Богдан Білан

Конституція для Львова

Дві паралелі. 28 червня День української Конституції – права та свободи, які прописані у ній, перетворилися на пустопорожні декларації. Конституційна реформа, яку провів у 1860-х цісар Франц-Йосиф, розпочала процес формування на Галичині того, що ми зараз називаємо «українським П’ємонтом»

Конституційна реформа, яку провів цісар Франц-Йосиф, увійшла в історію під назвою «Лютневий патент». Нові норми основного закону відкривали всім народам держави формально рівний доступ до влади. Таким чином, навіть якщо хтось не усвідомлював своєї національної приналежності, то рано чи пізно починав це розуміти, що дало величезний поштовх розвиткові національно-політичних рухів імперії, зокрема й українського. Додатковим стимулом до цього стало створення Крайового сейму – установи, до якої галичани вперше могли обирати і бути обраними.

Після періоду козацької вольності українці опинилися у лещатах моноетнічних середньовічного феодального типу держав – Польщі та Росії. Про якесь представництво політичне чи бодай культурне тут не могло бути й мови. Зовсім інша ситуація склалась у тій частині українських земель, котрі після поділу Польщі 1772 року опинилися у складі Австрійської імперії. В умовах багатоетнічної держави влада мусіла забезпечувати собі підтримку кожної з них. Тому надавала значно більші можливості для культурного, релігійного та навіть політичного розвитку кожного народу.

Саме цьому і мала сприяти конституційна реформа. «Австрійська конституція відкрила всім народам держави засадничо рівний шлях до здобутків (як і проблем) європейської демократії, стимулюючи, а подекуди просто змушуючи слабших до прискореного розвитку», – писала дослідниця історії України ХІХ – початку ХХ ст. Олена Аркуша у монографії «Галицький сейм».

Проведені заходи йшли попереду свідомості цілих народів. Декларована рівність і доступ до формування влади пробуджували в людей національну гідність і поступово змінювали психологію – із мовчазних феодальних підданих люди перетворювалися на носіїв влади та свідомих громадян.

Особливо велике значення реформи та створення сейму мали для українців. Перед ними постав вибір: або цілковито злитися з польським народом, або почати активне протистояння на всіх щаблях суспільної ієрархії. Сама ситуація та кроки центральної влади штовхнули українців до другого варіанта. Розпочався процес, який призвів до формування обличчя Львова як «українського П’ємонту».

Отож, згідно з Лютневим патентом, у Львові мав розпочати роботу Галицький крайовий сейм. Передував йому Становий сейм, що діяв у 1775-1848 роках. Збирали його лише, аби, так би мовити, від усього народу висловити якесь прохання чи вдячність. Стосовно цього тоді жартували: «Просив за те, чого не давали, і дякував за те, чого не просив».

Перший Крайовий сейм був скликаний у 1861 році. Він складався зі 150 депутатів, яких обирали на шестирічний термін. Виборчий закон мав ряд умов, які забезпечували доступ до формування влади лише для 10% населення. Діяв віковий ценз – виборець мав мати не менше 24 років, а депутат – не менш як 30. Не заборонялося брати участь у виборах і жінкам, проте в сеймі їх не було. Також виборців підбирали згідно з майновими та фаховими ознаками. За цими критеріями їх поділяли на шість суспільних категорій.

Це єпископи християнських церков латинського, грецького та вірменського обрядів, т. зв. вірилісти – 7 місць, ректори університетів (Львівського та Краківського) – 2 місця. Вони потрапляли у сейм без виборів, бо вже до того були обрані у певному середовищі – релігійному та науковому.

Решту 141 мандат розприділяли по чотирьох куріях. Перша – великі землевласники (44 місця), друга – представники великих міст (20 місць), третя – люди від торгівлі та промисловості (3 місця).

Четверта – курія решти громади, що включала міста, містечка та села (74 місця). Оскільки більшість населення було неграмотним, то голосування було відкритим. Процес відбувався у два етапи. Спочатку так звані правибори, коли обирали виборців – одного від 500 осіб, а потім безпосередньо голосування за кандидатів. Таким чином закон забезпечував майже половину місць представникам від народу.

Попри низку умовностей, на середину ХІХ ст. цей закон був прогресивним і загалом відповідав розкладу сил і свідомості суспільства.

На виборах до першого сейму 1861 року українці здобули 51 мандат, що цілковито відображало національно-релігійне спів-відношення в краю, де вони становили третину населення. Надалі такий успіх повторити не вдавалося через величезний тиск і зловживання державної адміністрації, що в основному складалася з поляків. Їхній національно-політичний рух був значно краще організованим, зважаючи на те, що вони зовсім недавно мали свою державу. Тому їм австрійський уряд надавав свободу дій в обмін на лояльність. Усілякі виборчі зловживання та махінації ставали типовим явищем кожної наступної виборчої кампанії. Ось деякі з них: підтасування списків виборців, підкуп і споювання, невтручання поліції у спровоковані ситуації, використання адмінресурсу, псування бюлетенів, формування виборчих комісій, ігнорування протестів та скарг.

В умовах парламентаризму українські організації хоч-не-хоч мусили виробляти політичну позицію і творити політичні партії. Так, основним їх репрезентантом спочатку були старорусини з їхньою «Руською радою», пізніше радикальна партія та народовці. Вони всі змушені були виробляти спільні погляди у стінах сейму та спільну тактику під час виборчих кампаній. Також тут точилися дискусії та формувалася співпраця з польськими представниками. Таким чином, увівши крайовий парламент, австрійська влада спонукала обидва народи до формування модерної політичної надбудови та пошуку міжнаціональної співпраці.

Очолював сейм маршалок, котрого обирали з числа найвпливовіших послів-поляків. Його заступником був віце-маршалок, зазвичай українець. Їх затверджував імператор. Першим спікером був князь Лев Сапіга, знаменитий польський політик, котрий встановив у сеймі високі стандарти організації, дисципліни та культури.

Спочатку при голосуванні депутати вставали, пізніше почали просто піднімати руки. Голосувати могли лише особисто. Про відсутність треба було заздалегідь попросити дозволу в маршалка. Заборонялося читати промови з аркушів паперу, лише з пам’яті. На засідання сейму міг увійти кожен охочий та спостерігати з балкону зали.

Робота депутатів була оплачуваною – спочатку 3 золоті, а пізніше 5 золотих за день сесії. Із 1901 року вони додатково отримували знижку на проїзд залізницею. Уже тоді діяв принцип депутатської недоторканності.

Галицький крайовий сейм виконував такі функції: законодавчу, яка полягала у прийнятті крайового законодавства, а також співучасть у творенні загальнодержавного законодавства; управлінську – практичне втілення прийнятого, а також контрольну, що передбачала здійснення контролю за діяльністю намісника.

Постанови сейму приймали на сесіях чергових, які скликав раз на рік імператор, та надзвичайних – за потреби. Питання, які виносилися на обговорення та вирішення сейму, попередньо готували постійні комісії, які створювали з числа депутатів. Сесії тривали близько місяця.

При вступі на депутатську посаду кожен з обраних складав присягу. Ось її текст: «Я як крайовий посол для Королівства Галичини й Володимирії з Великим Князівством Краківським присягаю його цісарсько-королівській Апостольській Милості на вірність, послух, дотримуватися законності і сумлінно виконувати свої обов’язки. Так мені, Боже, поможи!» По присязі посол подавав маршалкові руку. Із 1895 року українці присягали рідною мовою.

Протоколи та звіти Крайової управи друкували обома мовами (польською і українською). Промови, що виголошували українською, не перекладали, а лише друкували латинським шрифтом. Хоча на початку діяльності сейму представники від обох народів категорично відмовлялися слухати виступи чужою мовою. Вони, звісно ж, усе розуміли, але такою була політична необхідність.

Перші 20 років засідання відбувалися у театрі Скарбека, в залі для прийомів. Погано пристосовані приміщення і тверді лавки компенсувала добра акустика та чудові розписи.

1881 року сейм нарешті перебирається у нове спеціально збудоване приміщення навпроти парку Костюшка (зараз головний корпус університету ім. І. Франка). Діяв тут сейм до 1923 року.

Споруду збудував архітектор Юліуш Гохбергер у стилі історизму. На атику при вході стояли алегоричні постаті Галичини, що розміщалися поміж «русина Дністра та мазурки Вісли». Трохи нижче скульптури зі символами загальнолюдських чеснот – Любові, Справедливості, Правди та Віри, а також скульптурні групи Освіта і Праця як основні цінності влади та поступу. В оформленні споруди були використані й визначні події та історичні постаті обох народів. Обабіч сходів до палати засідань – хрестителі Мєшко та Володимир Великий, законодавці Казимир Великий та Ярослав Мудрий. У залі були розміщені полотна Яна Матейка «Люблінська унія» та «Конституція 1791 року».

ч
и
с
л
о

68

2014