|
Ольга КотовськаЄврейський Львів кінця ХІХ ст.: невідомі факти із життя прогресивних Мізесів та ортодоксальних Орштайнів
Напередодні відзначення
130-ої річниці народження Людвіґа фон Мізеса львівська громадськість прагнула достойно вшанувати
визначного економіста, який народився у Львові. Однією з пропозицій
було встановлення пам’ятної дошки. Реалізація такої ініціативи перш за все ставила завдання визначення точної адреси, за якою
проживала молода сім’я Мізесів. Посилаючись на документи Львівського обласного
архіву, дослідники життя та творчості Людвіґа фон Мізеса сходились на тому, що він
народився в одній із кам’яниць, що належали родині Мізесів. Щоб віднайти остаточну
відповідь необхідно було звернутись до реєстру народжень єврейської громади Львова. Але процес швидкого підтвердження або спростування
припущень стосовно конкретної кам’яниці, у якій народився Людвіґ фон Мізес,
ускладнювався тим, що необхідні дані знаходяться у Варшаві у Головному архіві давніх
актів (Archiwum Glowne Akt Dawnych) серед близько
2 5000 метрикальних книг 1877-1905 років населення
Мойсеєвої віри Львівського, Станіславського й Тернопільського воєводств.
Така перешкода спричинилася до моєї участі у архівно-пошуковій роботі. Завдяки Фонду підтримки
науки імені Юзефа Мяновскєго впродовж червня-серпня 2011 року я перебувала на науковому
стажуванні у Варшавському університеті й мала змогу провести необхідне дослідження
у Головному архіві давніх актів. В результаті було отримано мікрофільм № 867 (Mikrofilm 76690, tom ІІ, egzemplarz І, Sygn.540. Tytul:
Księga metrykalna urodzeń, wyzn. mojżeszowe, gm. Lwów.,
pow. Lwów. Daty: 1881.08-1881.12, – opis: księga, s.277. Język:
pol., niem., ros.). Інформація, яка стосувалась Людвіґа фон Мізеса, містилась на сторінці №78 мікрофільму. У графі
«Urodzenia/ Der Geburg/ Уродженя»
вказувалось на те, що він народився на вул. Яґєллонській у будинку №13 (ul. Jagiellońska 13, тепер – вул.
Академіка В.Гнатюка 13). Крім того, на сторінці
зафіксовано ще один до того невідомий факт родинного життя Мізесів, який стосується
проведення юдейського обряду бріт-міла (обрізання). Якщо бути більш точнішим, то
йдеться про особу рабина Орнштайна, який згадується як сандок Людвіґа фон Мізеса
у відповідній графі. Зважаючи на винятково високий соціальний статус родини Мізесів,
який підтверджує надане Францом Йосипом І у серпні 1881 року право носити лицарський
титул (1), слід очікувати, що сандок Людвіґа був далеко непересічною постаттю в
історії єврейського Львова. Історію Королівства
Галичини та Воло-димирії із столицею у Львові, яке утворилось після першого поділу
Речі Посполитої (1772 р.), можна поділити на три періоди: 1) до 1848 року – період
абсолютизму; 2) між 1848-1859 роками, десятиліттям революції, контрреволюції, неоабсолютизму
та 1859-1867 роками, боротьбою за демократичні зміни; 3) 1867-1918 роки – період
галицької автономії (1). По обидві сторони австрійсько-російського кордону демографічна
структура єврейського суспільства залишалася схожою. Євреї Галичини й євреї «смуги
осілості» складали в середньому близько 10% від загальної кількості населення
(3). Більшість галицьких та російських євреїв «смуги осілості» мешкали в невеличких
містах-штетлях (з їдиш לטעטש – містечко), у своєрідному традиційному східноєвропейському їдишиському світі, культурний
розквіт якого припав на 20–30-ті роки ХХ століття і повністю зник після Другої світової
війни. Тоді як Львів у часи правління Франца
Йосипа І став «типово Габсбурзьким» містом, одним із головних центрів емансипації
з трьома найбільшими етнічними спільнотами (поляки становили 50-55%, євреї –
30-35%, українці – 15-20%) (4). У новій конституції
Австро-Угорщини від 1867 року єврейському населенню гарантувалась свобода вибору
віросповідання, місця проживання та громадської, професійної, культурно-просвітницької
діяльності. Згідно адміністративного поділу від 1871 року Львів складався з п’яти
частин: Середмістя, Галицького (дільниця І),
Краківського (дільниця ІІ), Жовківського
(дільниця ІІІ) та Личаківського (дільниця VI) передмість. Відповідно
до перепису населення від 31 грудня 1880 року у Львові налічувалось 103 422 мешканців,
з яких: 55 973 (54%) – римо-католицького,
30 418 (29,4%) – ізраїльського, 14 868 (14,4%) – греко-католицького,
1641 (1,5%) –євангелістсько-аусбурзького, 219 – грецько-східного, 181 – вірменсько-католицького,
64 – гельвецького, 27 – англіканського, 31 – іншого віровизнання (5). Більшість євреїв Львова продовжувала мешкати поза
мурами міста у Жовківському передмісті, тоді як заможніші серед них перебралася
у Середмістя та Краківське передмістя. У Львові, як і в
Кракові, швидкими темпами відбувалося формування нового прошарку прогресивно мислячої
єврейської буржуазії, одна частина якої орієнтувалась на польську мовну традицію,
а інша «ототожнювала себе з державною культурою, говорила по-німецьки і посилала
дітей у німецьку школи» (6). До останніх належала родина Мізесів, яка від початку
розповсюдження просвітницьких ідей серед єврейства Галичини, активно включилась
у процес засвоєння німецької традиції й асиміляції у тогочасне суспільство. Прапрадід Людвіґа
Юда Лейб Мізес (Jeda Leb Mises, ?-1831 рр.) був
серед грона перших галицьких маскілім (з івриту םיליכשמ – «просвітлені»,
«ті, що зрозуміли»), таких як: Йосиф Перль (Joseph Perl, 1773-1830 рр.),
Соломон Рапопорт (Salomon Rappoport, 1790-1867 рр.), Нахман Крохмаль (Nachman Krochmal,
1785-1840 рр.), Ісак Ертер (Izak Erter, 1792-1851 рр.)
(7). «Однодумці регулярно збиралися на свої таємні збори в будинку Мізеса на вул.Шпитальній
(тепер вул. Я.Рапопорта – О.К.), поруч зі старим гебрейським цвинтарем» (8). Ю.Мізес
приділяв особливу увагу проблемі підвищення рівня освіти серед львівської єврейської
молоді, сприяв створенню у Львові бібліотеки з найновішими єврейськими й європейськими
книгами (9). Він також був відомий як автор книг і памфлетів, спрямованих проти
ортодоксів (10). В той час як його
сучасник рабин Якуб Орнштайн (Jaсob Meshulam Ornstein, ?-1839 рр.), якого
називали «великим інквізитором Галичини», був активним сподвижником юдейської ортодоксії.
Він виступав за збереження традиційної школи вивчення Талмуду й провадив політику
боротьби на два фронти: проти хасидизму, який з кінця ХVIII ст. з’явився
у Галичині, та проти Гаскали (з івриту הלכשה – «просвітництво») (11). Близько чверті століття
львівський рабин поширював ці настрої серед єврейської громади та найвпливовіших
людей Львова. По суті, з ім’ям
Я.Орнштайна пов’язаний початок розколу львівського
єврейства «на два далекі від себе уламки: на поступовців і на ортодоксів»
(12). Протистояння між цими «двома уламками» визначало
життя єврейської громади впродовж всього ХІХ століття. Якщо у другій половині
ХVIII ст. львівська
ортодоксія в однаковій мірі виступала проти хасидів і просвітителів, то у першій
половині ХІХ ст. вона вбачала в останніх значно більшу небезпеку. У 1792 році була
проклята діяльність хасидів. У 1815 році Я.Орнштайн наклав херем (з івриту םרח – «заборона»
– вища міра відлучення від єврейської общини) на «кількох молодиків за те, що вони
посміли займатися світськими науками і за їх допомогою (іноземні мови) поглиблювати
науки юдейські» (13). Серед проклятих були: С.Рапопорт – перший науковий дослідник
Талмуду та коментарів до нього, який пізніше став празьким рабином; Н.Крохмаль
– релігійний філософ, «батько» єврейської історіографії; І.Ертер – єврейський сатирик;
Ю.Мізес; Беньямін Наткес (Benjamin Natkes) – лікар, один із
ініціаторів заснування Темплю (прогресивної синагоги) (14). На прокляття львівського
рабина Й.Перл відреагував гострими полемічними статтями, тоді як Ю.Мізес повідомив
про інцидент австрійську владу (15). Тільки після смерті Я.Орнштайна у 1840 році до складу львівського
кагалу (місцевого органу єврейського самоврядування) вперше увійшли послідовники
Гаскали: юристи Еммануїл Блюменфельд (Emanuel Blumenfeld, 1801-1878 рр.)
та Освальд Менкес (Oswald Menkes), медики Адам Барах-Рапопорт (Adam Barach-Rappaport) й Ісак Розентштайн (Izak Rosenstein), експерти Міхаель Кельман (Michael Kehlman), Кронштайн
(D. L. Kronstein), син Ю.Мізеса
Маєр Рахміль (Авраам) (Mayer Rachmiel Mises, 1800-1891 рр.)
та Лейб Меллер (Leib Meller) (16). Цього ж року юристи Е.Блюменфельд
та Лео Колішер (Leo Kolischer) запропонували розгорнутий план побудови
Темплю. Сама ідея прогресивної
синагоги не була новою для львівського єврейства. Відомий маскілім Й.Перл, який
ініціював зведення першої галицької прогресивної синагоги у Тернополі, активно пропагував аналогічне будівництво
у Львові. Спорудження храму мало на меті реалізувати ідеали Гаскали, але на той
час львівське середовище прогресивних євреїв не було готове виступити проти представників
єврейської ортодоксії, які були в кагалі, та фінансово підтримати зведення Темплю.
Зваживши попередні
обставини, Е.Блюмен-фельф та Л.Колішер вирішили заручитися підтримкою відомого філантропа
й лікаря з європейським іменем Якуба Рапопорта (Jacob Rappoрort) (17). Перші офіційні
збори Комітету Темплю відбулись 25 жовтня 1840 року, на яких Я.Рапопорт був одноголосно
обраний головою Комітету. У своїй емоційній промові
він висловив радість з приводу початку реалізації спільної справи, говорив про збереження єврейської традиції й застеріг учасників зібрання
від «калічення нашого молитовника і включення до нього молитов на німецькій мові»
(18). Тим часом австрійський уряд, який практично не втручався у конфлікт
між ортодоксальними і прогресивними євреями Львова, у 1842 році не провів виборів
до кагалу та з невідомих причин призначив представниками до уряду єврейських прогресистів (19). Львівські маскілім
вирішили скористатися сприятливою для них
ситуацією. Вони звернулися з поданням на будівництво Темплю й завзято взялися за
пошуки прогресивного духовного наставника для єврейської громади Львова, адже після
смерті Я.Орнштайна вільною залишалась посада
головного рабина. 18 грудня 1842 року був отриманий відповідний дозвіл
(20) й розпочалось будівництво синагоги на площі Рибній (plac Rybi, тепер – пл. Старий
Ринок (21)). 18 вересня 1846 року відбулося освячення Темплю, першим рабином якого
став Авраам Кон (Abraham Kohn, 1807-1848 рр.). Він з часом сподівався отримати титул
львівського рабина. Під впливом революційних
подій 1848-1849 років практично всі провінції Австрійської імперії, у тому числі
Галичину, охопило значне громадсько-політичне пожвавлення. Кожна із трьох громад
Львова брала активну участь у боротьбі за національне й релігійне самовизначення.
18 березня 1848 року під керівництвом польського ліберального полі-тичного діяча
Францішка Смольки (Franciszek Smolka, 1810-1899 рр.) була складена відповідна петиція. Серед єврейських
представників, які її підписали й відправились з нею до Відня, були О.Менкес, Озиаш
Горовіц (Ozyasz Horowitz), М.Мізес,
А.Кон (22). Львівське ортодоксальне єврейство, до якого приєднались хасиди, вже після першого казання А.Кона, виголошеного
11 травня 1844 року в старій передміській синагозі, було вороже настроєне проти «привізного» німецькомовного рабина, «вдягненого в орнат на зразок католицьких священників» (23). Спостерігаючи у
наступні роки за розгорнутою педагогічною та релігійно-політичною діяльністю А.Кона,
ортодокси вирішили перешкодити реалізації планів прогресистів. У 1845 році вони
надіслали до Відня петицію з проханням вигнати А.Кона й усіх поступовців зі Львова.
Серед організаторів написання петиції був Цві Гірш Орнштайн (Zwi Hirsch (24) Ornstein, ?-1888
рр.) внук Я.Орнштайна, один з найімовірніших претендентів на титул львівського рабина,
кандидатуру якого підтримувала частина родини Мізесів, вся міснагдимна (протихасидська)
ортодоксія на чолі з Герцом Бернштайном (Herc Bernstein) (25). Г.Орнштайн належав до знатного роду рабинів. Його прадід Мордехай Зев
(Mordechaj Zew Ornstein, ?-1787
рр.) був заступником Юди Лейба Бернштайна (Juda Leib Bernstein,
1708-88 рр.), крайовим віцерабином Галичини із намісництвом у Бродах, а дід Я.Орнштайн був головним львівським рабином (26).
Сам Г.Орнштайн з юних літ відзначався феноменальною пам’яттю й вже в перших десятиліттях
ХІХ століття був відомий поза межами рідного міста як талановитий інтерпретатор
Талмуду (27). Але життєві обставини склалися так, що нащадок славного галицького
роду рабинів отримав львівський рабинат тільки у 1875 році. Цьому передував цілий
ланцюжок події з єврейської історії Львова, який розділив родини Орнштайнів та Мізесів
на ворогуючі табори. Петиція з проханням
вигнати поступовців зі Львова залишилась без відповіді й була перехоплена представниками
кагалу та використана як джерело звинувачення
у анонімній брошурі «Добра рада» (Eicu lojwu), в якій представникам
найвідоміших львівських рабиністичних родів Г.Орнштайну та Г.Бернштайну приписувалось
збагачення за рахунок коштів громади (28). Відповіддю ортодоксів на «Добру раду»
послідовників Гаскали було анонімне звинувачення «Перевертає задуми злочинців» (Meifar acas rszuim), розповсюджене
у широкі маси львівського єврейства. Ця полеміка продовжилась на сторінках єврейських
видань (Allgemeine Zeitung des Judentums у Ліпську,
Centralorgan у Відні)
(29). Водночас ідейне протистояння
набуло проявів фізичного насилля. Коли уряд забрав метрикальні книги у Авраама Коркіса
(Abraham Korkis), якого
звинувачували у хабарництві, та передав їх А.Кону, ортодокси всіма силами намагалися
перехопити книги на користь Г.Орнштайна. 23 квітня 1848 року вони зібралися на площі
Бенедектинській (plac Bebedyktyński, тепер – вул.Вічева
(30)) й вибили вікна у будинку рабина прогресивної синагоги. Сам Г.Орнштайн був
поблизу, щоб забрати у А.Кона метрикальну книгу (31). У конфлікт втрутились гвардія й силовим методом розігнала розлючений
натовп ортодоксально настроєних євреїв. Опинившись в умовах постійного тиску, звинувачень та образ
з боку більшої частини єврейського населення Львова й сусідніх містечок, А.Кон вирішив
відмовитись від рабинату, але прогресисти, котрі сприймали його відступ як власний
програш, переконали рабина Темплю залишитись. 6 вересня 1848 року А.Кон був отруєний
невідомим євреєм. У ході слідства під арешт потрапили представники єврейської ортодоксії,
в тому числі Г.Бернштайн і Г.Орнштайн. Самого
рабина Темплю похоронили з почестями на старому єврейському кладовищі поряд з «великим інквізитором Галичини» Я.Орнштайном, що викликало негативну реакцію з боку ортодоксів. Трагедія, яка сталася
з А.Коном, остудила запал ворожнечі між ортодоксами й про-гресистами. Рабинат очолив
ортодоксально спрямований вчений Сімха Натан Еленберґ (Simcha Natan Oehlenberg) та його син Беньямін (32). Принижений Г.Орнштайн покинув Львів
і перший свій рабинат посів у 1855 році у Брест-Литовську. У 1874 році він повернувся
на Галичину спочатку як рабин Жешова (33, 34), а у 1875 році став рабином Львова
(35). На той момент функції провадження єврейських метрик були забрані від рабина
й передані призначеним службовцям, діяльність
яких контролювалась міською владою (староством). 15 березня 1875 року Міністерство
внутрішніх справ видало відповідний рескрипт
з докладною інструкцією провадження метрикальних книг у двох примірниках
(36). Поступово Г.Орнштайн відновив втрачений статус шанованого
рабина із славного роду. Починаючи з 1880 року, він увійшов до складу Львівської
міської ради, що підтверджують шематизми 1881 (37), 1883 (38), 1885 (39) і 1888
(40) років. Згідно львівського міського статуту, затвердженого указом від 14 жовтня
1870 року, міська рада складалася із 100 депутатів, які обирались строком на три
роки. Серед них було чимало високоосвічених осіб. Відповідно до каденції у міській
раді Львова у 1871-1873 роках налічувалось 31 докторів наук, у 1874-1876 роках
– 20, у 1877-1879 роках – 31, у 1880-1882 роках – 20, 1893-1895 роках – 24, що становило
не менше п’ятої частини від загальної кількості депутатів (41). Кожен член ради
залежно від професійної спеціалізації входив до однієї з п’яти секцій. Перша секція
займалася духовними і доброчинними справами,
друга – бюджетом міста, третя – будівництвом, четверта – проблемами безпеки,
правопорядку, здоров’я, політики і військової справи, п’ята – освітою. Як депутат
львівської міської ради Г.Орнштайн входив до першої секції. Повертаючись до записів
на сторінці №78 метрикальної книги серпня-грудня 1881 року, виникає низка спостережень,
які можуть слугувати основою для встановлення досі невідомих аспектів із життя родини
Мізесів. Аналізуючи вищенаведені події з історії єврейської громади Львова й протистояння
ортодоксів і прогресистів, що безпосередньо вплинули на життєвий шлях рабина Г.Орнштайна,
слід було б очікувати, що роди Мізесів і Орнштайнів займали щонайбільше терпиму позицію у ставленні одне до одного. Але, як свідчить запис у метрикальній книзі, «ідейні барикади», які розділяли Мізесів й Орнштайнів, були
слабшими за кровну спорідненість. Рабин Г.Орнштайн був племінником М.Р.Мізеса. Його
мати Ляна, дружина М.З.Орнштайна, була сестрою М.Р.Мізеса (42). Саме тому молода
родина Мізесів запросила рабина Орнштайна бути сандоком для їх первенця Людвіґа
Генриха. Роль сандока для рабина Орнштайна повинна була бути подвійно почесною,
адже у нього самого синів не було. За юдейським звичаєм
бріт-міла (з івриту הלימתירב – «заповіт
обрізання») символізує союз Бога з Авраамом та проводиться на восьмий день після
народження хлопчика, навіть якщо на цей день випадає субота. За традицією в урочистості
символічно бере участь пророк Ілля через крісло, на яке кладуть хлопчика від час
обрізання, а також: моель – спеціально призначений
чоловік з відповідними медичними навиками, який виконує ритуальне обрізання;
сандок – відомий своєю побожністю чоловік (особливо почесно якщо рабин), який тримає
дитину під час процедури на колінах; кватер і кватерін (кум і кума) (43). Згідно запису й відповідно
до традиції обрізання Людвіґа Генріха фон Мізеса було здійснено 7 жовтня (7 pażd.). У графі метрикальної
книги записано ім’я і прізвище моеля. Моель Рубін Файвел Бодек (Rubin Feiwel Bodek) підтвердив проведену
процедуру підписом. Попередньо у сусідній графі акушерка Юзефа Шлафенберг (Jósefa Schlafenberg) засвідчила
свої дії підписом. У адресній книзі 1883 року серед списку акушерок Львова знаходимо
адресу її проживання, – вул. Бригідзька 35 (ul.Brygidzka, тепер вул.Д.
Данилишина) (44). Водночас на сторінці
№78 у графі, яка стосується сандока є один нюанс, який може вказувати на своєрідну
затаєну образу рабина Орнштайна. Йдеться про те, що під записом «Rabin H. Ornstein, sandok» написано,
що сандок не засвідчив своїм підписом проведений
обряд («jest wlasnoręcz nie podpisany»). Одним
із вірогідних варіантів пояснення відсутності підпису рабина могла бути його двоїста
позиція у ставленні до проведеного обряду обрізання. З одного боку, Орнштайну було
надзвичайно приємно виступити у ролі сандока, а з іншого, якщо бріт-міла проводилось
у стінах Темплю, це його ображало. Більше того, зважаючи на історію з метрикальною книгою, яку Г.Орнштайн
намагався відібрати у покійного рабина прогресивної синагоги А.Кона, у нього залишився
глибокий негативний спогад про події минулих років. На сторінці метрикальної
книги також зафіксовані зміни у ставленні єврейської спільноти до найпрестижніших
місць заселення Львова. У XVIII столітті Мізеси мешкали на вул. Векслярській
46 (Weksliarska, з 1888
р. перейменована на вул. Боїмів, тепер – вул. Староєврейська) (45). На початку ХІХ
століття родина перебралася у будинок на пл. Ринок №18, але назва «Реб Маєр Мізес
Хаус» побутувала за будинком №46 на Староєврейській до початку ХХ століття
(46). Прадід Людвіґа Маєр Рахміль Мізес, як один із найвпливовіших діячів єврейської
громади Львова, володів будинками у Середмісті на площі Ринок 18 (47, 48), на вул.
Сикстуській 42 (Sykstuska, тепер – вул. Петра Дорошенка) (49), яка з кінця 60-х років
ХІХ століття вважалася найбільш престижною серед єврейства Львова (50), вул. Казьмєжовській
4 (Kaźmierzowska, тепер
– Городоцька) (51), вул.Векслярській 11, а також у співвласності із Менкесом Блюмом
(Menkes Blüme) на вул.Векслярській
26 (52).
Онук Маєра Рахміля інженер Артур Мізес
(1854-1903 рр.) одружився із Аделею фон Ландау (1858-1937 рр.) у Відні. Про укладання
шлюбу знаходимо відповідний запис на сторінці №78 у останній колонці метрикальної
книги «Uwaga/ Anmerkung/ Увага»: Rodzice zaślubieni dnia 17 pażdr. 1880 w
Wiedńiu wedle ukazanej metryki ślubów dnia 22 pażdernika
1880, wydanej przez Wiedeńskiego kaznodzieja Jelineka /z protokołu ślubów
zboru izr. №1069/. Втім, запис про народження Людвіґа вказує на будинок
у Краківському передмісті, який не належав Мізесам.
Звідсіля виникає послідовний ланцюжок запитань: кому належала кам’яниця №13
на вул. Яґєллонській; чому молода сім’я Мізесів не оселилась у одному з родових
маєтків; чи до переїзду у Відень на вул. Фредеріхштрассе
4 (Friedrichstrasse) (53) Мізеси постійно
проживали за цією адресою. Для того, щоб наблизитись до відповіді на ці запитання
слід більш детальніше дослідити історію вулиці, її власників й орендарів. Із 1795 року вулиця
носила назву Єзуїцька (Поєзуїцка) і з’єднувала вулиці Кароля Людвіка (Karoła Ludwika, тепер пр.
Свободи) і Єзуїцьку (Jezuicka, тепер пл. Генерала П.Григоренка). Після
перейменування її на Яґєллонську вулиця з 1871 року до 1940 року сполучала вул.
Гетьманську (Hetmańska, тепер проспект
Свободи) і площу Ф.Смолькі (plac Smolki, тепер пл. Григоренка). Впродовж 1941 року вулиця тричі перейменовувалась
і з грудня 1944 року до 1991 року носила назву Максима Горького (54). Сьогодні колишня
вулиця Яґєллонська носить назву Академіка В.Гнатюка та з’єднує проспект Свободи
і площу Петра Григоренка. Під кінець ХІХ – поч. ХХ ст. вулиця Яґєллонська
знаходилась у престижній північно-східній частині міста і була однією з найбільш
«ексклюзивних вулиць, заповненою дорогими магазинами,
банками і представництвами західних фірм»
(55). Тут, а також на вул. Гетьманській,
Казімєжовскій і Бриґідській (Brygidska, з 1885 року – Колонтая (Kolłątja)), мешкали найзаможніші представники єврейства. Добрим прикладом для підтвердження таких тверджень слугує порівняльна Таблиця
1 списків господарів будинків по вул. Яґєллонській. Складена на основі даних
з індексів вулиць Львова за 1872 рік (56) та 1889 рік (57) Таблиця 1 фіксує зміни,
які відбувались на вулиці впродовж зазначеного періоду. Перше, що відразу
впадає в очі, – разюча більшість прізвищ й імен єврейського походження. До них відносились
власники будинку №13. Під кінець 1871 року кам’яниця №13 належала Лєдерер Марцелі
(Lederer Marcela) (58), а
під кінець 1888 року – Якубу Бер Сокалю (Jacоb Ber Sokal) (59), котрий працював у страховому агентстві
«Дністер» (60). Згідно наведених у порівняльній
таблиці даних Я.Сокаль також володів сусіднім будинком № 11, у якому після
реконструкції у 1890-их до 1937-1938 років діяв єврейський театр, а зараз функціонує Театр для дітей та юнацтва. Друге, що яскраво ілюструють списки власників, – це початок поетапного
пере-творення елітної житлової вулиці на фінансово-банківський центр Львова.
Якщо за індексом вулиць під кінець 1871 року на Яґєллонській була тільки
галицька ощадна каса (буд.№5), то у 1888 році до переліку фінансово-банківських
установ додались Галицький кредитний банк, Галицький іпотечний банк і ще одна
ощадна каса. Тенденція до зростання кількості банків продовжувалась у наступні
роки. У 1891 році на місці колишньої будівлі англійського готелю (буд.№1)
споруджено нову будівлю для Галицької ощадної каси за проектом Юліана
Захаровича (Julian Zachariewicz) (61). Своєрідним символом вул. Яґєллонської
стала скульптурна група «Ощадливість», що прикрасила купол будинку №1.
Кам’яниця №2 належала Галицькому кредитному банку (62). Тут функціонувала філія
Празького кредитного банку, пізніше – Польський банк зв’язку. У Таблиці 2, на основі адресної книги Львова за 1883 рік, укладено перелік
установ, магазинів та офісів приватних осіб, що на той час діяли на вул.
Яґєллонській (63).
Для того,
щоб
більш
наочно
показати
те,
наскільки
багатофункціональною була вулиця Яґєллонська можна скласти уявний маршрут молодого заможного пана, який вирішив відремонтувати помешкання в Середмісті й розпочати будівництво заміського будинку. По
правій стороні Яґєллонської він міг замовити проект заміського будинку
(буд.№14, також у буд.№28); перейшовши на ліву, – отримати позику (буд. №3);
домовитись про початок ремонтних робіт у помешканні із муляром (буд.№19),
столяром (буд.№19) і фарбувальником (буд.№11); купити меблі (буд. №11, також у
буд.№4) і вибрати оббивку для старих (буд.№3); поголитися (буд.№11), сфотографуватися
(буд.№15), придбати конверт і два аркуші паперу (буд.№15, також у буд.№10);
замовити новий костюм (буд.№11, також у буд.№2, №10, №22, №26) і зайти після
цього на каву (буд.№7), скласти кошторис запланованих витрат, написати листа й,
не кваплячись, спостерігати як на протилежній стороні вулиці вишукана панянка,
якій щойно зробили модну зачіску (буд.№2), із пакунками нових панчішок
(буд.№14), делікатесами (буд.№4) й солодощами (буд.№16) спішить сховатися від
дощу у кам’яниці №6 й заодно замовити у ювеліра нову прикрасу. На невеликій за розмірами вулиці функціонували Галицький кредитний банк
(буд. №3), торгово-кредитне бюро (буд.№10, №20), кредитна спілка (буд.№14),
Львівська філія лондонської страхової компанії «Phoenix» (буд.№14), директором
якої був дядько Людвіга Герман Мізес (Hermann) (65). Тут діяли фабрика прядіння
і тканин (буд.№1), приватний навчальний заклад (буд.№5), склад фортепян
(буд.№6); пропонували свої послуги захисник у суді з кримінальних справ
(буд.№15), приватний вчитель торгівельної справи (буд.№4), майстер із
виготовлення ремінної збруї та кінських сідел (буд.№26), фотограф (буд.№15).
Можна було замовити печатки (буд.№6) й окуляри (буд.№2), вибрати килими до
оселі (буд.№22), саджанці дерев і насіння квітів (буд. №12, №15). Крім того,
на
Яґєллонській
функціонував
Фізикат
(буд.№22), служба здоров’я при магістраті міста, яка почала діяти з 1872 року; працювали лікарі (буд.№5, №7, №13, №14, №22), акушерки
(буд.№11, №19, №28) й один
із
найкращих
дантистів
у місті
(буд.№6). Цей
перелік працівників із медичної галузі дає підставу розкрити ще одну важливу
складову тогочасного життя вулиці й охарактеризувати її як осередок надання
високоякісних лікарсько-консультаційних послуг. Реконструюючи ділове
життя
тогочасної
вулиці
Яґєллонської, варто більш детальніше зосередитись на тих деталях, які безпосередньо були пов’язані із родиною Мізесів.
Починаючи з 1878 року (66) Артур Мізес числився у шематизмах Королівства
Галіції та Лодомерії як працівник відділу будови і консервації Дирекції руху у
Львові, а з 1885 року (67) по 1888 рік (68) – як асистент інженера відділу
контролю витрат. Вибору місця проживання посприяло й те, що навпроти, у будинку
№14, мешкав (і займався лікарською практикою) рідний брат Артура, Фелікс
(Felix) (69). Але згідно адресної книги 1883 року у будинку №13, у якому за
метрикальною книгою народився Людвіґ фон Мізес, записаний тільки лікар Мехрер
Генрик (Mehrer Henryk) (70). Тоді як батько Людвіґа ні за цією, ні за жодною
іншою адресою не згадується. Його також немає у переліку інженерів Львова, адже
на той час він тільки-но розпочинав свою професійну кар’єру. Отож, при більш
детальному аналізі особливостей життя на Яґєллонській можна прийти до висновку,
що новостворена сім’я Мізесів керувалась прагненням жити окремо й для цього
вирішила винайняти приміщення на одній із найпрестижніших вулиць Львова. З цієї
проекції
вищенаведених
подій
та
обставин
із
життя
родин
Мізесів
та
Орнштайнів,
можна
відтворити
настрої
й тенденції,
що
панували
серед
тогочасної
єврейської
громади
Львова.
Хоча, кровна спорідненість була визначальною, але
негативний досвід накладав свій відбиток на їх стосунки. Несприятлива
економічна ситуація Галичини періоду fin de siècle призвела до значної
еміграції єврейського населення до Сполучених Штатів Америки, Палестини. У
80-90-их роках XIX століття значно впливовішою стала та група асиміляційно
настроєних євреїв, які орієнтувались на польську культуру. Вагома частина
єврейських прогресистів емігрувала зі Львова до Відня й Варшави, активно
входячи у різні сфери європейську громадсько-політичного й культурного життя.
Серед них була родина Мізесів, яка після смерті Маєра Рахміля перемістилась до
столиці Австрійської імперії й зникла з анналів історії Львова. 1.Hülsmann Jörg Guido. Mises: The Last
Knight of Liberalism [Text] / J.Hülsmann. – Auburn (Alabama): Ludwig von
Mises Institute, 2007. – P.15–16. 2.Wróbel Piotr. The Jews of Galicia under
Austrian-Polish Rule, 1869–1918 [Text] / Р.Wróbel
// Austrian History Yearbook, XXV, – Minneapolis, 1994. – Р.98. 3.Барталь Израэль. От общины к нации: евреи Восточной
Европы в 1772–1881 гг. [Текст] / И.Барталь / Пер. с англ. и иврита
А.Сметанников, Г.Зеленина. – Иерусалим–Москва–Гешарим: Мосты культуры, 2007. –
С.194. 4.Kłańska Maria. Daleko od Wiednia. Galicja w
oczach pisarzy niemieckojęzycznych 1772–1918. – Цит. за: Прокопович Маркіян. Копець
Люблінської унії: імперська політика та національне святкування у Габсбурзькому
Львові [Електронний ресурс] / Режим доступу:
www.lvivcenter.org/download.php?downloadid=63. 5.Kleczewski A. Księga adresów miasta Lwowa
[Text] / A.Kleczewski. – Lwów: nakład księgarni F.H.Richtera.
– 1883. – S.ІІ. 6.Барталь Израэль. От общины к нации... – С.197. 7.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w Galicji
i Rzeczypospolitej Krakowskiej 1772–1868 [Text] / M.Bałaban. –
Lwów: Księgarnia Polska B.Połonieckiego, 1916. – S.92. 8.Меламед Володимир. Під владою Габсбурґів (1772–1848
рр.) [Текст] / В.Меламед // Гебрейський Львів. – Незалежний культурологічний
часопис «Ї». – № 51. – Львів, 2008. – С.53. 9.Graetz Heinrich. History of the Jews. –
Philadelphia: Jewish Publishers, 1895. – – Цит.
за: Hülsmann Jörg Guido. Mises: The Last
Knight of Liberalism. – P.7. 10.Меламед Володимир. Під владою Габсбурґів (1772–1848 рр.).
– С.53. 11.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.89. 12.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.92. 13.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej [Text] / M.Bałaban. – Lwów: Zarzad Synagogi
Postepowej, 1937. – S.5. 14.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej. – S.6. 15.Меламед Володимир. Під владою Габсбурґів (1772–1848
рр.). – С.53. 16.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.127. 17.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej. – S.14–15. 18.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej. – S.21. 19.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej. – S.23. 20.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej. – S.26. 21.Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць і площ
Львова. ХІІІ–ХХ століття [Текст] / Б.Мельник. – Львів: Світ, 2001. – С.59. 22.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.148–149. 23.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.134. 24.«Zwi» (יבצз івриту) й
«Hirsch» (з німецької) перекладається як «олень». 25.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej. – S. 23. 26.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.22. 27.Buber Anshe Shem. Ornstein Zebi Hirsch [Electronic
version] / A.Sh.Buber / The unedited full-text of the 1906 Jewish Encyclopedia.
– P.199. // http://www.jewishencyclopedia.com/articles/11776-ornstein-zebi-hirsch 28.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.156–158. 29.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.157. 30.Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць... – С.13. 31. Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji i Rzeczypospolitej Krakowskiej 1772–1868. – S.155. 32.Bałaban Majer. Dzieje Żydów w
Galicji... – S.172. 33. Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1874 [Text]. – Lwów, 1874. –
S.365. 34.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1875 [Text]. – Lwów, 1875. –
S.364. 35. Buber Anshe Shem. Ornstein Zebi Hirsch
/http://www.jewishencyclopedia.com/articles/11776-ornstein-zebi-hirsch. 36.Księgi metrykalne gmin wyznania mojżeszowego
z terenów tzw. “zabużańskich”, 1814–1939 [Electronic version]
/ http://www.agad.archiwa.gov.pl/pomoce/Moj300.xml 37.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1881 [Text]. – Lwów, 1881. –
S.277. 38.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1888 [Text]. – Lwów, 1888. –
S.284. 39.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1885 [Text]. – Lwów, 1885. –
S.263. 40.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi (1888).
– S.262. 41.Ostaszewski-Barański K. Rozwoj krol. stoł.
miasta Lwowa (1848–1895). – Цит. Кіселичник В.П. Правовий статус депутатів міської ради
Львова другої половини ХІХ – початку ХХ століття [Електронний ресурс] / Режим
доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvlduvs/2009_3/09kvppps.pdf 42.Bałaban Majer. Historia Lwowskiej Synagogi
Postępowej. – S.23. 43.Kameraz-Kos Ninel. Święta i obyczaje
żydowskie [Text] / N.Kameraz-Kos. – Warszawa: Wydawnictwo Cyklady, 1997. –
S.98–99. 44.Kleczewski A. Księga adresów miasta Lwowa.
– S.7. 45.Skorowidz nowych i dawnych numerów
realności (1872). – S.235. 46.Меламед Володимир. Путівник старими гебрейськими
вуличками [Текст] / В.Меламед // Гебрейський Львів. – Незалежний
культурологічний часопис «Ї». – № 51. – Львів, 2008. – С.321. 47.Skorowidz nowych i dawnych numerów
realności, tudzież nazw ulic i placów król.
stoł.miasta Lwowa według uchwał Rady miejskiej z r. 1871 z
urzędowych źródeł zestawiony [Text] – Lwów:
akładem Karola Wilda, 1872. – S.206. 48.Skorowidz król. stoł. miasta Lwowa z
oznaczeniem podziału miasta. Nazw ulic i placów, oliczbowania
domów numerami konskrypcyjnemi... [Text] – Lwów, 1889. – S.195. 49.Skorowidz nowych i dawnych numerów
realności (1872). – S.231. 50.Меламед Володимир. У боротьбі за рівноправність і
національне відродження (1849-1918 рр.) [Текст] / В.Меламед // Гебрейський
Львів. – Незалежний культурологічний часопис «Ї». – № 51. – Львів, 2008. –
С.60. 51.Skorowidz nowych i dawnych numerów
realności (1872). – S.155. 52.Skorowidz nowych i dawnych numerów
realności (1872). – S.236. 53.Hülsmann, Jörg Guido. Mises: The Last
Knight of Liberalism [Text] / J.G. Hülsmann / – Auburn, Alabama: Mises
Instsitute, 2007. – P.17. 54.Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць і площ
Львова. ХІІІ–ХХ століття [Текст] / Б. Мельник / – Львів: Світ, 2001. – С.16. 55.Włodek Przemysław, Kulewski Adam.
Lwów. Przewodnik. [Text] / P.Włodek, A.Kulewski. – Pruszków:
Oficyna Wydawnicza «Rewasz», 2006. – S.171. 56.Skorowidz nowych i dawnych numerów
realności (1872). – S.140–141. 57.Skorowidz król. stoł. miasta Lwowa z
oznaczeniem podziału miasta (1889).– S.149–150. 58.Skorowidz nowych i dawnych numerów
realności (1872). – S.149. 59.Skorowidz król. stoł. miasta Lwowa...
(1889). – S.141. 60.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1886 [Text]. – Lwów, 1886. –
S.541. 61.Barański Franciszek. Przewodnik po Lwowie [Text]
/ F. Barański. – Lwów: Nakładem księgarni H. Altenberga.
– 1902. – S.63. 62.Barański Franciszek. Przewodnik po Lwowie (1902).
– S.63. 63.Kleczewski A. Księga adresów miasta Lwowa
[Text] / A.Kleczewski. – Lwów: Nakład księgarni F.H.Richtera.
– 1883. – 106 s. 64.символ, що позначає зміни, які відбулись під час
підготовки адресної книги до друку. 65.Hülsmann Jörg Guido. Mises: The Last
Knight of Liberalism (2007). – P.15. 66.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1878 [Text]. – Lwów, 1878. –
S.486. 67.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1885 [Text]. – Lwów, 1885. –
S.479. 68.Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z
Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1888 [Text]. – Lwów, 1888. –
S.479. 69.Kleczewski A. Księga adresów miasta Lwowa
(1883). – S.22. 70.Kleczewski A. Księga adresów miasta Lwowa
(1883). – S.22. |
ч
|
 |
|
