|
Богдан БіланСолдати Ісуса - Львів так і не розплатився з єзуїтами за свої борги
Напередодні Різдва 2012-го року у Львові з’явився ще один храм. У центрі міста.
Відкриттю не
передувало тривале конфліктне
будівництво та помпезне відкриття, притаманні таким подіям сучасності. Просто для вірних звільнили та заново пристосували приміщення костелу Святих апостолів Петра і Павла, відомого всім львів’янам
вже впродовж більше як 400 років як костел єзуїтів. Хто такі
єзуїти, як вони потрапили
до Львова та як змогли вже незабаром збудувати тут найбільший храм у місті? Орден єзуїтів або «Товариство
Ісуса» (Societas Iesu) – католицький орден жебрацького типу.
Заснував його 1534 року баск
Ігнатій Лойола. Орден був чимось середнім
між армією
і таємним товариством. Єзуїти були водночас монахами і священиками, вчителями
і проповідниками, сповідниками
і радниками феодалів
та королів. А ще – безпосередньо наближеними до Папи. На додаток керівники єзуїтів усі були добірними
інтелектуалами і, як результат, вони швидко взяли під
контроль суспільство та владу
в багатьох європейських країнах. І це при тім, що їхня
структура жила своїм життям
і була окремим державним організмом. Орден не підкорявся ні
церковним, ні світським законам, а лише Папі Римському. Їхнім кредо було «Omnia ad maiorem Dei gloriam» («Все
[виправдано] для більшої слави Божої!»).
Стати ж членом ордену, тим
більше його керівником, міг
лише високоосвічений, спеціально навчений
і випробуваний, відданий
справі монах. Уже на початку ХVII ст. орден
налічував 13 тисяч членів. Єзуїти вирушили з місіями у Японію, Індію,
Китай, Індонезію, Росію, Африку
й Америку. У Європі ж вони створюють мережу колегіумів
і жорстко протистоять єресі, навчають дітей вельмож і сповідають королів, отримують абсолютну незалежність і всі можливі привілеї.
«Нечувані привілеї дали
можливість єзуїтам збудувати корпорацію не тільки досконалішу від товариств, подібних їй, а й
від усього тодішнього суспільства», – писав історик-єзуїт Шарль Лом’є у своїй знаменитій
книзі «Історія ордену єзуїтів». 1583-го, майже через 50 років
після заснування
ордену, коли його слава та могутність
уже ширилися світом, до Львова прибув отець-єзуїт
Якуб Вуєк. Через рік він закликав до себе ще двох товаришів.
Вони прибули на запрошення львівського архієпископа Яна Дмитра Соліковського – церковного та політичного
діяча, особистого друга польських королів.
Спочатку у Львові місія єзуїтів
діяла у «жебрацькій каплиці» Катедрального собору. 1590 року єзуїти заснували тут свою резиденцію і
почали активно проповідувати та збирати
навколо себе прихильників. На одинадцятий рік свого перебування у Львові на ділянці, яку подарував великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, єзуїти збудували вже власну дерев’яну
каплицю, назвавши її
на його честь іменем святого
Станіслава. Гроші на це їм дала львівська
міщанка Софія Ганель, у будинку якої на Ринку, 5 і мешкав отець Вуєк із товаришами.
Історичні джерела свідчать, що
та дерев’яна каплиця була на тому ж місці, де тепер височіє величний
костел єзуїтів. На початку XVII століття єзуїти у Львові ще не були ні
багатими, ні впливовими. Але вони були передбачливими. Не гаючи часу і грошей, необхідних для
побудови кам’яного костелу,
1607 року орден відкриває поруч
із капличкою колегіум – навчальний заклад, освіту в якому можна було отримати
безкоштовно, на відміну від інших тогочасних
шкіл. Минуло трохи більш як півстоліття
– і 1661 року цей заклад став львівським
університетом, першим на території нинішньої України. У
цьому колегіумі вчився Богдан Хмельницький і, за переказами, саме старий вчитель-єзуїт
переконав свого колишнього учня не нищити міста 1648 року, коли козаки взяли в облогу Львів. У 1610 році нарешті починається будівництво костелу
– дозвіл на це дав король Сигізмунд ІІІ, який був так званим «світським» єзуїтом.
Магістрат Львова противився,
доки міг, адже ділянка розташована у межах середньовічних укріплень, де було вкрай обмаль території,
тому й цінили її на вагу золота.
А тут – величезний костел, що
і за землю не заплатить, і податку від нього не діждешся… Та воля короля, а ще чималий борг міста єзуїтам, переконали. «Дня
13.07.1610 архієпископ Ян Замойський заклав наріжний камінь Єзуїтського костелу під відозвою св. Петра і Павла»,
– пише історик Денис Зубрицький у своїй «Хроніці…». І ось 1630-го, через
20 років після
початку будівництва, єзуїти
освячують новий костел. Це була будівля
небувалих розмірів
із небаченим досі удекорованим фасадом. Храм будували за зразком головного собору
єзуїтів у Римі – Іль Джезу
(Il Gesù).
Таким чином він став першим костелом міста у стилі
бароко. Архітекторами
споруди були отець-єзуїт Себастьян Лянхіус (Sebastian Lanichius) та архітектор єзуїтського ордену у Польщі чернець Джакомо Бріано (Giacomo Briano). Вражали і параметри споруди – на той час це був найбільший
храм Львова. Його розміри –
41 м на 22 м, висота – 26 м. Він
міг водночас вмістити до 5000 вірних: 3500 у храмі та 1500 на балконах. Населення ж Львова тоді становило
близько 20 тисяч осіб, із
них щонайменше половина не були
католиками (українці, вірмени,
євреї й інші). З часом грандіозність споруди довершила дзвіниця, яку звели 1702 року за проектом
Мартина Годного. Вона теж стала найвищою
вежею Львова (близько 100 метрів). В усі часи єзуїти
набували заможних та впливових жертводавців. Окрім уже згаданих королів і Станіслава Жолкевського, вели-кими
прихильниками храму були відомі шляхетські роди Дідушицьких,
Яблоновських, Сенявських, Вибрановських. В подяку за це у стіни
споруди вмуровано пам’ятні таблички,
а для Вибрановського навіть
було створено алебастровий поховальний саркофаг. У 1773 році єзуїтський орден рішенням Папи
Климента XIV було ліквідовано. Виїхали вони і зі Львова, залишивши тут майна вартістю майже 5 млн золотих – гігантська на той час сума.
У звіті комісії, що займалася описом
цього майна, зазначено: «у власності єзуїтів була друкарня, аптека, одинадцять фільварків, п’ять юридик на території Львова, а також будівля колегії, парцелі з кам’яницями, сад за містом, бурса для музикантів, шкільний будинок, астрономічна обсерваторія, а навіть заїжджий двір». Як бачимо, єзуїти, окрім суто
релігійних методів збагачення (до прикладу, отримання
грошей чи майна взамін за молитви чи прощення гріхів), не цуралися і цілком практичних способів. На Жешувських ланах (пізніше Єзуїтський
город, тепер – парк ім. І. Франка)
у них була власна корчма та
броварня. Хоча знаменитою стала
інша пивоварня, розміщена під стінами
костелу на вузькій ділянці між міським муром і Полтвою. Броварям заважала фіртка, яку єзуїти прорубали в міському мурі, і вони звернулися до суду. Монахи майже програли суд, але подали зустрічний
позов, у якому йшлося про те, що дим від броваря
псує дуже цінні фрески храму. Єзуїти вимагали
закрити броварню, а в її приміщенні обладнати
притулок для бідних, якими обіцяли опікуватися.
Вердикт винесли на користь монахів, але, перебравши броварню
у свою власність, ті… зберегли її основний
профіль. До речі, пивний бізнес
добре пішов єзуїтам: 1715 року на Клепарові вони
збудували велику промислову броварню – і чомусь саме цей
рік вважається датою народження львівського пива. Від 1610-го
при колегії існувала аптека
з унікальними ліками. Тільки продавали їх лише єзуїтам та їхнім адептам. Не один хворий чи його родич став єзуїтом, сподіваючись врятувати життя ліками з цієї аптеки… Та найбільше прибутків
ордену приносили позики. Вже
в період
будівництва храму у Львові єзуїти легко могли позичити на тривалий час і 20 тисяч золотих. До прикладу,
магістрат міста так і не розплатився з ними за свої
борги. Врятувався Львів від «дефолту»
лише завдяки ліквідації ордену. |
ч
|
 |
|