Богдан Білан

Франко. Шанс бути щасливим

Всупереч хрестоматійному твердженню, що «тричі йому являлася любов», поет тільки двічі був близьким до обраного взірця

Постать Франка має одну велику перевагу – його неоднозначні вчинки, епатаж і неординарність нездатні осягнути новітні гламурні «критики та журналісти». Його не приміряють на всеукраїнський масштаб, що дає змогу уникати скандальних публікацій у жовтуватих газетах. Його вважають містечковим, загумінковим, галицьким поетом і публіцистом, що не вартий уваги. Для нас же залишається його творчість і життєвий приклад, котрі вивели українську літературу та політологію на найвищі щаблі тодішнього невизначеного суспільства. Соціалізм, марксизм, фемінізм, радикалізм, робітничі рухи – ось ті ключові течії, які опановували умами європейської інтелігенції. Про все це писав Франко. Але не тільки – він розмірковував, запалювався та зраджував, новаторськи пропонував, а щось мусив і очолити. Франко пропускав через себе найновіші філософські віяння епохи, а потім видавав їх у галицькому варіанті, який дуже часто згодом переймали у «Великій Україні».

Як пише Ірина Магдиш у часописі «Ї»: «Клейма вже ніде ставити, а все дотепер припечатують і припечатують». У міжвоєнний період він націоналіст, радянська критика зробила його соціалістом і революціонером, Роман Горак – героєм-коханцем.

Тому чудово, що всю неоднозначність Франка та його епохи глибоко, але без бруду і штампів, прагнуть оцінити сучасні дослідники Ярослав Грицак, Тарас Возняк, Оксана Забужко, Ірина Магдиш. Навіть у тому, здавалося б, найпікантнішому вимірі, яким є особисте життя і стосунки з жінками.

Саме облаштованість особистого простору є визначальною в житті будь-якої людини, зокрема (чи навіть особливо) митця. Комусь може здатися, що це зайві сентименти, комусь – що це порпання в інтимних подробицях, а декому – що це факти для інтерпретації і тенденційних сенсаційних висновків. Та все ж перше кохання, перший досвід, сім’я і діти кладуть основний відбиток на життєвий і творчий шлях.

У Франка, великого експериментатора, зокрема й над самим собою, цей вимір був одним зі способів власним прикладом розпочати модерні зміни, яких вимагав час, дохідливим і зрозумілим для народу способом сколихнути його. Важко сказати, чи це було якоюсь пробою чоловічої сили або своєї політичної і громадської харизми, чи розумінням потреби у фундаментальних змінах у галицькому суспільстві.

У старому суспільстві жінка займалася вихованням дітей та роботою по господарству. Вона абсолютно підпорядковувалася чоловікові. Шлюби укладали винятково за розрахунком. При одруженні, крім статків, зважали також на добру славу, здоров’я, характер, родину, емоційно-чуттєву відповідність. Шлюб з любові вважали привілеєм найбідніших прошарків суспільства, яким не було ні що примножувати, ані втрачати. Патріархальне становище жінки в Галичині періоду молодого Франка було жорсткіше, ніж на заході, й толерантніше, ніж у Росії. А гуцулів узагалі вважали мало не найбільш сексуальними у Європі. Серед інтелігенції жінок «наділяли» ще й додатковими обмеженнями: довгі спідниці, тісні корсети, вихід на люди лише в супроводі когось із родини або офіційного нареченого.

З часом із поширенням освіти та літератури, зі змінами в законодавстві, як пише Грицак, «самого лише багатства та суворого дотримання моралі було замало, щоби залишитися при-вабливою нареченою. Належало знати мови, вміти малювати та грати на музичному інструменті, читати і знати модну літературу».

Франко разом зі соратниками, насамперед Павликом, як молоді, не обтяжені суспільними упередженнями інтелектуали, намагалися творити нове галицьке суспільство, в якому на рівних із чоловіками свої розумові та організаційні здібності могли реалізувати й жінки. Саме вони найбільше доклалися до того, що в Галичині з’явилася жіноча література та феміністичні настрої, які надалі привели до розширення в жіночому середовищі прагнення до освіти, участі в літературному, культурному, мистецькому та громадсько-політичному житті.

Ідеалом Франка була жінка-соратниця, громадськи активна й інтелектуально роз-винута, а шлюб для нього означав поєднання двох людей спільною волею та симпатією до спільної праці. Всупереч хрестоматійному твердженню, що «тричі йому являлася любов», Франко тільки двічі був близьким до обраного взірця, якого, проте, так і не зміг досягнути. А стати ним могли Ольга Рошкевич чи Ольга Хоружинська.

Ольга була сестрою Ярослава Рошкевича, товариша й учня Франка. Познайомилися вони 1874 року в Лилині біля Долини, де мав парафію їхній батько о. Михайло. Ольга швидко порозумілася з Франком. Маючи добру домашню освіту, вона погодилася записувати місцевий фольклор, займатися літературою та самоосвітою. Відчуваючи споріднену душу, Франко освідчується Ользі та просить у батька її руки.

Отець Михайло бачить у молодому Іванові великий талант і перспективу та погоджується на заручини. Тільки наречений повинен закінчити навчання й отримати роботу. Все перекреслює арешт Франка у 1877 році. Батько Ольги був добре обізнаний з долею соціалістів і не бажав, аби її розділила його донька. До того ж він належав до переконаних москвофілів, з якими радикально воював Франко. Заручини було розірвано, Франкові заборонено з’являтись у їхньому домі, а Ользі – навіть листуватися з ним. Та недаремно йшлося про спорідненість душ Ольги й Івана. Захоплення соціалістичною літературою штовхнуло дівчину до вчинку, що мав би дати їй свободу від домашніх заборон, – вона вирішує укласти фіктивний шлюб із другом Франка Володимиром Озаркевичем і в такий спосіб звільнитися для стосунків з Іваном. Озаркевич сприйняв таку ідею зі симпатією, навіть неприхованим ентузіазмом, оскільки сам був закоханий у доньку бідної вдови священика, яку не хотіли за нього віддати. Шлях до щастя відкрився 1879 року, з’явилася надія на спокійне життя в соціалістичній комуні.

І тут у їхні плани знову втрутилася політика. 1880-го Франка заарештовують. Він вийшов із тюрми важкохворим, але незламним у своїй справі. Ольга ж мусила займатися сім’єю, відійшовши від ідеї. Їхня давня мрія про соціалістичну комуну не втілилася. Обоє, колись пов’язані коханням та ідеалами, почали віддалятися одне від одного. 1885 року Франко одружується. Приблизно через рік в Озаркевичів народився син.

Після розриву стосунків з Ольгою Рошкевич Франко все ж намагається створити сім’ю. Та знайти жінку, що здатна розділити долю ідеаліста, було непросто. Одна з претенденток пізніше згадувала: «Франко не приваблював її як мужчина і відстрашував як поет: від нього віяло якоюсь силою, і їй моторошно робилося в його присутності».

Довелося шукати пару в Україні. Так зародилася ідея, яку Грицак назвав творенням національного шлюбу, або концепцією національної сім’ї. У Києві Франко знайо-миться з Ольгою Хоружинською, сестрою дружини одного із членів Київської громади Єлисея Трегубова. Хоружинська походить із Харківщини. Її батько був титулярним радником, та рано помер. Зусиллями матері та старшої сестри Ольга спочатку закінчує Харківський інститут шляхетних дівчат, а потім київські Вищі жіночі курси, що були еквівалентом університету. Не обділена розумом і талантами, дівчина «зі слобожанської провінції стала розвиненою й освіченою людиною з демократичними поглядами». Франко приваблював Ольгу високою культурою, інтелектом, а також славою письменника й соціаліста. Вона вразила його готовністю стати для нього товаришем і сподвижником у боротьбі. Франко писав: «Раз рішившись іти зо мною в незвісну дорогу, Ви не почуваєте й сумнівів ніяких, хоч знаєте згори, що дорога та трудна».

Середовище Київської громади сприйняло цей «соборний» шлюб як втілення свого ідеалу поєднання Галичини з Великою Україною, як малу перспективну модель майбутньої єдиної української нації та держави. Зовсім інакше поставилися до вибору Франка у Львові. Вони докоряли йому за шлюб із «росіянкою», потім звинувачували Ольгу в усіх матеріальних проблемах письменника. Насправді вона зуміла стати йому вірною соратницею в усіх громадських і літературних справах, матір’ю чотирьох дітей, розділила з ним успіхи та нестатки. Та, як стверджує Грицак, «у кінцевому ж рахунку і Франко, і Хоружинська схильні були вважати своє одруження катастрофою, що було розплатою за «шлюб без любові, а з доктрини».

На старість родинні нестатки і хвороби роблять їхнє життя нестерпним. Хоружинська потрапляє у психіатричну клініку.

Ольга Рошкевич крізь ціле життя пронесла тінь образи на Франка за нерозуміння своєї жертви. Як Іван не просив відвідати його вже на смертному ложі, бо й жили вони неподалік, на Софіївці, Ольга так і не прийшла. Лише з вікна свого будинку поблагословила його в останню путь.

ч
и
с
л
о

68

2014