Богдан Білан

А зброєю Маркіяна Шашкевича була мова

Без облуди та фарисейства, без цинічних політтехнологій та обману простий сільський священик Маркіян Шашкевич почав говорити й писати українською народною мовою

 «Я випробовував свої сили руською (українською) мовою, оскільки це моя рідна мова.., і хотів заложити наріжний камінь для її дальшого розвитку і тим самим зарадити нестачі руської літератури. У час написання статей моїм головним наміром було сприяти розвитку руської мови та літератури цією мовою настільки, наскільки вистачало моїх слабких сил. Оскільки я був упевнений, що ця мова значно відрізняється від церковної і російської (московської) мови, то я шукав її в мові народу, збирав там, де мав змогу… народні пісні та народні казки, щоби на них краще досліджувати будову руської мови», – писав Маркіян Шашкевич про своє життєве кредо.

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила,

Чому ж мова єй немила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?

Майже 50 років минуло після епохи Маркіяна Шашкевича, поки український народ нарешті зрозумів усю велич його простої, але дочасної та прогресивної роботи. Це усвідомлення сколихнуло український люд Галичини. Освічена інтелігенція бачила в його творчості глибоку далекоглядну національну ідею, прості люди – те, як він підніс до найвищих висот їхні пісні, казки, перекази, наївні історії, що передавались із діда-прадіда, а головне – зробив це їхньою простою народною мовою.

Свято Івана Хрестителя (7 липня) 1880 року група студентів філософського факультету Львівського університету, що належали до історико-літературного гуртка, вирішили провести на Маркіяновій землі. Вони, на чолі зі своїм викладачем Теофілом Грушкевичем, вирішили присвятити ці святкові дні пошуку могили Шашкевича у Новосілках (зараз Буський район). Саме тут молодий священик отримав парафію та проживав разом із сім’єю аж до своєї передчасної смерті. Тут і був похований. Пошуки на кладовищі ні до чого не привели. Тоді почали розпитувати старих людей. На щастя, їм трапилася бабця, яка згадала, що молодого пароха похоронили у гробівці місцевого шляхтича Грабовського. Когорта ентузіастів щиро зраділа своїй знахідці, помістила на кам’яному хресті вінок із написом: «Маркіянові Шашкевичу – русини академіки» та повідомила про неї своїх друзів.

Мусило минути ще дванадцять років, поки вдячні нащадки вирішили помістити гріб Маркіяна в окрему могилу та спорудити на ній гідний пам’ятник. Цей символічний і давно потрібний чин мав бути приурочений 50-й річниці смерті поета. З такою ідею виступив о. Михайло Цегельський – знаний український церковний та громадський діяч, тодішній декан у повітовій Кам’янці-Струмиловій (зараз Кам’янка-Бузька).

Через рік Головний відділ товариства «Просвіта» вже пропонує перепоховати Шашкевича не в Новосілках, а у Львові. Тут спочиває його син Володимир, тут живе вдова по Маркіянові Юлія Шашкевич із Крушинських, а головне: «Могила у Львові частіше й більше нагадуватиме русинам дороге для кожного щирого патріота ім’я Маркіянове і єго велику заслугу около нашого відродження народного та й частіше і більше зможе зігрівати малодухів серед нашого народу до гарячої любови рідної мови».

Львівські народні товариства утворили Комітет для перенесення мощів бл. п. Маркіяна Шашкевича до Львова». Очолив його голова товариства «Просвіта» доктор, професор Омелян Огоновський, секретарем став професор Іван Копач. Усією поточною роботою керував доктор Кость Левицький. Комітет займався збором коштів, організацією перевезення та церемонії, інформуванням і залученням громади до святкування.

Комітет звернувся до магістрату з проханням надати місце для могили на Личаківському цвинтарі й отримав невдовзі на це офіційний дозвіл. Газета «Діло» писала: «Запросив Комітет Маркіяновий через своїх делегатів на похорон Маркіяна намісника гр. Баденього, шефа виділу краєвого п. Хамца […], посадника міста Львова п. Мохнацького і президента ради шкільної д-ра Бобжинського». До участі в урочистостях своїх читачів закликали і польські видання, зокрема газета Zусіе.

Саме перепоховання відбулося 31 жовтня та 1 листопада 1893 року, в 50-ту річницю смерті поета та в символічний для християн День усіх святих. Зі самого ранку до Новосілок зі всіх околиць прямували люди – хто возом, хто верхи, хто пішки. О восьмій розпочалася панахида на цвинтарі, пізніше труну на руках перенесли на подвір’я церкви. Впродовж усієї дороги та на подвір’ї було багато народу, близько трьох тисяч. Служба у церкві закінчилася словами отця Долинського: «Лише живою мовою можна воскресити з мертвоти Русь безталанну… Плекаймо в серці нашу рідну мову, дорожімо нею, мов дорогоцінною перлиною, а передовсім любімо щиро рідну свою країну і весь свій народ…»

Звідти процесія рушила шість кілометрів до залізничної станції у Задвір’ї. «Такого незвичайного походу ще ніхто тут не бачив. Попереду їхала на конях бандерія з вісімдесяти юнаків, поперев’язуваних барвінковими вінками через плече, із синьо-жовтими прапорцями в руках. За ними ступали церковні братства з восьми громад у сотню церковних хоругв, а далі хор вихованців Львівської духовної семінарії та хор дяків. Ці два хори співали поперемінно.

І нарешті домовина, вложена на піра-мідальному возі, застеленому килимами, прибраному фестонами із зеленого барвінку. Віз із домовиною тягнули три пари круторогих волів, також у барвінкових вінцях. Попереду й поза домовиною ішли селяни, а перед домовиною три делегати новосілківської громади несли величавий барвінковий вінок із синьо-жовтими стрічками та написом: «Славному парохові – громада Новосілок». Похід, який тягнувся майже на два кілометри, замикало близько сорока возів, котрими з дальших сіл прибули селяни», – описують церемонію тодішні газети.

Наступного дня, у середу, Маркіяна зустрічав Львів. Зі станції Підзамче домовину перенесли до церкви Параскеви П’ятниці, де розпочались урочистості. У той час подібні служби відправляли в усіх церквах Галичини, тому цей ранок залунав звідусюди церковними дзвонами та спільною молитвою. У Львові у ній взяли участь більш як 10 тис. осіб.

Із Підзамча процесія рушила теперішніми вулицями Хмельницького-Театральною – пл. Міцкевича-Пекарською. Очолював її митрополит Сильвестр Сембратович.

Було в ній щось від Шевченкового перепоховання – крім волів, ще й великий незворотний здвиг народної свідомості.

Володимир Горинь, дослідник постаті Шашкевича, резюмує: «Була це не похоронна процесія, а всеславний, всенародний тріумфа-льний похід, нечуваний урочистий в’їзд Маркіяна у стольне місто Галичини. Відтоді розпочався справжній культ Поета – Будителя, Провісника, Речника. По-друге, був це рішучий крок, що його ступили пробуджені галицькі русини до своєї українськости, до ствердження і викристалізування основ нації. Патріотичні почуття, пробуджені в серцях галичан, ніщо не могло погасити ані заслонити, галичани йшли на Личаківський цвинтар русинами, а поверталися з кладовища українцями».

Як ніяка з історичних постатей України, Шашкевич не вкладається у жодні рамки і водночас обростає всілякими банальними штампами. Він прожив недовго, написав небагато, та досягнення його грандіозні. Можна перелічувати всі його першості та звершення, але всі вони зводяться до одного – він повернув галичанам українську мову. Вже згодом завдяки цьому Галичина стала осердям української ідентичності та мови для всієї України. Постать Шашкевича є настільки символічною, що коли національне життя тече в доброму напрямі, то його призабувають, коли ж біда з ідентичністю чи мовою – вона виринає з новою силою.

ч
и
с
л
о

68

2014