|
|
|
Мілош В. КратохвілЕвропа у вальсі1905 рік Франц Йозеф І Паркові алеї були посипані кремнієвою крихтою. Вона хрустіла під ногами при кожному кроці. Це зовсім не дратувало; шорсткий ритмічний звук надавав ході якоїсь військової енергійності, ніби в ньому злилися кроки багатьох чоловіків, що марширують у ногу. Цісар ішов ні повільно, ні швидко. За роки темп його ходи вже так припасувався до довжини рекомендованої лікарем ранкової прогулянки, що він упродовж прописаної півгодини завжди тричі проходив внутрішнім кільцем парку. Зосереджено дивлячись поперед себе, він не зауважував ані зелених країв чітко окреслених газонів, ані темнішої завіси скупчених дерев, ані густої стіни ялин. Ранішня прогулянка була просто раз і назавжди визнаною необхідністю, а тому її дотримання стало справою особистої дисципліни. Під час прогулянки Франц Йозеф намагався не думати про папери, що чекали на письмовому столі; звичайно, він втрачав дорогоцінний робочий час, але якщо він уже підкорився тутешньому лікувальному режимові доктора Кеттерля, то роздумувати про це було зайвим. Врешті-решт, це необхідно заради Кеттерля, адже у випадку порушень довелося б цілісінький день витримувати повний докору погляд очей цього, по собачому вірного камердинера. У такі ранкові години парк був безлюдним. Для курортників було надто рано, а якщо хтось із мешканців Ішля чи чужинців був такий цікавий, що пробуджувався раненько, аби побачити австрійського цісаря, то зроблено було усе так, щоби такого глядача тактовно скерувати на бокові доріжки, звідки він міг побачити монарха, але не зустрітися йому на дорозі. З цією метою перед старим володарем і за ним йшло по парі поліцейських у цивільному, звичайно, на належній відстані, щоби він їх не бачив, бо було відомо, що Франц Йозеф не надто любив, коли його охороняють, і навіть наполягав, що у цьому нема потреби. За таку вишколену делікатність свити охоронців цісар, зі свого боку, відплачував тим, що під час прогулянки ніколи не оглядався, а якщо винятково ставалося так - а такі винятки за всі роки можна було полічити на пальцях - отже, ставалося так, що він виходив дещо раніше, ніж зазвичай, то зупинявся біля одного з найближчих кущів, вдаючи, що розглядає його, і це тривало доти, поки він непомітно не переконувався, що його охоронці приступили до служби. Спочатку прогулянка проходила - як і завжди - з ритмічністю роботи заведеної іграшки. Та раптом цісар відчув, як щось його гостро вкололо у край правої стопи, де подушечки переходять в основу пальців. Як тільки він послабив крок, біль припинився, але як тільки цісар знову натиснув на стопу, він повторився з тією ж колючістю. Не треба було вже робити наступний крок, щоби з'ясувати причину: один із дерев'яних цвяшків невідомо чому проник через підошву черевика всередину і почав своїм гострим кінцем колоти ногу. Зрозуміло, що вияснення причини нічого не давало, а що гірше - з неї можна було зробити єдиний висновок: цю проблему ніяк не вдасться ліквідувати швидко і спокійно. А що у всій цій події було найгірше, то це її несподіваність, майже підступна, від якої розум, звиклий до правил і порядку, ледь не впадав у паніку. Те, до чого людина не могла підготуватися, події, які неможливо спокійно впорядкувати й оцінити, Франц Йозеф ненавидів... Ой, але ж боляче! Цісар аж похитнувся і мусів опануватися, щоби не зупинитися. Так, ця несподіваність! І цілком природно в цю мить він згадав, що саме вона найбільше вивела його з рівноваги при звістці про синове самогубство, як і тоді (і сталося це власне тут, в Ішлі), коли він отримав повідомлення про убивство у Женеві імператриці. Обидві, дуже недостойні, прикрі смерті, які взагалі неможливо було передбачити. Просто - негабсбургські! Щоразу, коли він про це згадував, то відчував, як у ньому піднімався темний гнів. Рудольф - як якийсь кравець! Саме так він сказав, коли Елізабет прийшла про це повідомити. Через роки вона дорікала йому за ці слова, як, мовляв, він міг... вона ніколи йому цього не забуде. Навіть тепер Франц Йозеф знизував плечима: стільки вже було того, що вона йому "ніколи не забуде", одним більше чи одним менше - яка різниця. Вона не переставала бути просто баварською принцесою з ноткою успадкованого безвідповідального вільнодумства. А як же висока вимогливість місії габсбурзької династії? Не дано їй це зрозуміти. Зрештою, саме це власне й стало причиною її смерті. Її романтичний опір проти церемоніалу, це дитинне прагнення втечі у самотність. Зазвичай вона зовсім не дотримувалася придворного протоколу, який встановлював для коронованих осіб відповідний охоронний і представницький супровід. А вона ходила чужим містом у супроводі єдиної придворної дами - ось я, панове анархісти! Ніби самоти можна досягнути тільки втечею від людей! Її можна досягти завжди, навіть серед усієї придворної свити, навіть у численному колі родичів; ніхто не знав цього ліпше, ніж Франц Йозеф! І ніхто не умів, ліпше за нього. Але повна усамітненість ніколи не гарантована. Тому Франц Йозеф не міг дозволити собі кульгати. Зрозуміло, що єдиним виходом було би зняти черевик і той дерев'яний цвях або чимось забити, або зрізати, або ..., але усе це зробити неможливо, як неможливо покликати котрогось із тих поліцейських, що десь позаду ховаються за кущами, мовляв "Алярм! Тривога!" Неприпустимо! І тому цісар стиснув тонку паличку для прогулянок, що досі вільно похитувалася в руці, і почав непомітно більше опиратися на неї, ступаючи на ногу із цвяхом. Великого полегшення це не принесло. Та нічого іншого не залишалося: паличка, крок - ой! - паличка, крок, - головне, щоби обличчя залишалося незворушним. Біль не зменшується, але Франц Йозеф іде, іде випрямлений, розміреним ритмом, пісок шарудить під ногами при кожному кроці. Це не дратує - шорсткий супровід надає цій ході якоїсь військової енергійності, ніби у ній злилися кроки багатьох чоловіків, що марширують у ногу.
Міжліття Франц Йозеф І Його Імператорська й Апостольська Величність Франц Йозеф І, король угорський і чеський, маркграф моравський, ерцгерцог - герцог і т.д., і т.п., щодня встає (і влітку, і взимку) о четвертій ранку. На цю мить вже чекає особистий камерднер, який майже цілу ніч чатує між подвійними дверима, що ведуть із цісаревої спальні у коридор. Як тільки він зачує, що цісар прокинувся і встав, то одразу несе низьку гумову ванну, в яку наливає з уже приготованих глечиків ледь теплої води. На цьому його служба закінчується, і він врешті сам лягає у ліжко. Біля цісаря його заміняє инший камердинер, умивач і витирач; у той час Його Величність оголений сідає у ванну, дозволяє себе полити водою, намилити, сполоскати, осушити і загорнути у махрове простирадло. О п'ятій процедура закінчується, а цісар сідає за письмовий стіл, на якому вже чекають попередньо приготовані документи, що очікують на рішення цісаря, а також шкіряні течки з різних міністерств і з генерального штабу. А ще тут є акуратний стосик документів, зміст яких можна визначити як "різне", а також звернення прохачів, яким сьогодні підійшла черга на аудієнцію. Розклад дня, розрахований точно до хвилини, розгорнутий на похилій дошці пюпітру для аудієнцій, на яку цісар спирається, коли стоячи приймає відвідувачів. Поряд із традиційно повторюваними пунктами цієї канцелярської роботи, аудієнціями й нарадами з міністрами траплялася (хоч зрідка, але все ж достатньо, аби щоразу раз Франца Йозеф внутрішньо розізлився) інформація про обов'язкові виїзди чи виходи з приводу різних урочистих подій, як наприклад, відкриття виставок, зустрічі з іноземними делегаціями, запуск якогось нового надзвичайно важливого підприємства і т.д. і т.п. Але переважно дні точилися у стінах тільки двох кімнат - спальні й кабінету - чи то у віденському замку, чи в Шьонбрунні; там не турбував телефон і не заважали автомобілі. Після того, як цісар упродовж двох годин переглядав документи, читав, підписував, робив на марґінесах (на полях - пер.) примітки стосовно поправок або доповнень до того чи иншого місця, о сьомій годині йому приносили сніданок - каву з двома булочками. Такі булочки - Кайзерземмельн (кайзерівська булочка - пер.) - щоденно привозила придворна карета з кучером у лівреї та лакеєм від пекаря Романа Уля, що на Зінґерштрасе; крамнична була на відстані двадцять хвилин їзди; над нею виблискував золотий напис на чорному тлі "Ц. унд к. Гофліферант" (постачальник цісарського і королівського двору - пер.). О дванадцятій п'ятнадцять цісареві подавали "дежен?" (другий сніданок - пер.), що складається з зупи, волового м'яса та кухля пива. (Инколи замість м'яса подавали сосиску або малу порцію гуляшу). По обіді цісар працював до п'ятої години, читав документи, переглядав приватні і таємні листи, підписував, писав примітки "ад нотам" (для памяті - пер.), підкреслював і робив закладки. Тільки "дін?" (обід - пер.) подавалося на спеціально сервірованому столі, де до зупи і волового чи курячого м'яса додавалися закуска і десерт. А ще келих вина, при чому виключно з монастирської пивниці віденського Шоттенштіфта (назва монастиря - пер.). А тоді знову за письмовий стіл, знову за папери. Аж до пів на дев'яту. О пів на дев'яту цісар йшов спати. Так минали цісареві більшість днів у році. Незалежно від пори року. Незалежно від погоди в Европі. Незалежно ні від чого, і ні від кого.
1914 рік ... А процесія рухалася повз капуцинські гробниці Як і у червні минулого року, як п'ять чи п'ятдесят років тому - сонце почало повільно опускатися готичними фіалами головної вежі собору Святого Стефана, спочатку позолотило його дах, а потім почало поступово перетікати через край на північно-східну бік храму. Але до бруківки на цей раз не проникло, як і в червні минулого року, як п'ять чи п'ятдесят років тому. Тому що сьогодні, як і завжди на свято Божого Тіла, увесь простір навколо Святого Стефана був заповнений людьми, які стояли тут уже від самого світанку, а деякі навіть зночі, щоби зайняти собі місце, з якого бодай краєчком ока побачити, що буде відбуватися перед головним порталом храму. Там уже від п'ятої ранку поліцейські відгородили великий вільний квадрат площі, куди тепер на зміну їм підходила гвардія - піхота особистої замкової охорони цісаря у темно-зелених кітелях і шоломах з високими султанами із спливаючого чорного кінського волоса, тільки шнурки на грудях і еполети поблискували золотом; протилежну сторону квадрата займала гвардійці-кавалеристи в червоних, обшитих галунами кітелях і в білих шкіряних штанях, заправлених у високі лаковані чорні чоботи. Їхні коні також були чорними, тільки волосяні султани на шоломах світилися незайманою білизною. Обіруч замикали простір угорські гвардійці особистої охорони в червоно-золотих мундирах з гусарськими галунами, з леопардовою шкурою, перекинутою через ліве плече, з білим пером на хутряному ківері, усі на білих конях. Саме лише це видовище чого вартувало! Ці чітко окреслені смуги кольорів, при чому контрастних - чорне, червоне, біле - всюди були пронизані золотими нитками і щедро обплітати груди і плечі гвардійців, вуздечки коней і краї попон під сідлами! А коли повіяв вітер, затріпотіли, ніби під пестощами невидимої руки, султани з кінського волосу на шоломах, султани білі й червоні. Вікна навколишніх будинків заповнювалися глядачами дещо повільніше. Щасливі мешканці та їхні гості (гості за добре слово або за гроші) ще мали досить часу, бо справжнє видовище розпочиналося о пів на сьому, коли з'їдуться учасники придворної процесії. І ось розступилася гвардійська кіннота, щоби звільнити для під'їзду дороги, якими - спочатку поодинці, а чим далі, то частішими і густішими групами - з'їжджалися на своїх каретах і екіпажах представники високої шляхти, війська, найвищих державних установ, у парадних мундирах, що переливалися яскравими кольорами, бахромою, шнурами, блиском орденів, зірок, орденських стрічок, а також шабель і шпаг. Невелика кількість чорних циліндрів зовсім губилися у строкатій мішанині мундирів, де ківери гусарських офіцерів, чепурні хвости гусарських шоломів і золотисті каски драгунів щомиті розступалися, щоби звільнити місце якомусь генеральському капелюхові, що єхидно світився смарагдово-зеленим пір'ям. Саме так це все виглядало для глядачів із вікон, які прикладали до очей театральні біноклі, щоби наблизити собі лиця, особливо тих, що саме виходили з екіпажів із гербом на дверцях, називаючи імена, обмінюючись репліками та делікатно шепочучи конфіденційні таємниці... Ось приїхав у відкритій кареті віденський бургомістр, красень Луеґер, а це означає, що незабаром прибудуть... Так, так!!! З недалеких Прикопів загримів залп із гвинтівок, а військовий оркестр утнув кайзермарш. Запряжена вісьміркою ліпіціанських білих коней, які дрібно витанцьовували на бруківці, міцно стримувані довгим повіддям, що приборкувало їхній темперамент, наближалася засклена золота цісарська карета, на задньому червоному сидінні якої сидів сам Його Величність цісар Франц Йозеф І. На площі заблищали на сонці вийняті з піхов шаблі гвардійських офіцерів, військові підрозділи звели зброю для почесної варти, циліндри втопилися у вирі натовпу. Як тільки цісар вийшов з карети і пройшов килимовою доріжкою до темного гроту собору Святого Стефана, до порталу почали під'їжджати наступні придворні екіпажі; це приїхали ерцгерцоги -кожен, як годиться, запряженою четвіркою коней. Усі вони в генеральських мундирах з широкими орденськими стрічками навскіс через груди і з орденом Золотого Руна на ланцюгу навколо шиї. Після цього інтерес глядачів дещо спадає, оскільки колони дипломатичного корпусу, воєначальників, членів уряду і т.д., і т.д. здалеку вже не такі цікаві. А поки всередині собору Св.Стефана відбувається щось, що простим смертним вже настільки недоступне, що навіть не викликає їхньої цікавості, глядачі починають готуватися до довгого очікування; при цьому ніхто не залишає свого місця, але намагається провести там час якнайцікавіше. Хто взяв із собою дітей, вже має чим зайнятися: їх треба забавляти, насамперед показуючи парадні мундири військових, коней гвардійців, оркестр, а якщо ця програма вже вичерпана аж до дна дитячої терпеливості, оголошується сніданок, на який через таке раннє вставання часу не було. Це вже давно перевірена досвідом традиція, бо це найкращий спосіб допомогти дітям забути, що їх болять ноги, що нема де сісти і що нема на що дивитися. А хто не має клопотів з сім'єю, нав'язує швидкі контакти з оточуючими, бо недавно побачене видовище дало чимало тем для розмов. Та ось уже нарешті починається... З головного порталу храму починає витягуватися тоненька змійка сиріток із притулків. Вони йдуть парами, одягнені в темні костюмчики, міцно тримаючись за руки, йдуть і співають. Співають тоненькими невпевненими голосочками, прикипівши тривожними поглядами до фігури молодого священика, який іде попереду. Їхній шлях, що губиться десь у вузьких вуличках старого міста, позначений розсипаною зеленою травою, яка пом'якшує кроки на твердій бруківці. За сирітками потік процесії гусне і починає виблискувати білизною та золотом - це йдуть єпископи й настоятелі монастирів у гостроверхих митрах і з закрученими зверху посохами в руках, потім прелати й рядові священики віденських костелів і монастирів, а за ними бородаті сановники греко-католицької церкви в цибулеподібних коронах на головах. Але це все тільки перша сторожа, що йде перед істинним і найсвятішим ядром урочистої процесії. З тіні Святостефанського собору випливав, ніби піднімаючись до сонячного світла, парчевий балдахін, під покровом якого архиєпископ ніс палаючу вогненними променями дарохранительницю. З кожного боку руки архиєпископа підтримували молоді священики, щоб допомогти йому нести дорогоцінну ношу. А що ніби синюваті хмаринки диму мали полегшити вагу цього сяючого клейноду, фігури священиків під балдахіном оточували чисельні міністранти, які невтомно махали кадилами. На знак того, що цей найсвятіший символ Церкви перебуває під захистом династії і двору, їх супроводжували крокуючі шеренги гвардійців особистої охорони цісаря. І тільки тоді, на відповідній дистанції, зовсім сам, йшов цісар - у білому маршальському кітелі та червоних штанях із широкими золотими лампасами. Він йшов із непокритою головою, тримаючи капелюх із зеленим пір'ям у правій руці, лівою спираючись на руків'я шаблі. Він дивився прямо перед собою, зосереджений, недосяжний, один посеред вільного простору. Якщо в час приїзду люди голосно вітали його з тротуарів і вікон вигуками та квітами, то тепер ніхто з переповненого людського натовпу не наважувався порушити тишу, в якій лише ледь чутно перегукуються ніжні голосочки церковних дзвіночків. Лише на відстані кількох кроків за цісарем все знову починало переливатися яскравими кольорами і золотом мундирів військових, дипломатів і чиновників. За численною групою ерцгерцогів вийшла незліченна лава генералів, очільників орденів у червоних та білих мантіях із білими й червоними хрестами, міністри з золотими галунами, таємні і цісарські радники... Як і завжди, повільно, крок за кроком процесія просувалася у такт із чисельними військовими оркестрами, до ритму яких час від часу вриваються залпи з гвинтівок на Валах, рухалася Каринтським проспектом, Новим ринком до костелу капуцинів, біля входу до якого зведено вівтар для першої зупинки, де священик прочитає відповідний уривок із Євангелії та благословить благородних прочан. Усього на глибині кількох метрів під бруківкою, де зупиняється процесія з цісарем, в олов'яних і бронзових трунах і саркофагах лежать предки Франца Йозефа, а наприкінці ланцюга погребальних ніш чекає остання, яку наказав підготувати й оздобити для себе вже він сам. Ніша викладена білими кахлями, чим радше нагадує крамницю різника, але замість відповідного товару тут поміщені труни єдиного сина цісаря - престолонаслідника Рудольфа й імператриці Елізабет, яких вклали сюди самогубство і вбивство... І так, як щороку, як завжди, у відповідний момент процесія знову рушає з місця, щоби вдруге зупинитися перед вівтарем біля Лобковицького палацу, де читається наступний уривок із Євангелії, потім третя зупинка перед костелом Святого Михаїла й остання біля підніжжя чумного стовпа на Валах... ...Так, як і щороку, як завжди...
... Родинні суперечки Коли ставалася якась надзвичайна подія, оточення цісаря завжди з осторогою спостерігало, якою буде перша реакція монарха. Йшлося переважно лише про одну фразу, яку Франц Йозеф вимовляв без підготовки, зненацька, чисто імпульсивно. Тому що насправді це була директива, яку позицію повинен зайняти двір щодо цього питання. Саме так ретельно були зафіксовані й блискавично поширені перші слова цісаря, які він промовив одразу після звістки про самогубство сина та про смерть імператриці Елізабет. Як тільки до Ішля дійшла телеграма про атентат у Сараєві, інтерес, із яким очікували перших слів цісаря, був набагато більшим, ніж звичайна цікавість. Адже загальновідомою була неприязнь, з якою ставився цісар до планів реформ Франца Фердинанда, а також не була таємницею його незгода з нерівним шлюбом наслідника. Водночас боялися впливової, хоч нечисельної кліки навколо "уряду в Бельведері", і близьких стосунків між Вільгельмом ІІ і покійним. Тому з величезною нетерпеливістю було сприйняте висловлювання цісаря: "Всемогутнього не можна провокувати безкарно. Порядок, який я, на жаль, не мав достатньо сили підтримувати, сьогодні відновлений волею Всевишнього". Ніхто не міг бажати собі більш ясної директиви! Навіть князь Монтенуово не міг бажати нічого кращого. Нарешті він дочекався! Його гостренька борідка войовничо настовбурчилася, очі звузилися, ніби чітко розгледіли найближче майбутнє, коли він зможе нарешті, нарешті, поквитатися з померлим! Уже минуло кілька років відтоді, коли Франц Фердинанд його смертельно образив, але навіть час не зміг загоїти цю зловмисно завдану рану. Саме так - зловмисно, тому що князь тоді не вчинив нічого иншого, крім того, що входило до його обов'язків як головного гофмейстра, який, насамперед, має дбати про законність усього, що діється при дворі. Сталося так, що на одному придворному балу він не дозволив, дружині наслідника, яка не належала до жодного панівного роду, посісти місце серед инших принцес. Тоді Франц Фердинанд із дружиною демонстративно покинули залу. А коли наступного дня Монтенуово в Бельведері попросив аудієнцію, щоби пояснити й довести правоту свого втручання, наслідник не тільки не прийняв його, але й переказав йому (при чому переказав через третю особу!), щоб він не забував, що походить з роду Нейппергів!!! І хоч вістря цього жала мало вже понад сто років, воно не перестало бути менш гострим: батько Альфреда, князя де Монтенуово, був нешлюбним сином графа Нейпперга і Марії-Луїзи, вдови імператора Наполеона, що дійсно не було взірцевим прикладом законного походження. Тому, коли князь був викликаний до Шьонбрунна, щоб відповідно до своєї посади головного гофмейстера подати на схвалення проект похоронної церемонії Франца Фердинанда і "тої Хотек" (так він із задоволенням називав її навіть тоді, коли цісар відразу після весілля надав їй титул герцогині Гогенберґ) - коли піднімався синіми сходами, а потім проходив через гвардійську та більярдну кімнати до зали для аудієнцій, він був абсолютно переконаний, що його план жалобних обрядів буде не тільки схвалений, але і принесе йому похвалу. Дійсно, між ним і цісарем була продемонстрована повна згода поглядів на всі відповідні питання, тому це була абсолютна формальність, коли Монтенуово на початку заявив, що у всьому він суворо дотримувався традицій еспанського придворного церемоніалу і що при прийнятті рішень особисті мотиви не відігравали жодної ролі. Він, Монтенуово, завжди цінував прекрасні якості покійного, якого вважав... Легкий порух цісаревої руки зупинив цю надмірну тираду. Франц Йозеф знав про свого гофмейстера все, а Монтенуово знав, що цісар це знає. Тому й доручив йому таке завдання...
Цісар кивав головою. Так, відповідно до придворного церемоніалу... Тільки...
Монтенуово навіть оком не моргнув і з абсолютною незворушністю витягнув зі шкіряної папки наступний аркуш. Франц Йозеф мало не виказав свого здивування, але вчасно опанував себе - як ця людина може ненавидіти! Монтенуово наперед передбачив таке ускладнення, тому почав наступ з иншої позиції:
Цісар нічим не заохочував промовця продовжувати свій виклад; він надто добре знав, що Монтенуово, витримавши належну паузу, сам озвучить заготовлену ним пропозицію.
Звичайно, що цей пречудовий гофмейстер усе передбачив наперед, але...
Щодо правильності такої точки зору на цю справу ніхто сумнівів не мав. Не мав сумнівів і Його Величність. То ж цісар подякував князеві за всі його гідні подиву і похвали зусилля, які він доклав до цієї сумної й одночасно складної справи, і рушив до свого письмового столу, де на нього вже чекав охайний стосик офіційних документів, які він повинен прочитати й підписати. Він глянув на годинник - затримався на сорок хвилин! І знову йому завдав клопоту Франц Фердинанд.
Европа в окопах Франц Йозеф І Як щодня, так і сьогодні вранці із Шьонбрунна виїхала придворна карета з кучером у лівреї та лакеєм, щоби привезти з Зінґерштрасе дві свіжі булочки від постачальника к. і к. двору пекаря Романа Уля. Після повернення лакей відніс акуратно загорнуті в серветку булочки на кухню, де їх виклали на срібну тацю, а на иншу тацю кухар "для закусок" виставив у горнятку з мейсенської порцеляни каву з молоком, прикрив її скрученою у вигляді дзвоника серветкою, щоби напій зберігав тепло. Але цього разу ритуал урвався, бо в цю мить до кухні увійшов камердинер і повідомив, що Його Величність поки що не хоче снідати. Свої слова він мусів повторити двічі, поки персонал палацової кухні це усвідомив, адже новина була настільки неочікуваною й незрозумілою, що її можна було б порівняти з повідомленням про повну перемогу австрійських військ. Така зміна у денному розпорядку цісаря не була лише незначним відхиленням у розкладі, вона була серйозним сигналом чогось надзвичайно і загрозливого. Це правда, що особистий камердинер цісаря Кеттерле утаємничено повідомив увесь персонал Шьонбрунна, що на осінь до Його Величності повернувся бронхіт, на який він уже раніше страждав. Але нікому навіть на думку не спало, що все може зайти так далеко, що буде порушений шьонбруннський розпорядок харчування! Це загальне занепокоєння зовсім не змінив факт, що о дванадцятій п'ятнадцять було наказано подати цісареві традиційний другий сніданок - "дежен?", правда, на цей раз без кухля пива! Та на загал виглядало, що цісареві дні проходять нормально, з часом відновився розклад харчування, але - ненадовго. Свого робочого розпорядку цісар дотримувався без змін, режиму дня також. Тільки особистий лікар цісаря Керцель відвідував його частіше. А ще незвичним було те, що цісар постійно перебуває в Шьонбрунні, очевидно, задля чистішого повітря і взагалі здоровішого середовища. А потім, 11 листопада 1916 року, з'явилося офіційне повідомлення, що "здоров'я Його Величності було підірване катаральними симптомами, але через це в розпорядку дня цісаря нічого не змінюється". Відтоді усім в Шьонбрунні здавалося, що вони повинні ходити навшпиньки і розмовляти тільки пошепки. Та, власне, й нема про що говорити: при таких змінах, що похитнули розпорядок, якого дотримувалися упродовж стількох десятиліть, стало ясно, що надходить кінець. Кінець Шьонбрунна, імперії, світу. Камердинери, лакеї, гвардійці, прислуга, кухарі, покоївки - усі при зустрічі лишень обмінювалися поглядами й скрушно кивали головами. Вони розумілися між собою без слів, вони уже знали
Так, цісар надалі чітко дотримувався свого робочого розпорядку, вставав удосвіта, читав й підписував папери, приймав звіти голови кабінету міністрів д-ра Кьорбера, вислуховував повідомлення з фронтів від начальника військової канцелярії цісаря генерал барон Больфрас, на закінчення завжди кивав головою, одночасно схвалюючи і даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена; правда, високоповажні доповідачі чим далі, то все частіше мали враження, що хоч старий володар їх вислухав, але не чув, Що поки вони говорили, він прислуховувався до зовсім инших голосів, зрозумілих тільки йому одному. Не змовляючись, вони обидва майже одночасно відважилися на спробу перевірки: вклали у свої доповіді деякі тривожні повідомлення, які би в иншому випадку просто приховали. І результат? Цісар слухав, кінчики його старечих пальців бігають по підставці на письмовому столі, тоді цісар киває головою, аудієнцію закінчено...
18 листопада у хворого - так, тепер уже всі відкрито говорили про хворого - почалися різкі напади кашлю, з усього денного меню незмінними залишаються тільки чарка токайського і шампанське. Через два дні особистий лікар констатував досить високу температуру. Недивлячись на його заборону, Франц Йозеф вставав, сідав за письмовий стіл і намагався читати папери. Д-р Керцель терміново викликав до Шьонбрунна для консультації професора університету д-ра Ортнера; діагноз - запальний процес у лівій легені. Це, звичайно, вимагало спокою і постільного режиму. Цісар знизав плечима і наказав Кеттерлю розбудити його вранці, як завжди, о пів на п'яту. Так він працював ще наступного дня... І ще одного... 21 листопада. Як і завжди, тепер у нього на письмовому столі лежало п'ять папок із п'яти міністерств, він гортав документи, підписував, инколи мусів почекати хвилинку, поки танцюючі перед очима букви заспокояться. О десятій прийшли обидва лікарі - знову той самий огляд, ті ж поради і попередження - цісар кивав головою, дякував, лікарі все ще не йшли, нарешті професор наважився: ознаки запалення з'явилися явилися і у другій легені. Тому необхідно негайно розпочати інтенсивне лікування, тіло нічим не втомлювати, навіть... навіть вставанням з ліжка. Добре, добре, цісар так і зробить, тільки закінчить нинішні справи. А не можна цього відкласти? Відкласти - це як? Питання здалося Францові Йозефу незрозумілим. Окрім звичайних доповідей, він призначив ще й деякі аудієнції; але дві з них родинні, а отже короткі. Лікарям нічого не залишалося, як вийти до сусідньої кімнати, де в них тепер був свій постійний головний штаб. О десятій годині прийшли зі своїми доповідями верховний гофмейстер граф Монтенуово, директор канцелярії Шісль та генерал Больфрас. Барон Больфрас навіть підвищив голос, повідомляючи, що союзницькі німецько-австрійські війська під командуванням генералів Фалькенгайна і фон Арце здобули найважливіше місто західної Валахії Крайову. Чи усвідомив цісар це надзвичайно втішне повідомлення? Будемо сподіватися, хоч він на це нічого і не сказав. Зрештою, коли він останнім часом сказав щось, крім "дякую"? Франц Йозеф подякував, і панове пішли геть. Старий чоловік за письмовим столом поклав голову в долоні. Нарешті він був сам і чув тільки шум у вухах. Треба би і справді лягти..., але ні, він цього боявся. Він не міг сказати цього лікарям, не міг нікому з довіритися, що бояявся лягти, тому що вже... міг не встати. Тому тримався з усієї решти сил за свою роботу, яку виконував понад шістдесят років... Її інерція тримала його над прірвою, над тою чорною прірвою, в яку без неї він би безнадійно зірвався. То ж він знову наказав собі забрати руки від очей - чи він читав уже цю сторінку? Вона не підписана. Але вже несила зором приручити розпливчасті рядки тексту - принаймні підпише, не читаючи... Він гортав... Підписував... Сторінку за сторінкою... Хто це знову прийшов?
Донька жахнулася батькового вигляду, їй хотілося підбігти до нього, допомогти піднятися з крісла (він, мабуть, мов та пір'їнка) й відвести до ліжка. Та вона знала, що цього робити не можна, не сміє. Тому вона слухняно сиділа, їй навіть вдавалося усміхатися та з удаваною радістю повідомити новину, з якою прийшла: папський нунціат у Відні уповноважений Святим Отцем передати цісареві телеграму з папським благословенням. In articulo mortis - перше, що спало на думку Францу Йозефу і що, звичайно, він залишить при собі. Варто було б це сказати... але ж він такий страшенно втомлений. Аудієнції просили ще Карл і Зіта, і Марія Валерія зраділа з цього приводу. Та батько глянув на неї таким дивним поглядом, що усміх застиг на її устах. Щоб не залишилося сумніву щодо ставлення Франца Йозефа до візиту наслідника та його дружини, він сухо додав: "Наскільки мені відомо, він був у від'їзді. Його викликали з фронту. Телеграмою. А тепер прошу мені вибачити, я повинен ще стільки зробити". Марії Валерії нічого не залишалося, як поцілувати батька в руку й піти. І знову старий чоловік гортав аркуш за аркушем, підписував, а згодом все ж вислухав наслідника, який прийшов зі своєю дружиною побажати йому швидкого одужання. Лікарі мали би схвалити такі короткі аудієнції, але залишається стільки потаємних думок і несказаних слів, і їх не можна висловити, бо вони викликали би небажані асоціації... ...А потім був обід, на цей раз бульйон із чотирьох курей, але цісар не мав апетиту... ...А потім... "Панове, залиште мене, мені треба працювати." Як пояснити цим фельдшерам, що робота набагато корисніша, ніж усі їхні медикаменти... ... І поки я можу працювати... ... Поки можу... Тільки коли через виснаженість він на мить втратив свідомість, обидва лікарі разом з Кеттерле перенесли цісаря до ліжка. Він відчував, що його кудись несуть, а потім кладуть у піддатливу м'якість, на якій його тіло відчуло незмірне полегшення. Очевидно, це вже вечір, час, коли він лягає спати, отже, все в порядку, усе, як і щодня ... Але він згадав, що... Кеттерле швидше не почув, а прочитав своє ім'я на губах хворого. Що Його Величність бажає? Цісар не завершив роботу, дещо залишилося, то ж хай Кеттерле збудить його завтра на годину раніше, о пів на четверту. Це щось особливе, такого відчуття він ще не мав. Так приємно: людина лежить, розслаблена, на межі свідомості і сну, можливо, він справді спить, і все йому тільки сниться; той безперервний гул у вухах перекривав все глухим туманом, за яким щось діється, инколи чув кроки, хтось щось говорив, але йому до всього було байдуже, це стосується того світу, з якого він, Франц Йозеф, просто вислизнув, а тепер лежить тут безсилий, даючи можливість голові, тілу і кожній кінцівці окремо лежати всією власною тяжкістю на м'якій постелі. І тільки натяк на ще не зроблений рух викликає в суглобах якесь передчуття болю, але при цьому ці відчуття, як це не дивно, приємні, приємні особливим чином, разом з усвідомленням повного відпочинку та спокою вони у своїй сукупності викликають уяву про щось, що тяжко описати, але до чого, напевно, підійшло би слово, яке він часто чув від инших: слово "щастя", відчуття щастя. За ціле життя він, власне, так і не знав добре, що стоїть за цим словом. Так, колись була Елізабет, і колись він був молодий... Але від самого початку було в цьому щось тривожне. Вона була красива, приваблива, зичлива (принаймні на початках)... Але саме його, Франца Йозефа, вона ніколи не розуміла. Вона була инша, зовсім инша! Инакше думала, инакше відчувала, їхні погляди не збігалися, ніби кожен із них говорив иншою мовою. Тому Франц Йозеф вважав, що краще мовчати. Не тому, що так зручніше, а тому, що в нього було дуже багато важливих справ, з роками роботи додавалося все більше, завдання були дуже відповідальні, вимагали повної віддачі від людини, тим паче, коли ця людина - цісар. Цього Елізабет ніколи не розуміла, вона просто цим не цікавилася. І Рудольф також не розумів. Син був цілковитою копією матері, тільки в чоловічій подобі. Вони не були Габсбурґами! У цьому вся суть. А тепер прийшла черга Фердинанда; цей має більше від Габсбурґів, але надто обмежений. Хоч дурість - не найбільше зло, зло - це коли дурень вважає себе розумним. Насправді все дуже просто: зрозуміти свій обов'язок, усвідомити свою відповідальність і своє покликання. А тоді просто їх виконувати. Решта у порівнянні з цим просто мізерна: радість, щастя... Людські слабкості! Цього вистарчає для недовговічного існування ефемерної душі. Живуть для себе, тобто живуть для однієї миті. Він же жив для покликання, яке з незапам'ятних часів передавалося Габсбурґам, і яке визначив для них Цар над царями. І коли тепер він постане перед своїм Господом і повелителем, то складе звіт ясним і твердим голосом, а силу для цього додасть йому чисте сумління... Лікарі й камердинер схопилися з місць і швидко підійшли до ліжка хворого. Цісар різко і хрипло розкашлявся, аж йому здригалися груди. Чоло горіло від гарячки. Д-р Керцель намагався влити до цісаревих уст ложечку заспокійливого бальзамічного сиропу. Франц Йозеф відчував, ніби всередині нього почали бити молоти, які розбивали усе: легені, кістки, серце. Кінець! Це вже кінець... Молоти поступово затихли. І з місць, куди вони вдаряли, почав відступати біль. Кінець. Це слово висіло у повітрі, воно піднімалося з труни Елізабет, з труни сина, з похоронної процесії Франца Фердинанда і тієї його Хотек, яка відпливала нічним кортежем з Відня, наче підземна ріка, що губиться десь у темних глибинах, а потім... потім війна ... моїм народам... коли він повернеться, у них вже не буде... все розпадається, тільки поверхня ще якось тримається купи... поверхня... ... і мундири змінили, не повинні були, не треба... польова сірість, сіра як земля, а земля відкриває могилу... тьма... тьма... "Чому не принесуть світла? Хотілося б... ще раз хочеться побачити... свого гвардійця: білий султан з кінського волоса на шоломі, золото на червоному мундирі сяє... сяє... ... світло... Увечері, о десятій годині двадцять хвилин професор Ортнер констатував смерть цісаря. Міністр Шпіцмюллер покликав подружжя Шьонбеків, щоб ті прийшли подивитися на похоронну процесію цісаря з його помешкання. Помешкання міністра на Аспернпляц мало дуже вигідне розташування: він займав цілий поверх над каварнею "Атлясгоф" і під його вікнами процесія повинна була повертати зі Штубенрінґу на набережну Франца Йозефа. Державний радник Шьонбек прийняв запрошення з радістю, і не тільки з практичних міркувань. Він знався з д-ром Шпіцмюллером ще з тих часів, коли Шпіцмюллер був генеральним директором австрійського "Кредитанштальту". Уже тоді це було корисне знайомство, не кажучи про пізніші часи, коли Шпіцмюллер був призначений до Кабінету міністрів Штюркга міністром торгівлі. Але попри все, цей чоловік приваблював Шьонбека не тільки тому, що він був джерелом багатої інформації, часто недоступної для инших, але й через іронію, инколи навіть цинізм, з яким Шпіцмюллер дивився на довколишній світ. Для Шьонбека було очевидним: цьому сприяв, без сумніву, постійний контакт із грошима, який знечулював цього, взагалі-то чудового економіста своєю буденною обмеженістю та позбавляв його здатності бачити і сприймати високі ідеали, які, врешті-решт, керують людською історією. А оскільки Шьонбек був переконаний у своїй вірності такому вищому сприйняттю життя та його цінностей, то він дозволяв собі розкіш без вагань заглядати через край сарказму Шпіцмюллера, у прірву його песимістичних передбачень. Робив він це навіть з приємним підсвідомим холодком, який, очевидно, відчуває справедливий священик, коли порівнює власні засади з тим, що говорить на сповіді розкаяний грішник. Зі Шпіцмюллером Шьонбекові було легше, бо пан міністр не потребував розгрішення, на що (при всій своїй внутрішній впевненості) Шьонбек би ніколи не наважився через значно складнішу психологічну природу свого колеги. Картина перед вікнами помешкання Шпіцмюллера наразі не мінялася. Проїжджа частина Окружного проспекту й набережної, які тут сходилися, були порожні, тільки тротуари чорніли від глядачів, що юрмилися за суцільною завісою солдатів віденського гарнізону. Постійно рухалося тільки полум'я поховальних світильників, встановлених на канделябрах і на спеціальних пірамідальних обелісках. Але і їхнє коливання було помірним, бо цей листопадовий день вгамував навіть звичний віденський вітер. Державний радник, що примостився у кріслі біля одного вікна з господарем дому, був розчарований нинішнім таємничим мовчанням Шпіцмюллера, яке важко було пояснити церемоніальним виразом похоронного настрою; це зовсім не відповідало характерові цього чоловіка. Чи може це наслідок нещодавно перенесеної хвороби, досить важного бронхіту, який (як зауважив господар) звільнив його від особистої участі в цьому виснажливому спектаклі? Тиша з обох чоловічих крісел поширювалася й на глядачів біля сусіднього вікна, де її не наважувалася порушити ані пані Шьонбек, ані їхній син Фреді у випрасуваній формі добровольця-однорічника. Вони вважали, що таке урочисте мовчання повністю відповідає серйозності дня. Однак, мовчанку все ж порушив господар дому: "От дивлюся я на "Уранію", - він злегка рукою показав на силует будівлі, яка підносилася напроти перехрестя Окружного проспекту і набережної; її куполоподібна обсерваторська вежа виділялася на буденному тлі будинків з орендованими помешканнями і такого ж нудного фасаду воєнного міністерства. "Сьогодні вона також чекає на тих, хто пройде повз неї. Уранія... То була мудра дівчина; татусь - великий Зевс, матуся - Мнемозина, богиня пам'яті. Зовсім непоганий початок життя! Та на Олімпі вона отримала відомство астрономії. Від батька вона успадкувала традицію влади, від матері - здатність не забути те, що засіло у голові, а на своїй новій посаді вона навчилася дивитися на землю у взаємозв'язку із всесвітом. Можна позаздрити такій комбінації! От якби з нею сьогодні поговорити! Шьонбеки узгоджено закивали головамина знак розуміння. Та от вже на Штубенрінґу темним потоком з'явився початок процесії. Шпіцмюллер відчинив вікна, усі встали з крісел. Процесія все більше наближалася, і скоро можна було розрізнити її внутрішню структуру. Господар при потребі давав відповідні пояснення. "Ті перші два, що несуть палаючі ліхтарі, це придворні шталмейстери, далі за ескадроном кавалерії той одинокий чоловік у чорному на чорному коні - це так званий "придворний вершник"; не буду зараз затримувати вашу увагу поясненням, що він символізує... А тепер наближається екіпаж, запряжений парою коней, це придворні камердинери, а за ними на двох візках флігель-ад'ютанти... А в тому екіпажі з шестіркою коней їдуть генерал-ад'ютанти..." Потім він перелічив капітана особистої охорони, гофмаршала угорського двору, першого гофмаршала австрійського двору, верховного гофмаршала та инших сановників, і пані Шьонбек почала виявляти виразну нетерпеливість. Вона була розчарована, адже попри високі посади, всі ці знатні особи, зрештою, були лише слугами цісаря; пані Шьонбек все ж сподівалася, що кортеж будуть відкривати найблагородніші гості й делегації. Шпіцмюллер усміхнувся: "Так само, милостива пані, було у древньому Єгипті, коли хоронили фараона. Поперед покійного у гробницю йшов цілий натовп його слуг і ремісників, щоб бути в його розпорядженні в загробному житті. Але єгиптяни були чудовими економістами, і щоб не втрачати корисних робітників, виставляли у гробниці фараона глиняні фігурки замість живих рабів, але це нічого не міняє, принцип той же, і, зрештою, не тільки принцип. У той час під вікнами проходив загін замкової особистої охорони, загін кінних гвардійців, цього разу спішених, і загін цісарських драбантів. Бруківка під їхніми ногами і жвавими ударами черевиків зовсім не дзвеніла; жалобний парадний крок був довший, повільніший і швидше глухо шелестів на камені. Аж тут пані Шьонбек аж перехилилася через вікно... Наближався катафалк із труною. Її тягли вісім вороних коней, чорних як вугілля. Йшли вони легко, ніби танцюючи, на нервових ногах, стримувані вуздечками шталмейстерів, що сиділи в сідлах на підсідельних конях. Над чолом кожної тварини підносився султан із чорного пір'я, і коли коні при кожному кроці махали головами, то виглядало, ніби вони кивають, підтверджуючи важливість обряду, в якому беруть таку важливу участь. "Але ж він червоний!" - вигукнула від здивування пані Шьонбек. "Так, згідно з еспанським придворним церемоніалом..." - заспокоїв її міністр. Катафалк дійсно сяяв червоним і золотим кольором лакованих стовпчиків, коліс, балдахіну і покривала на труні. І саме в цю мить (пані Шьонбек вважала це особливим знаком з небес, хоча і раніше так бувало) сонце проникло через хмари, і у йог промінні запалахкотіли пурпур оксамиту й позолота бахроми, бордюр і шнурування на мундирах гвардійців і представників різних військ, які почесною вартою крокували обабіч похоронної колісниці: четверо особистих лакеїв померлого Його Величності з палаючими восковими факелами, четверо пажів, гвардійці з парадної варти зі срібними топірцями алебард над головами, замкові гвардійці в довгих, білих, спадаючих плащах, під якими при кожному кроці проблискував пурпур мундирів з золотими галунами, угорська гвардійська особиста охорона з леопардовими шкурами, перекинутими через одне плече, та з пір'ям райських птахів на хутряних шапках... Зовсім випадково саме у цю мить радник Шьонбек подивився на господаря дому - Шпіцмюллер стояв наче вкопаний, жоден мускул на його обличчі не здригнувся, він весь ніби втілився у погляд, що був прикутий до катафалку. Ця пристрасть, безсумнівна й непідробна, настільки здивувала Шьонбека, що навіть на якусь мить відвернула його увагу від кортежу. Як так, що цей цинік (а в душі він часто саме так називав господаря), невже він... У цю мить його міркування перервав сам Шпіцмюллер, який власне відвернувся від вікна, під яким уже проходили за катафалком наступні військові підрозділи гвардійців, охоронців, угорської гвардійської кінноти, сотні піхоти й ескадрони драгунів. "Милий друже," - звернувся він до державного радника, - "вам ще вистарчить часу дістатися до собору святого Стефана. Я охоче дав би вам свою машину, але сьогодні при такому натовпі на вулицях набагато швидше ви доберетеся туди пішки. Кілька кроків - і ви вже на Ротентурмштрасе. Ви зможете пройти і приєднаєтеся до своїх колег ще до того, як до собору святого Стефана наблизиться початок кортежу.
...Розповідь державного радника Шьонбека дійсно була дуже детальною. Із квадрату площі, виділеної для найвищих придворних службовців перед собором святого Стефана, він справді бачив не все, але чого не охопив його зір, надолужив слух, який ретельно зберігав у пам'яті імена благородні, знамениті й менш знамениті, в порядку, що відповідав рангові і значенню їхніх власників; в такому ж порядку продефілювали тепер в переліку сумлінного доповідача члени роду правлячої династії на чолі з новим цісарем Карлом І і його дружиною, які вели між собою свою найстаршу донечку - єдину, одягнену в біле фігурку посеред великого темного натовпу. Далі йшли представники союзницьких держав і члени споріднених і дружніх королівських та княжих родів, еспанський король Фрідріх Август із сином, болгарський Фердинанд, еспанський інфант, німецький кронпринц, потім посли, міністри, таємні і державні радники, депутати сеймів, бургомістри, кардинал доктор Піфль із єпископами, прелатами й капітулом собору святого Стефана, генералітет... Як тільки в переліку Шьонбека закінчився ряд найвищої категорії правлячих і шляхетських родів, він сумлінно перераховував наступні, при кожній можливості доповнюючи назване ім'я коментарями,на кшталт: "Цього я знаю дуже добре", або "З цим я зовсім нещодавно зустрічався в готелі "Майсель і Шаден", він ще показав мені стіл, за яким місяць тому соціаліст Адлер застрілив прем'єр-міністра Штюргка", або навіть "З цим я на "ти", уявляєте!" Це був дійсно славетний похорон. І хоча жалобні враження ще продовжувалися розповіддю Шьонбека про урочисті моменти перед собором святого Стефана, ця обрядова частина дня уже минулася, а все, що було далі, знову зійшло у скромні сфери живих, точніше кажучи, тих, що залишилися - учасників і глядачів. Потім у міністра Шпіцмюллера була вечеря, на яку після його повторного запрошення залишилися і Шьонбеки. За оцінкою військового добровольця однорічника Шьонбека молодшого, тоді ще Фреді, ця вечеря була першим і останнім пунктом програми цього дня, який заслуговував на увагу. І коли вечеря досягла вершини атракційності -подали устриці та шампанське - ані Шьонбек молодший, ані його матінка зовсім не заперечували проти того, щоб господар дому виконав свою обіцянку і наказав подати карету, яка з вигодами доставить дві треті родини Шьонбеків додому. Самого державного радника він попросив ще на хвилю залишитися і скласти йому товариство. Гість, звичайно, був про себе такої високої думки, що його зовсім не здивувало таке запрошення. Швидше своїй ідеї здивувався сам Шпіцмюллер; адже він добре знав, що радник зовсім не буде йому рівноцінним партнером для роздумів, точніше сказати, для міркувань уголос, яке так і проситься на язик після сьогоднішнього дня. Причина, чому він инколи таки "залучав" Шьонбека до своїх, так би мовити, монологів, полягала в иншому: вона була насправді радше у недоліках Шьонбека. Міністр усвідомлював прямолінійність приятеля, що инколи переходила в дитячу наївність, та було в ньому щось зворушливе, це було навіть варте заздрості, особливо для Шпіцмюллера, який сам мав зовсім инакшу натуру. Хіба не приємно инколи поспостерігати за дорослою людиною і досвідченим чиновником, якому весь світ чітко поділений на чорне і біле, де керуючими силами, на які можна перекласти всю відповідальність, є Господь Бог, цісар та цивільний і кримінальний кодекс? А якщо він сам дозволяє собі инколи переступити деякі правові або, швидше, моральні приписи, то сам собі зможе це абсолютно досконало обґрунтувати, а значить і оправдатися. Одним словом: щаслива людина... Розмова почалася з запевнення міністра, що Шьонбек може не турбуватися про сина. Фреді, який недавно завербувався до війська. Упродовж якогось часу він буде проходити навчання як піхотинець, але потім все влаштується так, що його відправлять до інтендантства, зрозуміло, що до центрального, а це означає, що він залишиться у Відні і як доброволець-однорічник зможе на ніч приходити додому. Ні, не треба дякувати. Це ж очевидно. Потім прозвучало кілька незначних фраз, з яких було зрозуміло, що господар дому думає про щось зовсім инше, і нарешті, після невеликої паузи, прозвучало:
Шьонбек безпорадно здвигнув плечима, адже відповідь і так була зрозуміла. "На похорон Австро-Угорської монархії... Не заперечуйте, друже, адже в тій труні, яку везли попри нас, було щось набагато більше, ніж мертвий Франц Йозеф. Там була система, ціла система, яку небіжчик сприймав як рятівну для себе і для своєї імперії. Як рятівне коло, в якому не можна було допустити навіть найменших тріщин, щоб його не послабити. І через це почуття відповідальності він почувався господарем-батьком, переконаним, що ціла імперія є, власне, його маєтком, і він повинен все сумлінно охороняти, доглядати... Він навіть не підозрював, бідолашний, що цей маєток колись історія покладе йому в могилу. Та не дивіться на мене з таким обуренням, бо це правда. Мені також це не подобається, тому що я їду в тій самій упряжці. Так само, як і ви. Шпіцмюллер встав, підійшов до буфету і приніс звідти карафку коньяку і дві чарки. "Ясна річ, в одному Франц Йозеф мав полегшення. Адже він був Габсбурґом у найкращому сенсі цього слова: це означає, що він був глибоко переконаний, що влада монарха була йому дана з милості Божої і що тому у своїй імперії він є ніби світським прототипом папи римського, який все знає і за все ручається. Це йому додавало надзвичайної сили і тієї неймовірної терплячости мурахи й велета водночас. Велетень - це слово йому взагалі не підходить, якщо не уявити собі гіганта, що складається з багатьох тисяч мурашок, і кожна має свою місію, своє завдання, тільки одне, просте, звичайнісіньке, але яке мусить виконати..." Шьонбек вже перестав слідкувати за нескладним монологом господаря, зате зауважив, що Шпіцмюллер уже втретє налив у чарку тільки собі, зовсім забуваючи запропонувати своєму співрозмовникові. "А тепер уже дев'ять днів ми маємо нового цісаря. Також Габсбурґа, але боюся, що вже не можна додати "у найкращому сенсі цього слова". Та й зараз це вже ні до чого. Це, звичайно, добродушний, симпатичний молодий чоловік, так само поверхнево і старомодно вихований, як з незапам'ятних часів годилося для габсбурзьких ерцгерцогів, притому він, без сумніву, буде намагатися все поліпшити, модернізувати, і тим швидше потрапить у глибокі води, де вже зовсім не зуміє плавати. Спершу йому доведеться покладатися на своїх радників і міністрів, а хто це буде? Ті найспритніші, які зуміють проштовхнутися на перші місця. А скажіть щиро: чи знаєте ви справді виразних особистостей? Старі мають старий досвід, який уже відслужив, а нові якщо й мають бажання та плани, то не мають досвіду". Шьонбек відчував, як у ньому поступово розростається туга. Звичайно, недавній поховальний обряд спричинився до його меланхолії, але він був такий величавий, і меланхолія була така піднесена, а тут Шпіцмюллер повертає його у щоденні турботи своїми неприємними міркуваннями. Тим більше, що він виголошує ті свої міркування таким нав'язливим тоном, який повністю руйнує дотеперішній піднесений настрій Шьонбека. А господар ніяк не міг зупинитися: "А що вже говорити про моє відомство! Державні фінанси, економіка, торгівля - усе у повному занепаді, виробництво не здатне поставляти необхідні товари, бракує сировини, сільськогосподарської продукції не вистарчає, завозити нема звідки, про це кожен знає з продуктових карток, з нескінченних черг перед крамницями, з наповнених бутафорією вітрин, зі сцен на вокзалах, коли жандарми хапають контрабандистів-аматорів, що виміняли собі на селі за сережки, годинник чи постільну білизну картоплю або мішечок борошна... Я пригадав, як цісаря, коли він їхав із Шьонбрунна до замку, завжди возили саме по Маріягільферштрассе, але инколи - довколишніми боковими вулицями. Це бувало тоді, коли на звичному маршруті витягувалися надзвичайно великі черги перед продовольчими крамницями. Звичайно, що цісар це зауважив, і треба було бути дуже винахідливим, щоб знайти якесь пояснення. Якось таке хитромудре пояснення Франц Йозеф зупинив двома словами: "Я знаю". Бозна, що він знав, але ще раз кажу, що він зовсім не був старим дурнем, як про нього инколи думають." Шьонбек витер собі піт із чола. Може вже, нарешті, закінчаться ці тиради. Він уже не чекав пропозиції господаря і сам долив собі у чарку. Але і крізь дурман золотистого напою проникав голос пана господаря, голос, що, очевидно, намагався перекласти якийсь тягар, з серця промовця на його слова. Тільки цим можна було пояснити таку незвичну поведінку зазвичай холодного та стриманого чоловіка, який так пристрасно промовляв, незважаючи ні на що і ні на кого. "А тепер ця війна... Коли вона почалася, то Вільгельм ІІ обіцяв, що вона переможно закінчиться швидше, ніж опаде листя. А народний анекдот розповідає, що німецький цісар ходить садом і приклеює опале листя назад на гілки дерев. Тепер ми вже воюємо два роки, фронти повростали в землю, блискавична війна перетворилася в окопну, німці на заході, а ми в Італії застрягли на місці, а на сході рухаємося то туди, то сюди, але все це тільки тимчасові успіхи, швидше тактичні, ніж стратегічні, вони не можуть бути вирішальними для закінчення війни. Тепер, правда, ми вже кілька днів б'ємо румунів - ура!, але це лише другорядне питання, і найбільша заслуга в цьому панів із Німеччини, Фалькенгайна і Макензена, а ми вже тільки якось прислуговуємо. Те, що в нас починає явно бракувати сили, очевидно. Ці два роки війни закопали в землю наші найкращі воєнні кадри, а тепер ми поповнюємо їх все старішими або все молодшими, а головне - новачками! Я вже не кажу про озброєння, постачання та инше... Для нашого противника відкриті джерела всього світу, а ми животіємо з власних ресурсів, герметично закриті, ніби в обложеному середньовічному замку". Нарешті він замовк. Шьонбек ще хвилину напружено чекав - ні, продовження вже не було. Він відверто полегшено зітхнув. Так відверто, що це, мабуть, зауважив і господар дому, який тепер усміхнувся і до країв налив обидві чарки: "Ach was! Schwamm daruber... Ми можемо зробити тільки те, що від нас залежить. Більшого доля не може від нас вимагати. Та й часу в нас уже небагато залишилося..." Шпіцмюллер, очевидно, хотів почаркуватися з гостем, але раптом його рука з чаркою зупинилася на половині дороги, а очі втупилися в порожнечу. А тоді він промовив голосом, позбавленим будь-якої іронії: "Шкода тих часів, які ми сьогодні поклали в могилу, милий друже, шкода... Зрештою, може тільки нам. Ті, що прийдуть після нас, так уже не будуть говорити, навпаки, вони зроблять усе, що буде в їхніх силах, щоби стерти з лиця землі сліди нашої ери". Дзвінкий дотик кришталю, золотий блиск рідини, піднесені вгору очі... Допили й договорили... Шпіцмюллер відклав спорожнілу чарку і встав. "Хоча це і супроти правил хорошого тону, але дозвольте господареві закрити засідання. Не ображайтеся, хоч ще не дуже пізно, але я мушу йти спати. Мене виснажила історія. Історія, яка сьогоднішнім днем закриває сторінку одного великого столітнього етапу". Таким трибом попрощавшись із гостем, Шпіцмюллер підійшов до настінного календаря, щоб відірвати верхній листок з нинішньою датою. Він уже взявся за нього пальцями, коли раптом його зупинила дивна думка - хтозна, з якої безодні спогадів вона виплила: на особливо урочистих документах Франц Йозеф І до всіх своїх титулів дописував ще й число, яке означало його місце в ряду від останнього правителя Римської імперії. Потім він похитав головою, зім'яв календарний листок і вкинув його у смітник. На листку було 30 листопада 1916 року. Пізній листопадовий вечір, у який вийшов державний радник Шьонбек, зустрів його холодним вітром. Та чоловікові це не заважало, навпаки, в нього було враження, що вітер здуває з його чола й голови ті дивні шлейфи думок, які огорнули його в задушливій атмосфері салону міністра. Ні, там не було погане повітря, але його пригнічували всі ті похмурі картини, які перед ним вималював Шпіцмюллер і яких він тепер намагався якнайшвидше позбутися. Він пришвидщив крок і глибоко вдихав повітря, ніби прополіскуючи ним мозок. Тоді йому прийшла гарна думка: дорогою додому він зробить невеликий гак і пройдеться біля капуцинського костьолу. Згладжуючи неприємність нинішнього вечора, він ніби прокладе міст, який з'єднає дві найважливіші події дня: величавий похорон і місце спочинку покійного Його Величності в капуцинській цісарській гробниці. Дорогою до храму він намагався відновити в пам'яті деталі, похорону, які знову постали перед його очима. Дійсно, це були хвилюючі враження, здавалося, ніби ціла імперія віддає почесті великому покійникові! Проти цього таким дріб'язковим стало все, що наговорив Шпіцмюллер... Адже він на власні очі бачив, що відбувалося перед собором святого Стефана! Болгарський цар, німецький кронпринц, а якщо це був не він, то якийсь інший ерцгерцог, новий цісар, ще хтось із Туреччини - кожен з цих високопоставлених осіб, кожен сановник був незаперечним доказом величі того, кого проводжали в останню путь до вічного блаженства... Шьонбек відчував, як ті великі імена, високі звання і високі слова возносять і його до сфер, де панують тільки піднесені і вічні цінності. І от він уже на невеликій площі перед капуцинським костьолом. Ще досі тут групками стояли люди, згадуючи того, хто сьогодні навіки спочив у гробниці. Шьонбек зняв капелюха й заплющив очі. Намагався увити, як тут зупинилася похоронна процесія, як із храму вийшов абат монастиря, щоби прийняти з рук головного гофмейстера золотий ключ від металевої труни, в якій спочиває померлий цісар. А потім... Чоловік відкрив очі і підніс їх до неба. Воно було чисте, без місяця, але сяяло мерехтінням кількох зірок. У цю мить Шьонбекові здалося, що він зрозумів, що таке вічна слава! Того ж дня і тієї ж години десь у Галичині тяжко працювали грабарі якогось штирійського полку, втомлено зносячи докупи мертві тіла, бо після останнього наступу фронт посунувся на якийсь кілометр уперед. (Чи назад. Їм було байдуже; важливо було зібрати свіжі трупи і згребти в парусинові плахти залишки старих, тобто очистити територію, а ще за металевими капсулами, що висіли на шиях солдатів, ідентифікувати, наскільки це можливо, імена полеглих). Коли вони вже полегшено зітхнули, бо залишилася тільки чиста робота (якщо в цій гнилизні взагалі можна говорити про щось чисте), на зворотній дорозі їх зупинила нога, що стирчала з бруствера колишнього окопу, тепер уже розстріляного і зрівняного з землею. Нічого не залишалося робити, як зняти з пліч лопати і простелити ще одну плахту. О, цей чекав на них досить довго... На нозі вже не було ні тканини, ні м'яса. Грабарі знову зав'язали собі носи й роти хустинами і взялися до роботи. Коли поступово відкопували труп, то за залишками мундира виявили, що це був австрійський вояк. Та спробуй розбери, чи то офіцер, чи рядовий. Ремінь зник, комірець із петлицями відірваний разом з половиною шиї. З брунатної каші біліє тільки хрящ гортані. Десь там треба шукати металеву ідентифікаційну бляшку! Але розкидані нутрощі вимастили тіло він колін до грудей. Не залишалося нічого иншого, як згребти це у плахту й віднести просто в яму. Вже так ніхто й не довідався, як і де загинув обер-лейтенант Комарек, хоча достатньо було зазирнути до його нагрудної кишені, де лежав дивом збережений лист якоїсь Ірени з точно вказаним іменем, званням і номером польової пошти загиблого. Та цього не сталося, а те, що залишилося від обер-лейтенанта Комарека, було висипане з плахти у спільну яму разом з листом дівчини Ірени і його точною адресою. З чистого безмісячного неба на все це світили ті ж зорі, які мерехтіли над невеликою площею перед костьолом капуцинів, з якої власне відходив дорогою додому радник Шьонбек, переповнений тепер уже виключно піднесеними думками. Переклала Люба Козак |
ч
|
 |
|