|
Богдан БіланГабсбурги і мода на науку
До XIX ст. сільське населення Галичини було всуціль
неписьменним. Інколи навіть сільська влада і деякі повітові чиновники не знали грамоти Впровадження освіти в Галичині слід завдячувати Габсбургам – перейнявши наш край у шляхетської
Польщі, австрійська
влада стала піднімати його до рівня інших
провінцій імперії. Роботу вели
й у напрямі шкільництва. Однією з реформ Йосифа ІІ було впровадження 1869 року обов’язкової
початкової освіти для дітей віком від
6 до 14 років. 1876-го австрійський уряд
створив першу шкільну комісію
для Галичини. За шкільним законом
1895 року в нашому краї
діяли нижчі – сільські (тривіальні або парафіяльні) школи, навчання у яких тривало 1-3 роки, та вищі школи у містах (4-6 класів). Восьмикласні школи називали виділовими. Решту – просто народними. Вчителів для цих закладів готували
у вчительських семінаріях, їх називали народними
вчителями. Педагогічна освіта була дуже
популярною серед молоді. Наприкінці ХІХ століття
діти української інтелігенції, переважно священиків, не завжди бажали брати духовний
сан. Однією з причин цього було те, що в той час син священика не завжди міг сам стати отцем, оскільки кількість парафій значно відставала від кількості дітей
у священичих сім’ях (число нерідко дотягувало до десятка). Ще однією причиною було те, що інші
вільні професії, як-от юрист
чи лікар, були тоді ще
малодоступними для вихідця з
простої родини. А ще вчительська семінарія була чи не єдиною можливістю для дівчат здобути хоч якусь освіту.
Приваблювало вчительство романтиків і народовців, а згодом соціалістів,
які вбачали у ньому можливість просвіщати народ, надаючи йому знання. Вступити у семінарію можна було після
досягнення 15 років і закінчення 8-класної школи. Навчалися тут чотири роки. Навчання було безкоштовним,
а найздібнішим ще й надавали незначну стипендію. Натомість випускники зобов’язувалися протягом шести років відпрацювати вчителем
у школі. Право праці давав випускний іспит – т. зв. матура. Таким чином вчительська семінарія була можливістю здобути безкоштовну освіту й отримати гарантовану роботу навіть для найбідніших верств населення – і такі навчальні заклади стали свого часу дуже популярними. Незважаючи на те, що семінарії були
щонайбільше двомовними (українсько-поль-ськими), все ж вони відігравали
величезну роль у розвитку
освіти серед українського населення краю. З-поміж випускників чоловічих семінарій лише близько 20% становили українці, а серед жіночих – вдвоє менше. Настільки великими були протидія та перешкоди польської адміністрації краю. Багато випускників, як писала газета «Діло»,
виходили із семінарій «почасти національно скривленим елементом». Та все ж такі умови формували найстійкіші характери. Прикладом цьому може бути той факт, що після
визвольних змагань
1917-1920 років майже всі українські вчительські кадри не повернулися з
фронтів – вони або загинули, або залишились
у війську. Перед початком Першої світової налічувалось 3000 українських народних шкіл, 18 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл. Але хоча навчання оголосили обов’язковим, через брак шкіл і складне
матеріальне становище майже
70% населення Західної України залишалося неписьменним. Учительські семінарії були частиною професійної освіти
водночас із кооперативними, рільничими й іншими
фаховими школами. Для заможніших або тих, які прагнули іншого
штибу освіти, існували гімназії, які готували до вступу в університет, і реальні школи, що давали технічно-практичну
освіту. «Роль гімназійної (середньої. – авт.) освіти складно переоцінити: вона була головною передумовою
для суспільного зростання, а
екзамен зрілості (matura) поділяв суспільство на упривілейованих та неупревілейованих.
А в умовах австрійської
Галичини саме гімназія, а не університет, були головним джерелом
постачання інтелігенції»*. Як і тепер, здобути освіту дитині з неродовитої незаможної сім’ї було
вкрай складно. До фінансового
чинника додавалися питання робочих рук у господарстві селянина чи ремісника, також усілякі упередження, забобони й відсутність традиції освіти у простого люду. Молодь, яка прагнула
знань, мусила активно переборювати всі перелічені перешкоди, а також докладати неабияких зусиль, щоби прогодувати себе й оплатити освіту. Кожен із них мав
володіти непересічним талантом
і таланом. Такими «селянськими синами»
були Василь Стефаник, Михайло
Павлик, Юрій Федькович. Особливо
яскравим прикладом цього може служити Іван
Франко. Франко – син сільського коваля з давнього роду німецьких переселенців і шляхтянки з роду Кульчицьких.
Проживання у селі не робило їх селянами за світоглядом. Походження
та соціальний статус спонукали батьків надати освіту дітям.
Іван був найстаршим сином і вже пішов вчитися,
коли раптом умер батько. Вітчим, небагатий селянин, не міг забезпечити навчання Івана у Дрогобичі, не кажучи вже про освіту для решти дітей – вони залишалися допомагати по господарству. Іван же, незважаючи на матеріальну
скруту, не хотів переривати навчання. Тому з гімназійних літ став підробляти приватним
учителюванням. Таким чином зі
всіх дітей у цій сім’ї
лише йому вдалося здобути повну освіту, аж до університету. Цікавими для характеристики питання є спогади дитячого товариша Франка Івана Яцуляка: «Батьки заборонили йому вчитися, бо він
був найстаршим сином і мусив помагати
батькові у господарстві. Коли
малого Франка віддавали до школи
у Дрогобич, він
намовив свого товариша йти з ним. Скориставшись з нагоди, хлопчик зібрав торбу книжок і втік до дрогобицької
школи. Але наступного дня батько знайшов його і забрав додому». Франкові пощастило більше. Він отримав
освіту за збігу обставин – спочатку цього хотів достатньо
заможний батько, згодом, аби вилучити
з числа претендентів на поділ землі між
дітьми, не противився їй і вітчим. На освіту й формування Івана мала вплив і його бабця
по материній лінії Людвіга, в котрої він часто проводив канікули. Задля освіти своїх
дітей вона навіть продавала
найцінніше для селян – землю. У той час як «рідко який
селянин наважувався віддати дітей до школи, принаймні надовше, аніж того вимагав закон… Батьки важко
мирилися з тим, що їхні діти,
замість працювати в господарстві, просиджували у школі, набираючись
знань, у «практичному» житті
здебільшого непотрібних». Вони змушені були працювати на господарстві – у 5-7
років випасали худобу (гусей,
свиней, телят, старші – корів
і коней), хлопці від восьми
років працювали у полі, а дівчата – в хаті. Газета «Батьківщина» 1880 року писала: «Селяни
пам’ятають стару приповідку «Мій тато не учився, то і мені не треба», та лише з великим
примусом посилають дітей до
школи». Окрім матеріальних, були і ментальні причини,
чому селяни не давали дітей в науку. Для них розумова праця не була роботою
– лише фізичну працю вважали богоугодною.
«Освіта ж була противна Богові, бо навчала
людей лінивству, злу й безбожництву». Давати дітей вище обов’язкової
початкової освіти вважали чимось незвичайним. До цього їх могли спонукати лише слова місцевого
священика чи вчителя
про непересічні таланти дитини. Так, зокрема, отримав освіту Василь Стефаник. Траплялось, що дітей віддавали
до школи лише через те, що вони мали
вроджену чи набуту фізичну ваду. Однак «за Франкового
життя сталася велика суспільна зміна: з’явився численний прошарок інтелігентів – вихідців із села… Вироблення у селянина думки, що освіта – це засіб
до збагачення й успіху його дітей, прагнення
«зробити сина людиною», допомогти йому «вибитися
в люди», було феноменом кінця
ХІХ ст.» * Цитати з книги: Ярослав Грицак «Пророк
у своїй вітчизні.
Франко та його спільнота» Ілюстрації – з колекції Юрія Завербного |
ч
|
 |
|