Богдан Білан

Забутий суверенітет 1990 року та Львів

До проголошення незалежності України ще треба було почекати більше як рік, проте дороги назад уже не було

Проголосивши 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет, Україні довелося з нуля будувати демократичну державу. Сьогодні ж розпочався зворотний процес: влада починає здавати усі здобутки часів незалежності – демократію, свободу слова, а тепер і мову.

Останніми роками історичне значення прийняття декларації відсувають на другий план. Позбавлене статусу державного, це свято поступово стає для сучасних українських політиків порожнім словом. Хоча насправді декларація стоїть у ряді основних державотворчих подій 1990-х років – «живий ланцюг» 21 січня 1990-го, проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, референдум 1 грудня 1991-го.

Уже в 1990 році стає зрозуміло, що у старому форматі Радянський Союз не зможе існувати. Стояло питання лише, чи буде створено наддержаву з новим союзним договором, чи кожна з республік стане на шлях власної незалежності. Процес розпаду Союзу розпочався у Прибалтиці. Литва ще в березні 1990 року проголосила незалежність, за нею послідували Латвія та Естонія, у червні суверенітет РСФСР проголосив Борис Єльцин.

Активно незалежницькі процеси нуртували також в українському суспільстві. І першість у цьому належала Львову. Тут у середовищі студентів визів, наукової і творчої інтелігенції вже сталися незворотні зміни, котрі формувались усвідомленням власної історії, мови, держави. Цьому сприяло спілкування з вояками УПА, дисидентами, політичними емігрантами. Вагому роль також відіграли священики УГКЦ, котрі вже з 1987 року почали повертатись в Україну.

Національне відродження почалося з культурологічних ініціатив, пов’язаних з іменами визначних діячів.

У вересні 1986-го місто сколихнув Іван Франко – під егідою ЮНЕСКО відзначали 130-ту річницю від дня народження письменника і вченого та вихід у світ 50-томного видання його творів.

У грудні 1986 року вкотре пробудив Галичину Маркіян Шашкевич. У селі Підлисся Золочівського району відкрито літературно-меморіальний музей-садибу, на фронтоні бібліотеки ім. В. Стефаника встановлено пам’ятний знак діячам «Руської Трійці», розпочато кампанію за будівництво у місті монумента Шашкевичу. Впродовж трьох років його ім’я не сходило з уст місцевої інтелігенції. Як із прапором, ішли вони в український народ з ідеєю пам’ятника, відкриття якого на вул. Коперника 15 вересня 1989 р. розійшлося широким відгомоном по всій Україні.

Вдалий приклад Шашкевича надихнув ентузіастів розпочати збір коштів на будівництво у Львові пам’ятника Тарасові Шевченку.

1987 року до пробудження народу спричинився і Лесь Курбас, відзначення сотих роковин від дня народження якого в усьому світі ініціювало ЮНЕСКО. Велелюдний мітинг супроводжував відкриття меморіальної дошки на будинку на вул. Руській, що колись належав відомій українській установі – страховому товариству «Дністер».

У ході цих меморіальних заходів викри-сталізувалося коло людей, котрі стали об’єднуватись у різні товариства та громадські рухи. Одним із перших у Львові, ще восени 1987 pоку, виникає Товариство Лева, яке мало за мету відродити історичну пам’ять, народні звичаї, обряди та промисли.

Катастрофічний стан із функціонуванням української мови спонукав до утворення Товариство рідної мови. 13 червня 1988-го у Клубі будівельників на вул. В. Стефаника, який у народі називали «ГАЗ», мали відбутись установчі збори, яких вирішив не допустити вже тоді «злий геній» української мови Адам Мартинюк. Його розпорядження закрити «ГАЗ» спричинило перший у місті масовий похід до пам’ятника І. Франку, де збори відбулися зі ще більшою політичною активністю.

Логічним продовженням діяльності роз-різнених товариств стало утворення громадсько-політичного об’єднання Народний рух України за перебудову, який швидко структуризувався та очолив національно-політичні процеси в Україні. Установча конференція Руху відбулася 7 травня 1989 р. у Пороховій вежі (Будинок архітектора).

Громадські заходи кінця 1980-х років усе частіше супроводжували синьо-жовтий прапор і тризуб. Це питання взялися вивчати в обкомі КПУ. Партійне керівництво замовило у вересні 1988 р. в Інституті суспільних наук довідку про українську національну символіку. Ця довідка потрапила в руки опозиції, котра надрукувала її масовим тиражем і розіслала по всій Україні.

Уперше синьо-жовтий прапор піднято у Львові на пл. Ринок 26 квітня 1989 р. на мітингу, який був присвячений третій річниці Чорнобильської катастрофи. А на першотравневу демонстрацію цього ж року зі синьо-жовтими прапорами вийшли вже сотні львів’ян.

Громадські та культурні процеси переросли в політичні під час перших за час існування режиму альтернативних виборів народних депутатів СРСР навесні 1989 року. Партійна номенклатура намагалася не допустити до виборів яскравих громадських діячів, зокрема Івана Драча. Тисячі львів’ян 21 березня пройшли повз обком і міськком компартії, скандуючи «Ганьба!» Та навіть ті, кого влада «допустила», – письменник Роман Федорів і професор Іван Вакарчук – виявили незламність у принципових національних питаннях.

25 травня до організованого руху при-єдналися студенти, утворивши Студентське братство.

6 липня до Львова повернувся Богдан-Ігор Антонич, мітинг із нагоди 80-ї річниці від дня народження якого організували Ігор та Ірина Калинці. 1 листопада мітингом-реквіємом на Янівському цвинтарі вшанував героїв Листопадового чину.

До процесу національно-культурного відродження активно долучилась і Церква. 17 вересня 1989 р. за участю понад 200 тисяч віруючих відбулася хода з вимогами повернути права УГКЦ і передати Собор св. Юра греко-католикам. 4 грудня 1989 року у Львові відбувся Собор Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).

Величний релігійний фестиваль «Різдво у Львові», що розпочався 17 грудня 1989 р., започаткував процес молодіжного спілкування різних частин України. Гості з Наддніпрянщини прибували на захід, щоби побачити різдвяні дійства. А наші вертепи прямували на схід.

Вершиною всеукраїнської демонстрації суверенних настроїв став «живий ланцюг». На відзначення Дня злуки в неділю 21 січня 1990 року від Івано-Франківська через Львів до Києва в єдиному пориві взялися за руки понад 3 мільйони українців. Учасниками акції стали не менше 300 тисяч львів’ян. Це була грандіозна подія, про яку заговорили в усьому світі. Наступного дня на найвищій точці Львова – Високому Замку – замайорів синьо-жовтий прапор.

31 березня 1990 р. біля пам’ятника Франку відбувся мітинг на підтримку Верховної Ради Литви, яка проголосила «відновлення незалежності Литовської держави». До його початку було піднято синьо-жовтий прапор над головним корпусом університету. З квітня 1990-го вивішено синьо-жовтий прапор на Львівській ратуші.

На весняних виборах до Верховної Ради та місцевих рад народних депутатів 1990 р. в усіх 24 округах області перемогли демократичні сили.

30 червня 1990 року на пл. Ринок біля будинку «Просвіти» відбувся мітинг із нагоди 49-ї річниці Акта відновлення української державності.

Із 1989 року у Львові національні процеси підживлює неформальна преса. Одними з перших таких видань стають львівські газети: Товариства Лева – «Поступ» і Руху – «Віче». Друкувалися ці видання у Литві, звідки по 10-15 тис. примірників «непомітно» ввозили до України. Багато прогресивних матеріалів подавав друкований орган Спілки письменників журнал «Жовтень» (редактор Роман Федорів). З жовтня 1989 р. уже легально почала виходити газета Львівської обласної ради «Просвіта».

Така громадська активність Галичини та її депутатів і політична неминучість змусила Верховну Раду УРСР прийняти 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет. «За» проголосували 355 депутатів, 4 – «проти», 1 «утримався».

Декларація про державний суверенітет України стала основою для Акта проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною, підтвердивши це всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

День прийняття декларації було оголошено святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів, у першу річницю прийняття декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам’ятників Леніну, які обов’язково були у центрі кожного міста. Із прийняттям постанови про проголошення 24 серпня Днем незалежності України 16 липня перестало бути святковим вихідним днем.

ч
и
с
л
о

68

2014