|
Богдан БіланРомантичне кохання Артура Ґроттґера та Ванди Монне
13 січня, напередодні Старого нового 1866 року, Львів бавився. У міській Стрільниці на вулиці Курковій (зараз Музей національно-визвольних
змагань на Лисенка, 23-а) тривав великий міщанський бал. Це була розвага, яку намагалися
не минати як поважні родини, так і охоча до забав молодь. Саме в такому святковому
демократичному середовищі судилося зустрітися молодій панянці
16-річній Ванді Монне та вже доволі досвідченому й відомому 29-річному художникові
Артуру Ґроттґеру. Це знайомство породило кохання, яке було
настільки високим і прекрасним, що стало легендою. Ще довго літні львів’яни, спостерігаючи
за палко закоханою парою, казали: «Вони кохають одне одного,
як Ванда й Артур». Артур Ґроттґер
(1837-1867) народився на Львівщині (с. Отиневичі Жидачівського р-ну). Навчався у
Львові, Кракові та Відні. У його творчості переплітались
елементи романтизму, академізму та містицизму. Насамперед він став відомий завдяки
циклові творів, присвячених польському повстанню 1863-1864 рр. проти царату. Та
не менше місце в його творчості займають мотиви
зневаги до війни та насильства, як тепер сказали б –
пацифізму: «Він зображав людські страждання та деградацію як неминучий наслідок
війни в універсальному вимірі» Та повернімося до
Львова. Для юної Ванди це був перший у її житті бал – подія
жаданна та довгоочікувана. Однак навіть найсміливіші припущення молодої романтичної
натури не могли зрівнятися з тим, що сталося насправді. Уже на
перший танець її запросив високий та красивий, як вона спочатку подумала, іспанець.
Він був галантним і витонченим як у танці, так і в розмові. Коли стихла музика,
відрекомендувався – Артур Ґроттґер, художник. Ванда була добре
обізнана з культурним життям. Тому знайомство з людиною, про талант якої говорило
все місто і від творчості якої вона була в захопленні,
стало для неї приємною несподіванкою. А коли «іспанець» запропонував весь вечір танцювати тільки з ним, Ванда була на сьомому небі від щастя. Враз забулося
те, що вона відмовлялася сюди йти. На її думку, міщанський бал – не достатньо вишуканий
і представницький для неї, баронеси Монне. Була, «зрештою,
інколи надто певна у своїй надзвичайній вроді,
щоби перейматися своєю успішністю» («Артур і Ванда. Історія кохання»). У справу вчасно втрутився батько, який переконав її, що
не личить відмовлятися від того, на що попередньо було дано згоду. Із тягарем на
юній гордовитій душі їхала Ванда у Стрільницю, а додому
поверталася, немов би на ангельських крилах. Артур зізнався, що
відколи побачив її на прогулянці, мріяв про зустріч. Вона розказала, що знайома
з його творчістю і таємно прагнула познайомитись. Танець, слова, дотики і погляди
зробили своє – з балу обоє від’їхали безтямно закоханими. За ті десять днів, що віддяляли їх від наступної зустрічі,
в житті Артура сталися разючі зміни. Із художника, який у молодому віці вже тішився
славою та визнанням, проводив дозвілля у колі шанувальників і не задумувався про
майбутнє, «він став безумцем, котрий усамітнився та міг думати лише про Неї. Він малює: під олівцем Ґроттґера
кожне жіноче обличчя стає її обличчям. Муза Артура із зіркою над чолом живе на полотнах
«Війни». І скрізь». Артур вирішив: Ванда повинна стати його дружиною.
Не минало і дня, щоби вони не бачились у пансіонаті
Вандиної тітки, де жила дівчина (на пл.
Святого Духа, зараз пл. Підкови). «Зрештою Артур відразу
після освідчення визнав перед Вандою гріхи свого світського
життя. Бажаючи отримати її прощення, розповідав лише про один період своєї праці
і шаленство без покаяння […] серед коханок, майже
щодня нових, про марнотратність серед недостатку, легковажність до життя
і роботи. […] Зосталася лише одна, сильніша над усе любов
до мистецтва. Тепер до тієї любові додалася любов до Дитини і стала найважливішою
в житті художника – думав лише про далеку наречену («Артур і Ванда. Історія кохання»). Артур дарував їй
стільки квітів, що кімната Ванди мимоволі нагадувала квітковий
салон. Якось Ванда промовить, що замість квітів воліла
би мати мавпу. А він на вулиці Ґродґер якраз зустріне італійського циркача і купить
тваринку для коханої. Незвичний подарунок не ощасливив Ванду – мавпа бігала по всій
кімнаті, особливо їй припали до вподоби штори. До того
ж «подарунок» ще й подряпає Ванду. Артур виправить помилку
і приведе Ванді лагіднішого звіра – справжнього ведмедя. Той виявився статечним
– нікуди не бігав, штори його теж не цікавили. Дівчині
навіть вдалося з ним трохи побавитися. Були й серйозні розмови
про літературу, про долю польського народу та його бездержавність (Артур оспіває
антиросійське польське повстання 1863 року у своїх картинах).
Артур дає Ванді уроки малювання, і доволі вдало – вважають, що портрет Артура на
його надгробку намалювала саме вона. Ванда часто музикує, вони разом співають. Якось Артур роззує її і довго цілуватиме
босі ніжки, а в кімнаті й надалі лунатиме музика з-під
Вандиних пальців. Здається, вони тільки раз посварилися, якщо так
можна назвати обурення Артура, коли він застав Ванду за читанням Мазоха. Вона неправдоподібно
спробує пояснити, що й сама не знала, як та книжка
потрапила до її рук. Артур викине її через вікно
(йдеться, звісно ж, про книжку). Закохані вибираються й на прогулянки. Для своїх шпацерів
обирають парки – звичний прихисток романтично налаштованих сердець. У парку Костюшка
(тепер ім. Франка) вони влаштовують справжні снігові баталії. У парку Стрільниці Артур вчить Ванду стріляти зі свого револьвера «Збуя»
(забіяки). Гуляли й Личаківським цвинтарем, який спонукав їх думати про вічне. Чи
могли вони здогадуватися, що близько той час, коли Артур
тут спочине назавжди. Ніхто з рідних Ванди не був проти їх шлюбу. На перешкоді стояли лише
борги Артура та його неспроможність утримувати сім’ю. Хоча
Ґроттґера на батьківщині любили та визнавали, проте серйозних замовлень не надходило.
Польські патріоти легше хвалили та захоплювались, аніж
допомагали в скрутну хвилину. До того він міг легко обходитись невеликим підробітком та періодичними
продажами картин, а тепер розумів, що мусить твердо стати на ноги. Оскільки
у Львові це було неможливо, то він подався за кордон, у
Париж. Тут він мав намір добре продати свої роботи та назбирати
замовлень на майбутнє. Ґроттґер багато працює («зараз тільки робота, робота, робота».
«Артур і Ванда. Історія кохання»),
відвідує імовірних замовників, живе впроголодь
– усе це позначилося на його здоров’ї. Від поганого
харчування та холоду астма прогресувала, поступово перейшла у запалення легень,
а згодом у сухоти. При житті його тримало лише кохання до Ванди. І листи.
Їх вони пишуть одне одному ледь не щодня. У них – докладно
про всі події та натхненно про їхнє кохання. Артур називає
Ванду «Дитям» і пише їй від третьої особи – кота. Вона його так і називає. Однак і безмірні почуття не могли завадити неминучому. У листопаді Артур вже не вставав з ліжка, а 13 грудня 1867 року
помер. Помер у французьких Піренеях від сухот у віці 30 років. Він ще встиг закінчити
цикл картин «Війна» та продемонструвати їх на
Всесвітній виставці у Парижі. Успіх і те, що картини купив імператор Австро-Угорщини
Франц Йосиф, не змінили його долі. Артур помирає в бернардинському
монастирі. Ванда намагалася
приїхати до коханого ще під час хвороби, та допоки назбирала
грошей, було вже запізно. «З тієї миті розумію, що означають
гроші» («Артур і Ванда. Історія кохання»). Тепер ішлося про ще більшу суму, адже Ванда прагнула
привезди до Львова його тіло. Вона зібрала всі свої гроші, продала
коштовності та використала частину приданого, яке однаково їй уже не було потрібне.
І тільки в липні 1868 року їй вдалося привезти труну до Львова, де її розмістили
також у Домініканському монастирі. Ванда відкрила її, та подивитися на накрите саваном
обличчя не змогла. Лише попросила зробити гіпсовий відбиток його руки, поклала
в домовину всі свої листи, «свій нагрудний хрестик і букет
троянд» («Артур і Ванда. Історія кохання»). Та це кохання не
стало б таки прославленим, якби зі смертю припинилося. Воно породило чимало символів:
дуб у парку, надгробок на Личакові, вілла Засвєтє, Стрільниця.
Саме ж стало уособленням дружби та самопожертви, а також своєрідною
родинною легендою та кармою. І це не просто порожні слова. Ванда поховає Артура
на Личакові, в тому місці, де він і заповідав. Його друг
Паріс Філіппі створить романтичний надгробок. Як не дивно, та на ньому зображено
не Артура, а Ванду. Вона стоїть на колінах біля хреста, а поруч сокіл із розпростертими
крилами – символ вірності та кохання. Під хрестом зламана
палітра та медальйон зі зображенням Ґроттґера, який Ванда вирізьбила власноруч.
На могилі написано: «Світлій Його
пам’яті цей надгробок поставила Ванда». Ванда залишиться
з Артуром не тільки як печальна скульптура. Вона часто приходитиме на його могилу,
яка згодом стане місцем паломництва закоханої молоді Львова. Відразу по смерті
Артура, 18-річною, Ванда залишає материнський дім і починає
жити як удова. У цій могилі – вся моя молодість. Разом з Артуровою матір’ю вони вирушають у Відень, аби просити цісаря Франца Йосифа про виставку Ґроттґера,
адже той незадовго до його смерті придбав цикл «Війна». «Нарешті побачила
цю «Війну», на якій він поліг, і живою вийшла з зали. Людина
не вмирає від болю, о ні.» («Артур і Ванда. Історія кохання»). Через чотири роки,
також виконуючи волю Артура, Ванда виходить заміж за його
товариша – «найблагороднішого чоловіка» художника Кароля Млодніцького. «Попри шалений
опір мамів, вийшла за нього заміж. Він відкрив переді мною
світ мистецтва, який я змогла осягнути». («Артур і Ванда.
Історія кохання»). Ванда вміла бути
з Артуром, навіть коли його не було поруч. Навчила її того ще попередня розлука.
Та з Франції Артур їй міг писати, а тепер Ванді
допомагають підтримувати почуття вже його малюнки.
Вона поскладає їх у чорну папку і триматиме у спеціальній
кімнаті, де був чи то музей, чи вівтар для Артура. Наприкінці життя її чоловік проронить, що йому «було важко завжди залишатися на другому
місці». На першому ж місці в обох були честь, дружба і
кохання. Млодніцький сприймав ситуацію з «якоюсь філософською смиренністю, з якимось
філософським відстороненням», він «мусив кохати Ванду, хоча вона кохала тільки міф» . Ситуацію в родині опише Артур Млодніцький – внук Ванди,
театральний актор, у інтерв’ю для Polskie Radio Wrocław у 1970 році. Легенду про те кохання
у свідомості львів’ян підтримувало й «Артурове дерево»
– дуб у парку Костюшка. Ріс він навпроти будинку №22 на
вул. Листопадового чину (нині корпус управління Львівської залізниці). За однією
з версій, дерево посадив сам Артур у час зустрічей з Вандою.
За іншою – магістрат, якому саджанець, подарунок
Ґроттґера, передала Ванда по смерті коханого. Дерево не дожило до нашого часу, та ореол кохання досі витає над згаданими
місцями. До них можемо додати і домініканський
костел, де справа від входу є епітафія, схожа на Артурів надгробок (скульптор – знаменитий
Ципріян Ґодебський). Її вже старенькою замовить Ванда як символ безустанних
молитов за душу Артура. А також дім з інтригуючою назвою Zaswiecie (Край світу), де Ванда доживала віку у своєї доньки Марилі Вольської. Цей будинок донька з матір’ю перетворить на салон для талановитої
молоді. До глибокої старості
Ванда «була головою родини і вирішувала всі справи.
Жила як хранитель клану Ґроттґера, хоча
була Млодніцькою» (Артур Млодніцький). Долю матері ледь не повторить дочка Мариля Вольська. У її чотирнадцять
в неї закохається піаніст і композитор Іґнацій Ян Падаревський.
Між ними була та сама різниця у віці, що й між Артуром
і Вандою – 13 років. Та цього разу ніхто не помирає. Вони розійдуться. Це інша довга
історія. Нагадаєтмо тільки, що Падаревський згодом стане прославленим у світовому маштабі музикантом та політиком. А Мариля – відомою польською поетесою. Не перестають траплятися
трагічні випадки, пов’язані з іменем Ґроттґера, і в наш
час. 1992 року із Львівської картинної галереї викрали дві його картини. Під час пограбування загинуло двоє співробітників музею. Трагедією можна назвати
і те, що в укра-їномовній версії «Вікіпедії» немає статті
про Ґроттґера. Ванда Монне (1850-1923) Виховувала Ванду
її мати (Корнелія Монне) та тітка баронеса Тереза Венц,
власниця і керівник Науково-виховного закладу
для дівчат. При ньому вони й мешкали на пл. Святого Духа. Їх вона називає у множині «мами». По лінії матері її
бабця Корнелія Венц була баронесою Нідерляндштайн із німецьких
дворян з-над Рейну. А її дуже далекого предка Конрада фон Алзея вважали одним із
авторів прославленої старогерманської «Саги про Нібелунгів». Батько жив окремо,
хоча можна сказати, що його роль була визначальною в долі Ванди. Саме він переконав
її піти на бал, та коли дізнався про почуття доньки, сказав,
що не заздрить долі дружини художника! Усе життя Ванда присвятила
Артурові. Вона постійно підтримувала його культ і прагнула
бути гідною його. Багато працювала та віддавала людям.
«Її життя було національним маніфестом, працювала над освітою,
була активісткою Товариства народної школи»
(Артур Млодніцький). Ванда писала прозу, перекладала, займалася різьбленням
і моделюванням. Свої твори подарувала
музею Любомирських, який пізніше ввійшов до складу
Львівської картинної галереї. Впорядкувала кореспонденцію з Ґроттґером, яку видала вже її донька у 1928 році під
назвою «Артур і Ванда», та стала основним популяризатором творчості Ґроттґера. Одружилася з товаришем
Артура Каролем Млодніцьким, художником і професором рисунка.
Їхня донька Мариля Вольська була відомою польською поетесою,
син Адам – актором і театральним режисером. Похована
на Личакові неподалік від Ґроттґера, в одному гробівці з чоловіком, донькою та зятем. |
ч
|
 |
|