|
Богдан Білан«Посунься, Матір Божа, бо Міцкевич іде!»
У 30-х рр. XIX cт. під час будівельних
робіт при впорядкуванні Полтви навпроти готелю «d’Europe» (зараз тут «Укрексімбанк».
– ZIK) вдарило потужне джерело. Його вирішили перетворити на криницю, яку за проектом Йогана Шімзера оздоблено
кам’яними сходами з двох сторін та встановлено вазу. У
1861 році замість вази на кошти графині
Северини Бадені встановлено мармурову статую
Богородиці Непорочного Зачаття,
автором якої став скульптор Йоган
Непомук Гауттманн із Мюнхена. Відтоді площа стала називатися Марійською, або Мар’яцькою. Із будівництвом пам’ятника Міцкевичу фігурку Богородиці перенесли на 50 метрів.
Для неї архітектор
Михайло Лужецький створив постамент-фонтан. У такому вигляді вона простояла до
1950 року, коли її було демонтовано. Фігуру зберігали в каплиці Боїмів. На її
місце поставили чашу роботи
Євгена Дзиндри й Анатолія Консулова. 1992 року
статую відреставрували і помістили
у церкві Андрія. 1997-го фонтан
відновили, встановивши копію давньої фігурки
Богоматері. У березні 2007 року
у Львові відновили історичну назву площі Марійської. Проте, щоби не створювати проблем, Марійська існує поруч із
площею Міцкевича і без конкретних адрес та будинків. Вона
обмежена трамвайною колією, площею Міцкевича та проїжджою частиною з обох сторін проспекту Свободи. «Між патріотизмом і релігійністю львівська
мерія вибрала, звісно ж, патріотизм» – так жартували у Львові наприкінці 1904 року, коли минула перша ейфорія
після відкриття пам’ятника Адамові Міцкевичу. Зараз площу, названу іменем великого
поета, важко уявити без цього справді величного творіння, на тлі якого фігурка Матері
Божої виглядає доволі скромно. Втім їм обом тут
вистачає місця. Почалося все
1897 року, коли в усій Польщі
готувалися гучно відзначати сторіччя з дня народження Міцкевича, яке припадало
на грудень 1898-го. Ініціаторами
побудови величного пам’ятника стали Владислав Белза та
Владислав Лозинський – два незаперечні
львівські культурні авторитети того часу. Втім,
попри патріотичний запал, до ювілею
монумент збудувати не встигли
– не було ні грошей, ні навіть проекту. Лише наступного 1899 року відбувся
конкурс, де з-поміж понад
20-ти представлених переміг
проект скульптора Антона Попеля, створений
у співпраці з його учнем Михайлом Паращуком та архітектором Вінсентом Равським. Найбільша проблема
виникла з місцем розташування майбутнього пам’ятника. За задумом
архітекторів, найкраще до цього надавалася Марійська площа. Проте просто посеред площі стояла мармурова статуя Богородиці Непорочного Зачаття. З одного боку, просто знести статую,
до якої приходили молитися,
якось не випадало, з іншого – місце було надто вже
привабливе. У підсумку
прийняли соломонове рішення – Богородицю відсунули на 50 метрів убік, додавши гарний постамент-фонтан.
Прикметно, що особливих протестів серед релігійних
львів’ян це рішення не викликало, принаймні тогочасна преса про це не згадує. У кінці квітня 1904 року почалися безпосередньо
будівельні роботи, основним виконавцем яких стала спілка Альфреда Захарієвича та Йозефа Сосновського.
Пам’ятник мав постати на заболочених ґрунтах поруч із
підземною частиною Полтви, що суттєво утруднювало
поставлене завдання. Будівельники вирішили використали найновіший у той час метод
– залізобетон. Для фундаменту викопали котлован 8 на 8 метрів і
завглибшки 5 м. За допомогою
спеціального механічного молота
в землю вбили 13 залізобетонних 8-метрових стовпів. Верхні кінці цих палів
«перев’язали» між собою залізобетонними конструкціями, а поверх
залили суцільну залізобетонну
плиту площею 64 м2. Поряд із будівництвом постійно збиралися цікаві городяни. Особливий інтерес викликало монтування верхньої частини колони із бронзовим
позолоченим негаснучим вогнем,
автором якої був українець Михайло Паращук. Вага цієї
частини споруди сягала 16 тонн. Для її монтування Захарієвич та Сосновський спроектували спеціальний ліфт.
Цю роботу виконували з особливою
обережністю – величезну глибу піднімали
повільно, нерви всіх були вкрай
напружені. Успішне і точне завершення роботи викликало вибух радості та захоплення. Монтування вилитих у Відні бронзових частин – триметрової постаті поета та генія, що подає йому
лютню, зайняло два тижні. «Споруджувався витвір, що
має простояти віки», – пояснював таку ретельність будівельників варшавський Tygodnik Ilustrowany. Нарешті на 30 жовтня 1904 року призначено відкриття монумента. Напередодні до Львова
з Парижа прибув син поета Владислав Міцкевич з родиною.
На вокзалі його зустрічали представники міської влади, які взялися оплатити
перебування у Львові. Крайовий сейм, зі свого боку, зробив гоноровий подарунок – на своєму засіданні 1 листопада постановив
щороку виділяти йому пенсію у розмірі 4 тис. корон. Попередньо та в сам
день відкриття було організовано чимало заходів і акцій, більшість яких мали на меті покрити нестачу коштів на будівництво, брак яких гостро відчувався. Адже вартість робіт
становила близько 200 тис. корон. Основну частину
фінансування, 70 тисяч корон,
узяла на себе влада міста, крайовий сейм дав ще 20 тис. корон.
Напередодні відкриття, у суботу, у Міському театрі (тепер – Оперний театр) Музичне товариство влаштувало святковий концерт. У неділю ввечері тут же відбулася патріотична театральна вистава. На
обох заходах почесним гостем
був Владислав Міцкевич, а всі доходи від них
ішли на покриття дефіциту будови. У всіх школах міста
відбулися тематичні уроки, присвячені Міцкевичу. Кожен школяр отримав портрет поета з написом: «На пам’ять про відкриття
пам’ятника Міцкевичу. Львів. 30 жовтня 1904 року». На звороті картки був розміщений вірш Владислава Белзи, ініціатора створення монумента. Загалом друкарня Оссолінеуму видрукувала близько 16 тис. таких
листівок. Із цими портретами діти мали взяти участь у врочистому марші і тим самим стати часткою грандіозного дійства – т. зв. «портретної ілюмінації». Портрети також надійшли у продаж, а
всі доходи йшли у фонд дефіциту будівництва пам’ятника. У
день відкриття люди мали прийти з цими портретами в руках,
долучившись до «ілюмінації».
Доповнювали її і наліпки на шиби з зображенням поета. Ними були прикрашені
всі вікна у центрі міста. У день відкриття місто жило лише цим святом, позачинялися всі магазини й установи, торгували лише квітами, продавці
яких переказували 10% прибутку у фонд дефіциту будівництва. Долучився і великий бізнес – зокрема, львівська фабрика солодощів Hoflinger випустила шоколадний медальйон із портретом Міцкевича, пообіцявши спрямувати весь дохід із продажу перших 10 тис. шоколадок у фонд будівництва пам’ятника. Пропозиція мала
великий успіх, кондитерам вдалося продати значно більше… «Дощ моросив
від ранку… Всюди у вікнах, на балконах,
навіть на найвищих дахах дивилися вниз море голів і людей, а гомін цього безмірного людського згромадження був як шум водоспаду, далекий, але
поважний та достойний. Дуже рідко
є наше місто таке достойне, любляче і одностайне, як було вчора під пам’ятником
Міцкевича» – так описував день
відкриття монумента Kurier Lwowski. Урочистості розпочиналися о десятій годині ранку службою у Катедрі, потрапити куди могли лише дві тисячі запрошених
гостей. За годину поважні гості
та запрошені підійшли до пам’ятника,
де на них уже чекали десятки тисяч львів’ян.
Перше слово сказав керівник комітету
з будівництва пам’ятника
професор-хімік Броніслав
Радзішевский. «Під
всезагальне захоплення на його знак спала заслона – і перед очима
присутніх постала в усій красі колона Міцкевича», – писала Gazeta Lwowska. «Водночас піднеслись
усі капелюхи і шапки, заграли труби і зашумів натовп. Та раптом настала повна тиша – всі
споглядали пам’ятник»
– вторив їй Kurier Lwowski. О 12:00 розпочався довгоочікуваний
багатотисячний марш, у якому взяли участь представники майже 90 різних організацій
та делегацій з цілої Польщі. «Здалека почулися звуки музики, пан Владислав Міцкевич в оточенні президії став на підніжжя пам’ятника і почалася урочиста хода вшанування поета, якої в історії Львова ще, напевне, не було. Ентузіазм присутніх досяг небувалих висот, було видно старших людей і жінок,
які плакали від розчулення, котре переповнювало серця всіх», – писав Kurier Lwowski. О 15 годині високопоставлених
гостей запросили до Міського
казино (тепер – Будинок вчених) на урочистий обід. Для бідних
організували безкоштовну роздачу гарячої їжі у «Першій ізраїльській
народній кухні» на вул. Котлярській, 8 (тепер тут розташована кав’ярня «Штука»). Увечері в Міському театрі відбулася вистава, а після 21:00 – урочистий
раут у залах Ратуші. Тим часом площа біля пам’ятника зали-шалося багатолюдно. Присутні чекали на ще одну атракцію. Коли потемніло, з піддашшя
готелю «Європейський» (зараз
«Укрексімбанк») на колону
Міцкевича засвітили кольорові прожектори. Блискучий, окроплений осіннім львівським дощем, пам’ятник
вигравав усіма кольорами веселки. Це грандіозне на той час видовище гідно завершило урочистості цього дня. |
ч
|
 |
|