Богдан Білан

Як у Львові 1924 року готували вбивство президента Польщі Станіслава Войцеховського

У п’ятницю, 5 вересня 1924 року, львівська поліція працювала у посиленому режимі. Адже на урочисте відкриття «Східних торгів» – найбільшого у тогочасній Польщі бізнес-форуму – особисто прибув президент Польщі Станіслав Войцеховський.

Станіслав Войцеховський став другим президентом Польщі у 1922-1926 рр. Правою рукою маршалка Юзефа Пілсудського, посередником між різними політичними угрупованнями періоду становлення польської держави. Як фігура компромісна, він був непримиренний до радикальних течій, зокрема заборонив діяльність Комуністичної партії в Польщі. Однак він був противником концентрації влади в руках військових – останнє призвело до конфлікту з Пілсудським, який був багаторічним другом Войцеховського. У результаті цього, у 1926 році президент пішов у відставку, а маршалек очолив державу. Друзі до кінця життя так і не помирились. Разом з тим Войцеховський був прихильником жорсткого вирішення питання національних меншин, що, звісно, стосувалося й українців.

Після 1926 року покинув політику і зайнявся науковою та викладацькою діяльністю. А помер він аж 1953-го у Варшаві на 85-му році життя.

Та повернімося до його візиту до Львова 1924 року. Тоді вулиць ніхто не перекривав. Навпаки – всю програму президентського візиту та маршрут його пересування було напередодні надруковано у львівських газетах, щоби якомога більше людей могли побачити державного лідера.

По обіді кортеж президента вирушив до центру міста вулицею Коперника. Сам Войцеховський їхав у відкритій кареті, запряженій шестіркою коней. Попереду і позаду – кінні гвардійці з шаблями наголо. Тисячі людей, які зібралися вздовж вулиці, махають капелюхами і руками, вигукують «Нєх жиє!». 55-річний Войцеховський, стоячи з циліндром у руках, вітає львів’ян поклонами.

Але далеко не всі у Львові тішилися цьому візиту. Серед тріумфуючого натовпу проїзду Войцеховського чекали двоє бойовиків УВО – 19-річний Теофіл Ольшанський і 24-річний Микола Ясінський. Ці двоє мали вбити президента, причім основна задача лягала на плечі Ольшанського, а Ясінський мав би вступити у гру, якби напарникові щось не вдалося.

Українська військова організація (УВО) виникла 1920 року у Львові з ініціативи Євгена Коновальця як нелегальна військово-політична структура.

На той час надто свіжими були спогади про поразку у війні 1918-1919 рр. Надії на втручання європейського співтовариства зникли у березні 1923-го, коли на засіданні Ради амбасадорів у Парижі було юридично закріплено належність Галичини до Польщі. З цього приводу один із амбасадорів сказав: «Ви, українці, є жертвою теперішніх часів. Англія матиме вільну руку в нафтових справах у Ірані, Франція ж дістане галицьку нафту».

У новій Польщі українці не мали жодного впливу на вирішення своїх політичних чи економічних проблем. Тому єдиним варіантом у цій ситуації, на думку ініціаторів створення УВО, була підпільна самоорганізація українців, формування паралельного з офіційним світогляду й укладу життя. В УВО об’єдналися представники різних політичних, громадських і військових формувань, зокрема Січових стрільців та УГА. Очолив УВО спочатку Євген Коновалець, згодом Андрій Мельник, а сама організація стала предтечею легендарних ОУН та УПА.

Одним із елементів діяльності УВО стали атентати (замахи з політичних мотивів), що давали змогу голосно заявити про себе та про свою ідеологію. Серед найвідоміших – невдалий замах на Пілсудського 1921 року у Львові та вбивство 1922-го у Кам’янці-Струмиловій (тепер – Кам’янка-Бузька) одного з лідерів Української хліборобської партії Сидора Твердохліба. УХП, на відміну від інших тодішніх українських політичних організацій, відмовилася підтримати бойкот виборів до сейму і стояла на платформі визнання польської влади в Галичині.

Реальними організаторами замаху на Вой-цеховського були сотник Юліан Головінський – крайовий комендант УВО, і сотник Омелян Сеник – бойовий референт крайової команди УВО. Саме вони придумали план замаху, знайшли виконавців і помічників, забезпечили їхній відхід.

Відбір виконавців – Ольшанського і Ясінського – був серйозний. Свідомо обирали хлопців із провінції, не «засвічених» у Львові. Спочатку за них поручилися місцеві керівники УВО – з Перемишля і Станіславова (тепер – Івано-Франківськ). Потім відбулася співбесіда з крайовими керівниками, де вони отримали докладні інструкції. Серед них: «Чи здаєте собі справу з того, що це небезпечно, майже нема надії на втечу, можна загинути разом зі своєю жертвою? А коли зловлять – тяжкі тортури і також смерть. Чи чуєтеся на силах витерпіти це і нікого не зрадити? Після того, як це зробите, – не втікайте, стійте на місці. Втеча і так вам нічого не поможе, бо звернете на себе увагу, в той спосіб вас зараз же схоплять. Якщо залишитеся живі – поліція вас арештує».

«В слідстві маєте заявити, що ви – члени УВО, і вчинили це з її наказу на голову ворожої держави, що насильно і безправно окупувала українські землі, з чим український народ не погодився і ніколи не погодиться. Добре собі те запам’ятайте, вивчіть напам’ять, щоби не наплести яких небилиць. З того вийде велика справа в суді – і ми це використаємо політично. Оборону дістанете якнайкращу, хоч вона вам нінащо не здасться – доля ваша пересуджена. Уважайте ж, що по вашій поведінці світ су-дитиме не тільки вас одного – тут ідеться про честь і славу всієї УВО, покажіть себе гідним її бойовиком».

Уже напередодні самого замаху Ольшан-ському та Ясінському дали можливість уник-нути завдання, але обоє відмовилися.

Знову повернімося до Львові. Коли кортеж виїжджав із вулиці Коперника на площу Марійську (тепер – Міцкевича), Ольшанський, ледве випроставши руку в щільному натовпі, кинув пакунок просто під копита коней. Але де ж вибух? Бомба лише шипіла та диміла.

Президент Войцеховський зблід. Візник розвернув карету й погнав коней назад по Коперника. Поліція й агенти в цивільному оточили місце замаху, відтісняючи людей.

Найдивніше – ніхто так і не помітив, хто кинув бомбу. Дочекавшись, поки розсмокчеться щільний натовп, Ольшанський спокійно пішов собі. Через кілька днів він уже був у Німеччині.

Детальні репортажі про замах на президента надрукували всі львівські вечірні газети. «Бомба хоч проста, та побудована майстерно і дуже старанно… Вибухова сила конструкту була страшна. Це просто чудо Матері Божої, ім’ям якої названо майдан, куди саме в’їжджав Войцеховський! Бо якби вона спрацювала, з карети й шестірні коней не лишилося б і сліду, а з президента Войцеховського – хіба тільки «ріжки й ніжки»».

Тоді журналісти не знали, що саме візник президентського кортежу, який розвернув екі-паж і вивіз Войцеховського з дружиною із центру міста, врятував не лише президентське подружжя, а й життя багатьох львів’ян.

Керівники УВО, плануючи замах, усвідом-лювали, що вибух у місці масового скупчення людей може призвести до багатьох невинних жертв. Саме тому Ольшанський, який перший стояв на шляху президентського кортежу, отримав бомбу, розраховану на малий радіус ураження. У разі невдачі, за 100 метрів далі, вже на Марійській площі, чекав Микола Ясінський зі значно потужнішою бомбою. Якби президентський візник не розвернувся, кількість жертв могла б обчислюватися десятками.

Сконструював вибухові пристрої інженер Федір Яцура, головний піротехнік підпілля УВО. Згодом у спогадах він напише, що, готуючись до атентату, випробував близько сотні зразків вибухівки. Яцуру дуже тяжко переживав невдачу замаху, бо вважав це своєю провиною: «Годі переповісти, що я тоді вислухав [від керівництва УВО]. «Нездара», «недбалюх», «незнайко в своїм ділі» – це ще найделікатніші епітети. Погрожували поставити мене під суд УВО за те, що занапастив атентат».

Однак польські військові експерти, слова яких цитувала львівська преса, високо оцінили простоту й ефективність бомби. А міжнародний резонанс примирив лідерів УВО з невдачею, адже завданням було не стільки вбивство президента, скільки демонстрація українського спротиву польській владі.

Лише пізніше з’ясували, що причиною невдачі стала надмірна конспіративність УВО – один із посередників зберігав вибухівку у п’єцу, засипавши попелом, тож вона і відсиріла.

Розслідування замаху очолив комісар поліції Міхал Кайдана, відомий у Львові політичний нишпорка, який особливо упереджено ставився до українців. Однак цього разу його жертвою став єврей. Одна з хористок Львівської опери вказала на 23-річного Станіслава Штайґера – мовляв, вона особисто бачила, як той кинув бомбу у президента. Підозрюваного негайно заарештували. Комісар Кайдана відрапортував про успішне розслідування замаху.

Через три дні після замаху львівська єврейська газета «Хвиля» надрукувала анонімне звернення лідерів УВО: «Шановний пане редакторе, замах на особу президента, який відбувся близько 15:00 5 вересня у Львові на вулиці Коперника, був організований, разом із низкою інших акцій, Українською військовою організацією та її членами – українцями... Ми шкодуємо, що дії УВО ненавмисне завдали багато шкоди невинному євреєві та призвели до нових нападів на Сіоністську партію і єврейську громаду».

Однак поліція фактично проігнорувала це звернення, адже тоді довелося б публічно визнати існування терористичного підпілля УВО. Натомість єврей Штайґер, якого слідство ще й пов’язало з комуністами, був зручнішим «винуватцем» – особливо, якщо враховуючи тодішню політику мовчазного схвалення побутового антисемітизму.

Тож львівські євреї, побоюючись, що шум навколо «справи Штайґера» може спровокувати нові погроми у місті, вирішили діяти самостійно.

Зустріч відбулася у берлінській кав’ярні «Романішес кафе». До столика, де разом із кількома товаришами сидів керівник УВО Євген Коновалець, підійшов їхній давній знайомий Яків Оренштайн, відомий видавець українських книжок і власник видавництва «Галицька накладня» спочатку в Коломиї, а потім у Лейпцигу.

«Оренштайн заявив, що приходить не з власної ініціативи, тільки на прохання організації американських жидів, що просили його посередничити в тій справі, – писав пізніше інженер Михайло Селешко, який був учасником тієї зустрічі. – Жиди пропонували: 1. щоб УВО видала від себе публічну декларацію, що це її член і з її доручення виконав атентат на Войцеховського, 2. щоби таку саму декларацію склав від себе цей же атентатник. 3. за те жиди гарантують йому переїзд і поселення в Америці, а УВО обіцяють відплатитися відповідною грошовою допомогою. Полковник Коновалець на ті пропозиції не погодився. Він був схильний проголосити офіційно,, що атентат виконала УВО, бо це й так було відомо і про те широко писалося в пресі. Але відмовився виявити назвище атентатника і, зокрема, не згодився на відплатну фінансову підтримку».

Попри відмову Коновальця, 2 жовтня, через місяць після замаху, Ольшанський у присутності німецької поліції зробив публічну заяву про свою причетність. Очевидно, без погодження з керівництвом УВО він не наважився б на такий крок.

Резонанс у міжнародних ЗМІ призвів до того, що львівській поліції довелося випустити Штайґера. Комісара Кайдану звільнили, а суддю д-ра Рутка, який вів цю справу, понизили й відправили працювати у відділ реєстрації волоцюг і жебраків.

Коли польська влада проголосила вимогу про екстрадицію, Ольшанському довелося виїхати з Німеччини за океан. Спочатку він жив на Кубі. Потім найнявся в армію Гондурасу, де дослужився до чину полковника, брав участь у кількох тамтешніх державних переворотах. Наприкінці життя перебрався у США, де займався різьбою і малярством.

Свій висновок зробили і польські політики. З того часу, аж до катастрофи польської державності у вересні 1939 року, жоден із польських президентів не зважився особисто відвідати ні Львів, ні Галичину.

ч
и
с
л
о

68

2014