Богдан Білан

Львів і бій за Незалежність 1991 року

21 рік тому львів’яни готові були воювати за паростки України.

У ніч проти 19 серпня 1991 року в Москві відбувся державний переворот. Від влади усунуто президента СРСР Михайла Горбачова, натомість її перейняв ГКЧП (ДКНС) – Державний комітет із надзвичайного стану. Причиною стала відмова республік підписувати новий союзний договір у старій редакції та їх прагнення створити союз суверенних республік.

Створення ДКНС замість повернення до старих порядків лише пришвидшило відцентрові процеси. Якщо офіційне керівництво російської й української республік відразу наступного дня після путчу висловлювало стриману позицію, то реакція у Львові була однозначною і «наскрізь революційною».

Першим на переворот відреагував президент Російської федерації Борис Єльцин. Уже зранку 19 серпня він охарактеризував події як «правый реакционный антиконституционный переворот» і пропонував «ускорить подготовку союзного договора, согласовать его со всеми республиками и подписать 20 августа сего года». Лише згодом, коли постало питання про зміщення його з посади президента Росії, Єльцин змінив позицію й очолив боротьбу проти заколоту.

Керівництво УРСР в особі Леоніда Кравчука виявило традиційну «квапливість», спромігшись на кволу реакцію лише над вечір: «У таких виключно серйозних політичних справах не можна виявляти поспішність з оцінками. Це має зробити Верховна Рада. Ця робота попереду, зараз триває підготовка. Закликаємо вас до спокою і витримки. Звертаюся до керівників усіх державних органів, підприємств, установ і організацій, а також до лідерів політичних партій, громадських об’єднань, масових рухів… Ми повинні зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя. А це перш за все успішне завершення збирання врожаю та забезпечення заготівлі хліба в державні засіки…»

Особливо наголошувалось, що необхідно зберігати спокій і порядок – стабільність, щоби таким чином «відстояти закон, захистити демократію, утвердити в суспільстві законний порядок, захистити інтереси людей. Від того, як ми будемо діяти сьогодні, залежить доля народу, доля демократії, доля нашого суверенітету. Ми маємо діяти так, щоби не пролилася невинна кров». А для досягнення цього закликали нічого не робити – і це в час, коли лише активні дії могли повернути ситуацію від тоталітаризму в бік демократії.

Проте Львів не чекав. Голова обласної ради В’ячеслав Чорновіл терміново поїхав до Києва, де мав намір узяти участь у засіданні Президії Верховної Ради. Звідти він зателефонував заступникові голови облвиконкому Степанові Давимуці й озвучив реакцію на виступ Кравчука як обтічний і невизначений. Давимука, своєю чергою, зустрівся з командувачем військ ПрикВО генерал-полковником Скоковим, де отримав прохання зберігати спокій і не давати підстав для введення надзвичайного стану взамін на непідтримку заколоту.

Уже після путчу Кравчук зізнався Чорноволові, що у Галичині планували ввести комендантський час, але не зробили цього лише завдяки обіцянці офіційно не виступати проти ДКНС, як у Росії, та завдяки позиції місцевих силовиків.

На львівському радіо й телебаченні Давимуці та Шпіцерові – голові міськради, у виступі відмовлено. Тільки після втручання віце-прем’єра Костянтина Масика місцеві керівники отримали доступ до ефіру. І відразу ж пролунало звернення до мешканців Львівщини: «Рішуче засуджуємо антиконституційні дії та заяви групи учасників державного перевороту… Дії змовників спрямовані на дестабілізацію становища, мають на меті зупинити процеси соціального і політичного оновлення у суспільстві, посіяти страх, спровокувати реанімацію тоталітарного режиму… Висловлюємо протест проти насильницьких дій групи антиконституційного державного перевороту. В ситуації, яка склалася, закликаємо населення Львівщини зберігати порядок, самодисципліну, не вдаватися до незважених вчинків, не піддаватися на провокації. А при спробі насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадської непокори… Не дамо втягнути себе у вир міжусобної війни».

Комітет громадської згоди Львівщини, об’єднання демократичних громадських і політичних організацій, звернувся до Президії Верховної Ради України із пропозицією негайно скликати надзвичайну сесію, на якій дати політичну оцінку подіям і проголосити виключність своєї влади на всій території республіки. «Ми звертаємося до трудових колективів області із закликом зберігати витримку й оголосити стан готовності до загального політичного страйку та громадської непокори, які почнуться у разі антиконституційних дій проти органів державної влади на території України чи на заклик обласної ради або Комітету… Заклик до насильницьких дій, розпалювання ворожнечі на політичному, релігійному, національному чи будь-якому іншому ґрунті вважайте провокацією, зрадою інтересів України».

У Львові біля пам’ятника Іванові Франку відбулося багатотисячне віче. Газета «За вільну Україну» писала: «Незважаючи на погрози новітньої військово-комуністичної хунти на заборону мітингів та демонстрацій, жителі міста все ж на повен голос заявили про своє обурення антиконституційним державним переворотом, що стався у Москві, а також однозначно підтримали дії законно обраного президента Росії Бориса Єльцина».

Цього ж дня переворот назвали анти-конституційним і закликали до політичних страйків у Росії та Прибалтиці, а також у Молдові, Грузії та Вірменії. Україна ж, окрім Галичини, мовчала.

Наступного дня обласна та міська ради звернулися до Верховної Ради УРСР з проханням «дати однозначну оцінку спробі антиконституційного перевороту в СРСР як замаху на державний суверенітет України». У заклику до львів’ян йшлося: «Незалежно від національної, партійної та конфесійної приналежності будьмо готові до захисту демократії і суверенітету України».

Вслід за командувачем ПрикВО виконувати накази путчистів відмовився і Станіслав Вербицький, керівник міської міліції: «Я не дозволю своїм підлеглим виконувати незаконне рішення. Я буду на боці закону, адже мені треба буде потім за це відповідати».

Народна рада – некомуністична частина Верховної Ради УРСР, складена переважно з галичан, виступила із закликом: «Народе України! Сьогодні тільки від тебе залежить доля нашої Батьківщини. Вимагайте негайного скликання сесії Верховної Ради! Вимагайте від обраних вами депутатів рішучого осуду дій заколотників. Усі на вулиці й майдани! Саме в такий спосіб було покладено край тоталітарним режимам у країнах Східної Європи. Розпочинається всеукраїнський страйк проти наступу диктатури».

На мітингу у Львові 20 серпня було схвалено звернення до Верховної Ради: «Негайно оголосити про вихід України зі складу нинішнього СРСР… Ми рішуче заявляємо, що на основі Декларації про суверенітет не відступимо ні на крок від своєї справедливої мети – відновлення державності України, забезпечення вільного й демократичного розвитку суспільства».

Лише 21 серпня Кравчук заявив, що не визнає ГКЧП. Увечері того ж дня путчисти припинили заколот і Горбачов приступив до виконання обов’язків президента СРСР.

Після обіду до Львова прибув Чорновіл і дав оцінку подіям у Києві. Він осудив ганебне відмовчування Кравчука. В такій ситуації, якби не чітка позиція Єльцина у Росії й Галичини в Україні, то здолати путч не вдалося б. Основними винуватцями цих подій Чорновіл вважав комуністичну партію та Горбачова, який оточив себе такими людьми і не здатний був на послідовні реформи і радикальні зміни.

23 серпня на площі біля Оперного театру з ініціативи Народного руху відбувся мітинг «Україні – незалежність». Відразу після нього до Києва вирушили народні депутати з чіткою настановою – на завтрашньому засіданні добитися проголошення незалежності України й засудження компартії як такої, що підтримувала путч. Разом із ними відбуло декілька автобусів львів’ян, щоби під стінами парламенту «стати співучасниками битви за суверенітет, яка очікується».

Демократія і суверенітет перемогли 1991 року, було виграно битву й у 2004-му, але війна ще не закінчилася. Олег Покальчук писав ще 1989 року так, ніби для нас:

Браття, шануймось, ми варті того –

Нас Україна про це попросила.

Завтра не буде, якщо ми його

Не захистимо від нечистої сили.

Олег Покальчук, «Поступ», 1989, №14

За матеріалами газет «За вільну Україну» та «Поступ»

ч
и
с
л
о

68

2014