш відповідальний, ніж инші. Учитель
є посередником між дітьми і масивом знань, лікар – між людиною і її здоров’ям,
водій – між людиною і точкою А, чи B. Журналіст – посередник між нами
і владою. І що? Від того він страшніший чи небезпечніший? Чи святіший?
Не думаю. Не думаю, що більше, ніж лікар, водій чи учитель.
Але тільки у випадку, коли ми маємо вибір. Якщо ми самі маємо вільний
доступ до багатьох джерел інформації і маємо добру волю включати голову
при її сприйнятті. У цьому сенсі українська журналістика просунулася значно
уперед. І права Юлія Мостова, яка твердить, що наявність жовтої преси
свідчить про зрілість професії і ринку.
Якщо ж ми не маємо вибору, або не користаємося ним і покладаємося тільки
на те, що нам подадуть під тим чи иншим соусом – тоді, звісно, професія
журналіста є для нас однією із визначальних у нашому світогляді. Напевно,
це і впоюють усім студентам і студенткам прикро згадуваних у будь-яких
розмовах Журфаків. Не те, що вони повинні високим фаховим рівнем, почуттям
відповідальности чи просто наявністю сумління вибороти собі читача, а
заразом і гроші. Судячи із того, що є на виході журналістських факультетів,
там вчать тільки одного – як прилаштуватися там, де скажуть, у якому керунку
маніпулювати, і ще й платитимуть за це. Це зовсім не образа для молодих,
це їхня велика проблема, що вони покладені винятково на самоосвіту. А
вона не кожному вдається.
Матеріали для журналу готували на підставі семінарів, які Журнал Ї проводив
спільно із найліпшими українськими і польськими журналістами. Після тих
розмов залишилося чимало запитань і сумнівів. Скажімо, чи таке вже й стовідсотково
справедливе журналістське розслідування? Адже існує великий ризик, що
журналіст спокуситься позицією безкомпромісного викривача чи верховного
судді, і, не маючи на це жодних повноважень, знищить людину. Добре, якщо
насправді злочинця. А якщо ні? Адже публікація у ЗМІ – це часто уже вирок,
який роками тягне за собою чорний слід у житті людини, навіть, якщо факти
не підтвердилися. Це небезпека для мас-медійного фахівця, не кажучи уже
про молодих і бистрих на голосні скандали журналістів. А у ситуації засилля
замовних матеріалів у нашій вітчизняній пресі – це взагалі знаряддя кілера.
Сумніви викликала і думка одного із авторів про те, що «зростатиме якість
і професійність і медій, і журналістів при відповідному зростанні їхньої
ціни». Можливо, так воно і буде, але навіть у найпотужніших окулярах не
видно жодної тенденції, чи, бодай, потреби у такому розвитку подій. Існуючі
медіа цілком задовольняють самі себе і своїх власників, бо наразі виконують
(у переважній більшості своїй) функцію обслуговування політичних, вузько
особистісних проектів.
Запитань багато, і відповідати на них, мабуть, треба з огляду на світові
тенденції розвитку медій. Ми спізнюємося і відстаємо від розвинутого світу
щонайменше на п’ятдесят, а то й на усі сто років. У свій час ми так і
не спромоглися на створення всеукраїнської авторитетної газети з мільйонними
тиражами. А світ уже пішов далі, і такі газети, цілі медійні корпорації
переформатовуються на инші види поширення інформації, передусім, інтернет.
Можливо, нам варто узяти старт уже з такої позиції, а не наздоганяти потяг,
у який і так не встигнемо ускочити?
Звісно, це зовсім не означає, що від завтра закриваються усі газети,
газетки і бойові листки. Вони ще довго і успішно виконуватимуть свою роль
для масового читача України. Питання тільки у тому, якою вони бачать цю
роль. Чи у маніпуляції людським мисленням і отуплюванні народу, чи в інформуванні?
Не треба нам вкладати чужі думки у наші голови. Дайте нам відносно об’єктивну
інформацію, або багато інформації із різних джерел, а ми уже самі створимо
опінію. Свою, власну. Хибну чи ні – це вже инше питання.
Головне – вибір. Журналіст повинен мати можливість і право реалізації
і заробітку у той спосіб і у такому ЗМІ, який він вважає допустимим для
свого сумління і рівня кваліфікації. Той, хто відбирає інформацію, повинен
мати можливість і право обирати багато джерел інформації і робити свої
висновки.
І тоді відпаде необхідність у демонізації чи сакралізації журналістського
фаху.
Ірина Магдиш
|
