|
Богдан БіланМайстер Пінзель
250 років тому, восени 1762 року, зустрічаємо останню згадку про Пінзеля
у записах бучацьких метричних книг. Пінзель став першим українським
митцем, персональна виставка якого відбулася у «Луврі». «Коли тіло вже не може
служити у природному світі у відповідності з думками
і відчуттями свого духа, які витікають з духовного світу, то людина, як кажуть, помирає… але насправді людина не помирає, а тільки позбавляється тіла, яке служило їй тут, на землі; сама людина живе, вона живе, тому, що не завдяки тілу
називається людиною, а завдяки духу, бо дух у людині мислить і думка, разом з почуттями, творять людину… Людина, помираючи, тільки переходить з одного світу в інший. Ось чому смерть у Слові Божому за своїм внутрішнім сенсом означає воскресіння і життя» – Емануель Сведенборґ «Про небеса, про світ духів і про пекло»*. Ці слова шведського містика XVIII ст. якнайкраще
говорять про постать найбільш загадкового генія в історії світового мистецтва Йогана Ґеоргґа Пінзеля. У середині 40-х років XVIII ст. в невеличке
подільське містечко Бучач прибуває скульптор, що називає себе Пінзелем, Йоганом
Ґеорґом – є й слов’янізовані
версії його імен. Ці
землі належать канівському старості Миколі Потоцькому, великому магнату та меценату мистецтва, котрий свою бурхливу шляхетську вдачу в той час реалізовує грандіозним будівництвом та декоруванням храмів, як католицьких так і уніатських. Слава
про нього ширилась околицями, що і привернуло увагу обдарованого митця. Не виключено, що запросив його до співпраці Бернард Меретин, архітектор,
котрий вже працює над проектами Потоцького. Бучацький період життя Пінзеля вдалося відслідкувати по церковних книгах. Отже, у 1751 році «скульптор вівтарний» одружується з вдовою Кейтовою, через
рік у них народжується син, названий Бернардом
(його хресним був колега скульптора Бернард Меретин), у 1759 році – народився ще один син, хрещений Антоном, а у 1762 році вдова Пінзельова втретє бере шлюб
з німцем Беренсдорфом. Згідно тодішніх звичаїв траур по чоловікові тривав один рік,
тому можна припустити, що у 1761 році Пінзеля не стало, хоча всі пошуки могили у Бучачі не дали результатів. Що дивно, оскільки на той час був він вже людиною
заслуженою і заможною. Крім того ім’я Пінзеля зустрічається ще двічі в архівних
документах – один раз при отриманні винагороди за роботи в церкві Юра, і вдруге – за роботи в костелі Монастириська. З небуття ім’я Пінзеля
вийшло у 1906 році та лише у 1930-х його творчість почали науково опрацьовувати. З того часу дослідники висувають гіпотези походження майстра та феномену його творчості, яка поклала початок т. зв. Львівської школи скульптури XVIII ст. «Він
міг прийти з Богемії чи Сілезії, Баварії чи Італії. Або ж бути русином чи поляком, мандрувати тими краями в пошуках майстерності й знань»* – пише культуролог Тарас Возняк. В 1960-х Пінзелем зацікавився
та почав збирати його твори
(чи, в основному, їх залишки) підчас своїх знаменитих експедицій Борис Возницький. Згодом він захопив
цією ідеєю і своїх колег на Тернопільщині та Франківщині. У 1980-х у підвалах
Олеського замку була змонтована виставка робіт скульптора. У 1988 вона поїхала до Москви, далі до Праги і Варшави. У 1996 році у Львові в приміщенні костелу Кларисок відкрили окремий музей Пінзеля – «Музей сакральної скульптури XVIII ст.» У 1999 році в мюнхенських
антикварів виявлено декілька боцетто (скульптурних ескізів) робіт Пінзеля,
котрі відразу ж були куплені Баварським
музеєм по 10 тис. доларів за
одиницю. Загадки супроводжують творчість Пінзеля і досі.
Як от це фото з книги Возницького**.
Тут з фігури «Святого Якима»
на рівні грудей споглядає ще одне обличчя.
Що це – візуальний
ефект чи містика? Напевне все відразу. Просто ракурс фото захоплює
ще лице фігури «Святої Єлизавети», що стоїть поруч у музеї,
але чи це випадковість? Першим замовленням для Пінзеля
стало скульптурне оформлення
міської ратуші в Бучачі. Цю грандіозна
споруда у скромному містечку,
за ідеєю Меретина, мали прикрашати 12 алегоричних композицій подвигів Геракла, що свідчили про чесноти мецената робіт – пана Потоцького. Також Потоцький замовляє в нього вівтарі для двох костелів та
церкви у місті. Роботи вдалися і Майстер отримує замовлення на п’ять дерев’яних вівтарів для костелу оо. Місіонерів у Городенці (містечко поблизу Івано-Франківська, тоді Станіславова, теж вотчини Потоцьких). Слава про Меретина і Пінзеля
докотилися і до найбільшого
міста в околиці – Львова. В
кінці 40-х років єпископи Атанасій, а потім Лев, Шептицькі доручили Меретину перебудувати основний храм греко-католиків – собор Св. Юра. Пінзель отримав
замовлення на виготовлення ключових фігур фасаду святих Атанасія і Лева, а також центральної скульптури – Святого Юрія на коні. Саме львівський період творчості Пінзеля
можна вважати найвдалішим. Окрім декору Святоюрського собору, майстер виготовляє, мабуть, свою найкращу вівтарну композицію в храмі с. Годовиця (Пустомитівський р-н) та
розп’яття для костелу Св. Мартина
(вулиця Жовківська). Також два вівтар для костелу отців Тринітаріїв (згорів підчас
пожежі 1848 року, зараз на його
місці Преображенська церква). Львів завжди був містом
на перехресті торгових і культурних шляхів з заходу на схід і з півдня
на північ. Крім того місто було на рубежі
католицької римської та православної візантійської культури. Перебування ж місті «у далекому закапелку католицького світу»*, де можна було сховатися від тиску панівних
культурних течій, знайти мецената та творити для душі, привертало сюди не одного митця. В цей час європейське мистецтво перебувало під впливом
бароко, яке знаходилось у своїй пізній стадії,
названій рококо. Та цей стиль
потрохи почав змінюватись на більш лаконічний
та простіший класицизм. Європа вже була
перенасичена бароковими шедеврами
та не сприймала нових. Знайти замовлення на пишні та дорогі скульптури було майже неможливо. Напевне, це не вдавалось зробити навіть такому геніальному скульптору як Пінзель, тим більше, що він,
докладно вивчивши мистецтво Європи, сформував свій особливий почерк. Саме тому він подався на схід. Тут його чекав гостинний прийом канівського старости та величезний пласт православної візантійської культури. Саме симбіоз західної
та східної традиції породив
геній творчості Пінзеля та, сформованої
ним, Львівської школи. Слово Борису Возницькому: «Важко знайти аналогії новаторському характеру творів митця в сучасній йому європейській культурі, бо на тлі її стилістичної еволюції періоду бароко та рококо його скульптури займають особливе місце. Передусім, характерними пошуками нових пластичних форм та ефектів, що спрямовані
на глибинний пафос образів
Святого Письма. Загальний напружений
драматизм, психологічна заглибленість
персонажів виявляються у підвищено експресивних
формах, досягнутих сміливою
й віртуозною обробкою матеріалу. Бентежні людські почуття, душевний неспокій часто передані несподіваними ракурсами спірально розгорнутих, готично витягнутих фігур, динамічною напругою мускулів оголеного тіла. Скульптор вдається до нового, як на той час,
трактування драперій (одягу), які, завдяки
особливій виразності, стають майже самостійним
образним елементом. (До того
ж вони витворюються не делікатним
пензликом, а сокирою, долотом,
рубанком і стамескою). Персонажі об’єднані певним емоційно насиченим сюжетом,
що викликає у віруючих співпереживання.
Риторика їх жестів звернена одночасно і до прихожан і
до основного композиційного центру вівтаря. Вона «зрежисована» як система зв’язків між ними і втіленням
божества, збираючи навколо нього, концентруючи емоції в єдиний вузол натхнення».** Дослідниця Діана Клочко додатково виділяє крилатих ангелів, «деталі візуальної виразності котрих не «піддивишся» ні в оточуючої природи, ні у наявній художній
традиції.»* Всі дослідники відзначають,
що львівський період творчості Пінзеля був найкращим.
Найлегше в тому переконатись, зайшовши на подвір’я собору Св. Юра та роздивившись постаті святих та Юрія Змієборця. Возницький вважав найкращим творінням майстра вівтар церкви у селі Годовиця, де «майстер досягнув
досконалості в зображенні містичного й драматичного пафосу Голгофи. Тендітна статура оголеного, покаліченого Ісуса і його обличчя – це свого роду квінтесенція
втіленого терпіння. Спрямовані до нього фігури Богородиці й Св. Івана передають
враження екстатичного співчуття. Воно передається від
центру всім скульптурам
– «Самсонові» та «Жертвопринесенню»
– розташованим на обох боках
менси вівтаря, також і двом ангелам, що напружено злітають із консолі, поблизу
Христа.»** Подібної думки дотримуються
і спеціалісти з Лувру, котрі
більшість цих скульптур, які дивом вціліли, готують до демонстрації в кращому музеї Європи. Виставка, яка представить
близько 30 робіт Пінзеля, відбудеться
у листопаді цього року. Це буде перша виставка українського мистецтва у знаменитому парижському музеї. А в той час вже багато років
протікає дах Музею Пінзеля
на пл. Митній та чекає на відновлення і реставрацію шедевр спільного творіння Бернарда Меретина та Йогана Ґеорґа Пінзеля, розташований у якихось 20 км. від Львова, костел у селі Годовиця. *цитати з книги Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення **цитати з книги Бориса Возницького
Іоанн Георг Пінзель. |
ч
|
 |
|