Безпека у басейні Чорного моря як дзеркало світових геополітичних змін
Поки ми готували до випуску це число журналу, присвячене проблематиці
безпеки у басейні Чорного моря, ситуація в регіоні змінювалася просто
шаленими темпами. У цьому сенсі ми отримали навіть певну сатисфакцію –
плануючи випуск цього числа ще рік тому, ми передбачили особливе значення
цього регіону як для України, так і для всього регіону.
Але що ж сталося? Невже не таке вже й потужне військове угрупування,
як Чорноморський флот Російської Федерації, та ще й у замкнутому басейні
Чорного моря, має такий великий вплив? Звичайно ж, ні.
Незаконна пролонгація його присутности у Криму, безкарне і демонстративне
ламання Конституції України при прийнятті такого рішення є тільки символами,
симптомами, які свідчать про те, що щось радикально змінилося у геополітичній
ситуації не лише в регіоні, але і у світі.
Що саме?
Пошлюся на думки українського політичного аналітика Євгена Жеребецького.
Передусім, із приходом нового президента США Барака Хусейна Обами було
переосмислено виклики та загрози, які США визнають визначальними.
Одним з головних викликів є, поза всяким сумнівом, неефективність всієї
фінансово-економічної системи світу. Фінансово-кредитна криза є тому свідченням.
Але це тільки вершина айсберга економічних потрясінь, які можуть нас очікувати.
Вичерпуються ресурси долара як світової валюти. Що безпосередньо загрожує
не тільки і не стільки США, як усьому світу. У світі накопичилась величезна
маса все більш девальвуючої доларової маси. Більша частина доларових запасів
є у розпорядженні Китаю. І, таким чином, Китай став, з одного боку, головним
«банкіром» США. А з иншого – він страшенно залежить від курсу долара.
Це своєрідне протягування-протистояння. Поборювання у співпраці.
Китай, з огляду на багато чинників, поступово, але впевнено стає головним
конкурентом США. Що може мати і має безпосередні геополітичні наслідки.
Регіоном великого світового протистояння, як про це давно писав Генрі
Кіссінжер, став Тихий океан.
Водночас США не бачать більше в Росії свого головного конкурента. Радше
норовливого союзника. Росія має такі ж складні відносини з Китаєм, як
і США. Ба більше – США зацікавлені у Росії як у своєму геополітичному
союзнику у конкуренції з Китаєм. Росія потрібна США в оновленому чи розширеному
НАТО – назвімо його НАТО+. Це свого роду не «дружба-з», а «дружба-проти».
Але у Росії є маса внутрішніх проблем. Це глибоко хворі суспільство,
популяція та економіка. Про це рекомендую кинути оком на цьому інтернетресурсі
(http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru). Тому США зацікавлені і у відносному
зміцненні Росії. Навіть коштом України чи инших країн колишнього СССР.
Ось і відповідь – чому РФ так вільно останнім часом почуває себе в Україні.
І не лише в Україні, але і у Киргизстані. Чому їй так легко вдається «зачищувати»
здобутки кольорових демократичних революцій у цих країнах. Причому, зверніть
увагу – якщо не під схвалення, то принаймні під «закривання очей» на це
як США, так і ЕС.
З иншого боку, все більш проблематичним стає Проект ЕС. Розширення ЕС
та остання фінансово-кредитна криза призвели не до консолідації Европи,
а до її розповзання. Послабився базовий для ЕС зв’язок Німеччини та Франції
(читай Андре Глюксмана) – це є свідченням не лише того, що результати
ІІ Світової війни подолано, а й того, що геополітична констеляція в Европі
повертається до свого звичного стану – Німеччина та Росія знову утворюють
союз. Кілька разів цей союз призводив до світових війн.
Таким чином, не маючи особливої надії в сенсі активної участи в новому
протистоянні з Китаєм на розманіжений ЕС, США de facto толерують зміцнення
російської присутности в басейні Чорного моря, як і в багатьох инших регіонах.
А тому підписані Харківські угоди, які дуже ускладнили внутрішню консолідацію
України і в перспективі можуть вести аж до розпаду України, були негласно
сприйняті передусім у США, а потім і в ЕС. Претекст – поліпшення стосунків
Росії з Україною.
Росія це розуміє як дозвіл на поступову інтеграцію України у свої проекти.
Принаймні частини України. А решта – тобто проблематична Західна Україна
– так чи инак може бути виштовхнута з цього російського інтеграційного
проекту. Дуже симптоматично, що деякі ідеологи нової влади в Україні заговорили
про те, що Галичина (як мінімум) не є Україною – Україною в їхньому розумінні
як російського проекту.
Звичайно ж, ініційований Росією можливий інтегративний чи навіть ліквідаційний
процес може розпочатися з Криму. Для того і створюється, ламаючи українське
право, на десятиліття наперед міцна законодавча база. Для того і закріплюється
російський форпост у Криму. Тому безвідносно, хто буде правити Україною,
він повинен бути готовим переосмислити те, що є Україною. Свого часу таке
переосмислення для Польщі здійснило середовище польського паризького журналу
«Kultura».
Звичайно, можливий і инший вихід з ситуації. Можливий опір. Але він
передбачає внутрішню консолідацію українського суспільства. А такої немає.
Він передбачає також все ж більшу прихильність до України міжнародного
співтовариства. На сьогодні, парадоксальним чином, головним союзником
українського незалежництва та соборности є Китай. Однак, чи є розуміння
цього у вищого керівництва країни – залишається великим запитанням.
Очевидно, що такими ж союзниками можуть стати сили, що прийдуть до керівництва
США після епохи Барака Обами. Зрештою, у США політична система настільки
збалансована, що вже сьогодні ці сили доволі впливові і за політичної
волі з ними можна розпочинати політичний діалог, який буде спрямований
у майбутнє.
Тарас Возняк
|
