Багато кому з нас відоме ім’я знаменитого австрійського письменника Йозефа Рота, який народився та провів свої дитячі та юнацькі роки в галицькому місті Броди, що знаходилось в той час неподалік австро-російського кордону.

В самих Бродах про Й. Рота сьогодні нагадують хіба що назва однієї з вулиць, яка носить ім’я письменника; його портрет на кам’яній стелі біля приміщення гімназії; меморіальна дошка на фасаді гімназії, на якій німецькою мовою написано, що у 1913 р. в цьому навчальному закладі Й. Рот успішно здав матуру (випускні іспити). Той же, хто глибше цікавиться постаттю письменника може ознайомитись з фотовиставкою присвяченою Й. Роту [4], друкованими матеріалами, які стосуються вивчення його біографії та літературної творчости, творами самого Рота. Всі ці матеріали знаходяться або в Бродівському історико-краєзнавчому музеї, або в Музеї історії Бродівської гімназії ім. Івана Труша.

Але чи буде достатньо цього всього, щоби належним чином ознайомитись з непересічною особистістю Й.Рота, з його, відомими у багатьох країнах світу творами? Звичайно, якщо зануритись глибше, ми зіштовхнемось з фактом повного незнання ні творчости, ні біографії письменника.

І не потрібно нашвидкуруч звинувачувати наших людей в необізнаності. Проблема полягає в зовсім иншому – до недавнього часу твори Й.Рота в українському перекладі практично не видавалися. Лише за останні вісім років з’явилось всього п’ять книжок з вибраними романами, оповіданнями та статтями письменника.

За своє досить коротке життя Й.Рот написав 16 романів різнопланового характеру. Для українського читача доступними є тільки чотири з них: «Марш Радецького» [5], «Фальшива вага» [7], «Готель Савой» [2] та фраґмент роману «Гробівець капуцинів» [1]. Тому повне уявлення про творчість письменника може мати тільки людина, яка вільно володіє німецькою мовою.

Ще одна очевидна річ, яка практично кожного літнього погожого дня кидається у вічі, це масове паломництво до Бродів іноземців, які цікавляться постаттю Й.Рота. Що ж саме їх там цікавить? Невже тільки те, що Й.Рот народився в Бродах. Частково це і так, адже у цьому місті, окрім вище згаданих об’єктів збереглось багато місць, пов’язаних з раннім періодом його життя.

Достеменно ніхто не знає, де саме Й. Рот народився. Хоча більшість вказує на те, що він народився на Швабах [5, 5] – території австрійської колонії заснованої в к. ХІХ на поч. ХХ ст. в південній околиці Бродів, за залізничною колією. Ця територія в цей час була забудована однотипними одно-двоповерховими будинками, ззовні облицьованими білою цеглою, в яких оселялися вихідці з Австрії, що працювали на деревообробній спілці «Форест» та инших поближніх підприємствах. На Швабах в цей час будували свої палаци новоспечені великі землевласники єврейського, німецького, польського походження Вільґельм Шмідт та инші. Однак Й.Рот, який за походженням був єврей, але вважав себе австрійським асимілянтом, вже будучи відомою людиною, міг свідомо називати місцем свого народження Шваби, щоб підкреслити свій зв’язок з австрійцями, а з другого боку приховати своє справжнє походження. Існує ще одна версія про ймовірне місце народження відомого письменника – це ріг сучасних вулиць Залізничної та Пекарської (Будинок за адресою Bahngasse, 97, мав би знаходитись приблизно в цьому місці) [4, 5]. Правда, нажаль жодної автентичної будівлі к. ХІХ – поч. ХХ ст. там не збереглось.

Як ми щойно згадали, Й. Рот був за походженням єврей. В к. ХІХ ст. переважну більшість населення Бродів становили євреї. З цього часу в нашому місті збереглося багато пам’яток єврейської культури, це, зокрема, напівзруйнована синагога середини XVIII ст., яку однозначно відвідував письменник, єврейське кладовище в північній околиці міста, закладене в 1830-х рр., на якому були поховані родичі Й.Рота і саме головне, приміщення гімназії, яка в ті часи носила ім’я австрійського архикнязя Рудольфа, сина імператора Франца Йосифа Першого, де навчався майбутній письменник.

Але, як було зазначено раніше, Броди як мала батьківщина відомого австрійського письменника, іноземних туристів цікавить тільки частково.

В чому ж все таки причина такого інтересу до цього міста? А причиною є самі твори письменника, в яких він часто звертається до образу Галичини, Бродів, довколишніх сіл, містечок, тутешньої природи, австро-російського кордону початку ХХ ст., як до самобутнього екзотичного світу болота та трясовини, який затягує до себе і губить людей, але з другого боку є оплотом старої габсбурзької монархії. Як говорив сам письменник устами графа Хойницького в романі «Гробівець капуцинів»: – «Суть Австрії – не центр, а периферія. Австрію слід шукати не в Альпах. Там водяться олені, квітнуть едельвейси і тирлич, але ніщо не нагадує австрійського двохголового орла. Суть Австрії становлять і оновлюють саме коронні землі (віддалені провінції А.К.)» [1, 180].

Однак, непотрібно наївно думати, що до опису рідних для Й. Рота країв, його кликала нестерпна туга за містом свого дитинства, часами стабільних австрійських порядків. Галичина радше була для нього патріархальним закостенілим задвірком тодішньої Европи. А специфіка тутешнього життя стала тим психологічним тягарем, який письменник намагався скинути з своїх плеч на протязі свого зрілого життя. Ось як змалював письменник в своїй статті «Лемберґ, місто» (1924 р.), образ типового галицького міста, в якому неважко пізнати Броди: «Якоїсь неділі приїхав я до одного містечка на сході Галичини. Головна вулиця забудована непоказними будинками. У цьому місті мешкають гендлярі - євреї, ремісники українці, урядовці поляки. Хідник вибоїстий, бруківка – чисто тобі гірські пасма в мініатюрі. Каналізації немає. У малих провулках, рябіючи червоними та синіми смугами, сушиться білизна. А що, тут іще має тхнути цибулею, запорошеним домашнім побутом і задавленою затхлістю? Ні! Головна вулиця цього міста стала своєрідною корсо. Чоловічі убори щонайперш вирізняються діловою, звичайною елегантністю. Юні панянки пурхають наче ластівки, меткі, чарівні й певні, чого їм треба. Веселий жебрак із шляхетним жалем просить милостиню – йому прикро що він змушений мене обтяжувати. Чутно рутенську мову, польську, румунську, німецьку та ідиш. Це ніби маленька філія великого світу. Про те в цьому містечку немає ні музею, ні театру а ні газети. Але зате існує школа, де вивчають Талмуд і Тору, звідки виходять европейські вчені, письменники, релігійні філософи, а водночас – містики, рабини, заможні крамарі.

У цьому місті я випадково познайомився з одним викладачем гімназії. «Ви - з Німеччини? – спитав він. – Розкажіть мені, що ж вийшло з відкриття того вченого, який одержав золото зі ртуті. Що тоді залишається? Що ще міститься у ртуті? Я думаю над цим день і ніч. Часу в мене, знаєте, до біса. Якби я мав стільки ж грошей, сам з’їздив би до Німеччини і про все довідався. Це питання не дає мені спокою!» Так говорив той чоловік. Він чекатиме ще два роки, поки приїде хтось з Німеччини.

Такі люди гараздують у невеликих містечках на сході Галичини…» [1, 156-157].       

Та попри все, з иншого боку Східна Галичина, зайняла в романах Й.Рота таке місце, без якого важко уявити творчість письменника, зрозуміти причину його карколомного злету. Галичина водночас правдива та реальна, сповнена небезпек і розчарувань, і водночас екзотична та інтригуюча, «дикий Схід» Австрії, що по-справжньому випробовує людей – ось образ створений Й. Ротом, який і до сьогодні манить сюди іноземців, і який повинен сьогодні предстати перед нами.

Добре і нам було би поглянути на наш край очима самого Рота. Та знову нажаль! Нажаль, не знаючи німецької мови, повністю образ Галичини в творчости письменника відтворити важко, оскільки багато творів зі східною тематикою на українську мову поки що так і не перекладено. Але тим не менше, як було сказано вище, дещо у нас вже все таки є. І ось на ці україномовні видання творів Й. Рота ми звернемо нашу увагу. А саме на романи: «Марш Радецького» [5], «Фальшива вага» [7], «Гробівець капуцинів» (фраґментарно) [1], оповідання «Погруддя цісаря» (Бюст імператора) [1; 6], «Левіатан» [6]. Отож, помандруємо сторінками цих творів. Для загальної уяви, ознайомимось з коротким викладом їх змісту, а далі дамо самому автору власними словами розповісти про наш край.

 

Роман «Марш Радецького»

(1932 р.)

 

«Марш Радецького» – так називається музичний твір, написаний відомим австрійським композитором Й. Штраусом на честь славетного австрійського фельдмаршала. Цей марш – є уособленням Австрійської імперії, тому Й. Рот взяв цю назву для свого роману. Твір має алегоричний зміст. На фоні історії трьох поколінь баронів фон Троттів, автор змальовує кризу австрійської імперії, ті руйнівні процеси, які призвели до її загибелі. Лейтенант Йозеф Тротта за походженням словенець в битві під Сольферіно (італійсько-австрійська війна, 1859 р.), врятував життя Австрійському імператору Францу-Йосифу І, за що отримав дворянський титул, підвищення на службі та увійшов у всі хрестоматії з історії Австрії. Але обурившись через надмірно ідеалізоване трактування свого подвигу при вивченні в школах австрійської історії, подав у відставку та зайнявся сільським господарством. Його син, Франц Тротта, став окружним начальником в одному з моравських округів. Проте основна увага в романі приділяється внукові героя Сольферино – Карлу- Йозефу Тротті. Батько Карла Йозефа вирішив дати сину військову освіту. Але хлопця ще з часів навчання в кадетському корпусі переслідують невдачі. Перебуваючи в батька на останніх літніх вакаціях, Карл Йозеф потрапив в любовну пригоду з дружиною вахмістра (поліцейського чиновника) Слами – Каті. Пані Слама завагітніла від Карла-Йозефа але померла під час пологів. Для юнака це було страшним ударом, оскільки його відносини з Каті переросли у справжнє кохання. Ця трагедія була причиною формування нігілістичного ставлення Карла-Йозефа до життя. Він потрапляє на службу в драгунський полк, який розташований в одному з моравських містечок. Там у нього зав’язалися дружні стосунки з полковим лікарем Максом Демантом, якого не долюблювали в колі офіцерів. Одного разу, випадково провівши дружину Макса Деманта, Тротта став об’єктом наклепу. Через цей інцидент лікар Демант змушений був стрілятися на дуелі з наклепником. В результаті чого обоє дуелянтів загинуло. Лейтенант фон Тротта змушений був змінити службу в драгунському полку на службу в єгерському (піхотному) полку в далекому галицькому містечку на кордоні з Росією. Пережиті потрясіння важким тягарем лягли на душу Карла Йозефа. В прикордонному містечку він починає зловживати алкоголем, робить борги. В решті решт в нього зав’язується любовний роман з вже немолодою, але красивою Валі фон Таусінг. Але кохання до старшої на 20 років жінки так само не принесло йому нічого доброго. Два рази Карл Йозеф фон Тротта потрапляє в серйозні інциденти. Перший раз відавши наказ стріляти в демонстрантів, які напали на військових. Другий раз коли розлючений Тротта ледь не вбив лихваря Каптурака, який вимагав повернути заборговані гроші. В обидвох випадках від ганьби Карла Йозефа врятувало особисте втручання цісаря Франца-Йосифа. Всі ці події розгортаються на загальному фоні розтління Габсбурзької імперії, заміни одних соціальних відносин иншими. Але автор твору до певної міри проявляє свою тугу за Австрією. Коли в єгерському полку рознеслася звістка про смерть ерцгерцога Франца Фердинанда і офіцери угорської національности, почали ображати покійного, Карл Йозеф вступився за честь Габсбурзької династії. Наступного дня Тротта покинув полк і почав працювати в господарстві графа Хойницького (1). Та незабаром розпочались воєнні дії, і він повернувся назад на службу, щоб загинути в одній з перших збройних сутичок з росіянами. Через два роки помер цісар, а за декілька днів і окружний начальник Франц фон Тротта, який не зміг пережити свого імператора.

 Та нас перш за все цікавить образ Галичини. В романі «Марш Радецького» місто – Броди та довколишня місцевість займають чільне місце. Ще в першій частині роману, коли про Галичину навіть і не згадується, образ Бродів можна пізнати в описі малого моравського містечка В., в якому урядував окружний начальник Франц фон Тротта.

«Окружний начальний узяв свою паличку з чорного дерева, зі срібною головкою, замість жовтої тростинової, з якою любив прогулюватися ясними ранками. І рукавички він цим разом надягнув, а не просто взяв у ліву руку. На голову надягнув низький циліндр і вийшов з кімнати. Син ішов за ним. Повагом і не перекинувшись жодним словом, простували вони обидва серед літньої тиші міського парку. Поліцай козирнув їм, чоловіки підводилися з паркових лав і віталися. Обіч поважної врочистости старого ще яскравішою і лункішою здавалася дзвінка строкатість юнака. В алеї, де якась сонячно-білява дівчина продавала під червоною парасолею содову воду з малиновим сиропом, старий зупинився й сказав:

- Свіжий напій не завадить!...» [5, 45-46]. Чи не про наш парк «Райківка» (суч. Майдан Свободи) тут ідеться?

А ось і славнозвісний військовий оркестр: «В цілій дивізії не було кращого військового оркестру над оркестр Н-ського піхотного полку в невеличкому повітовому містечку В., що в Моравії. Його диригент належав ще до тих австрійських військових музикантів, які завдяки точній пам’яті й вічно живій потребі нових варіацій давніх мелодій, були спроможні щомісяця компонувати новий марш. Усі марші були схожі між собою, мов солдати, починалися вони здебільше дріботінням барабанів, містили в собі прискорений у ритмі маршу сигнал вояцької вечірньої зорі, лункі усміхи легких тарілок, і закінчувалися могутнім громом великих литаврів – цією бадьорою й короткою грозою військової музики. Капельмейстера Нехвала вирізняла з-поміж його колег не так надзвичайно плідна витривалість у компонуванні, як те хвацьке й невтомне завзяття, з яким він диригував оркестром. Ліниву звичку инших капельмейстерів – віддавати диригування першим маршем фельдфебелеві музичного рою і лише за другим номером програми підносити диригентську паличку – Нехвал вважав явною ознакою занепаду цісарської-королівської монархії. Тільки-но оркестр ставав, як належить, кружка і тендітні ніжки крихітних нотних пюпітрів позастромлювало в чорну землю між великим бруковим камінням майдану, капельмейстер уже стояв серед своїх музикантів, рішуче піднісши догори чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Усі – плац концерти – вони відбувалися під балконом пана окружного начальника – починалася з маршу Радецького. І хоч марш той був так добре знаний оркестрантам, що вони заграли б його серед ночі з заплющеними очима, без ніякого диригування, капельмейстер уважав за необхідне, аби вони кожну ноту вичитували з паперу. І, мовби виконуючи марш Радецького з своїми музикантами вперше в житті, від кожної неділі, з усією сумлінністю військовика й диригента, підіймав до гори голову, паличку й погляд і спрямовував усе те водночас на, як йому здавалося, спраглі його велінь сегменти круга, в центрі якого він стояв. Суворо били барабани, солодко співали флейти, аж заходилися дзвінкі тарілки. На обличчях слухачів вигравав утішний, ясний усміх, і в ногах їхніх жвавіше грала кров. Стоячи на місці, ніби вже марширували. У молоденьких дівчат спирало дух в грудях і розтулялися губи. Чоловіки схиляли голови й думали про маневри. Старі жінки сиділи неподалік у парку, і їхні маленькі сиві голівки трусилися. А було літо…» [5, 29-30].

Майже аналогічний опис виступу військового оркестру на «Райківці», правда вже в міжвоєнний період, знаходимо в спогадах колишнього бродівського гімназиста Івана Івахіва: «На Райківці (2) роїлось, це колишній монастирський цвинтар, а тепер парк, ходили в ньому доріжками, присідали на лавці, часом навіть цілу ніч на лавці спали, стояли, спершись на поруччя біля хідника і слухали розмов старших польських панів урядників, ходили довкола Райківки, а в неділю у 10 годині приглядались військовій параді. Ішло військо з костела, грала оркестра, спереду якийсь офіцер чи полковник тільки шаблею публіці честь віддавав, виглядало ніби шаблею хрестив. По параді слухали концерти військової оркестри на Райківці…» [3, 37-38].                              

Щодо будинку окружного начальника, перед яким вигравав оркестр пана Нехвала, то однозначно, він асоціюється з повітовим староством у Бродах – сучасний будинок № 5 на Майдані Свободи, який власне і стоїть навпроти міського скверу.

«Пан фон Тротта підійшов спершу до відчиненого вікна, ніби щоб пересвідчитись, що світ за ним ще існує. Так старі каштани в міському парку ще тягли догори свої темно-зелені крони. Як і що ранку виспівували в них невидимі пташки. Візок молочаря, що звичайно у цій порі зупинявся біля будинку окружного управління, стояв і сьогодні там, де й завжди, мовби нічого не сталося, й цей день був як і всі звичайні дні…» [5, 151]. Ще один опис парку та життя окружного начальника в момент коли захворів його слуга Жак. Йдемо далі.

«…Еге ж, було літо. Старі каштани навпроти будинку окружного начальника лише вранці й увечері гойдали своїми темно-зеленими й рясними крислатими кронами. Удень вони стояли непорушно, дихали на світ терпким духом і простеляли довгу, прохолодну тінь аж до середини вулиці. Небо було незмінно синє. Без угаву виспівували над тихим містом невидимі жайворонки. Подеколи вибоїстою бруківкою з вокзалу до готелю проїздив фіакр з заїжджим гостем. Інколи вицокувала копитами по широкій вулиці запряжена в коляску пара коней, що везла свого хазяїна, землевласника пана фон Вінтерніга на прогулянку, з півночі на південь, від його замку до його ж таки неозорих мисливських угідь… Великі темні ліси і ясно-зелені соснові бори вже чекали на нього…» [5, 30].

Дорога, якою часто Карл Йозеф ходив до Каті Слами, нагадує нам дорогу на Старі Броди: «Карл Йозеф пішов. Він збирався йти поволі, йому хотілось ступати спроквола, даючи ногам знати, що й у них канікули. Та стрівши першого солдата, він, як кажуть у війську «підтягся», випростався і пішов маршовим кроком. Ось він дістався на край міста – до великої жовтої будівлі фінансового управління, що спокійно грілася на сонці. Його обвіяло солодким духом поля, дзвінким співом жайворонків. Блакитний обрій на заході заступали сіро-сині пагорби, показалися перші сільські хати, криті гонтом і соломою, свійське птаство голосним співом, немов фанфарами, розтинало літню тишу. Місцина спала, оповита в день і ясність.

   За залізничним насипом стояв будинок жандармського відділку очолюваного вахмістром…» [5, 39].

З часів Рота багато що залишилося незмінним – сама дорога, Вороняцькі гори, які сіріють на півдні, залізнична колія. А от будинок фінансового управління, який знаходився на місті скверу, в центрі якого стоїть пам’ятний знак на честь 900-річчя першої письменної згадки про Броди, був знищений ще в І світову війну.

   В друге цей шлях описується коли Карл-Йозеф ішов відвідати могилу Каті: «Він ішов знайомою дорогою, через відкритий віадук, повз сонну жовту будівлю фінансового управління. Звідси вже видно було самотній будинок жандармського відділку. Лейтенант поминув його. За десять хвилин ходи за відділком був невеличкий цвинтар за дерев’яною огорожею. Дощова сітка ніби ще густішала над мертвими. Лейтенант торкнув мокру залізну клямку, зайшов за огорожу…» [5, 59].

Але в повній мірі образ нашого міста висвітлюється в подальших частинах роману. Карл Йозеф після інциденту, який спричинив смерть полкового лікаря Макса Деманта, потрапляє в піхотний полк розташований в населеному пункті Б., що знаходився неподалік австро-російського кордону. Власне тут, Броди і Галичина та життя місцевого населення описуються досить детально:

«Отак вийшло, що для його сина Карла Йозефа, барона фон Тротти і Сиполя, південний кордон лишився недосяжним; йому довелося вибирати службу чи в центрі країни, чи на її східному кордоні. Він обрав єгерський батальйон, що стояв не далі як за дві милі від російського кордону. Поблизу лежали Бурлаки, рідне село Онуфрія. Ця земля була рідною вітчизною українських селян, їхніх сумних гармонік і незабутніх пісень, північною сестрою Словенії. Сімнадцять годин висидів лейтенант Тротта в потязі. На вісімнадцятій виринула остання залізнична станція австрійської монархії на сході. Тут він зійшов. Його супроводжував денщик Онуфрій. Казарма єгерського батальйону стояла в центрі містечка. Перед тим, як вони ступили на її подвір’я, Онуфрій тричі перехрестився. Був ранок. Весна, що вже давно буяла в глибині країни, сюди дісталася ще зовсім недавно. Уже золотів щедринець на схилах залізничної насипу. У вологих лісах уже цвіли фіалки. Вже кумкали жаби в безмежних болотах. Над низькими солом’яними покрівлями селянських хат уже кружляли лелеки, шукаючи старих коліс – підвалин своїх літніх жител.

Прикордоння між Австрією та Росією, на північному сході монархії, було на той час одним з найдивовижніших її країв. Єгерський батальйон Карла Йозефа стояв у містечку з десятьма тисячами мешканців. Тут був просторий округлий майдан, у центрі якого перетиналися дві великі дороги. Одна пролягала зі сходу на захід, друга – з півночі на південь. Одна вела з вокзалу до цвинтаря, друга – від руїн замк до парового млина. З десятка тисяч мешканців містечка десь так третина жила з різного ремесла. Ще третина перебивалася, обробляючи злиденні клаптики землі. Решта провадила сяку-таку торгівлю.

Ми кажемо «сяку-таку торгівлю», бо ні тутешні товари, ані комерційні звичаї не відповідали уявленням, що їх має про торгівлю цивілізований світ. Торгівці в тій місцевості жили радше випадковістю, ніж перспективами, радше інтуїтивним здогадом, аніж діловим розрахунком. І кожний торгівець був повсякчас готовий запопасти товар, посланий йому долею, а той самому вигадати, коли Бог нічого не послав. І справді життя цих торгівців було загадкою. Вони не мали крамниць. Вони не мали імені. Вони не мали кредитів. Зате мали дивовижно тонке чуття на всі таємні й таємничі джерела грошей. Вони жили з праці инших, але вони створювали для инших працю. Вони були скромні. Вони жили так убого, наче живилися з праці власних рук. Але то була праця инших. Завжди в русі, завжди в дорозі, з меткими язиками і ясними мізками, вони могли б здобути півсвіту, якби знали, що то є – світ. Та вони того не знали. Бо вони жили осторонь від світу, далеко від нього, між затиснуті Сходом і Заходом, між ніччю й днем, самі подібні до таких собі живих примар, що їх сплоджує ніч задля появи вдень.

Ми сказали, що вони жили «затиснуті»? Природа їхньої вітчизни не давала їм того відчути. Природа викувала довкруг людей прикордоння безмежний небокрай і оповила їх шляхетним колом зелених лісів і синіх пагорбів. Ідучи крізь ялинову сутінь, вони могли навіть подумати, що Бог їх злюбив, – якби щоденна турбота про шмат хліба для жінки й дітей давала їм змогу спізнати любов Господню. Та вони переходили ялинові бори щоб заготувати на зиму дров задля покупців з міста; бо вони торгували й дровами. Продавали вони й коралі жінкам із навколишніх сіл, а також селянкам що жили по той бік кордону, в під російській землі. Продавали й пружинні сітки для ліжок, кінський волос, тютюн, срібні стрижні, коштовності, китайський чай, південні овочі, коней і рогату худобу, птицю і яйця, рибу й зеленину, джут і вовну, масло й сир, ліси й земельні ділянки, мармур з Італії і людське волосся з Китаю - на перуки, шовкопрядів і готовий шовк, тканини з Манчестера, брюссельське мереживо і московські галоші, віденське полотно і богемський свинець. Жоден з тих розкішних і жоден з тих дешевих товарів, на які багатий світ не минав рук торгівців і маклерів цієї місцевости. Чого їм не щастило роздобути чи продати згідно з чинними законами, те вони роздобували й продавали всупереч усякому законові, спритно і скрито, розраховано й хитро, кмітливо і відважно. Що й казати, декотрі з них торгували навіть людьми, живими людьми. Вони переправляли дезертирів російської армії до Сполучених Штатів і молодих сільських дівчат до Бразилії та Аргентини. Вони мали своїх агентів на кораблях і своїх представників у чужоземних борделях. А проте їхні бариші були жалюгідні, і їм навіть не снилася та широка й пишна розкіш, у якій можуть купатися люди. Їхній розум, такий спритний і меткий у добуванні грошей, їхні руки, що вміли викрешувати грошву з пустої породи, як викрешують іскри з кременю, не вміли роздобути втіхи для своєї душі і здоров’я для свого тіла. Вони були породжені болотами. Бо ж болота зловісно розкинулися на всьому просторі цього краю, обабіч дороги, з жабами малярійними бацилами й зрадливою травою – страхітливою принадою страхітливої смерти для безтурботних подорожніх, незнайомих з місцевістю. Не один пропав тут і ніхто не чув його волань про допомогу. Та всі, хто тут народився, знали підступність болота і самі мали в своїй натурі дещо з тієї підступности, навесні і влітку повітря було сповнене безугавним, ситим кумканням жаб. Під небом заходилися так само ситим співом жайворонки. І то була невтомна розмова небес із болотом.

Серед торгівців, про яких ми сказали, було багато євреїв. З примхи природи чи, може, за таємничим законом якогось невідомого племени легендарного народу хозарів, євреї прикордоння здебільшого були рудоволосі. Волосся жаріло в них на головах. Бороди їхні палали, як вогонь. На їхніх моторних руках стирчала крихітними списами цупка руда щетина. А в їхніх вухах кучерявилася червоняста ніжна вовна, ніби мла від червоного полум’я, що, можливо, горіло в їхніх головах.

Кожен чужий, опинившись у цій місцевості, поволі гинув. Жоден не мав стільки снаги, як болото. Ніхто не годен був опертись покордонню. Десь під той час високе панство у Відні й Петербурзі вже починало готувати велику війну. Люди на кордоні відчували її наближення раніш від инших; не лише тому, що звикли чуттям угадувати неминуче, а ще й через те, що кожного дня могли бачити на власні очі прикмети близького краху. І з тих приготувань вони також мали свій зиск. Не один жив зі шпигунства й контршпигунства, одержуючи австрійські гульдени від австрійської поліції і російські рублі від російської. А в одрізаній від світу болотяній пустелі гарнізонного життя, доведені до розпуки офіцери незрідка втягалися в азартні ігри, обростали боргами й опинялися в тенетах шахраїв…

…Казарма стояла за міським парком. Неподалік неї, ліворуч містився окружний суд, навпроти – окружне управління, а за його врочистими старезними мурами – дві церкви, римо-католицька й православна; праворуч від казарми височіла гімназія. Місто було таке маленьке, що його перейшов би за двадцять хвилин. Найважливіші міські будівлі тіснилися одна біля одної в настирливому сусідстві. Мов ті в’язні на тюремному подвірні, кружляли, прогулюючись вечорами, люди правильними колами паркових доріжок. З доброї півгодини маршового кроку треба було, щоб дійти до вокзалу. Офіцерський клуб єгерського батальйону розмістився в двох невеличких кімнатах приватного будинку. Більшість офіцерів харчувалися у вокзальному ресторані. Серед них і Карл Йозеф.

Він радо крокував багнистою дорогою, аби побачити вокзал. То був останній з усіх вокзалів монархії, одначе й тут пролягали блискучі стрілки рейок, що безперервно тяглися в глиб країни. І на цьому вокзалі були ясні, веселі скляні сигнали, в яких бриніла тиха луна різних голосів; і тут без перестану, мов невтомна швацька машинка строчив апарат Морзе, і в його старанному стукові лунали прекрасні, уривчасті поклики з далекого втраченого світу. І на цьому вокзалі був швейцар, і той швейцар калатав у гучний дзвінок, і той дзвінок означав: «Потяг рушає! Займіть свої місця!» Один раз на день, рівно опівдні, швейцар калатав у свій дзвінок перед потягом, що вирушав на захід, – до Кракова, Одерберґа, Відня. Добрий, любий потяг! Він стояв перед вікнами зали першого класу, в якій сиділи офіцери, майже стільки часу, скільки тривав обід. Локомотив свистів, уже аж як подавали каву. Сіра пара била у вікна. Коли ж вона починала вогкими перлинами скочувалися по шибках, потяга вже не було. Офіцери випивали каву й повільним сумним табуном ішли по сріблясто-сірому багні назад. Навіть генерали-інспектори остерігалися сюди забиватись. Вони й не приїздили. Ніхто сюди не приїздив. У єдиному готелі містечка, де постійно мешкала більшість офіцерів єгерського батальйону, лише двічі на рік зупинялися багаті торгівці хмелем із Нюрнберґа та Праги й Зааца. Якщо їхні незбагнені справи складалися щасливо, то вони замовляли музикантів і грали в карти в єдиній на все місто кав’ярні при готелі.

З другого поверху готелю Бродніцера, Карлові Йозефу видно було все містечко. Він бачив фронтон будівлі окружного суду, білу башточку окружного управління, чорно-жовтий прапор над казармою, подвійний хрест православної церкви, флюгер над маґістратом і всі темно-сірі ґонтові дахи низеньких одноповерхових будинків. Готель був найвищою будівлею містечка. Він так само правив за орієнтир для подорожнього, як і церква, маґістрат і загалом, усі громадські будівлі. Тутешні вулиці не мали назви, а будинки – номерів, і коли хто запитував тут, як потрапити до певного об’єкта, він мусив орієнтуватися приблизно – на той предмет, який йому описували. Мовляв, той, про кого запитують, живе за церквою, чи навпроти міської в’язниці, чи праворуч від окружного суду. Можна сказати, жили тут, як у селі, і таємниці людей, що мешкали в низеньких будиночках під темно-сірими ґонтовими дахами, за невеличкими квадратними вікнами й дерев’яними дверима, просочувалися крізь щілини й шпаринки на багнисті вулиці й навіть за вічно замкнену браму казарми: того зраджує дружина, а той продав дочку російському капітанові; той торгує несвіжими яйцями, а той живе зі щоденної контрабанди; цей сидів у в’язниці, а той мав би сидіти, та викрутився; цей давав офіцерам гроші в борг, не беручи відсотків, а його сусіда здирав із кожного третину платні. Товариші Карла Йозефа, здебільшого вихідці з бюргерів, німці з походження, жили в цьому гарнізоні вже багато років, звиклися з ним і захрясли в ньому. Відірвані від своїх рідних звичаїв, від рідної німецької мови, яка тут стала лише службовою мовою, кинуті на поталу нескінченній безпросвітности боліт, вони вкидалися в азартні ігри й міцну горілку, яку тут гнали й продавали під назвою «дев’яностоградусної». Від невинної пересічности, яку в них виховували кадетський корпус і традиційна муштра, вони сповзали до морального занепаду, що поставав на ґрунті безнадії цього краю, де вже відчувався подих величезної ворожої держави російського царя. За яких чотирнадцять кілометрів від них починалася Росія. Російські офіцери з прикордонного полку незрідка приходили сюди у своїх довгих пісково-рудих і сизих шинелях, з важними срібними й золотими еполетами на широких плечах і, за будь-якої погоди, – в дзеркально-блискучих галошах на дзеркально-блискучих чоботях з високими халявами. Існувало навіть певне товариське спілкування між австрійським і російським гарнізонами. Подеколи австрійці на невеличкому, напнутому брезентом багажному візку перетинали кордон, щоб подивитися на вершницьке мистецтво козаків і випити російської горілки. По той бік кордону, в російському гарнізоні барильця горілки стояли понад краєм дерев’яного тротуару під охороною солдатів, озброєних рушницями з довгими тригранними багнетами. Коли западав вечір, барильця, підштовхуванні солдатськими чобітьми, гримотіли вибоїстою бруківкою до російського казино, і тихий хлюпіт та булькання виказували населенню, що було всередині барилець. Царські офіцери демонстрували офіцерам його апостолької величности цісаря російську гостинність. І ніхто з царських офіцерів, ані жоден з офіцерів цісаря не знав тоді, що над скляними келихами, з яких вони пили, вже схрестила свої сухорляві невидимі руки смерть.

Широкою рівниною між обома прикордонними лісами, австрійським і російським, наче вітри, одягнені в уніформу й вишикувані в бойовому порядку, мчали вперед прикордонні козацькі сотні на невеличких прудких кониках своїх рідних степів, у високих хутряних папахах, вимахуючи списами, мов блискавками на довгих дерев’яних держаках, кокетливими блискавками в гарненьких фартушках-прапорцях. На м’якому пружному болотистому ґрунті майже не чутно було тупоту копит. Вогка земля відповідала на летючий дотик копит лише вологим зітханням. Навіть темно-зелена трава ледь прилягала. Здавалося, що козаки летять понад рівниною. І коли вони перелітали жовту, піскувату сільську вулицю, на ній здіймався великий золотаво-жовтий стовп дрібної куряви, зблискуючи на сонці, широко розлітаючись у повітрі й знов спадаючи додолу тисяччю дрібних хмаринок. Запрошені гості сиділи на збитих нашвидкуруч дерев’яних трибунах. Погляди глядачів ледве встигали стежити за порухами вершників. Міцними, жовтими, мов кінськими зубами, козаки, летючи вчвал, просто з сідел, підхоплювали з землі свої червоні й сині хустинки, з маху підринали під черева коней, затиснувши їхні боки ногами в блискучих чоботях. Инші кидали в повітря далеко поперед себе списи, зброя вертілася в горі, а потім знов покірно падала в підняту руку вершникові, – мов живі мисливські соколи, вертали списи назад до рук їхніх господарів. Инші козаки, припавши до спини коневі, по-братерськи притулившися губами до його морди, стрибали крізь дивовижно малі залізні обручі, що ледве могли б оперезати діжечку середніх розмірів. Коні витягали вперед усі чотири ноги, їхні гриви маяли, мов крила, хвости стояли горизонтально, правлячи ніби за кермо, вузенькі ж голови скидалися на носи човнів у нестримному русі. Ще инші перескакували двадцятеро барил пива, покладених долі дном до дна. Коні іржали, перед тим, як стрибнути. Вершник летів до перепони з безмежної далечини, сірою, крихітною цяткою був він спочатку, потім із шаленою швидкістю обертався на тоненьку риску, смужку, якесь тіло, вершника, а з нього ставав велетенським казковим птахом з людським і кінським тілом, крилатим циклопом, – щоб потім, здолавши перепону, рвучко спинитися за сотню кроків від неї й завмерти, наче статуя, монумент із неживого матеріалу. А ще инші, прудкі, мов стріли, вершники стріляли в летючі мішені (стрільці й самі скидалися на вистрелені набої); ті летючі мішені тримали на великих, круглих, білих щитах вершники, які мчали осторонь. Стрільці летіли вчвал, стріляли і влучали. Часом котрийсь із них падав з коня. Товариші, що гнали слідом, перестрибували через нього, не торкнувши жодним кінським копитом. Були й такі, що мчали ще з одним конем обіч свого й, женучи у чвал, стрибали в порожнє сідло, а з нього – у своє, знов рвучко падали на коня – «супровідника» і врешті, впершися руками в сідла обох коней і спустивши ноги поміж кінські боки, завмирали, зупинивши тварин так, що ті стояли нерухомо, наче бронзові.

Такі свята козацьких вершників були не єдиною розвагою у прикордонній смузі між Австрійською монархією та Росією. У містечку стояв ще й драгунський полк. Між офіцерами єгерського батальйону, драгунського полку та російських прикордонних військ склалися найтепліші стосунки завдяки графові Хойницькому, одному з найбагатших польських землевласників цього краю. Граф Войцех Хойницький, родич Ледоховських і Потоцьких, свояк Штернберґів, приятель Тунів…

Граф мешкав по черзі в двох будинках, відомих серед тутешнього люду як «старий» і «новий» палаци. Так званий «старий» палац був чималий і досить давній мисливський павільйон, що його граф з невідомих причин не хотів реставрувати. «Новим» палацом звано простору двохповерхову віллу, горішній поверх якої завжди заселяли якісь чудні, а часом навіть зловісні незнайомці…» [5, 138-146].

У цьому докладному описі, ми впізнаємо знайомі місцевості, дізнаємось про особливості життя тодішнього населення нашого краю. Село Бурлаки (рідне село денщика Онуфрія), не що инше, як село Бордуляки, що знаходиться неподалік села Станіславчик. До більш детальних згадок про нього ми звернемося пізніше.

Казарма єгерського батальйону, в яку прибув Карл Йозеф, ще до 1988 року стояла зі східної сторони міського парку (суч. Майдан Свободи). Вона була збудована досить давно. На літографії Карла Ауера «Новий Ринок в Бродах», яка була поміщена в середині 1830-х років у книзі П. Піллера «Галичина в образах», її видно з лівої сторони парку. Дата точного її будівництва поки що невідома. Хоча розгадкою цієї проблеми може стати ще один цікавий сюжет з роману «Марш Радецького». Майже в самому кінці твору ідеться про те, що рятуючись від літньої нудьги, офіцери драгунського полку вирішили відсвяткувати його 99 річницю [5, 300-301]. І саме під час святкування цієї дати в прикордонне містечко Б. прийшла звістка про вбивство Франца Фердинанда. Драгунський полк в Бродах був розквартирований у 1880 – 1890-х рр. в так званих «білих казармах». Зате єгерський полк, цілком ймовірно, міг перебувати в нашому місті з 1815 р. Оскільки, за свідченням відомого польського письменника та педагога Ю. Коженьовського: на місці казарм на Новому Ринку (суч. Майдан Свободи) в самому початку ХІХ ст. стояли ще заїжджі двори [8, 136-137]. Можливо, факт святкування 99 річниці, правда не драгунського, а єгерського полку мав реальне місце в Бродах, а автор вже потім, трохи переплутав справжні події. Ці казарми мали славну історію, хоча б тим, що в них розпочинав свою військову службу майбутній генерал УГА М. Тарнавський. Казарми ( в народі їх називали «П-подібний» дім) в післявоєнний період облаштували під багатоквартирний будинок, а на межі 1987 – 1988 рр. розібрали із-за аварійного стану.

Просторий округлий майдан, на якому перетинались вулиці, що вели від вокзалу до цвинтаря, та від руїн замку до парового млина – це площа Ринок та перехрестя на розі вулиць І. Франка та Золотої.

Окружний суд, який містився неподалік казарм – це колишній повітовий суд в Бродах, а зараз, приміщення педколеджу ім.М.Шашкевича. Ця імпозантна споруда поч. ХХ ст. збудована в стилі модерн, з оригінальним шпилем є своєрідною візитною карткою Бродів. Окружне управління навпроти – це колишнє приміщення повітового староства, зараз будинок № 5 на Майдані Свободи. Частину його приміщень тепер займає Бродівський історико-краєзнавчий музей. І звичайно ж, за цим будинком знаходиться колишній римо-католицький костел, тепер церква Возжвиження Чесного Хреста, пам’ятка архітектури XVII ст. А далі на північний схід до сих пір діє православна церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована в сер XVIII ст. Гімназія праворуч казарми – знову відродилась у 1997 р. і носить ім’я відомого українського художника І.Труша. До речі, гімназія згадана ще в одному цікавому епізоді роману, де ідеться про синів ротмістра Єлачиха: « Щодня о першій годині, коли полк поминав гімназію, вони прожогом вискакували з великих брунатних дверей своєї школи й кидалися йому назустріч…» [5, 314].

Нажаль, старе приміщення вокзалу не збереглося, оскільки було знищене в роки ІІ світової війни. Але до нас дійшло багато старих листівок з його зображенням. На них, ми бачимо вишукану двохповерхову споруду збудовану в класичному стилі.

Під готелем Бродніцера, в романі показаний колишній готель «Брістоль», споруда якого знаходиться на вулиці Золотій. Вона до сих пір вивищується над рештою забудови. В «Марші Радецького», є цікаво відтворений епізод з життя готелю: «Власник готелю, в якому мешкали офіцери, такий собі Бродніцер, виходець із Сілезії, що з невідомих причин зачепився на кордоні, відкривав гральну залу. На вікні кав’ярні він почепив велике оголошення. Воно повідомляло, що тут будуть усілякі ігри, щовечора аж до ранку «даватиме концерти» музичний оркестр і виступатимуть «справжні кафешантанні співачки». «Новації» почалися з концертів оркестру, що складався з вісьмох вискіпаних десь і зібраних докупи музикантів. Згодом з’явився ще й так званий «соловей з Маріагільфа» – білява дівчина з Одерберґа. Вона співала вальси Легара, а на додачу – ризиковану пісеньку «Якщо я в кохання ніч переплину в сірий ранок…», і потім, «на біс» – «У мене під сукенкою штанці рожевенькі…» Отже, Бродніцер перевершив усі сподівання своїх клієнтів. Виявилося, що крім численних великих і малих столів для гри в карти, він примостив у темному куточку за заслоною невеличкий столик для рулетки…» [5, 186].

А палаци графа Хойницького, можуть натякати на палацово-паркові комплекси поч. ХХ ст., що споруджувались в околицях Бродів і належали як родовому дворянству (графи Тишкевичі, барони Радзійовські), так і єврейським, польським та німецьким підприємцям і землевласникам (Шмідт, Шнель, Бялопольський та ін.)

Окремо в романі поміщений ще один сюжет з життя тогочасної Галичини: «Містечко ставало йому рідним (ідеться про Карла Йозефа А. К.), наче він тут народився і виріс. Він заходив до крихітних крамничок, тісних, темних, покручених і напхом напханих усіляким крамом, вритих, наче ховрашкові нори, в товстий мур базару, й купував якісь непотрібні дрібнички: фальшиві коралі, дешевенькі люстерка, поганеньке мило, осикові гребінчики й плетені собачі повідці – лише тому, що для нього було втіхою послухатися закликів рудого крамника. Він усміхався всім, кого здибав: сільським жінкам у барвистих хустинах, з великими берестянками під рукою, вирядженим дочкам євреїв, урядовцям окружного управління і вчителям гімназії. Широкий струмінь приязні і добра котився цим невеличким світом. Усі люди весело віталися до лейтенанта. І зникали всі прикрощі… Мову Онуфрія тут розуміли. Часом тобі траплялося забитися в котресь із навколишніх сіл, ти питався в селян дороги, тобі відповідали якоюсь незнайомою мовою. Та ти їх розумів…» [5, 180].

Цікаво та оригінально автор зображує перебування на військових маневрах неподалік австро-російського кордону імператора Франца Йосифа І. Село Ц., в якому перебував імператор, вочевидь нагадує село Чішки (Цішки), яке знаходиться на рівнинній місцевості біля Олеська, і де за спогадами місцевих старожилів, дійсно проходили маневри австрійської армії за участю Франца Йосифа І. А замок в цьому селі – не що инше, як славнозвісний Підгорецький замок, в якому також в свій час перебував австрійський імператор. І хоча автор переміщує замок в село Ц. про фігурування Підгорець в цих маневрах свідчить згадка – території «…довкола П. – важкодоступної місцевости, горбистої, малопридатної для нападу й вигідної для оборони …» [5, 239].

А як саме виглядало перебування імператора Франца Йосифа І в нашому краї дізнаємося з наступних уривків в роману: «У селі Ц., розташованому не далі як за десяток миль від російського кордону, в старовинному замку, йому підготували помешкання. Цісар охоче зупинився б у котрійсь із тих хат, у яких розмістилися офіцери. Уже багато років йому не давали пожити справжнім військовим життям. Один-єдиний раз під час невдалого італійського походу, він, скажімо, побачив у своїй постелі справжнісіньку живу блоху, але нікому про те не сказав. Бо він був цісар, а цісареві не личить говорити про комах. Це вже тоді було його переконання.

   У його спальні зачинили вікна. Уночі він не міг заснути, а довкола нього спало все, що мало його охороняти; цісар у довгій, просторій нічній сорочці виліз із постелі і тихо-тихесенько, так щоб нікого не збудити, відчинив обидві половинки високого, вузького вікна. Якусь хвилину він стояв, вдихаючи прохолодний дух осінньої ночі й дивлячись на зорі в темно-синьому небі й на жовтогарячі табірні вогні солдатів. Колись він читав книжку про самого себе, там було таке речення: «Франц Йосиф Перший аж ніяк не романтик». Вони пишуть про мене, подумав старий цісар, що я не романтик. А я люблю табірні вогні. Він хотів би тепер бути простим лейтенантом і молодим. Може, я ні який не романтик, думав він, але я хотів би бути молодим! Якщо не помиляюся, думав цісар далі, я мав вісімнадцять років, коли посів трон. «Коли я посів трон» – ці слова здалися цісареві дуже сміливими, тієї пори йому було тяжко, вважати себе цісарем. Авжеж! Так було написано в тій книжці, яку йому піднесли зі звичною шанобливою присвятою. Безперечно він був Франц Йосиф Перший! Перед його вікном височіло безмежне склепіння темно-синьої зоряної ночі. Рівна й широка лежала земля. Йому казали, що ці вікна виходять на північний схід. Отже він дивився в бік Росії. Проте кордону, звісно, не можна було розгледіти…

…Прокинувся цісар, як звичайно, коли бував «на бойовищі» (так він називав маневри), рівно о четвертій годині ранку… Франц Йосиф проглянув папірець з розписаним година за годиною планом дня. В тій місцевості була тільки православна церква. Спершу в ній відслужить месу римо-католицький священик, а потім правитиме Службу Божу православний…

Його екіпаж уже чекав. Поволі виїздив він схилом пагорба до православної церкви, що стояла на його вершині (3). Золотий подвійний хрест на ній виблискував проти вранішнього сонця. Військові оркестри грали гімн. Цісар висів із повозу й зайшов до церкви. Він уклякнув перед вівтарем і заворушив губами. Та він не молився… Хтось шепнув йому, що в селі на нього чекають ще і євреї. Якось зовсім він про них забув. Ох, ще й ці євреї! Заклопотано подумав цісар. Гаразд! Нехай приходять! Але треба поквапитися. Бо можна спізнитись до початку битви.

Православний священик вельми поквапно відслужив уранішню службу. Оркестри ще раз заграли гімн. Цісар вийшов з церкви. Була дев’ята ранку. Битва починалась о дев’ятій двадцять. Франц Йосиф вирішив сісти на коня, а не в карету. Можна прийняти євреїв і сидячи в сідлі. Він відіслав повіз і поїхав на зустріч з євреями верхи. Край села, де починалася широка дорога, що вела до його помешкання і до поля бою, вони рушили йому на зустріч суцільною чорною хмарою. Мов лан дивовижних чорних колосків під вітром, похилилася єврейська громада перед цісарем. Із сідла він побачив їхні зігнуті спини. Потім він під’їхав ближче і зміг розрізнити довгі, розмаяні, сріблясто-білі, вугляно-чорні й вогнисто-руді бороди, якими грався лагідний осінній вітер, і довгі кістляві носи, які наче чогось шукали долі. Цісар у синій шинелі сидів на своєму біластому. Срібні бакенбарди сяяли проти осіннього срібного сонця. З довколишніх полів здіймалися білі пасма туману. На зустріч цісареві поколивав проводир громади, старий чоловік у білому з чорними смугами молитовному вбранні євреїв, з розмаяною бородою. Цісар їхав повагом старий єврей ступав дедалі повільніш. Аж ось він уже наче й зовсім зупинився, а проте все йшов. Франца Йосифа трохи морозило. Він притримав коня так рвучко, що той став дибки. Цісар ізсів з коня. За ним – і його почет. Франц Йосиф рушив уперед. Його блискучі чоботи вкрилися курявою шляху, а вузькі ранти – важким сірим багном. Чорна хмара євреїв попливла йому назустріч. Їхні спини то випростовувалися, то похилялись. Їхні вугляно-чорні, вогнисто-руді й сріблясто-білі бороди майоріли на легкому вітрі. За три кроки від цісаря старий зупинився. У руках він ніс велику пурпурову Тору: оздоблену золотою короною, дзвіночки на якій стиха дзвеніли. Ось старий єврей простяг Тору навпроти цісаря, і його оброслий густим волосом беззубий рот незрозумілою мовою прожебонів слова благословення, що їх промовляють євреї, забачивши цісаря. Франц Йосиф схилив голову. По його чорному шоломі снувалася тоненька нитка бабиного літа, в небі кричали дикі качки, десь на далекому селянському подвір’ї кукурікав півень. А так усюди було зовсім тихо. Від юрми євреїв пливло якесь глухе мурмотіння. Ще нижче похилилися їхні спини. Безхмарне, безмежне, простяглося над землею сріблясто синє небо.

-  Благословен єси! – сказав старий єврей до цісаря.

-  Загибелі світу ти не зазнаєш!

Я знаю це! думав Франц Йосиф. Він подав старому руку. Повернувся. Сів на свого біластого. Він поскакав уліворуч, через тверде груддя осіннього поля, за ним повернув його почет. Вітер доніс до нього слова, сказані ротмістром Кауніцом його приятелеві:

- Я не зрозумів ані звука зі слів того єврея!

Цісар обернувся в сідлі і мовив:

-  Та він і промовляв лише до мене, любий Кауніце! – І поїхав далі…

…Бойові операції вже значно просунулися вперед. Лівий фланг «синіх», що перебував сьогодні милі за півтори від села Ц., вже два дні відступав під тиском кінноти «червоних». Центр займав територію довкола П. – важкодоступної місцевости, горбистої, малопридатної для нападу й вигідної для оборони …» [5, 232-234].

Окреме місце в романі займає розповідь про село Бурлаки, рідне село денщика Карла Йозефа – Онуфрія, що знаходилось неподалік Б. Очевидно, що під ним розуміється село Бордуляки, яке знаходиться на відстані приблизно 25 км. від Бродів. У 1869 р. тут народився відомий український письменник-натураліст Тимофій Бордуляк. Навіть сьогодні Бордуляки, будучи віддаленими від шосейної дороги на кілька кілометрів, різко кидаються у вічі своїми давніми дерев’яними зрубами-хатами, відтворюючи колорит галицьких сіл першої половини ХХ ст.

«Якось він (Карл Йозеф А. К.) ішов через село Бурлаки. Мала дзвіничка ніби вказівний палець села, наставилася в синє небо. Стояло тихе надвечір’я. Сонно кукурікали півні. Впродовж усієї вулиці вгорі витанцьовували і дзуміли комарі. Зненацька з однієї хати вийшов бородатий чорнявий чоловік, став посеред вулиці й привітався:

-  Слава Ісусу Христу!

-  Навіки слава, амінь! – сказав Тротта й хотів був рушати далі.

-  Пане лейтенанте, я Онуфрій! – сказав бородатий селянин.

Борода вкрила його обличчя кошлатим, чорним, щільним віялом.

-  Чого ти став дезертиром? – спитав Тротта.

-  Я просто пішов додому! – відповів Онуфрій.

Не було сенсу задавати такі безглузді питання. Онуфрія цілком можна було зрозуміти. Він служив лейтенантові, як лейтенант служив цісареві. Батьківщини більше не було. Вона розпалася, розлетілась на шматки.

-  Ти не боїшся? – спитав Тротта.

Онуфрій не боявся. Він жив у сестри. Жандарми щотижня проходили через село, не озираючись. Зрештою, вони теж були українці, селяни, як і Онуфрій. Якщо вахмістрові не надходив письмовий виказ, його ніщо не обходило. У Бурлаках нікого не виказували.

   - Прощавай, Онуфрію! – сказав Тротта. Він подався нагору кривою вулицею, що несподівано вивела його в широке поле. Онуфрій ішов за ним до закруту вулиці. Тротта чув гупання цвяхованих солдатських чобіт по жорстві. Солдатські чоботи Онуфрій узяв із собою.

Тротта зайшов у сільський шинок до єврея Абрамчика. Там купували просте мило, горілку, цигарки, махорку та поштові марки. Єврей мав вогнисто-руду бороду. Він сидів біля склепінчастої брами свого шинку й палахкотів так, що видно було за два кілометри.

Тротта випив чарку горілки, купив тютюну й поштових марок й пішов. Від Бурлаків дорога вела проз Олекськ на село Соснів, а далі - на Биків, Лещицю й Діброву. Він щодня ходив цією дорогою, двічі переходив залізничну колію, минав два чорно-жовті, вилинялі перонні бар’єри; в сторожках без угаву дзвеніли скляні сигнали. То були веселі голоси далекого світу, що більше не обходили барона Тротту. Стерто з пам’яти великий світ. Стерто роки військової служби; йому здавалося, наче він завжди ходив отак полями й сільськими шляхами з ціпком у руці й ніколи не мав при боці шаблі. Він жив так, як його дід, герой Сольферино, як його прадід інвалід, сторож Лаксенбурзького парку, і, може, як багато його невідомих предків, селян із Сиполя. Завжди та сама дорога, проз Олекськ, на Соснів, Биків, Лещицю й Діброву. Ці села лежали довкола палацу Хойницького і всі належали йому…» [5, 326-327].

Слід зазначити, що цей опис сіл, в «Марші Радецького» є досить довільним. Будь-який зв’язок цих населених пунктів з реальними селами на Бродівщині встановити досить важко. Хіба що назва Олекськ асоціюється з Олеськом, хоча воно знаходиться в зовсім иншому напрямку ніж Бордуляки.

Ось такий вигляд має наш край в найвідомішому романі Й. Рота «Марш Раденького».

 

Роман «Фальшива Вага»

(1937 р.).

На фоні колоритного життя австро-російського кордону, де багато контрабандистів, дезертирів та усіляких инших зайд, розгортається трагічна доля айхмістра (інспектора мір та ваг) Ансельма Айбеншютца. Двадцять років він прослужив у війську в чині підофіцера, і якби не одруження залишився б у війську назавжди. Коли в його дружини Регіни пройшов період захоплення військовим одностроєм Ансельма, вона почала вимагати у нього виходу у відставку. І ось залишивши свій боснійський гарнізон, Айбеншютц обіймає нову посаду у місті Золотогроді на північному сході імперії поблизу кордону. Потрапивши в Золотогрод, Ансельм починає розуміти фатальну помилку свого життя, проте він сумлінно виконує обов’язки айхмістра, через що викликає ненависть до себе серед жителів містечка. Одного разу, він отримує анонімний лист від однієї із своїх жертв, в якому повідомлялось про любовні стосунки Регіни з писарем айхмістра Йозефом Новаком. І хоча Айбеншютцові вдалось поквитатись з Новаком, домігшись переведення його в инше небажане для Новака місто, сімейне життя було зруйноване. Крім того Реґіна ще й була вагітною. Намагаючись хоч якось заглушити горе, Айбеншютц проводив час в прикордонній корчмі в селі Шваби, яка в той час належала Ляйбушу Ядловкеру, чоловіку з досить темним минулим. Там Ансельм закохується в коханку Ядловкера циганку Єфремію Никич. Кохання до Єфремії змінює життя Ансельма в ще більш гіршу сторону. Він майже не буває вдома, де живе дружина з нагуляною дитиною, натомість весь час проводить в корчмі на Швабах, заглушуючи кохання до Єфремії алкоголем. І ось одного разу, перевіряючи на ринку ваги, Айбеншютц спровокував спротив зі сторони Ляйбуша Ядловкера, що дало привід взяти останнього під варту та запроторити його до золочівської в’язниці. Тут за опір представнику влади та образу особи цісаря Ядловкера засудили до двох років каторжних робіт.

Здавалось доля усміхнулась Ансельму, він провів декілька місяців щасливого життя з Єфремією. Він навіть був призначений управляючим прикордонною корчмою. Та ось з приходом осені починають-ся подальші поневіряння айхмістра Айбеншютца, які призвели до його фатального кінця. Як згодом виявилося, кожної осені на Шваби приходив з Бессарабії продавець каштанів Костянтин Са-мешкін, який аж до весни жив з Єфремією, вважаючи її за свою дружину. Ансельмові довелось поступитися новому супернику. Він далі топив свої негаразди в алкоголі. Зимою сталось так, що впали морози і в місті почалась епідемія не то холери, не то чуми. Люди почали масово помирати. Померла Реґіна та її дитина. Для того щоби хоронити людей з золочівської тюрми в Золотогрод переправили частину в’язнів, серед яких був і Ляйбуш Ядловкер. Змовившись ще з одним пройдисвітом на ім’я Каптурак, який заробляв на переведенні через кордон російських дезертирів, Ядловкер імітував власну смерть. Звільнившись він марив помстою, і незабаром, після того як епідемія згасла, йому вдалося вбити Ансельма Айбеншютца. Згодом, Ляйбуша Ядловкера та Каптурака заарештували. Єфремія залишилась управляти корчмою, а Костянтин Самешкін подався в Бессарабію, застановивши ніколи більше не повертатись на Шваби.

Також як і в «Марші Радецького» в «Фальшивій вазі» постає образ Галичини, хоча тут він не змальований настільки детально, як в попередньому романі:

«Ось за таких несприятливих обставин обійняв Ансельм Айбеншютц свою нову посаду в Золотогроді. Він приїхав навесні, в один з останніх днів березня. В боснійському гарнізоні гармаша Айбеншютца вже ніжно засвітилися котики на вербах, засяяв золотий дощик, вже на травинках захлиналися дрозди, а в повітрі тьохкали жайвори. Коли ж Айбеншютц прибув до північного Золотогроду, на вулицях ще лежав щільний білий сніг, а з ринв звисали суворі, невблаганні бурульки. Перші дні Альбеншютц ходив як приголомшений. Хоч він і розумів мову цього краю, але ж йшлося не стільки про те, щоби зрозуміти, що мовлять люди, скільки що мовить сам цей край. А край мовив жахливо: він мовив снігом, темінню, холодом і бурульками, хоча календар уже давно щось там верз про весну, а в лісах боснійського гарнізону Сипольє вже давно квітнули фіялки. Зате тут, в цьому Золотогроді, на голих вербах і каштанах кракали ворони. Цілими гронами повисали вони на голих гілках, і виглядало це так, ніби жодні вони й не птахи, а якийсь химерний сорт таких собі крилатих овочів. Маленька річечка, – а називалась вона Струм’янка, – ще спала під важкою крижаною ковдрою, і дітлахи радісно ковзалися на ній, і їхні веселощі засмучували бідолашного айхмістра ще дужче.

Зненацька однієї ночі, – на дзвіниці ще не вибило й півночі, – Айбеншютц зачув великий гуркіт скреслої криги. І хоча це як вже мовилося, відбувалося глупої ночі, раптом почали танути бурульки на дахах, і краплі лунко і твердо затарабанили по дерев’яному хіднику. М’який солодкий вітерець з півдня змусив їх топитися, це був нічний брат сонця. В усіх будинках порозчинялися віконниці, у вікнах з’явилися люди, багато повиходило на двір. На густо-синьому осяйному небі холодно, вічно, велично стояли зорі: золоті та срібні, і виглядало це так, ніби вони згори прислухаються до цього гуркоту і гамору. Багато мешканців похапцем одяглися, так як одягаються лише при пожежі, і бігли до річки. З лямпами і ліхтарями вишикувалися вони уздовж обидвох її берегів і дивилися, як тріскається крига, і річка будиться із зимового сну. Дехто на геть вже дитинних радощах застрибував на котрусь із великих, урухомлених тепер крижин, стрімко відпливав на ній, з ліхтарем в руці, вимахуючи на прощання тим, що залишилися на березі, і допіру за якусь часину знову зістрибував на берег. Всі поводилися розкуто і по-блазенськи…» [7, 11-12].

Чому власне назва Золотогрод? Очевидно, що автор дав назву місту в романі, взявши найменування головної вулиці Бродів – Золота. Щодо річки Струм’янки, то тут може матись на увазі річка Бовдурка або Суховілка. Хоча, можливо, річка Струм’янка є просто видумкою. Сама назва до певної міри асоціюється з містом Кам’янка Струмилова (теперішня назва Кам’янка Бузька), через яке протікає річка Західний Буг.

Згадано в романі і конкретні будівлі та місця, які збереглися в Бродах до сих пір:

«… Двічі на тиждень вони збиралися в кафе «Бристоль», єдиній кав’ярні в містечку Золотогроді…» [7, 15]. Або инша цитата: «…Коли він доїхав до межі міста Золотогроду, вже сірів зимовий ранок. Айбеншютц не заїхав додому. Він заїхав до цирульника Нажаля, де наказав себе поголити і помити голову холодною водою. Відтак пішов до єдиної в містечку Золотогроді кав’ярні, вона називалася «Бристоль». Випив одну каву і з’їв два пампушки, такі свіжі, що аж пахли пекарнею. Звідси вирушив на службу, тупо посидів за порожнім столом, на якому зі зрозумілих причин ще не могла лежати пошта, нетерпляче чекаючи на повільного товстуна – писаря. Вийшов на двір і вмив, як стій, у хутрі і чоботях, лице і руки під немилосердно зимною помпою на подвір’ї повітового староства, призначеною для кінної жандармерії…» [7, 40-41].

Як бачимо, в «Фальшивій вазі» бродівський готель подано під його справжньою назвою (нагадаємо, що в романі «Марш Радецького» його названо готель Бродніцера). Згадано тут також повітове староство. Поданий цікавий опис його внутрішнього подвір’я.

А ось і коротенький опис міського парку: «Іноді він зустрічався з дружиною в малесенькому міському парку, перетинаючи його зі служби додому. Було надто спекотно аби крокувати камінням…» [7, 66].

Важливе місце в романі займає Бродівське передмістя Шваби. Воно згадується як прикордонне село, хоча насправді воно розташоване на південь від Бродів, тобто в протилежному напрямку від кордону. Славнозвісна корчма Ляйбуша Ядловкера є скоріш за все видуманим об’єктом.

Подаємо кілька згадок Швабів з роману:

«Вже сутеніло, коли вони завернули на широкий гостинець, який провадив до Золотогроду. Легенький вітерець повівав назустріч возикові, куйовдячи Сивому гриву. Десь за три кілометри перед Золотогродом було відгалуження на путівець, що провадив до прикордонного ліску. До прикордонного ліску, це означало – до Швабів до прикордонної корчми. Айхмістр, тримаючи віжки, сповільнив біг. Він дочекався, поки зовсім звечоріло, а тобі сказав: «А що, якби ще зазирнути до Швабів?...» [7, 52].

«Вахмістер жандармерії Слама мешкав на тому кінці Золотогроду, де дорога відгалужувалася на Шваби. Побита негодою дерев’яна дощинка білою стрілкою вказувала шлях на Шваби, мало не сліпила в цю блакитну ніч…» [7, 58].

«…Спраглий і виголоднілий, як і його душа – він прагнув доїхати до Швабів, до прикордонної корчми.

І доїхав, дорога потривала дві години…» [7, 66].

Насправді дорога на Шваби в даному випадку мала б тривати не більше двадцяти хвилин.

В «Фальшивій вазі» згадується ще одне місто нашого краю – Золочів, як окружний центр (циркул). В Золочівську жандармерію Ансельм Айбенщютц та вахмістр Слама доставили заарештованого Ядловкера. В Золочівський в’язниці (тоді вона знаходилася в Золочівському замку) він відбував своє ув’язнення.

«Вони завезли його до Золочева, до повітової в’язниці…Через три години цієї мучівної їзди вони нарешті дісталися Золочева. Жандарм Слама засвистів, надійшло двоє поліцаїв жандармерії і ще один жандарм, щоби дати раду з запроторенням Ядловкера. Була вже шоста вечора коли вони захекані і спітнілі, прийшли до повітового суду. Слідчий суддя був в злому гуморі, він саме закінчив працю і хотів був йти додому. Попри те, склав побіжний протокол. Інспектору Айбеншютцу і вахмістрові Сламі він сказав з’явитися наступного ранку. Ніч вони провели безо сну в якійсь повітці господи «Під золотою короною», де всі кімнати були винайняті, і де урядників і так зустрічали і приймали не вельми привітно…» [7, 51].

В романах Й.Рота часто просліджуються географічні неточності (наприклад, сюжет з двогодинною їздою на Шваби і т.д). Так само і Золочів розташований в романі не на південному заході від Зологроду (Бродів), як є насправді, а на сході, як показано в наступному сюжеті, де розповідається про повернення айхмістра Айбеншютца та вахмістра Слами до Золотогроду.

«Вже повернуло на вечір. Вони їхали широким, піщаним гостинцем поміж двома смугами лісу. Вони їхали у західному напрямку. Призахідне сонце, червонясте і лагідне, сліплячи, світило їм просто в очі. Обабіч шляху на краю лісу сяяли смереки так ніби зосередини, так наче напилися черленого золота сонця, а тепер його випромінюють. Було чутно безперервне щебетання і цвірінькання, свист і тьохкання птахів, гостро пахло живицею, чий невблаганно солодкий і терпкий запах струменів з обидвох країв безконечного лісу. Ці пахощі були гострі, і солодкі, і гіркі водночас…» [7, 57-58].

  

Фраґмент роману «Гробівець капуцинів»

(1938 р.)

   Події роману відбуваються на фоні віденського життя молодого Франца Фердінанда Тротти, троюрідного брата Карла Йозефа фон Тротти, головного героя роману «Марш Радецького». Франц Фердінанд провадить розмірне спокійне життя у Відні, водночас навчаючись на правничому факультеті університету. Дуже часто він перебуває в колі молодих віденських аристократів – Фестетича, барона Ковача, графа Хойницького. Він захоплюється вечірками, молодим вином, дівчатами, вишуканою їжею, маскарадами, балетом, оперою і т.д. Тротта навіть встигає закохатись у рідну сестру барона Ковача-Елізабет.

Та несподівано його життя починає змінюватись в цілком иншому напрямку. Одного разу до Франца Фердінанда завітав у гості його кузен Йозеф Бранко. Кузен Йозеф ще не втратив своєї національної словенської ідентичности і своєю простотою вразив не тільки юного Тротту, але і всіх його друзів. Через Йозефа Бранко з часом з Францом Фердінандом познайомився галицький єврей з Золочева Манес Райзігер, який прибув в Відень просити Тротту посприяти здобути місце в консерваторії для його єдиного сина Єфраїма. Через графа Хойницького Тротті це питання вдалось владнати, а через декілька місяців Франц Фердінанд отримав запрошення від візника Райзігера погостювати у нього в Золочеві. Улітку 1914 року Франц Фердінанд поїхав туди. За кілька днів у Золочів приїхав також і Йозеф Бранко. Перебуваючи в їх компанії, Тротта зрозумів, що ці люди повністю відрізняються він його віденських товаришів. Вони є простими, відданними своїй державі і своєму монархові, і в їхньому колі Франц Фердінанд почуває себе набагато краще. Незабаром приходить вістка про початок війни. Манес Райзігер та Йозеф Бранко вирішують зголоситись до війська прямо у Золочеві. Натомість Франц Фердінанд повертається назад у Відень, домовляється про майбутнє одруження з Елізабет з її батьком і також зголошується до війська. Далі переклад переривається.

З галицьких міст у цьому творі фігурує місто Золочів. Очевидно, що автор не знав Золочів так добре як Броди, тому і не подає його докладних описів. І взагалі, в романі Золочів поданий як місто, яке було знищено під час Першої Світової війни:

«До того нищення мені випало на долю зустріти єврея Манеса Райзігера, про якого ще піде мова. Походив він із Золочева в Галичині. Згодом, за якийсь час мені довелося побувати в Золочеві, тож я можу його описати. Як на мене, це важливо, адже того містечка більше немає, як і Сиполя. Золочів був зметений з лиця землі війною. Колись це було містечко, містечко не велике, проте однаково містечко. Тепер на його місці витягнулися широкі луки. Влітку там цвіте конюшина, у високій траві там сюрчать коники, дощові черв’яки виростають тут товсті і довжелезні, і, набачивши їх, жайворонки спускаються вниз, аби поласувати…» [1, 185].

«…Ото ж, посеред літа 1914 року я рушив у Золочів. Зупинився я в готелі «Біля золотого ведмедя», єдиному готелі на все містечко, про який мені сказали, що збудований він на европейський штиб.

Вокзал був крихітний, як той у Сіполі, що його я сумлінно бережу в пам’яті. Всі вокзали старого автор-угорського цісарства схожі один на одний, це маленькі вокзали в провінційних закутках. Жовті й приземкуваті, вони нагадують ледачих котів, які вилежуються взимку на снігу, а влітку – на осонні; їх захищає традиційний слюдяний дах перону і береже чорний двоголовий орел на жовтому тлі. Повсюди, у Золочеві, як і в Сиполі, стояли однакові придверники, гладкі придверники в темно-синіх миролюбних одностроях, чорних пасках на грудях, пасках на яких висів дзвоник, батько того лункого потрійного суворого дзвінка, що сповіщає про відхід потяга; і в Золочеві, як у Сиполі, на пероні, над входом у бюро начальника станції, висів той чорний прилад, з якого дивовижним чином долинав далекий срібний передзвін віддаленого телефона, сигнали, ніжні і приємні, з заобрійних світів, так що можна було зачудуватися, що вони знайшли притулок у такій важкій, хоча й невеликій оселі; на станції в Золочеві як і в Сиполі придверник козиряв і тим хто прибував, і тим, хто вже від’їздив, і його вітання було якоюсь відміною військового салюту; була на золочівському вокзалі, як і на вокзалі сипольському, зала чекання для пасажирів першого і другого класу, буфет, заставлений пляшками з горілкою, де крутилися біляві повногруді касирки, а по обидва його боки – праворуч і ліворуч – стояли дві височенні пальми, що складалися і на якісь доісторичні дерева, і на картонні макети. За мить я впізнав фіакр Манеcа Райзігера – його годі було сплутати.

Зрозуміло, Райзігер повіз мене у готель «Біля золотого ведмедя». Його фіакр був вишуканий, з двома сивими кіньми; на колесах виблискували жовті лаковані шпиці, а самі колеса хазяїн турботливо вдягнув в гуму, наслідуючи бачені колись у Відні карети.

Дорогою він признався мені, що обновив свій фіакр не так задля мене очікуючи мого приїзду, як через певну інстинктивну пристрасть, яка змушувала його самого і його віденських колег певніше дбати про все й офірувати свої заощадження богові прогресу, купуючи двох коней і вдягаючи колеса у гумові шини.

Дорога від вокзалу до міста була довжелезною, тож Манес Разігер мав доволі часу розповісти мені кілька бувальщин, які так чи інакше його стосувалися. Лівою рукою він тримав при цьому поводи. Правою м’яв футляр з батогом. Коні добре вивчили дорогу, тому не було жодної потреби їх поганяти. Манес міг не перейматися ними. Через те він недбало сидів на сидінні, мляво тримаючи поводи, і, переказуючи свої приключки, перегинався до мене верхньою частиною тулуба. Ті двоє коней обійшлися йому разом у сто двадцять п’ять крон. То були казенні коні – обидва сліпі на ліве око, тож непридатні для військових цілей, і тому драгуни з 9-го полку, що стояв у Золочеві, віддали їх майже за безцінь. Щоправда, простий візник Райзігер нізащо не зміг би їх дістати так дешево, якби не був у близьких відносинах з полковим начальством. Загалом у містечку було п’ять фіакрів. Але фіакри инших Райзігерових колег мали брудний вигляд; господарі запрягали в них ледачих і кульгавих шкап; колеса були криві, а сидіння протерті до дірок. З-під порепаної і вичовганої шкіри неприємно вилізала стружка, що, звісно, не сподобалося б навіть першому-ліпшому подорожньому, не кажучи вже про драгунського полковника, якби той сів коли-небудь у такий фіакр.

В мене була рекомендація від графа Хойницького до коменданта гарнізону, полковника 9-го драгунського полку Фольдеса, а також до повітового голови, барона Грапіка. Тож прибувши до міста, я одразу ж запланував собі на завтра дві візити. Візник Манес Разігер їхав мовчки, бо не мав, уже про що говорити, адже усе що було важливого в його житті, він давно розказав. Та він знову крутив у руці футляр з батогом, знову мляво і сонно тримав поводи, знову перехилився до мене зі свого візницького сидіння. Раз по раз усміхаючись, відкрив свій широкий рот, зі здоровими білосніжними зубами, які контрастували з густою, майже синьою чорнотою його вусів і бороди, що скидалося на молочне мерехтіння місяця у лісі, у кронах дерев. Стільки щирості, стільки доброти було в тій усмішці, що мене не пригнічували і чужі, рівнинні, похмурі краєвиди обабіч дороги. Що неозорі поля з правої руки і широкі болота з лівої тягнулися вздовж дороги між залізничною станцією і самим містечком, то здавалося, ніби воно береже свою цноту, тримаючись осторонь вокзалу, що пов’язував його зі світом. Було вже пополудні, і, не мов на початку осені, сіялась мжичка. Колеса фіакра, вдягнуті в гумові шини, таємниче безшумно котилися розмитим нерівним путівцем, але важкі підкови сильних, колись казенних коней чалапали в постійному ритмі – по темно-синій грязюці, так що в усі боки розліталися чорні бризки. Було вже під вечір коли ми нарешті добулися перших будинків. Прямо на базарному майдані, навпроти невеликої церковці, стояв єдиний триповерховий будинок на весь Золочів: уже з далеку його виказувало світло самотнього сумного ліхтаря. То був готель «Біля золотого ведмедя». Самотній ліхтар перед ним нагадував сироту, що марно намагався посміхнутися крізь сльози.

Я сподівався потрапити в чужі далекі, незнайомі краї. Проте чужиною не тхнуло, майже все здавалося мені рідним і близьким. Лише згодом, куди пізніше, по великій війні, що її називають світовою, називають як на мене, з цілковитим правом і не тому, що воював цілий світ, а тому, що через неї всі ми втратили світ, наш світ, тож лише згодом я збагнув, що навіть найрізноманітніші краєвиди, поля, нації, раси, хати і кав’ярні, байдуже, хто їх створив і на чиїй землі, підлягають дії природного закону й коряться сильному духові, спроможному наблизити далеке, поріднити чуже і з’єднати нібито не сполучне. Я маю на оці дух старої імперії, що його не розуміли й надуживали; саме завдяки йому я в Золочеві почувався цілком по-домашньому, як і в Сиполі, як у Відні. Єдина кав’ярня в Золочеві, «Габсбурґ», містилася на першому поверсі готелю «Біля золотого ведмедя», де я зупинився; вона нічим не відрізнялася від кафе «Вімерль» у Йозефштадті, де я призвичаївся сидіти по обіді зі своїми друзями. І тут за прилавком сиділа симпатична касирка, така білява і така тілиста, якою могла бути лише касирка мого часу, відміна не лукавої богині нечестя, гріха що вже натяком виказував себе, хтива, згубна і водночас по діловому пильна жіночка. Таких самих касирок вже бачив я у Загребі, Оломоуці, Брно, Кечкеметі, Сомбатхеї, Шопрані, Штернберку, Мюгліці. Шахові дошки, кості доміно, прокурені стіни, гасниці, кухонний стіл у кутку, під самим туалетом, служниця в синьому фартусі, жандарм у глинясто-жовтому шишаку, що з’являвся на мить, так само поважний як і збентежений, і рушниця, що, приставлена майже впритул до стійки для парасоль, сором’язливо блискала настромнутим багнетом, і гравці в тарок, з цісарскими бородами й округлими манжетками, що збирались щодня о тій самій годині, – все це була батьківщина, більша за просто вітчизну, батьківщина широка і строката, проте рідна Габсбурзька монархія. Повітовий голова барон Грапік і командир дев’ятого полку драгунів Фольдес, обидва розмовляли гугнявою німецькою мовою найвищих прошарків, водночас твердою і м’якою, ніби її привели на світ і випестили слов’яни й італійці, – мову, сповнену прихованої іронії і витонченої готовності до лагідності, до балаканини і навіть до втішних нісенітниць. Якийсь тиждень, і в Золочеві я вже почувався своїм, як і в Сиполі, в Мюгліці, у Брно і в нашому кафе «Віммерль» у Йозефштадті…» [1, 195-199].

Як бачимо, Й.Рот не настільки досконало знав Золочів як Броди. Навіть готель «Біля золотого ведмедя» нагадує нам готель «Брістоль» чи готель Бродніцера. Золочів радше змальований не як маленьке галицьке містечко, а як певний образ монолітности та всюдисущности Австро-Угорської монархії, на її «дикому Сході».

«І хоча Золочів, так би мовити, не був справжнім «містечком», бо нагадував радше якесь переодягнене село, а ніж містечко, хоча він дихав вільним свіжим духом природи, так що навколишні ліси, болота і пагорби ніби тиснулися на базарний майдан, і здавалось, що коли не будь ліс, болото чи гора просто заїде в місто, наче мандрівець, який їде з вокзалу, щоб замешкати в готелі «Біля золотого ведмедя», – мої друзі повітові канцеляристи й драгунські офіцери вважали, що Золочів таки справжнісіньке місто; бо їм треба було втішатися думкою що їх не заслали в якийсь забутий Богом закуток, і лише те, що в Золочеві є залізнична станція давало їм упевненість, що живуть вони не осторонь тієї цивілізації, серед якої виросли і яка їх розніжила. Через те вони кілька разів на тиждень залишали так зване затхле міське повітря і їхали у фіакрах в ті ліси, болота, гори, що, власне, рухались їм на зустріч. Бо Золочів був не лише наповнений природою - вона тиснула на нього з усіх боків…» [1, 203-204].

Цікавими в творі є описи євреїв:

«…Горді люди галицькі жиди! Вони живуть переконані, що їм належать всі привілейовані місця. З тією самою величною незворушністю, з якою реагують на град каміння та образи, вони сприймають і прихильність і ласку. Всі инші обурюються, коли їм чинять кривду, і впокорюються, коли до них ставляться добре. Лише моїх польських євреїв    не обходять ні зневага, ні милість. Це своєрідні аристократи, бо прикметна риса аристократії – передусім, незворушність, ніде я не бачив незворушності більшої, ніж у моїх польських євреїв!...» [1, 190].

 «Я вийшов у передпокій, готовий побачити єврея, такого, яких я знав, на яких їхня професія накладає свій відбиток, і через те вони видавалися мені навіть освіченими. Я знав міняйл, рознощиків, торговців одягом, піаністів у борделях. Увійшовши до передпокою, я завважив чоловіка, що не лише анітрохи не відповідав моїм звичним уявленням про євреїв, а й міг цілком зруйнувати їх. Він був страшенно чорний і скидався на справжнього велетня. Ні, його широка борода, лискуча чорно-синя борода, аж ніяк не росла навколо смаглявого, суворого і вилицюватого обличчя – просто обличчя саме виростало з бороди, ніби борода з’явилася куди раніше, задовго до лиця, і наче вона не один рік чекала, щоб взяти його в рамку й оточити. Чоловік був міцний і високий. Він тримав у руці чорного крислатого капелюха, а на голові мав круглу оксамитову ярмулку на кшталт деяких священиків. Так він і стояв під самими дверима, дебелий, похмурий, ніби втілення якоїсь поважної сили, стиснувши червоні кулаки, що двома молотами звисали з чорних рукавів його каптана. Пошпортавшись усередені капелюха, він витяг звідти складений вузенькою смужкою лист словенською мовою від мого кузена Йозефа Бранкa…» [1, 186]. Так описує автор від імені Франца Фердінанда – Манеcа Райзігера.

«Часто ми зупинялися під шинком Ядловкера. Старий Ядловкер, прадавній жид з срібною бородою, нерушно сидів перед широкими заокругленими двостулковими дверима кольору зелених лук в якомусь напівпаралізованому стані. Він нагадував зиму, яка ще насолоджувалася останніми ясними днями осені і хотіла б забрати їх у таку близьку вічність, де вже немає ніяких пір року. Шинкар Ядловкер нічого не чув, не розумів жодного слова, він був геть глухий. Але по його великих, чорних, сумовитих очах, як мені здавалося, можна було зрозуміти, що до певної міри він бачить усе те, що молодь лише чує на власні вуха, і що, отже, глухота його – добровільна і дає йому несказанну втіху…» [1, 204].

 

 

«Оповідання «Погруддя цісаря.»

(1935 р.)

Ще один твір-гімн зниклій Австро-Угорській імперії. У ньому розповідається про графа Франца Ксавера Морштина, який мав давнє італійське походження. Жив граф в селі Лопатини, за словами автора, дуже далеко від залізничної колії, яка з’єднувала Перемишль та Броди. В образі графа Морштина представлений типовий образ монархіста, для якого найбільшим ворогом є модерний, новітній націоналізм. Граф веде помірний спосіб життя, піклується про лопатинських селян, відстоюючи їхні інтереси в різних державних інстанціях, часто роздає милостиню. Він часто відвідує безліч своїх родичів, друзів, знайомих, яких життя розкидало по різних куточках імперії, ба, навіть по цілому світі. Але водночас, його пригнічує ріст національних рухів, які так чи інакше починають серйозно впливати на життя імперії.

Одного разу на маневри в Лопатини прибув Франц Йосиф, і прожив в замку графа добрих два тижні. Невдовзі після цього, один сільський парубок, який мріяв стати скульптором, подарував графові погруддя імператора, витесаного з пісковика. Розчулений граф пообіцяв юнакові виклопотати місце в Академії мистецтв у Відні, а погруддя цісаря поставити перед входом в його невеликий замок.

Коли почалася війна, вибираючись добровольцем в армію, граф наказав заховати погруддя в погребі.

Повернувшись додому, граф потрапив вже до иншої держави. Щоб побачити своїх друзів потрібно було тепер мати візи та перетинати кордони. Граф вирішив податись в Цюріх.

Але там з ним трапилась прикра пригода. Одного вечора в нічному барі під назвою «Америка» граф побачив, як якийсь банкір, росіянин на прізвище Валакін, одівши на голову копію Габсбурзької корони почав танцювати та виспівувати. Розлючений граф Морштин вдарив банкіра по голові пляшкою з-під шампанського. Через такий вчинок графові прийшлось покинути Швейцарію та повернутись в рідні Лопатини. Він згадав про погруддя цісаря і наказав знову помістити його навпроти свого помешкання. Далі дивацтва графа стали ще більш разючими. Він почав ходити в однострої ротмістра австро-угорських драгунів.

Одного разу, здійснюючи інспекційну поїздку, Лопатини відвідав Львівський воєвода. Йому розповіли про графа і він вирішив його побачити на власні очі. Відвідини закінчились тим, що вже будучи у Львові, воєвода дав розпорядження забрати погруддя цісаря з-під помешкання графа Морштина. Будучи зобов’язаним виконати рішення воєводи, графу нічого не залишалось як забрати бюст Франца Йосифа. Розуміючи що старі порядки вже не повернути, граф інсценує справжнє похоронне дійство. За участю представників різних націй та різно-конфесійного духовенства погруддя імператора було поховане на Лопатинському цвинтарі.

Цікавим для нас об’єктом є село Лопатини, в якому ми впізнаємо селище міського типу Лопатин Радехівського району. Й. Рот їздив в Лопатин до свого гімназійного товариша Мозеса Вассера. Правда тут, в цьому оповіданні ми не знаходимо цікавих описів містечка, але тим не менше, в «Бюсті імператора», також відчувається специфічний галицький колорит.

Найбільш оригінальним є опис похорону імператорського погруддя на сільському цвинтарі:

 «Тесля – вкраїнець Микита Кологін вистругав з дуба домовину. Трьох мертвих цісарів можна було туди вмістити. Коваль - поляк Ярослав Войцеховський викував з мосяжу велетенського двоголового орла, якого приклепали на віко.

Знавець Тори, єврей Юхим Каптурак на пергаментному згорточку вивів гусячим пером благословення, що його правовірні євреї проказують щоразу, забачивши вінценосця, загорнув у ковану бляху і поклав в труну.

Рано-вранці – заповідався спекотний літній день, у піднебессі заливалися невидимі жайворонки, а з лугів їм жваво відцвіркували деркотливі цикади – лопатинці згромадилися біля пам’ятника Францові Йосифу Першому. Граф Морштин удвох з бурґомістром поклали погруддя в розкішну простору труну. Цієї миті задзвонили на пагорбі церковні дзвони. Трійко духівників стали на чолі процесії. Домовину взяли на плечі четверо літніх міцних селян. За нею, з оголеною шаблею, в польовому драгунському шоломі, крокував Франц Ксавер Морштин, у цьому селі найближчий до мертвого цісаря, поринулий у самотність, якої воліє траур, а позаду, у круглій чорній ярмулці на посрібленій голові, єврей Соломон Піньковський, з круглим самшитовим капелюхом у лівиці і великим чорно-жовтим стягом з двоголовим орлом у піднесеній правиці. Відтак ціле село, чоловіки і жінки.

Дзвони гриміли, жайвори заливалися, цикади невпинно сюрчали.

Могила була готова. Труну опустили в низ, зверху накрили прапором – і Франц Ксавер Морштин Востаннє відсалютував шаблею цісареві.

Тоді у натовпі здійнялося схлипування, так ніби щойно зараз ховали цісаря Франца Йосифа, стару монархію і стару батьківщину. Три духівники відправили заупокійну.

Отож, поховали цісаря вдруге в селі Лопатини, в колишній Галичині. Через кілька тижнів новина докотилася до преси. Газети відбулися кількома дотепними повідомленнями, під рубрикою «Коментарі…» [6, 114-116].

Щодо історії з похованням, то звичайно, вона має видуманий, але не позбавлений символічного значення зміст. Насправді, старі поховання на Лопатинському цвинтарі пронизані в більшості польським духом. Яскравим прикладом цього є два оригінальні пам’ятники. Пам’ятник на могилі польського генерала Юзефа Дверніцкого 1857 р. та пам’ятник загиблим польським воїнам в польсько-більшовицькій війні 1920 р.

 

Оповідання «Левіатан»

(1934-1938 рр.)

Сумна історія продавця коралів єврея Вошивка Печеника. Вошивко понад сорок років прожив в містечку Прогроди на Волині, заробляючи на хліб насущний торгівлею коралами. В його уявленні корали були тваринами, які живуть в морі де править морська потвора левіатан. Вошивко навіть собі уявляв, що існує таємний зв’язок між водами Прогродівських боліт та водами великого моря – єдине, що він по-справжньому любив, ніколи не бачачи його. Розмірне життя продавця коралів змінює приїзд Олександра Комровера, військового моряка, який отримав коротку відпустку. Вошивко Печеник весь свій час почав проводити в компанії молодого моряка, постійно випитуючи про море. Це спілкування закінчилось тим, що Вошивко вирішив разом з Комровером поїхати в Одесу, щоб на власні очі побачити море. Він мав певні заощадження, дітей у нього не було, відносини з дружиною також були складними. Ба, навіть розпал сезону торгівлі не зміг його зупинити.

Побувавши в порту, на військовому кораблі, де служив Комровер, Вошивко вирішив затриматись в Одесі на довше, щоб вдосталь налюбуватись морем. Там він провів три тижні. Повернувшись в Прогроди, він застановив кожен рік їздити в якесь портове місто, ну хоча б в Санкт-Петербурґ.

Та в його життя приходять нові зміни. У сусідньому містечку Сучки з’явився торговець фальшивими коралами Єньо Лакатош, угорець за походженням. Він спокусив Вошивка Печеника продавати фальшиві корали, домішуючи їх до справжніх. Незабаром пішов слух, що корали Вошивка приносять нещастя. Від нього відвернулись більшість його клієнтів. Одного зимового дня, коли на дворі була ожеледь, послизнулась та впала його дружина, через вісім днів її не стало.

Після всіх цих нещасть Вошивко вирішив відправитись в Канаду. У Гамбурзі він сів на пароплав «Фенікс». Та перепливаючи Атлантику, корабель потрапив в катастрофу. Вже згодом, врятований очевидець розповів, що за довго до того, як на рятівних шлюпках не залишилося місця Вошивко Печеник, стрибнув через борт у воду, до своїх справжніх коралів.

Як бачимо, мова тут іде про волинське містечко Прогроди, яке в описуваний час входило до складу Російської імперії. Але сама назва натякає нам на Броди. Та і в самих описах Прогродів можна впізнати наше місто.

«…Містечко не мало ні річки, ні навіть озера, самі лише болота навколо, і було, здавалося, чути, як булькає вода під зеленою поверхнею – чути, однак не видно…» [6, 19].

Більш конкретніше описана дорога на вокзал:

«Путівець з містечка Прогроди до вокзалу, на який лише тричі на тиждень прибували потяги, вів межи мочарів. Щоразу, навіть тоді, коли не сподівався нової партії коралів і навіть у дні, коли не йшли потяги, Вошивко Печеник вирушав на вокзал, тобто до мочарів. Міг простояти годину і довше, побожно слухаючи кумкання жаб, так ніби вони здатні були оповісти про життя на дні мочарів, й іноді насправжки вірячи, що почув цілу гурму всього. Взимку, коли мочари замерзали, він навіть наважувався ступити туди ногою, спізнаючи дивовижну втіху. В гнилому духові мочарів непомильно впізнавав інтенсивний терпкий запах великого моря, а тихе булькання підземних вод перетворювалося в його сторожких вухах на шум гігантських зелено-синіх хвиль…» [6, 20].

«На околиці містечка, там, де прогродські оселі невблаганно злиденнішали, доки остаточно зникали, і починався широкий горбистий путівець, що вів на вокзал, стояв шинок Подгорцева, про який ішов лихий поголос і в якому оберталися селяни, наймити, вояки, легковійні дівчата, гевали і лоботряси…» [6, 25].

А ось типовий образ бродівської зими:

«Ожеледь перетворила прогродівські вулиці і завулки на лискуче дзеркало. Мешканці торували шлях обшитими залізом палицями. І все одно падали, ламаючи коліна і карки…» [6, 47].

Нарешті, подаємо маленький опис прогродівської ярмарки: «З відлеглих сіл приходили до нього селянки, коли якась виняткова оказія потребувала прикрас. Звісно, вони могли знайти їх ближче, проте знали, що всюди одна і та сама буденна мішура і дешева мізерія. Не одну версту доводилося відтеліжити на деренчливій фірі, аби дістатися Прогродів, славетного продавця коралів Вошивка Печеника.

Зазвичай вони приїжджали, коли був ярмарок. В понеділок торгували кіньми, у четвер продавали свиней. Чоловіки оглядали й обмацували худібку, жінки простували різновеликими юрбками, босоніж, завісивши чоботи через плече, в строкатих, у дні похмурі аж палахких хустинах додому до Вошивка Печеника. Тверді ступні глухо і радісно барабанили по порохнявих дошках хідників і в довгому, вогкому коридорі старої оселі, в якій мешкав продавець коралів. Склепінчастий коридор вів на подвір’я, де між бруківкою різного розміру паношився мох, а влітку росла поодинока травинка. Назустріч селянкам приязно дріботіли Печеникові кури, за ними півні з гордими гребінцями, такими червоними, як найчервоніші корали…» [6, 13-14].

 

Отож, ми здійснили чудову й незабутню подорож в минуле нашого краю завдяки творам славетного письменника Й. Рота, впізнали багато знайомих нам змалку місць з їхніми будівлями, площами, вулицями; сіл з незабутніми миловидними околицями; побачили картину того строкатого і неповторного в національно-етнічному плані життя мешканців Галичини часів Австро-Угорської монархії.

Однозначно, що вище наведені фраґменти, взяті з відомих творів класика австрійської літератури, недостатньо вичерпують всього колориту східної тематики в романах Й. Рота – для цього романи та оповідання потрібно читати повністю. Але слід пам’ятати і наступне, що багато ще творів письменника, які так само стосуються східної тематики, чекають свого перекладу на українську мову.

Сподіваємось, що в скорому часі, перед нами постануть нові колоритні образи Галичини в уже перекладених романах і оповіданнях Й. Рота.

 

1). Слід наголосити на тому, що багато імен героїв творів Й. Рота, переходять з роману в роман. Автор дає їх різним персонажам з більш – менш подібним характером.

2). Райківка – райське місце, народна назва центрального парку в Бродах (суч. назва Майдан Свободи), закладеного на поч. ХІХ ст. на місці давнього цвинтаря.

3). Можливо тут іде мова про Михайлівську цекву в Підгірцях, яка нажаль згоріла 18 травня 2006 р. Та скоріш за все в дійсності імператор відвідав один із храмів с. Кути – дер. церкву Собор Пресвятої Богородиці 1750 р. або дер. церкву Св. Михаїла 1697 р.

 

 

1.Рот Й. Білі міста: Вибране / Авт. Передмови Юрій Бедрик. Пер. та упоряд. І. Андрущенко. – Київ: Смолоскип, 1998. – 216 с.: портр.

2.Рот Й. Готель «Савой»: Роман / Пер. з нім. Ю. Прохаcька. – Львів: ВНТЛ – Класика, 2006. – 148 с.

3.Івахів І. Я син твій земле брідська / Упорядник М.Ковальчук. - Броди, 2001. - 48 с.

4.Йозеф Рот (1894-1939): Каталог виставки (організованої спільно федеративним міністерством закордонних справ Австрії разом з Віденьським архівом новітньої австрійської літератури) / складений Гентцом Люнцером та Вікторією Люнцер-Тальос; переклад В.Мельника. Львів: Компанія Гердан, без року видання. 44 с.

5.Рот Й. Марш Радецького / Пер. з нім. Є. Горевої; Авт. передм. Д. Задонський. – Київ: Юніверс, 2000. – 352 с.

6.Рот Й. Тріумф краси: Новели / Пер. з нім. Т. Гавриліва. –Львів: ВНТЛ – Класика, 2006. – 126с.

7.Рот Й. Фальшива вага. Історія одного айхмістра / Пер. з нім. Ю. Прохаcька. – Львів: ВНТЛ – Класика, 2005. – 124 с.

8.Barącz S. Wolne miasto handlowe Brody. Lwуw, 1865.198 s