Страшна баба

 (XIX століття, розповідь бабці Гелени Леонтович)

Місто Броди називається так від того, що навколо є болота, броди. Найбільше болото коло замку. У тих болотах колись, у війну, серед козаків і поляків утопилося дуже багато людей. Від них передавався поговір, що там живе нечиста сила і страховиська.

Недалеко були великі площі сіножаті, власником яких був пан Краєвський. Одної літньої днини він поїхав за сіном. В’їхав на міст, де на обох сторонах болото. Коні стали на міст і далі нікуди не хотіли йти. Краєвський батогом підганяв коней. Коні були мокрі, перестрашені, били копитами, але тягти воза не могли. Краєвський став на возі, повернувся назад і побачив, що на розворі сидить страшна баба. Волосся розчухране, викривлялася беззубим ротом, злі очі сміялися. Краєвський батогом вдарив по тій бабі, а вона ще більше наїжилася, ховаючись в брудну, рвану одежу і навіть не зрушилася з місця. Чоловік розізлився і на бабу, і на неслухняних коней. Батогом поганяв, а віз навіть не зрушився з місця. Йому стало неспокійно на серці. У той час в костелі, о 12 год. Дня, вже дзвонив дзвін на «Аniół Рański». У всіх людей була звичка перехреститися, як задзвонить церковний дзвін. Краєвський підняв руку і промовив слова: «Wszelki duch Pana Boga chwali» (Кожний дух Пана Бога хвалить). У той момент він почув свист ззаду воза. Бачить, піднялася страшна баба з вітром, закрутилася і впала в болото. Коні зрушили з місця, важко дихаючи. А Краєвський шептав молитву за душі убієнних і грішних.

 

Коментар: Краєвські – старий аристократичний рід – походить від Чарторийських. Краєвський – це дідо моєї баби Гелени Леонтович. Мати Гелени – Яніна Краєвська, римо – католичка, батько – Войцех Мікулевич – консул, був греко – католиком (Мікулевичі рід з Литви). Корнель Леонтович, її чоловік народився в с. Шнирів у 1864 р., греко – католицький священик. Пам’ятаю також, згадували по лінії Краєвських двоюрідного брата Гелени – Адама Новодворського – нотаріуса у Львові.

 

Ja już przyszedłem

(Я вже прийшов)

 У невеличкому місті Бродах була церква греко-католицька і священиком в ній був мій дідо Леонтович. Також був римо-католицький костел і був польський ксьондз.

Події, про які мені розповіла моя бабця Гелена Леонтович, трапилися давно, ще за Австрії, вкінці XIX ст. Оті два священики були між собою у дуже добрих відносинах. Часто зустрічалися і обговорювали життєві проблеми і мораль людей. Кожен з них знав, що його обов’язок скерувати життя людей на добре – на мир і любов у сім’ях. Отож, зі Словом Божим у проповідях розповідали про любов до ближнього, родини і своєї землі.

Коли два священики зустрічалися, вони також обговорювали новини польської газети «Dziennik narodowy» та української газети «Діло». Польський ксьондз був у целібаті (їм не можна одружуватися). Молодий ксьондз часто приходив до діда о. Леонтовича. Мій дідо був дуже талановитий і музикознавець. Прекрасно грав на фортепіано і співав тенором. Тому обом було дуже приємно проводити час. Іноді вони грали в преферанс, розмовляли, жартували і роздумували над багатьма речами. Якось каже один до одного: «І не знати чи є другий світ, чи є потойбічне життя?». Вони знали, що священикам не випадало вести такі розмови, бо релігія відкидала такі думки. Тоді польський ксьондз каже: «Знаєш, як я помру, то тоді скажу, а як ти перший, то ти мені повідомиш!». Так говорили і в дуже доброму настрої розійшлися.

То вже було близько опівночі. Дідо подумав, що ще мусить помолитися і зайшов у ту кімнату, де вони обоє розмовляли і побачив, що польський ксьондз сидить на тому кріслі де сидів. Дідо запитав: «Ти щось забув?»

«Nie!», – каже. Ja już przyszedłem (Я вже прийшов).

Моторошно стало дідові Леонотовичу. Не міг заснути. Світ-досвіта діда збудили люди і сказали, що польський ксьондз забитий. Коли він прийшов додому, то побачив на подвір’ї віз на який грузили його цеглу. Він закричав. Хтось кинув цеглу і його забив.

От і дав знати з иншого світу: Ja już przyszedłem!

 

Коментар: Цю історію бабця розповідала з великим хвилюванням.

 

 

Запрошення у дім графа Бохенського

(коло Бродів)

Мій батько, Гошко Микола, дістав запрошення від графині Бохенської, щоб допомогти вияснити за документами їхні майнові справи, які підлягали оплаті перед державою Польща.

За характером, поляки дуже привітні, при зустрічі ніколи не покажуть, що вони чимось невдоволені. Дуже гостинно і привітно приймала пані графиня тата. Перевіряючи папери, тато затрималися до пізньої години. Тому пані просила, щоб він не їхав, а переночував. Дім великий, кімнат багато, та й вона заграє на фортепіано. Розмова точилася гладко, невимушено, хоч до того дня вони не були знайомі. Ввечері відпровадили тата до великої кімнати-кабінету, де стояло стародавнє, велике, високе ліжко. Були книжні шафи, багато книг на різних мовах і пані сказала, що можна читати все, що сподобається. Був ще великий, стародавній письмовий стіл – «бюрко». Коло нього – вигідний фотель. Кімната велика, на вигляд приємна. Однак було видно, що в ній ніхто не живе, бо пахло сирістю і пусткою.

Тато роздягнувся, ліг на чисту постіль і заснув. Крізь сон він відчув чиюсь присутність у кімнаті. У кімнаті було ясно, світив місяць. Відкрив очі і побачив старшого пана, що сидить у фотелі. Однак, сон – молодість приспала все.

Рано пані графиня вже чекала в їдальні. Ввічливо питалася, як йому спалося. «Добре!», – відповів тато. Пані мала приготовлені альбоми зі знімками, щоб показати родинні знімки. Ввічливо наполягала оглянути ці знімки. Коли вона відкрила альбом, на одній був старший пан. Тато сказав: «Я того пана сьогодні бачив». Пані відповіла: « То не може бути, то є мій батько, який давно помер». Тато заперечує, розповідає, що цей пан сидів у фотелі, близько ліжка, де він спав, дивився на нього, але нічого не говорив. «Мені аж неприємною була та мовчанка, але я подував, не хоче до мене говорити, то я сплю».

Тоді пані графиня вибачилася перед татом, що вони навмисне запросили тата, бо знали, що в минулому він був військовим, ніколи батька їхнього не бачив. А той щоночі приходить до свого покою. Графиня заплакала: «Що я маю робити, щоб заспокоїти його душу, щоб лишив нас у спокої? Відколи батько помер, у нас в маєтку є великі втрати, ми всі хворіємо». Неприємно і татові було, старався заспокоїти її, а вона все вибачалася за це запрошення.

Скоро почалася війна 1939 року. Родина графів Бохенських була знищена більшовиками, пропав і їхній маєток!

 

Влодко Вільчинський

У м. Бродах священиком Великої Церкви був о. Демчинський. У нього були доньки і сини.

Найстарша донька закінчила вчительську семінарію, вийшла заміж за вчителя і поїхала працювати у невелике село. У них був один син, якого звали Влодко. Однак всі родичі відчували в їхній хаті напруження. Вночі було чути, як хтось переливає воду з відра у відро. Проте, коли син Влодко поїхав вчитися до гімназії в м. Броди, у хаті по ночах було тихо, не було жодного шуму.

Влодко пішов мешкати до свого діда о. Демчинського, де мав і опіку, і харчі. В о. Демчинського був син Василько. Як тільки Влодко прийшов до них жити, Василько захворів. У домі щось почало по ночах стукати і кричати. У церкві (близько дому) по ночах світилося, хоча священик і обслуга знали, що все погасили. У хаті, дослівно, по ночах «товклося». Василькові що раз ставало гірше. Про шуми, крики в їхньому домі і коло церкви знали всі люди із сусідніх домівок. Знали про це у Львові в консисторії. Приїздили священики і посвячували дім. Раз приїхав пан з Варшави, щоб пересвідчитися чи це правда, чи вигадка. Зайшов у кімнату (у білий день), на канапі лежав Влодко і цей пан каже: «Не може бути, щоб близько церкви, в домі була нечиста сила!». Коло канапи, на якій лежав Влодко, стояв стілець. У ту хвилину світильник сам піднявся вгору і почав бити того пана по голові, і знову став на місце. Панові стало зле із серцем, прибігла вся родина з дому. Тільки Влодко спокійно лежав на канапі.

Невдовзі помер Василько. Після його смерті, по ночах якась химера розмовляла, наче Василько. Вирішили, що Влодкові не можна тут мешкати. Його мама попросила сестру, яка була замужем за вчителем з гімназії Лопатинським, взяти його до себе. Тільки зайшов Влодко до хати, як десь взявся пес і всіх домашніх покусав, а Влодка не рухав. Тітка сказала: «Ніяк не хочу, щоб Влодко у нас мешкав!» Тоді мама Влодка, яка була дуже близька знайома моєї мами, попросила, щоб Влодко мешкав у нас. «Дім, – каже, – маєте великий, є кімната з осібним входом, прошу візьми мого Влодка до себе. Він мусить закінчити гімназію, щоб міг потім заграницею вчитися». Мама згодилася.

Пам’ятаю, мені тоді було 9 років. Прийшов до нас дуже гарний хлопець: високий, темне кучеряве волосся, чорні очі, в розмові приємний. Сестра Зоя і брат Володимир тоді мали по 15 років. О 3 годині дня, як мій тато приходив з роботи, ми всією родиною обідали за одним столом. Мама попросила Влодка їсти разом з нами. Нараз, в одну мить, нам шістьом, падає ложка з рук, зі сильним брязкотом вдаряється у тарілку. Моя бабця встала і каже: «Я не буду з чортом сидіти за одним столом!» Відтоді захворіла і з ліжка не вставала.

Влодко жив сам у кімнаті. Їсти приносили йому чи мама, чи служниця. Часто він
кликав нас до себе і показував, що може зробити людина силою волі, якщо захоче. Лише не можна молитися. На стінах висіли образи, картини. Каже: «Дивіться!». Зачали крутитися на цвяшках і всі попадали. Довкола стола стояли крісла. Ураз всі ми зауважили, що всі крісла танцюють навколо стола. У тата, в кімнаті, в коробці, був шріт набивати набої, щоб стріляти, адже тато ходив на полювання. Дивимося, двері відчиняються, а той шріт суне по підлозі до його покою, потім назад. Фіранку на вікні скрутить і дивиться на неї, а та фіранка розсувається сама.

Також у нас мешкала жінка поручника Маскова – дочка нотаріуса Вольніка. Їхній будинок стояв на Валах. Її часто боліла голова. Відтак, вона присилала до Влодка служницю і та казала: «Просила пані Маскова, щоб сказати чортові, що її голова болить, нехай перестане боліти!»

Іноді Зоя і Уйо крутили радіо, голосно. Мама до Влодка казала: «Мене болить голова, а вони крутять радіо!». «Зараз перестане грати», – каже Влодко. Враз радіо затряслося і затихло.

У гімназії, на уроці, колись вчитель записував оцінки в нотесі (записна книжка) а Влодко дивився на вчителя. Той не міг рушитися, так як нічого не бачив. Потім нотес у повітрі переносився на лавку, до Владка, і сам олівець переправляв оцінки. Директор просив Влодка, щоб він того не робив, бо вижене з гімназії.

Влодко якось казав, що він знає, що там, де він є, всюди стаються нещастя. Усі називали його чортом. Його чорні кучері укладалися, наче роги на голові.

Пам’ятаю, казала моя мама до мами Влодка, що кожної ночі, у будь-яку пору року й у всяку погоду, Влодко, одягнутий у спортивні штанці і коротку сорочку, бігав до лісу на кілька годин.

У 1934 році до Бродів приїхав митрополит Андрей Шептицький. Є знимка, на якій коло бурси Маркіяна Шашкевича стоїть авто, а з боку машини – брат Володимир Гошко у другій класі гімназії, на комірі блузки – два паски. Тоді йому було 15 років.

І Дунько, Павула і Підганюк, о. Демчинський – дідо Влодка Вільчинського – попросили митрополита, щоб поговорив з Влодком. Сходили за ним, але він не захотів прийти на розмову, втік до лісу і не було його три дні.

Нарешті рік шкільний закінчився. Дуже добре Влодко здав матуру, хоч мама моя казала, що ніколи не бачила, щоб він вчився з книжки, лише чистив нігті.

Невдовзі Влодко виїхав закордон для продовження навчання. У Бродах все затихло: нічого не товклося по плебанії. Бабця моя піднялась з ліжка.

Почалися наші біди з 1939 року – польсько-німецька війна…

У 1951 році, коли я переховувалися від совєтської влади, то зупинилася у священика Лабінського, дружина його була дочкою о. Демчинського. Я запитала її, яка доля Влодка Вільчинського. Вона сказала, що достеменно знає, тільки те, що він закінчив медицину на заході, був добрим лікарем, а потім десь зник – лише зло залишилося на тому світі.

 

Відкрийте кімнату

У м. Броди, на розі вул. Бозової, був дім о. Чубатого. У ньому винаймали мешкання

Шароми. У них було двоє дітей: чотирнадцятирічна дочка Янка і дванад-цятирічний син Мар’ян. Янка була дуже побожна дівчинка, часто ходила до костьолу і до Святого Причастя. Вона також була дуже худенька, мала бліде личко. Завжди чемно ставилася до сусідів, за те усі її любили.

Одного дня Янка пішла до костелу, до Причастя. Прийшла додому з болем голови, нічого не хотіла їсти, тільки лягла на ліжко, щоб відпочити. Як вона заснула, так вже і не встала. Янка померла. Вона була у другому класі гімназії. Усі учні плакали за нею і з сумом проводжали на вічний спочинок.

Навпроти, через вулицю, жили п. Левицькі. Трохи далі – інженер Бжозовський з
родиною. З ними жив його батько, старший пан, який мав окремий вхід до своєї кімнати. Я пам’ятаю, що це був сивий пан з паличкою в руках, до нас дітей завжди приязно посміхався.

Однієї ночі приснилося п. Левицькій, що прийшла до них Янка Шарома і каже: ідіть до Бжозовських, нехай вони відкриють кімнату батька.

Пані Левицька не була в таких близьких відносинах з Бжозовським і так рано іти до них аж ніяк не випадало. Аж до полудня слова Янки не давали їй спокою і вона прийшла до п. Бжозовської. Та здивувалася, але запросила до покою. У дуже делікатній формі п. Левицька перевела розмову про її батька. Пані Бжозовська каже: «Так, тато наш все десь йде, і вже скоро обід, а він ще не прийшов на снідання. Я стукала у двері, він не відповідає. Мабуть десь пішов». Тоді п. Левицька каже, що мусить розказати сон, бо приходила до неї Янка Шарома – та дівчинка, що недавно померла, і сказала, щоб йти до вас, щоб ви відкрили кімнату тата. Пані Бжозовська зірвалася з місця, кличе чоловіка, бере ключі і йде відчиняти кімнату тата.

Кімнату відкрили, а на ліжку лежить мертвий, старий пан Бжозовський. З потойбічного світу дівчинка Янка повідомила, що в живих немає їхнього батька.

 

Малєц

Літньою порою, у прекрасну місячну ніч, вертався з вечорниць молодий, задоволений життям хлопець Стефан Горпеняк. Мати передала йому свою вроду і його красою захоплювалися всі панянки. Він був дуже талановитим, поступив до Львівського університету на юридичний факультет. Хоча був бідним студентом, але успішним у навчанні. Закінчив юридичні студії і став помічником у адвоката Жовнірчука в Бродах. Вечорами ходив до будинку «Основи» – там сходилася українська молодь, інтелігенція. Потім відпроваджував додому якусь панянку і так минали дні.

Одного разу, в таку прекрасну ніч, коли він ішов додому (а жив з родичами на Малих фільварках), побачив біля себе малого хлопця. Може й мав малий 7 років. На голові у нього був синій берет. Стефан заговорив до хлопця: «Ти, малєц, де ходиш ночами? Мабуть, мати чекає і плаче, де подівся син? А ти, блукаєш вулицями?» У ту хвилину хлопець враз з одного боку непомітно перенісся на другу. Стефан розізлився і каже: «Ти ще малий, щоб дражнитися зі мною! Я як візьму за руку і відведу додому! Скажи, чий ти, як прізвище і де твоя хата?». Стефан побачив, що хлопець крутиться навколо нього і дивиться та сміється. Поведінка бешкетного малого ще більше розізлила парубка і він нахилився, щоб зловити його. Вже здавалося, що держить малого за голову, а насправді відчув, що нікого і нічого не зловив. Моторошно стало Стефанові. Зрозумів, що це злий дух, примара у синьому береті.

Коментар: Розповідь записана і передана Стефаном Горпенюком, 1938 р. По вулиці Золотій, з лівої сторони, як йти від Райківки, була «реставрація» п. Капустинського, де сходилися поляки, бо там готували дуже добрі «флячки». Любителями флячків були і мій тато, і священик Осадца. Ще там продавали знамените пиво «Окусімське». Можна сказати, що там відбувалися всілякі розмови і навіть важні домовленості. Навпроти «реставрації» знаходилась книгарня Веста.

 

Пан з паличкою

Велика радість була в Бродах, як приїжджав театр Стадника. Стефа Стадниківна своєю ніжністю і вмілим переданням ролі, зачарувала всіх глядачів. За Польщі то були бідні, але дуже талановиті українські артисти. Показували українські вистави такі як «Безталанна», «Маруся Богуславка» та инші. Тут зміст і почуття передавалися словами пісні і вмілою грою. Мешканці Бродів запрошували артистів до себе на обід і переночувати. А ввечері був набитий зал глядачів, вдячних за радість, яку вносили мандрівні артисти театру Стадника.

Із сіл приїздили священики потішити себе і свої родини. Після закінчення вистави розходилися. От так і священик Павула, з с. Смільне, що під Бродами, з двома доньками, дружиною і сином ішли додому. Три кілометри потрібно було пройти через міст, минути сіножаті, а там вже було село і церква, де проповідував і повчав Слова Божого отець Павула. Йшли з театру дуже задоволені, ділилися враженнями і непомітно дійшли до мосту, який прокладений був через болото. Місяць світив, вечір спокійний, навіть чарівний. Та побачили вони, що по той бік мосту стоїть дуже великий пан, у ясних «споднях» (штанах), темній блюзі, в капелюсі, а в руках тримає паличку. Пан стоїть і дивиться на родину Павулів. Висота незнайомця – більше 2,5 метра, вишуканий, навіть елегантний одяг та самовпевнений погляд на них. Це збентежило родину. Вони затрималися перед самим мостом, зупинився і високий пан. Священик перехрестився і вся родина молилася і вирішила йти з Богом! Міст був не широкий, дерев’яний. Також ступив на нього і високий пан з паличкою і все дивився злим поглядом на цілу родину. Йшли мовчки, відчуваючи дихання високого пана. Отець Павула ­молився вже голосно, рідні йшли слідом, а поруч – пан з паличкою. Пройшли міст... Пан зник зі свистом, лише щось хлюпнуло в болоті. З полегшенням зітхнула вся родина і з молитвою дійшли додому.

 

Коментар: Про цей випадок розповідав син о. Павули і дочка Любов, 1938 р. Українські вистави відбувалися в будинку «Palace». То був будинок багатого жида по вул. Музичній (від вул. Юридики бічна вулиця до Великої церкви). По тій же вулиці, з лівої сторони, близько церкви стояв будинок «Основи». В приміщенні «Сокіл», навпроти гімназії, майже кожного дня показували фільми. Польські організації проводили там усі свої імпрези.

 

Велике нещастя

У ніч з 20 на 21 травня 1941 року несподівано приїхала моя сестра Зоя зі Львова. Щойно зайшла в дім і каже: «Мені приснився сон, що наш брат Уйо каже мені: їдь зараз же додому, забери маму і Анульку, бо їх чекає велике нещастя. Тому їдьмо вдосвіта, бо є перший поїзд до Львова».

Однак, мама сказала, що це не можливо отак швидко все залишити і поїхати. Та ще вдень мав приїхати о. Панасюк, наша тітка Юзя і Люба Кибальчич. Служниця Зонька ще вчора кудись пішла і не було її цілу ніч та весь вдень. А ще фірман Петро сказав, що сьогодні у вечір мусить піти на село, а рано прийде. Тому не можна все так лишити! «Післязавтра щось придумаємо. – мовила мама. – Заб’є Петро пару індиків, і ще щось візьмемо з собою. Треба взяти з собою малу Нусю Шуст, яка була у нас цілий рік». До речі, батько Нусі – Геник Шуст (вчитель математики в гімназії у Львові) у той час був арештований. Жінка залишилася з трьома малими дітьми. Мама взяла Нусю до нас до Бродів.

Сестра Зоя вчилася в університеті і мешкала у Шустів. «Ти, Зою, поспіши ще на поїзд і їдь, а ми після завтра приїдемо» – сказала мама.

Чому, чому мама не послухала прохання сина, який приснився сестрі Зої? Ми тоді ще не знали, що його вже немає в живих. Його застрілили більшовики. Він з иншого, потойбічного світу, хотів нас врятувати. Видно, злий дух вже сильно тримав нас у своїх обіймах.

У ніч з 21 на 22 травня 1941 року прийшли НКВДисти і зачитали: «Ви переселяетесь пожизненно…, маєте пів години на збір, конвой чекає…». Солдати розбіглися по кімнатах, кожен брав що хотів! Мама сіла і не могла піднестися тільки сказала, щоб покликали Андреєву – жінку секретаря райкому, яка жила в нашому домі. Мама годувала їх, давала постіль, бо вони були дуже бідні. Враз прибігла Андреєва. Що вона нам дала, з тим ми і поїхали. Надворі – два пси прив’язані, вили, гавкали. Білий пес Ас кидався на конвоїрів, скакав до коней. Пес не хотів, щоб ми їхали. Зі злости солдат хотів його застрелити. Мама просила не робити цього при нас.

...Вкрали нас вдосвіта. Ніхто не бачив і не чув. Завезли на станцію де були товарні вагони, які чекали на людей, щоб вивозити до Сибіру, в Азію, далеко... на голод, на смерть. У вагоні людей було багато, і тільки вгорі одне маленьке, заґратоване віконце. Поїзд рушив. Ми всі припали до віконця, щоб хоча б в останнє подивитися на рідну землю. Весь ешелон співав «О, помагай нам, Діво Маріє».

Іноді думаю, чи знали це служниця Зонька і Петро, бо їх не було, коли нас вивозили.

Уйо хотів нас врятувати, та доля була жорстокіша.

Коментар: Уйо – так маленьким називав себе Володимир Гошко і як був дорослий, так всі його називали.