РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Зигмунт Гавпт

Єзуїтський Сад

Можна годинами просиджувати під високими деревами Єзуїтського Саду. Він розташований на пологому схилі, нахиленому до півночі, тому його ніколи не обпалюють перпендикулярні промені сонця, а високі дерева завжди захистять його.

Високі дерева! Вони ростуть групами, їх стовбури, які не завжди вертикально підносяться вгору, починають розгалужуватися допіру на запаморочливій висоті кількадесят метрів. Сріблясте листя осокорів переплітається з червоним листям буків. Мабуть, ніщо на світі не вирізняє так ясно нашої залежності та гону до сонця, як галуззя дерев. Адже отак ото відірватися від землі, вистрелити тисячами гілок і галузок, які ревно й винахідливо шукають власного шляху до сонця, заколисатися в здобичі й трепеті під єдиною і неземною чарою блакиті, – таке здужають лише дерева. Гадаю, що, мабуть, найбільш гідною тривання і найкращою людською реінкарнацією було би перевтілення в дерева – бути парою Філемона і Бавкиди(2) і залишитися назавжди разом деревами.

Час від часу мені доводилося бути свідком смерті дерев. Бувало так, що якийсь енергійний управитель міських парків проріджував або усував хворі чи непотрібні особини. Тоді довгими днями можна було споглядати флегматичних лісорубів, які схилялися й маніпулювали біля нижньої частини стовбура відібраного дерева. Оточені неодмінною зграйкою роззяв, уживаючи вичовганих від роботи й рук знарядь, вони підтинали знизу неосяжного колоса. Дивно було бачити, як крона дерева жила й шуміла високо вгорі, на висоті шістдесят метрів, а широка пила із зубцями у формі ластівчиного хвоста тяла волокна й шари, а сталеві обухи сокир клинцювали клиння із розчепіреними голівками.

Потім, якоїсь незнаної миті, раптово вирване із життя й поставлене на межу неуникного дерево починало хитатися, наче вагадло, і раптом! рвучи мотузки й ламаючи з тріском дерева й бар’єри довкола, цей зелений світ розпачливо валився на землю. А потім ще кілька хрустів, якесь старе листя – невідь звідки воно взялося – покружляє в повітрі та опуститься поміж плутаниною гілок – і спокій…

Згодом наймані робітники багато днів поспіль членують стовбур на величезні шматки, сокира замашисто підноситься над колінами галузок, а роззяви не стільки задля видовища, а радше по-філософськи асистують у тому похоронному обряді. За декілька тижнів місце уже викорчуване і перекопане, а зелененька вруна свіжо засіяної травички визирає з-поміж багрянистих грудок, і лише відремонтована огорожа свіжістю деревини та натягом дротів вказує, де впало дерево.

Дивитися на умирання – не найвеселіше заняття, а смерть дерева може бути такою ж вражаючою, як смерть людини

В тому Єзуїтському Саду пересиджували няньки з дітьми з поступових єврейських родин, безробітні, ветерани повстання 63-го року, студенти-правники над пандектами(3), а в неділю пополудні – служниці на «вихідних», та солдати на перепустці (servantes et les militaires – як казала бабуся Панни).

Бабусин будинок стояв навпроти Саду.

Переклад Андрія Павлишина