Інтерв’ю з головою ісламського комітету Росії Гейдаром Джемалем

Борис Волхонський: Чи вважаєте Ви, що оголошення Бараком Обамою точної дати виведення військ з Іраку відображає спільне прагнення американської адміністрації понизити стратегічну присутність за межами США? Чи може таке прагнення реалізуватися, і якщо воно буде якоюсь мірою реалізоване, то який можливий сценарій розвитку подій Ви передбачаєте для Близького Сходу і Евразії в цілому?

Гейдар Джемаль: Перш за все, слід зазначити, що в Іраку кількість найманців на службі у приватних військових компаній перевищує чисельність власне американських військ. Цих найманців виведення штатних підрозділів Пентагону не стосується. Насправді йдеться про виведення американських солдатів з-під вірогідного у відповідь удару Ірану, що може привести практично до втрати всього угрупування США в Іраку. Це означає, що США, як і раніше, дотримуються курсу на силове скидання режиму Ісламської республіки Іран.

У близькочасовій перспективі пріоритетом для США стала війна в Афганістані, де:

·  опір оформлений як політичний суб’єкт з високим рівнем міжнародного впливу;

·  геополітичне розташування Афганістану робить його ключовим для безпеки п’яти найважливіших країн Старого світу: Росії, Китаю, Індії, Ірану, Пакистану.

США вже намагалися вести переговори з керівництвом талібів про надання їм можливости контролювати шість ключових провінцій країни в обмін на збереження в Афганістані восьми військових баз. Иншими словами, Афганістан потрібний Америці як елемент оточення та ізоляції Ірану на східному і північному напрямках з урахуванням того, що стратегією США у війні з Іраном стануть повітряно-космічні операції американських ВПС проти наземної інфраструктури.

Треба також відзначити, що вихід «офіційних» американців з Іраку автоматично веде до відновлення арабо-персидської конфронтації.

Б.В.: Чи слід чекати: а) хаотизації названих регіонів, посилення політичного впливу ісламізму і, як наслідок, нового підйому міжнародного тероризму, дестабілізації на ринку вуглеводнів, збільшення регіонального значення Туреччини, Ірану, Саудівської Аравії? Чи існує у США довгострокова стратегія в разі несприятливого розвитку подій на Близькому Сході?

Г.Д.: США опинилися у такій геополітичній ситуації, при якій збереження монополярности стає головною умовою їхнього існування як національної імперії. Шлях до утримання монополярности – єдиний: це велика війна міжнародного масштабу, або просто кажучи – Третя світова.

Відносно ісламського світу стратегією США є знищення так званих «неподатливих суверенітетів»: саддамівський Ірак, режим аятолли, режим талібів, військовий режим в Пакистані і, швидше за все, в найближчому майбутньому – режим Ердогана в Туреччині. Америка бачить великий Близький Схід як війну всіх проти всіх з анклавами своєї військово-політичної присутности при опорі на місцевих корумпованих лідерів типу Карзая, Талабані і Махмуда Аббаса. За цим баченням стоїть досвід, винесений із світових воєн: розорені війною території з великими людськими втратами і розгромленою адміністрацією добре сприймають демократію і надовго відмовляються від серйозних амбіцій, що виходять за рамки чистої економіки.

Помилка США в даному випадку полягає в нерозумінні суті політичного ісламу. Останній у будь-якому випадку ставить одним із своїх пріоритетних завдань ліквідацію бюрократичних апаратів націй-держав. Суб’єктність політичного ісламу формується в умовах перманентної громадянської війни, в ході якої на історичну авансцену виходять носії політичної волі нового типу: недержавні силові структури з міжнародними політичними зв’язками, в основі яких – озброєна община, що спирається на масову, а в перспективі і загальну, підтримку.

Таким чином, цілі США щодо розгрому «мусульманської цивілізації» і цілі політичного ісламу, який у жодному випадку не ототожнює себе з «мусульманською цивілізацією», на нинішньому відрізку історії парадоксально збігаються.

Б.В.: На Ваш погляд, як складатимуться і чи зміняться взаємини Европи і Росії після реалізації плану Барака Обами? Які нові точки зближення і зіткнення інтересів можуть утворитися в цьому випадку? Чи відчують Европа і Росія себе союзниками в протистоянні «глобальному Півдню» або ж суперниками в боротьбі за контроль над тими просторами, звідки пішла Америка?

Г.Д.: Довгострокова стратегія США полягає в ліквідації всіх крупних силових центрів, що можуть загрожувати монополярній системі pax Americana. Це Росія, Китай, Евросоюз, Індія, Іран. Головна проблема для Росії в тому, що вона виявляється основною перешкодою для розв’язання Третьої світової війни, а усунення її суверенітету інструментально необхідне для реалізації цілей США.

Незалежно від діючого режиму, його цілей на міжнародній арені і компетенції, сам факт єдиного політичного контролю над територією, яку сьогодні займає РФ, сприяє збереженню хисткого балансу в Старому світі. Політичний вакуум, наприклад, в Сибіру, негайно «висадить» ситуацію довкола Китаю, протиставивши йому як мінімум Індію і Японію. Таким чином, виникає тихоокеансько-південноазіатський фронт.

Сполучені Штати зараз активно працюють над проектом «Великого Узбекистану», в якому головними фігурантами є нинішній президент Іслам Карімов і сумнозвісний афгано-узбекський генерал Дустум. Це означає, що ліквідація російського суверенітету створює в даному регіоні центральноазіатський фронт, оскільки в нинішній ситуації стає фактично неминучим конфлікт між державами постсовєтської Азії і Афганістаном.

Далі, початок постросійської ери означає широкомасштабну війну між Іраном і проамериканськими арабськими режимами, що утворює вже передньоазіатський фронт. Нарешті, політичний вакуум в европейській Росії веде до краху стабільности на багатостраждальному европейському континенті, тим паче, що російська газова і нафтова труби, які ведуть в Европу, в разі політичного кінця Росії неминуче потрапляють під контроль американців.

Вже зараз Росія стоїть перед наступними викликами з боку США:

· ПРО в Румунії;

· американський план анексії Криму із заміною російської бази Чорноморського флоту на американську військово-морську базу;

· прихід США до Вірменії одночасно з видаленням російських військ з Вірменії і Карабаху і ліквідацією російського впливу на Південному Кавказі;

· зміна політичного режиму в Астані на праволіберальну проамериканську коаліцію;

· перетворення Януковича на «нового Вороніна» (і як завжди з «перевертнями», більш антиросійський курс, ніж був при Ющенку);

· масивна фінансова підтримка конгресом США страйкового руху і руху протесту в російських регіонах одночасно з припиненням доларових інвестицій до Росії на тлі кризової весни.

Б.В.: Як Ви передбачаєте можливий розвиток стосунків Росії і ЕС з Туреччиною, якщо Туреччина буде вимушена взяти на себе функції «регіонального поліцейського»? Яка може бути доля всієї східної політики ЕС: проекти східного партнерства, енергополітики?

Г.Д.: Росія повинна підтримати альянс Ірану і Туреччини, сприяючи тому, щоб Азербайджан не відчував себе таким, що опинився в стратегічній ізоляції. Вірмено-турецькі домовленості, що викликали у Баку зрозумілий негатив, мають бути компенсовані ефективними російськими жестами відносно Баку. «Квадрат сили», що в цілому намічається сьогодні, Іран – Туреччина – Сирія – Росія є однією з умов протистояння жорсткій американській грі на ізоляцію Москви.

Б.В.: Чи зможе Росія реалізувати свою «енергетичну наддержавність» щодо Европи, а Европа – відстояти свою енергетичну незалежність в ситуації згортання евразійського домінування Америки?

Г.Д.: В Европі існують дві головні сили, які протистоять одна одній: атлантисти (і як варіант «націонал-атлантисти») і европатріоти. І в тому, і в иншому таборі можна зустріти як правих, так і лівих. Установки на посилення ситуації мігрантів, курс на безпеку життя та инше – це лінія атлантистів, які панують в кругах евробюрократії, будучи сильним лобістським угрупуванням, що діє на користь збереження американської домінації в Европі. Природно, усередині цієї «п’ятої колони» є праві – і вкрай праві! (Ле Пен, наприклад), є і ліві (Демократична партія Італії).

Проте для Росії важливою є підтримка европатріотичного крила. Для всіх сил, які входять в це крило, спільною точкою є антиамериканізм. Саме ці сили є висхідними політичними зірками електорату, збираючи – до третини голосів – як «правих», так і «лівих» – в окремих регіонах Европи. Саме ці сили, орієнтовані на відродження Европи як незалежної традиційної цивілізації, повинні стати партнером і Росії, і політичного Ісламу, принаймні в тимчасових рамках нинішнього покоління.