У селі Берлині, де я народився, у міжвоєнний період було дві початкові школи, обидві з польською мовою навчання і з двома вчителями в кожній. Одна школа знаходилася в Селі, де мовою навчання була польсько-українська утраквістична, а друга – на Новоставцях, з польською мовою навчання. Я вчився в школі в Селі, в якій директором був Льонґін Чума, а вчителькою – Олена Степанина (з дому Демчинська, донька отця Миколи Демчинського – тодішнього декана і настоятеля церкви св. Богородиці в Бродах).

Оскільки після закінчення четвертого класу треба було ще ходити, нібито, до п’ятого і шостого класу, а фактично повторювати програму, то Л.Чума порадив моєму татові віддати мене до школи в Бродах. Мене підготував гімназист восьмого класу Брідської гімназії Василь Сех (з Берлина), я здав іспити за шостий клас і в 1938 р. мене прийняли до сьомого класу Вселюдної початкової школи («Publicznej Szkoły powszechnej stopnia trzeciego N.2») в Бродах, що знаходилася при вул. Шкільній, на Підзамчі.

Школа розміщувалася у двох будинках: в одному була канцелярія школи, гімнастичний клас, бібліотека й класна кімната, в якій навчався 7-й клас, а в двоповерховому будинку, крім кімнати для вчителів, були класні кімнати для молодших класів. Обидва будинки фасадами виходили на вулицю Шкільну, яка там закінчувалася, переходячи в Передзамкову площу. При школі було велике шкільне подвір’я.

Обидва будинки школи були знищені в березні 1944 р., під час боїв за місто, нині там зовсім інша забудова – Бродівський ринок.

Мовою навчання була польська. В школі вчилися тільки хлопці. Директором школи був Леон Вітвіцький, він був також класним керівником 7-го класу і вчив нас співу. Йому було приблизно 50 літ. Одна його нога не згиналася в коліні і, коли він ішов, то тягнув її...

Польської мови і природи навчав нас Клима – чех за національністю, а української мови (тоді казали «руської») навчав нас Григорович. Говорили, що він був «спольонізований» (перейшов від поляків) українець. Релігії навчав нас о. Адріян Зофійовський.

Школа належала до парохії церкви св. Юрія, куди учні щонеділі і на свята ходили на Богослужіння.

У сьомому класі навчалося біля сорока учнів – поляків, українців і жидів. Українці були з міста та підміських сіл, поляки і жиди, в основному, були з міста. Серед моїх однокласників були, пам’ятаю, Володимир Дутка зі Смільна, Богдан Шевчук з Дуб’я, Євген Удич з Бродів, а також Ґутман, Койцім і Шейвах з Бродів.

Дивує мене, що дирекція ніколи не водила нас, учнів, на екскурсію до замку, порослі високими деревами вали якого знаходилися тут же, за дорогою, до якої примикав будинок школи. Замок тоді був у доброму стані і там напевно було що оглядати...

В школі був звичай – відзначати день народження директора Вітвіцького. Окрім поздоровлень і квітів від учителів, його вітав також хор учнів сьомого класу піснею, слова і музику якої написав Вебер – викладач співу в молодших класах. Ті слова і мелодію пам’ятаю й донині:

Długie lata, setne lata,

 Żyj nam, Panie dyrektorze!

 Niech t’we serce miłość splata

 I blagosłowienstwo Boże.

 Serca nasze przyjm’ w ofierze...

Восени і навесні я доїздив до школи із села ровером, якого, за домовленістю, залишав у татового знайомого жида Абрама. Він мав крамницю на площі Ринок, в будинку «під філярами», у глибокому льоху, з якого торгував фуражем для коней. На місці того будинку тепер стоїть п’ятиповерховий дім з філією ощадбанку.

Взимку я мешкав у родини Олійників, котра мала невеличкий будинок при вул. Зухрі (тепер – вул. Щурата). Будинок складався з двох кімнат, кухні і великих сіней, які використовувалися як спальня. Родина Олійників складалася з п’яти осіб, крім того, було нас двоє учнів. Одну з кімнат винаймав у них викладач української мови в жіночій гімназії ім. E.Ожешко вчитель Назарук. В родині Олійників працював тільки господар. Він був муляр, а дві дорослі доньки, час від часу, брали білизну для прання і прасування. Назарук (на жаль, не пам’ятаю його імені) за свої кошти видрукував граматику української мови та Українсько-польський словник (чи навпаки – Польсько-український, точно не пам’ятаю). Весь наклад тих книжок був поскладаний у кімнаті, де він мешкав. Оскільки книгарня не приймала його книжок для продажу, то він сам займався їх розповсюдженням по селах Брідського повіту. Читанням уроків у гімназії він був зайнятий два чи три дні на тиждень. В п’ятницю або в суботу клав він кілька книжок до свого великого портфеля, відповідно одягався і вирушав у ті села, де він надіявся їх продати. Радіус його «дій» був 20-25 км від Бродів. Розраховував він, в основному, на священиків та вчителів. Повертався з дороги в понеділок або у вівторок – втомлений і запорошений, не завжди задоволений результатом подорожі...

Цей приклад свідчить про нелегке життя тодішніх мешканців міста і в яких умовах знаходилася в ті часи українська інтелігенція.

Проходячи майже щодня по вул. Зухрі, на вул. Уланів Креховецьких, я запам’ятав напис на одному із будинків «БОЯН» (великими літерами). Очевидно, що в тому домі мав свій осідок хор «Боян», яким керував о. Михайло Осадца. Будинок був одноповерховий, дерев’яний, знаходився навпроти нинішньої «Фотоґрафії» і стіною торкався до будинку, де тепер є Відділ соціального забезпечення і прокуратура, а далі – кафе. Припускаю, що в тому старому приземистому будинку знаходилося товариство «Основа», котре у передвоєнні роки було центром українського культурного життя в Бродах.

Ярослав Чумак (Чума) в книжці «Броди і Брідщина» пише, що товариство «Основа» було в дуже поганому приміщенні, найбільша кімната мала площу 40 кв.м., тому для проведення різних культурних заходів доводилося винаймати зал в жидівському музичному товаристві, за що треба було платити значні кошти.

Відтак, українська громада Брідщини збирала кошти на побудову Народного дому. До приходу совєтської влади в 1939 р. було зібрано 11300 злотих, які зберігалися в Українському банку. Зрозуміло, що ті, зібрані з таким трудом, гроші, пропали.

Брідська філія читалень, не маючи в 1939 р. свого приміщення, знайшла безоплатний притулок у канцелярії відомого в той час українського адвоката д-ра Жовнірчука.

У червні 1939 р., після закінчення сьомого класу, я подав заяву до Брідської гімназії ім. Ю.Коженьовського і після того, як здав вступні іспити, мене прийняли до першого класу. Гімназія в той час була нового типу з терміном навчання шість років, або, як тоді казали, 4 + 2, тобто 4 класи загальноосвітніх і два – ліцею. Тим, кого прийняли до першого класу, треба було до першого вересня купити форму гімназиста, яка складалася з кашкета, костюма і пальта, а також номеру гімназії «603», який носилося на лівому рукаві блузки чи пальта.

Час був неспокійний. Гітлерівська Німеччина готувалася напасти на Польщу, висуваючи супроти неї територіальні домагання, а саме повернення так званого «коридору», який розділяв основну Німеччину від Східної Пруссії. Після утворення Польщі 11 листопада 1918 р. вона отримала доступ до Балтійського моря, побудувала торговельний порт Ґдиню, а на півострові Гель – військовий порт Пуцк і не збиралася віддавати Німеччині вузький доступ до моря (т. зв. «коридор»). Польщу підтримували її союзники – Англія і Франція, які дали їй гарантію, що, в разі нападу Німеччини на Польщу, вони оголосять Німеччині війну.

Якраз під час вакацій загострення стосунків між Німеччиною і Польщею досягло свого апогею, про що поширено писала тодішня преса. У той час я вже систематично читав газети – як польські, так і українські і непогано орієнтувався в ситуації, що склалася. Польські газети писали: «Nie damy ani guzika!», «Jesteśmy silni, zwarci, gotowi» і т.п. Але за тими бунчужними словами відчувалася непевність і, навіть, страх перед наближенням війни.

На будинках спішно встановлювали металеві диски-кільця, в які, у разі повітряної тривоги, треба було вдаряти металевим кийком, що висів поруч. На багатьох будинках на вікна навхрест наклеювали паперові стрічки, які під час бомбардування мали зберегти шибки від вибухової хвилі. Нині може здаватися, що такі заходи були наївними й непотрібними, але так було…

Частина поляків, яка тверезо оцінювала співвідношення сил, боялася, що на випадок війни Польща може втратити свою незалежність. В гарантії Англії і Франції не всі вірили, при тому вони посилалися на недавні події, коли у 1937 році Німеччина окупувала Австрію, а в 1939-му – Чехію, і союзники їй в цьому не перешкодили. Інша частина поляків вірила, що при допомозі союзників Польща переможе Німеччину.

Жидівське населення з турботою слідкувало за подіями довкола «коридору» і назріваючої війни. Перемога Німеччини над Польщею нічого доброго їм не віщувала. В газетах того часу багато писалося про переслідування жидів у Німеччині, Австрії і Чехії. Багато жидів, яким вдалося, залишали Німеччину, шукали притулку в інших країнах. Супроти Польщі жиди були лояльними громадянами, а значна частина навіть патріотами, зачисляючи себе до польської національності, про що свідчить хоч би перепис населення 1931 року. В Польщі вони могли вільно займатися торгівлею, володіли фабриками та нерухомістю, мали свої школи, пресу, синаґоґи, тощо. Правда, в тодішній Польщі, особливо в тридцятих роках, зростали прояви антисемітизму, деякі партії та організації голосили про місце жидів у Палестині. Значна частина жидівської молоді виїздила в Палестину, маючи на меті створення там Ізраїльської держави.

Українці, натомість, від назріваючої німецько-польської війни очікували для себе кращої долі. Вони надіялися, що в разі перемоги Німеччини на українських землях, котрі були під Польщею, буде утворена Українська держава. Українське населення у величезній більшості, особливо молодь, не могло примиритися з гнітом, яке воно терпіло від польської влади. Ще свіжими в пам’яті були пацифікації в Галичині у тридцятих роках, на Брідщині, зокрема в селах Боратин, Пониква, Черниця…

Однак, значна частина інтелігенції не вірила, що Німеччина після перемоги над Польщею утворить Українську державу, маючи ще свіжий приклад, як то в березні 1939 р. Гітлер дав згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України. Незначна частина українського населення, що було під впливом КПЗУ, споглядала на Схід, надіючись, що звідти прийде визволення, рівноправність та добробут для українського народу.

За даними останнього польського перепису, що відбувся 1931 р., в Бродах проживало 17904 чол., з них поляків – 8031 (44,9%), українців – 3548 (19,8%), жидів – 6266 (35%), інших – 59 (0,3%); за віро сповідуванням: римо-католиків – 5083 (28,4%), греко-католиків – 4390 (24,5%), визнаючих юдаїзм 8288 (46,3%), інших релігій – 142 (0,8%).

Наведені дані національного складу і віровизнання мешканців Бродів говорять, що значна частина жидів, котрі визнавали юдаїзм, записали себе поляками, як також до польської національності зачислила себе деяка частина греко-католиків.

Майже вся торгівля і ремесло знаходилися в руках жидів. Вони володіли промисловими підприємствами, житловими будинками. Значна частина інтелігенції займалася т.зв. вільними професіями. Ярослав Чумак у кн. «Броди і Брідщина» пише, що перед війною в Бродах було 19 лікарів єврейської національності, 16 адвокатів, євреї були власниками 4 аптек. У Бродах була приватна жидівська школа ім. барона Гірша, 15 (!!) синаґоґ, у т.ч. головна на 1000 осіб, яка збереглася донині (вона, як історична пам’ятка, чекає на реставрацію).

У державній адміністрації, освіті, пошті, залізниці та на інших добре оплачуваних місцях в основному працювали поляки. Всі землевласники, власники лісів були польської національності або полонізовані німці.

Українці рідко працювали в державній адміністрації або на яких-будь добре оплачуваних державних посадах чи робітничих місцях: такі посади були зайняті поляками. Ті, хто мешкав на околиці міста, в більшості займалися землеробством та іншими випадковими роботами, оскільки знайти постійну роботу було нелегко.

У міжвоєнний період в Бродах успішно діяв Повітовий Союз Кооператив зі своїми крамницями й складами. Він постачав товарами крамниці, що знаходилися практично у кожному селі повіту. Була також Районна молочарня Маслосоюзу з приймальними пунктами молока по селах. Її продукція, в основному масло, відзначалася високою якістю, користувалася великим попитом не тільки в українців, продавалася на місці, а також відправлялася до Львова і далі – на експорт, за кордон. У тих та інших організаціях знаходила працю деяка частина української молоді, яка закінчила навчання в українських приватних чи в державних школах, але залишилася без праці. Крім того, в Бродах у той час з’являлися крамниці з вивісками польською та українською мовами (це означало, що їх власники – українці). У газеті «Брідські вісті» за 1936 р., яка коротко видавалася в Бродах, подані адреси крамниць (з закликом підтримувати клич «Свій до свого – по своє!»), власниками яких були українці.

1. Михайло Шевчук, Йосиф Гнід – Склад цементу, гіпсу та інші товари. Вул. Довга, 2 (бічна вулиці Лешнівської).

2. Народна торгівля в Бродах, Ринок, А-3. Споживчі товари, предмети домашнього вжитку.

3. Український кооперативний банк в Бродах (заснований в 1905 р.), вул. Церковна, 4.

4. Стефан Чехут і Микола Баб’як. Галантерея і шкільне приладдя. Вул. Уланів Креховецьких, 21.

5. Текстильна торгівля. Тентор Степан Орищин. Ринок, А-18.

6. Торгівля шкір і шевського приладдя. Михайло Попович, Вул. Пілсудського, 2.

7. Масарня і крамниця Гриця Швалюка. Вул. 3 Мая. Вона знаходилася в наріжному двоповерховому будинку, який існує і нині, що при вул. 22 Січня, №1, навпроти «старої» аптеки.

З незапам’ятних часів населення Бродів жило з торгівлі. Ярмарковим днем був понеділок. Площа Ринок вже зранку заповнювалася селянськими возами, які уставлялися в два ряди. Тут, коло возів, йшла торгівля до пізнього вечора. Після кожного ярмаркового понеділка магістратські прибиральники вивозили з площі повні вози сміття і кінського гною. Для продажу дрібного краму на щодень в Бродах було два місця: біля «малої брами», де нині вул. Сонячна, і біля «великої брами», що на перетині теперішніх вулиць 22 Січня і Т.Шевченка. Там щоденно, крім суботи і неділі, селянки на лавках продавали свій крам. Там теж стояв ряд дерев’яних будок, в яких міські торгівці продавали потрібні в селі і в місті споживчі товари.

Для продажу худоби, свиней та інших домашніх тварин, служила торговиця, котра знаходилася за потоком, з правого боку вул. Залізничної, приблизно на тому місці, де тепер теплиці.

У міжвоєнний час в Бродах скуповували багато збіжжя, яке на складах очищалося, пересушувалося і відправлялося за кордон. Приблизні ціни на зерно були такі: пшениця – 23зл., ячмінь – 20зл., жито – 18зл. (за центнер).

У центрі пл. Ринок, в суцільно забудованому одно- і двоповерховими будинками прямокутнику, розташовувалися крамниці з різним товаром, майстерні, склади та заклади, де можна було пообідати, випити й закусити. Їх тоді називали «трактієрні», шинки, пив’ярні, тощо. У дні ярмарків від ранку до вечора в них було людно. Улюбленим напоєм було пиво, яке подавалося у високих, з тонкого скла, «гальбах». Теперішніх гальб з грубого скла ніхто не знав. Завжди в продажу було кілька ґатунків пива: «Поникв’янське», «Буське», «Підгорецьке», «Львівське» і навіть «Окоцімське». Не виключаю, що були теж закордонні сорти пива. Все то було бочкове пиво. У продажу також було вдосталь пляшкового пива. Гальба пива коштувала в середньому 20-25 ґрошів. Спиртні напої також були в широкому асортименті, порівняно з іншими продуктами, вони були відносно дорогі, оскільки були державною монополією. Наприклад літр 40º горілки коштував 4 злотих і 10 ґрошів. Тютюнові вироби так само були державною монополією і продавалися в спеціальних крамницях – «трафіках».

На пл. Ринок були визначені місця, де мали стояти фіякри, вози-платформи для перевезення вантажів, запряжені парою великих коней; місця, де збиралися дроворуби, а також люди, готові виконати всяку працю за невелику оплату.

Шулери також не дармували в ярмаркові дні, обігруючи наївних селян на т.зв. «шнурівку» чи «три карти». Треба зазначити, що злодійство в ті часи було дуже розповсюджене.

При напливі сторонніх людей в ярмаркові дні треба було дуже остерігатися кишенькових злодіїв. З возів крали все, що можна було вкрасти: опалки, мішки, шкіряну збрую з коней і навіть батоги, не кажучи про всякі продукти. Тому господар ніколи не залишав воза без догляду.

Крамниці були переповнені товарами і продуктами і, щоб заманити покупця, власники крамниць удавалися до різних способів продажу в кредит або на векселі. Ціни на сільськогосподарську продукцію були дуже низькими, не спів-мірними з цінами на промислові товари, від чого терпіло село.

Теперішня вулиця Золота називалася вулицею Уланів Креховецьких. Там знаходилися багаті крамниці, а по вечорах вона служила для «спацерів» молоді, військових, багатих міщан. Навпроти теперішньої крамниці «Хліб» знаходилася відома в Бродах книгарня Фелікса Веста, де продавалася література на польській та інших – але тільки не на українській – мовах. У наріжному будинку №26, де тепер крамниця продовольчих товарів №19, містилася найбільша „цукерня” в місті. В ній впродовж цілого року були в продажу т.зв. колоніяльні товари, тобто товари, привезені з теплих країн. Там завжди був великий вибір цитрусових, бананів, винограду, родзинок, халви, тістечок, шоколаду, не кажучи вже про морозиво, цукерки та різного роду солодкі напої, тощо. Нам, бідним учням, цікаво було туди заходити, щоб помилуватися багатством ласощів і бодай понюхати приємних запахів, які там панували. Ще далі, перейшовши вулицю, приблизно на місці маленького басейну, що в парку, стояв маленький чудовий будиночок, фотографію якого можна оглянути в краєзнавчому музеї Бродів. В ньому знаходилася «трафіка» – там продавали тютюнові вироби і все, що потрібно для куріння, а також газети. Парк називався «Райківка», в ньому стояли лавочки з опертям. На них можна було вдень спокійно посидіти і почитати газету. А у південно-західному розі парку Райківки стояв пам’ятник Ю.Коженьовському – уродженцеві Старих Бродів. З північної сторони парку, в трьохповерховому будинку, мало свій осідок командування Брідським гарнізоном на чолі з генералом Владиславом Андерсом, який в 1942 р. зорганізував в СССР Польську армію і яку, згодом, вивів до Ірану. Ця армія брала участь в боях з гітлерівською Німеччиною на Західному фронті.

На місці колишнього тимчасового ринку, що на схід від парку, знаходилися казарми третього батальйону 43 полку піхоти «Байончиків». Перший і другий батальйони цього полку стаціонували в м. Дубно. Полк був організований у 1918 р. у Франції, в м. Байоні і звідти, разом з армією генерала Ю.Галлєра, перевезений навесні 1919 р. в Польщу, де брав участь в боях з УГА. Участь кілька десятитисячної армії Галлєра, озброєної і навченої у Франції, на українсько-польському фронті вирішила долю ЗУНР.

Перед залізничним переїздом, у кінці вулиці 22 Січня, справа, знаходилися військові склади 3 батальйону піхоти. В «Білих казармах», де нині знаходяться зв’язківці, стаціонував 22 полк уланів Креховецьких. Свою назву він носив від назви с. Крехова, біля якого відзначився в 1920 р. в бою з Червоною армією. В полку знаходилося кількасот кавалеристів з чудовими кіньми. Збруя і весь виряд улана були з добротної шкіри. В зимову пору року улани були одягнуті в довгі шинелі і взуті в шкіряні чоботи зі шпорами. На озброєнні, крім коротких карабінів і шабель, у них були ще довгі металеві піки. Як кавалеристи, так і піхотинці тодішнього польського війська носили парадні кашкети-рогатинки. Верхня частина такого кашкета мала форму ромба. Улани на парадних кашкетах мали білі обводи, а піхотинці – темно-зелені. У відпустку кавалерист йшов зі шаблею, а піхотинець – з багнетом. У зимову пору піхотинці ходили в черевиках з обмотками до колін.

На Старих Бродах у 1937 р. було закінчено будівництво т.зв. «Червоних казарм», де стаціонував полк легкої артилерії.

Польська поліція, на відміну від війська, мала круглі кашкети й форму темно-синього (гранатового) кольору.

Там, де нині будинок «Просвіти», і далі, на південь, знаходився Магістрат, в будинках якого розміщалася Управа міста з комунальними службами. На теперішній вулиці І.Франка, 9, що навпроти церкви св. Богородиці, мала свій осідок москвофільська читальня ім. М.Качковського і бурса ім. О.Єфимовича. Тоді будинок мав два поверхи (тепер – чотири).

Прикрасою міста був двоповерховий залізничний вокзал («двірець»), побудований австрійцями в 1867-1869 рр., одночасно з залізницею Львів-Броди. За своїми розмірами він був утричі більший за теперішній. На жаль, у березні 1944 німці його підірвали.

Окрім гімназії ім. Ю.Коженьовського, в якій з 1925 р. навчалися тільки хлопці, у той час була ще дворічна торговельна школа, жіноча гімназія ім. Е.Ожешко на Підзамчі і три семирічні школи: на Підзамчі – для хлопців, на Старих Бродах – мішана і на теперішній вул. В.Стуса, №9, в наріжному будинку, біля парку – для дівчат. В районі костелу була жидівська школа ім. Барона Гірша.

Для відпочинку брідщани, як і сьогодні, мали обмежені можливості. В зимову та літню пори року основною розрадою для мешканців міста були кінотеатр «Паляце», що знаходився на вул. Руській, між церквою св. Юрія і вул. І.Франка, та кінозал у приміщенні польського товариства «Сокіл», біля гімназії. Якраз у той час з’явилися перші звукові фільми «Бенґур», «Знахар», «Доктор Вільчур», які після німого кіно зробили своєрідну революцію в кінематоґрафії, користувалися в Бродах великою популярністю.

Молодь і старші віком багато читали. Випозичити книжку в бібліотеці – не було проблемою. В середовищі молоді, особливо гімназійної, під час літніх вакацій популярним був туризм з наплічником.

В спекотне літо багато людей виїздили купатися на стави в Берлині і в Поникві. В Берлині в той час був великий став з чистою водою, туди приїздили роверами та приходили пішки багато молоді і старших мешканців Бродів. Якщо в Берлині, окрім сонця, води і затінку під деревами, не було інших вигод, то в Поникві для купання і відпочинку були кращі умови: там була станція для винайму човнів, пляж, приміщення для кількаденного перебування з нічлігом, буфет, а також «пив’ярня», де продавалося пиво з місцевого бровару, а вечорами грали музики. Багато селян були налаштовані приймати приїжджих у своїх оселях з харчуванням. До Поникви приїздила публіка з грошима і відповідними вимогами. А транспортом до Поникви служили фіякри, брички, ровери та звичайні селянські вози. Тоді рекламувалося с. Пониква з величезним ставом, як місцевість для відпочинку зі своєрідним мікрокліматом.

Місцем для закоханих, вечорами були «Брідські вали», а в денну пору там відпочивали старші люди з дітьми. Вали були обсаджені молодими деревами, кущами, а по боках стояли лавки.

У Бродах любили футбол. У той час існувало три футбольні дружини: ВЦКС (військово-спортивний клуб спортивний), «Богун» і «ЖТҐ» (жидівське товариство гімнастичне). ВЦКС мав великий стадіон в Липках, де нині ТП-110/35 кв. Стадіон «Богун» знаходився на місці нинішньої церкви св. Теклі Великомучениці. ЖТҐ свого стадіону не мало. Отже, Липки були місцем паломництва любителів футболу в неділі і свята, бо в будні футбольні матчі не відбувалися. Липки отримали свою назву від лип, якими була висаджена дорога в напрямі Суховолі, починаючи від повороту дороги за залізничним переїздом.

Район між залізницею і дорогою до Суховолі з обох боків був незабудований. За стадіоном, де нині цвинтар, був молодий лісок, куди брідщани любили ходити для відпочинку.

Броди 1939 р. були перенаселені. Основна кількість людей проживала в одно- і частково двоповерхових старих будинках, умови життя в них часто були важкими і невигідними.

Такими мені запам’яталися Броди 1939 р., напередодні початку Другої світової війни...

Рано-вранці 1 вересня 1939 р., а була то п’ятниця, Німеччина напала на Польщу. Перші бомби впали на польське польове летовище, що знаходилося біля фільварку Шнеля, на Старих Бродах, на якому базувалося кілька чи кільканадцять польських літаків. В результаті бомбардування, як розповідали потім очевидці, майже всі літаки були знищені або пошкоджені.

Ми, новоспечені гімназисти, як і старшокласники, незважаючи на початок війни, 1 вересня прийшли до гімназії і разом з учителями зібралися на подвір’ї, чекаючи приходу директора Владислава Солтисіка. Він прийшов і тремтячим голосом сповістив, що в зв’язку з вибухом війни навчання відкладається на післявоєнний час.

На місто почалися нальоти німецької авіації. На запасних коліях станції Броди, що від сторони нинішньої контори «Заготзерна», стояли ешелони з амуніцією та іншим військовим майном. В них влучили німецькі бомби (тепер на тому місці, де стояли вагони з амуніцією, є сквер). Вагони загорілися, амуніція почала вибухати й ширити довкола спустошення. Вибухи було чути далеко за містом. Населення охопила паніка, деякі мешканці залишали місто, шукаючи притулку в підміських селах. Вибухи тривали якихось два-три дні, поки амуніція не вистріляла. Повітряні нальоти на місто продовжувалися майже щоденно.

У той час я був у Берлині (там мешкали мої батьки). Приблизно через тиждень від початку війни, вночі до села приїхала і розквартирувалася якась польська військова частина. У кожній стодолі, на тоці, розмістилося по двоє коней і вояків-кавалеристів. За кілька днів перебування коней токи були знищені залізними підковами і фекаліями. Вояки щедро годували коней сіном і зерном нового врожаю, чим селяни, очевидно, були дуже невдоволені. Поляки старанно маскувалися від німецької авіації. Перебували вони приблизно тиждень і одної ночі несподівано виїхали в невідомому напрямку. По сусідніх селах у той час також перебувала якась кіннота.

Після війни стало відомо, що в битві з німецькою піхотою, танками, артилерією і авіацією польська кіннота не мала що робити. У польському війську до війни було 38 полків кінноти і вони практично не брали участі в боях, а відступали на схід і південний схід. Коли стало відомо, що 17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула польсько-совєтський кордон, ті війська, що відступали, поспішили перетнути румунський і угорський кордони. Це вдалося зробити 60 тисячам і перебратися до Франції, де в складі французької армії вони боролися з німцями до капітуляції Франції в 1940.

У Бродах на той час назбиралося багато біженців, які втікали на схід перед німцями.

Після 17 вересня розійшлася вістка, що Червона армія перейшла польсько-совєтський кордон, щоб «визволити однокровних братів українців і білорусів від панського ярма». 21 вересня перші загони Червоної армії вступили до Бродів. Утворився так званий Ревком, на чолі якого став М.Олексюк – активний діяч КПЗУ. Десь на початку жовтня почала виходити районна газета «Червоні Броди». Перші загони Червоної армії, які направлялися в напрямку Лопатина, я побачив у селі Берлині, вони справили на мене гнітюче враження. Втомлені червоноармійці, з речовими мішками на плечах, з яких виглядав великий «котелок» (казанок), ішли пішки або їхали на підводах, запряжених парою худих коней. Малі «ГАЗи» чи трохи більші «ЗІСи» везли у відкритих кузовах армійське спорядження або втомлених солдатів. Ніхто їх у селі не стрічав ні хлібом, ні сіллю.

Свідома українська молодь була розчарована тим, що сталося. Надіялися на німців і на утворення Української держави, а тим часом прийшли «совєти».

Поляки були пригноблені через втрату своєї держави.

Вже 30 вересня почалися арешти високих урядовців польської адміністрації, багатих землевласників, економів та інтелігенції, а на початку 1940 р. – депортація їх родин.

Десь наприкінці вересня стало відомо, що гімназія запрошує учнів на навчання. Коли я прийшов до гімназії, то навчання велося польською мовою, за польською програмою і за польськими підручниками. Директор В.Солтисік – високого росту чоловік, ходив за допомогою милиць і в супроводі «терція на» й надалі керував гімназією. Залишилися викладачі, в основному поляки та жиди, які там працювали до початку війни. Навіть польський катехит – молодий, високий чоловік, теж продовжував працювати, але тепер замість релігії він вів уроки співу, виписавши на таблиці слова «Інтернаціоналу» польською мовою. Донині запам’яталися мені слова першого рядка:

Wyklęty powstali ludu ziemi,

 Powstańcie, których dręczył głód…

Але через кілька днів не стало директора Солтисіка і багатьох викладачів-поляків. Пошепки говорили, що їх вивезли на Схід. Навчання почалося українською мовою. Директором став Іван Сеник, до того префект бурси ім. М.Шашкевича, що була на вул. Бузовій. Приходили нові викладачі – українці, жиди і ті, хто приїхав зі Сходу, а також учні із сіл, і дівчата з колишньої гімназії ім. Ожешко. Гімназія стала середньою школою №5 з українською мовою навчання. Ті викладачі – поляки та жиди, які працювали в гімназії за Польщі і залишилися, – перейшли на українську мову викладання.

Тих, кого прийняли до першого класу гімназії, відразу зарахували до п’ятого класу. П’ятих класів утворилося три. Я навчався у 5 «а» класі.

Новим префектом-завідувачем бурси ім. М.Шашкевича – тепер її називали гуртожитком – став Кірик. Ми його називали «старший», бо в нього був молодший брат Володимир, який теж мешкав у гуртожитку і навчався в 9-му класі.

Спочатку в гуртожитку, де я мешкав, панували передвоєнні порядки. За проживання і харчування платилося продуктами, оскільки всі, хто проживав там, були з сіл. Рано усі учні збиралися в їдальні на сніданок, який починали спільною молитвою. Двоє чергових, які щодня мінялися, розносили страви, починаючи від старших учнів, котрі сиділи на початку стола. Обід також починався з короткої молитви, а після вечері молитва була довгою і закінчувалася піснею «Боже великий, єдиний...». Такий стан тривав недолго: молитву і спів скасували. Але ми, мешканці гуртожитку, щовечора збиралися у великій перехідній кімнаті, щоб наспіватися досхочу. Якраз тоді була дуже популярною пісня «Розпрягайте, хлопці, коней», котра прилетіла до нас зі Сходу. В суботу, перед тим, як виїхати додому, в село, треба було сповіщати чергового, який доповідав на кухню про кількість учнів, що залишилися. Завгоспом гуртожитку був Гаврилюк, а кухнею завідувала його дружина п. Гаврилюкова.

З перших днів після «визволення», до Бродів почало напливати багато військових і партпрацівників для організації совєтської влади. Ще тоді крамниці були повні промислових товарів і продуктів, але приїжджі зі Сходу, маючи багато грошей, на протязі кількох днів їх спорожнили. Польські гроші не були в обігу, й через те брідщани були тільки спостерігачами того, що творилося біля крамниць. В місті і по селах крамниці були порожні. Не було де купити не тільки промтовари, але навіть необхідні продукти, як сіль, цукор, а також нафту і сірники.... На запитання, коли будуть ці товари, відповідь була завше одна: коли розширять залізничну колію.

Зате осінь і зима 1939 в Бродах була багата на мітинги. Слово нове, до того у нас невідоме і не кожний міг його правильно вимовити, але його значення скоро стало всім зрозуміле. Мітинги відбувалися на подвір’ї «Сокола», навпроти гімназії. За совєтської влади тут був районний відділ культури. Подвір’я з боку вулиці було незагороджене і тому було легкодоступне для кожного, хто бажав бути на мітингу.

Спочатку «трудящі» дякували товаришеві Сталіну і партії за визволення, потім була серія мітингів з приводу Народних Зборів Західної України, висування кандидатів (а точніше схвалення кандидатів, висунутих партією), а після виборів, які відбулися 22 жовтня 1939 р., – прохання про прийняття Західної України до Совєтської України і до СССР. Пізніше мітинги мали зв’язок з так званою Фінською кампанією 1939-1940 рр., в результаті якої у Фінляндії було загарбано Карельський перешийок з містом Виборг, частину Карелії і портове місто на Баренцовім морі Петсамо. Навесні 1940 р. мітинги були пов’язані з Прибалтикою. Спочатку «трудящі» схвалили нав’язаний Литві, Латвії та Естонії договір про дружбу і взаємодопомогу між ними і СССР, а потім – приєднання тих республік до СССР.

Хто ж збирався тоді на ті мітинги, які відбувалися майже щодня після роботи або і раніше, залежно від вказівок партії? В основному то були «люмпени» жидівської та польської, рідше – української національності. Виступали польською мовою, рідше – українською. Не знаючи прізвищ вождів, портрети яких висіли на балконах будинків, у запалі відданості новій владі часто викрикували лозунги «Niech żyje ten, co wysi na balkonie!», що викликало оплески і сміх присутніх.

Нарешті, навесні 1940 р. почали надходити товари широкого вжитку зі Сходу, але в недостатній кількості і в обмеженому асортименті. Для прикладу, щоб купити цукор, одяг, взуття чи якусь мануфактуру, часто міські та й сільські мешканці звечора ставали в чергу перед крамницею, щоб, простоявши цілу ніч, купити (якщо його вистачило в крамниці) необхідний товар. Однак, потрібного товару далеко не завжди вистачало. Натомість було достатньо горілки, вина і тютюнових виробів – і за цінами меншими, як за Польщі. Саме це стало причиною того, що молодь пристрастилася до спиртних напоїв і куріння.

Навесні 1940 р., коли до Бродів наїхало багато так званого російськомовного населення, було поставлено питання про утворення в Бродах російської середньої школи. Зрозуміло, що районна влада, на чолі з довголітнім членом КПЗУ М.Олексюком (родом з Поникви), не могла в цьому відмовити. Але оскільки в Бродах у той час не знайшлося відповідного приміщення (так нам пояснювали), то було вирішено віддати для російської школи гуртожиток середньої школи №5 – колишньої бурси ім. М.Шашкевича, заснованої в 1903 році стараннями Василя Щурата, який в 1901-1907рр. викладав українську мову в Бродівській гімназії. Мешканців гуртожитку було переведено на теперішню вул. В.Стуса, 5, на другий поверх, у непридатне для проживання приміщення. Тут була тіснота, темнота в прохідних кімнатах, інші невигоди, а також антисанітарія. Були великі труднощі з розміщенням кухні і всього, що з нею пов’язано.

На вул. Бузовій була гарна бібліотека, яка за кошти української спільноти роками поповнювалася книжками, в основному українською мовою. Її також перевезли і розмістили в невеличкій кімнаті. Нею «зацікавилися» працівники райкому і після перевірки з неї вилучили значну частину книжок. Яка дальша доля бібліотеки, на жаль, не знаю.

Влітку 1940 р. почалася реконструкція і асфальтування дороги Київ-Львів (в Бродах вона проходила по вул. І. Франка, пл. Ринок, вулицях Шевченка, 22 Січня і далі, в напрямі с. Суходоли). Між селом Ясенів і містечком Олесько дорогу проклали по новій, нині існуючій, трасі, бо до того часу вона проходила через село Підгірці. При реконструкції дороги в місті працювали польські полонені. Оскільки асфальт у ті часи був новинкою, то роботі завжди приглядалося багато цікавих.

До речі, приблизно в той час в Підгірцях, біля замку, знімали кінофільм «Богдан Хмельницький».

Закінчився навчальний 1939 – 40 рік, почалися канікули, і ми, учні, з радістю роз’їхалися по домівках. Новий, 1940 – 41, навчальний рік почався для мене і тих, хто закінчив 5-тий клас польської загальної школи, несподіванкою: всіх нас після закінчення 5-го класу перевели до 7-го, минаючи 6-й, який довелося «бігом пройти». Склад учнів у сьомих класах знову змінився: там були учні, котрі закінчили 6 клас і ті, котрі за Польщі закінчили сьомі класи трьох семирічок, що були в Бродах.

Восени 1940-го в школі зорганізували духовий оркестр, в якому, в основному, брали участь учні 7 і 8 класів. Керував оркестром чех, на прізвище Ляхета, який за Польщі теж був керівником гімназійного духового оркестру. Вже навесні 1941 р. оркестр давав концерти в школі, а на першотравневій демонстрації – провадив шкільну колону. Серед оркестрантів в 1941 р. грав на басовій трубі мій найкращий товариш Пилип Попович. Коли до Бродів прийшли німці, я втратив з ним зв’язок, бо навчався у Львові. Але від нашого спільного знайомого Йосифа Навідомського, вже після війни, довідався, що Пилип і його старший брат навесні 1943 р. вступили до дивізії „Галичина”. Припускаю, що Пилип грав у дивізійному оркестрі, який виступав наприкінці червня 1944 р. або на початку липня 1944 р. на стадіоні «Pogon» у Львові (тепер неіснуючий), де відбувався футбольний матч між дружинами «Україна» і військовою «Luftwaffe». Матч закінчився з рахунком 2:2. Стадіон знаходився при вул. Стрийській, справа при виїзді зі Львова. Перед початком зустрічі, в перерві і після закінчення, оркестр дивізійників грав українські марші та різні мелодії. В ньому було 50-60 музикантів. Якраз в той час Дивізію перевозили через Львів під Броди.

Старший Попович загинув у Брідському «котлі», молодший – Пилип Попович – помер після війни в Італії, в таборі для дивізійників в м. Ріміні.

На початку весни 1941-го в Бродах почалися арешти молоді, що навчалася в СШ № 5. З гуртожитку заарештували Петра Якимчука – учня 10 класу (родом з с. Лагодів) і Миколу Мельничука – теж десятикласника (родом з с. Пеняки). Але Мельничукові якимось чином в останній момент вдалося втекти через вікно і він переховався до приходу німців. Петра Якимчука, 1920 р.н., енкаведисти розстріляли 26.06.1941 р. у Львові, в тюрмі №2, на вул. Замарстинівській. Боячись арешту, «зник» тодішній завідувач гуртожитку Кірик-старший. Він перейшов на нелегальне положення і дочекався приходу німців. Його дружину з маленькою дитиною вивезли на Схід. Мельничукові енкаведисти не забули його втечі і в 1945 чи в 1946 р. його заарештували і судили. Повернувся він після смерті Сталіна, закінчив Львівський ветеринарний інститут і працював у Бродах, де й помер у 1981 р.

Атмосфера в гуртожитку та в середній школі – як і всюди тоді на Західній Україні – була дуже напруженою. Тюрми були наповнені політв’язнями, в основному – молоддю. Большевики арештовували всяких: і за націоналістичну діяльність, і за належність до різних культурно-освітніх товариств ще до 1939 р., і тих, хто після «визволення» у 1939 р. розчарувався новою владою і нелегально намагався перейти новий кордон між СССР і Німеччиною, щоб дістатися на окуповану німцями територію. Спочатку, коли кордон був слабо обставлений, багатьом вдавалося його перетнути. Але згодом, у 1940-41 рр. перейти кордон було дуже трудно. Бажаючих незаконно емігрувати, часто ловили ще далеко від кордону і запроторювали в тюрми. До таких, зокрема, належав Василь Сех з Берлина, який чудом уцілів.

В Бродах по понеділках й надалі відбувалися людні ярмарки. Селяни за сміхотворними цінами віддавали державі обов’язкові контингенти, продовжували годувати міське населення дешевими продуктами. Кількість населення в місті помітно збільшилася за рахунок великого військового гарнізону та сімей офіцерів, тоді ще командирів та партійних працівників і їх родин, які переважно приїхали зі Сходу. За рахунок втікачів перед німцями з Польщі збільшилася кількість єврейського населення. Натомість зменшилося польське населення, оскільки багатьох поляків вивезли на Схід. Броди помітно українізувалися. Всі вивіски були написані українською мовою. В місті було три неповні середні і дві середні школи, в яких, окрім російської середньої школи, навчання проводилося українською мовою.

Але напруження зростало з кожним днем. В повітрі безперервно гуркотіли винищувачі, що базувалися на польовому аеродромі в Старих Бродах, біля «Шнеля». Часто можна було побачити, як один з винищувачів на довгому канаті тягне «мішок», наповнений повітрям, що служив мішенню для інших, котрі його атакували і стріляли по ньому з кулеметів. Було тоді кілька випадків, що закінчилися трагічно, і про що писала газета «Червоні Броди».

Льотчики носили темно-синю форму. Звикле до гуркоту совєтських винищувачів вухо людини часто розрізняло тоді гуркіт інших літаків, які літали дуже високо і були непомітні для ока. Говорили, що то літали німецькі розвідники. Будучи в селі, далеко від міського шуму, я не раз у цьому переконувався.

На південь від існуючого польового аеродрому на Старих Бродах, лівіше від дороги, що веде до Суходіл і далі, на Львів, спішно будувалося нове летовище. З усіх сіл Брідського району для земельних робіт туди зганяли десятки підвод і сотні людей. Після закінчення сьомого класу, на початку червня, мені теж довелося працювати там з підводою на вирівнюванні поверхні під летовище.

В повітрі «висіла» війна, але газети про якесь напруження між Німеччиною і СССР, що могло б призвести до війни, нічого не писали.

Тим часом, в неділю раненько, 22 червня 1941, полетіли німецькі бомби на летовище на Старих Бродах, де базувалися винищувачі, які щоденно від ранку до ночі робили тренувальні польоти. Потім говорили, що там знищили багато літаків на землі. Вибухи бомб було чути далеко за містом, в тому числі і в Берлині. Але про початок війни в селі стало відомо тільки тоді, коли голова сільради після Богослужіння в церкві оголосив про мобілізацію чоловіків, які вже в понеділок рано повинні з’явитися в означеному місці, готовими йти на війну.

В ті дні стояла чудова безхмарна погода. Щоденно з ранку до ночі в небі безперервно гуркотіли літаки, одні летіли на схід, інші – на захід. В неділю, під вечір, із заходу надлетів німецький розвідник. В районі села Язлівчик йому назустріч вилетіли два совєтські винищувачі. Один з них почав стріляти по розвіднику, розвідник не відповідав. Потім взяли його «поміж себе» і попровадили в східному напрямку... В понеділок раненько я пас корови на полі. Була чудова видимість (в ясну погоду було видно аж камінь-скалу біля Підкаменя). Тут я побачив, як із заходу надлетіли три совєтські двомоторні бомбардувальники, а їх переслідували два німецькі винищувачі. Один з бомбардувальників загорівся і полетів вниз в районі села Заболотні. Теж саме і другий – тільки приблизно над Смільном. З обох літаків випало по двоє парашутистів, які повільно спускалися вниз. Обидва винищувачі полетіли далі на схід, переслідуючи третього бомбардувальника. В середу, тобто на четвертий день війни, від сторони села Лешнів почулася канонада та вибухи бомб. Запеклі бої тривали до суботи. Там, над р. Стир, залишилося багато нерухомих совєтських танків.

Впродовж дня і ночі, в п’ятницю, з Бовдур через Берлин, у напрямку Бродів, відступала совєтська піхота. Майже половина з них були вихідцями з Середньої Азії. Всі вони були втомлені і хотіли пити, але боялися відлучатися. Селяни виносили їм відра з водою на вулицю. В суботу з вечора і до пізньої ночі по дорозі з Лешнева до Бродів відступали совєтські танки, артилерія та інші транспортні засоби. Гуркіт і шум, який вони створювали, добре було чути в Берлині. Потім з літератури стало відомо, що то відступали танкові корпуси Рябишева й Карпезо через Броди і далі, на схід.

В неділю, 29 червня, вранці передові німецькі підрозділи вступили до Бродів. До Берлина німецька розвідка прийшла з Конюшкова теж 29 червня після обіду. А в понеділок зранку, 30 червня, на протилежному кінці Берлина, з боку села Станіславчика, розгорівся гарячий бій, в якому впало 30-35 совєтських вояків та кілька німців. На полі бою залишилися кілька гармат, мінометів та амуніція до них, яку звезли в одне місце, на краю лісу. За розпорядженням тодішнього війта, село Берлин мусіло виділяти по двох вартових на день і на ніч, обов’язком яких було стерегти ту зброю від розкрадання.

Фронт швидко відходив на схід, але ще кілька днів невеликі групи червоноармійців, без зброї, заходили до села і просилися переночувати, просили їсти чи просто показати дорогу, як пройти, щоб не потрапити до німців у полон. Між ними було багато українців зі східних областей, селяни допомагали їм чим могли й спроваджували на безпечні стежки.

30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт відновлення Незалежності України. У Бродах це свято відбулося 6 липня 1941. Стояла чудова літня погода. До церкви св. Юрія з довколишніх сіл і міста стікалися процесії з національними прапорами. Оскільки місця на подвір’ї церкви було замало, то й прилеглі вулиці були заповнені людьми. Тоді я звернув увагу, що на одних прапорах синій колір був зверху, а на інших – знизу.

Після церковного Богослужіння, біля 12-ї години похід рушив по вулиці Руській на теперішню вулицю І.Франка, далі – через площу Ринок на вулицю Т.Шевченка, і ще далі по вул. 22-го Січня – до Липок, на стадіон. Стадіон був заповнений людьми, процесіями, прапорами. Коло трибуни відбулося урочисте проголошення Акту відновлення Незалежності України. На жаль, не пам’ятаю, хто його проголосив. Після проголошення хор заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», потім – «Не пора, не пора...». Виступали й інші промовці, між ними також якийсь німець у військовій формі. Опісля хор заспівав німецький гімн «Deutshland, Deutshland űber alles». Після того відбувся великий концерт.

Українське населення міста й району з радістю сприйняло утворення Української держави. Здавалося, нарешті здійснилася мрія багатьох поколінь нашого народу. Та події, що настали незабаром, перекреслили ті сподівання. Німеччина, яку прийняли, як союзника, котрий допоможе у відновленні Української держави, показала, що в неї є свої загарбницькі плани супроти України. Невдовзі вона почала їх реалізувати...