зміст

“Умираю разом з Європою!” – вигукнув Жозеф де Метр 1819 року. Відтоді минуло понад сто сімдесят років, і тепер можна сказати, що наскільки де Метр і справді вмер. настільки Європа, незважаючи на численні спроби самогубства, жива як. мабуть, ніколи раніше. Доля Європи наводить на гадку велике кохання: пізнаємо його, аж допіру завдасть воно нам справжнього болю. Або ж – Гайдеггерівське Буття: видно слід і тінь, та захотівши його вловити, відчуєш, що вислизає з рук. Як зачарований птах у древніх єгиптян, Європа завжди вмирає лише для того, щоб народитись у новому втіленні.

Якщо ця монографія завершується конкретними постулатами, то це для того, щоб її зміст не звести до вправних історичних реконструкцій та до магії ефектних дефініцій. Що б там не говорили про власну культуру, все це – обман: культура не може насправді пізнати саму себе. Спершу треба пізнати іншу культуру, наповнитися її баченням світу і глянути на себе новими очима – ось пропедевтика Європи, яку слід було би викладати від Німеччини до Японії, від Великобританії до США.

Чванитися ось так одразу “європейською культурою” -вигідний спосіб уникнути цього пізнавання себе через інших. Робиться це завжди ціною непорозумінь, яких не розвіяти посиланнями на історію. Натомість відповідні інструкції, законодавство, багатство думки – тобто те, що підтримує культуру (передусім освіта) – все наділене певною зв'язністю, завдяки якій можна спостерігати досягнення культури й оцінювати її плідність. Бо культура підтверджує свою життєвість не полум'яними промовами на її честь – у що з маніакальною впертістю вірять французи, – а якістю суспільних відносин, публічної діяльности, щоденної поведінки, через пресу, радіо, телебачення та вуличні дійства. Іноді ми називаємо це цивілізацією. але первісне значення цього слова було втрачене в результаті занепаду міста як спільноти (cite), а також девальвації громадянського самоусвідомлення разом з притаманними йому звичаями. Послуговуватимусь, одначе, тим словом – оскільки воно посилається на зафіксовані в нашій пам'яті та в наших пейзажах сліди, – але робитиму це обережно, бо воно є одним із тих нечітких слів, які служили вже різним міфам і містифікаціям. З великого перевороту, що стався в людських умах, звичаях і в техніці, культура та цивілізація вийшли покалічені, й не достатньо говорити про них лише з належною повагою. Культура мусить сама утверджувати свою життєвість у практичній діяльності.

Тож остерігаймося тверджень і передбачень, які не йдуть навстріч проєвропейській політиці та проєвропейському вихованню. Звичайно ж, потрібно ознайомитися з основними творами та подіями. Масовий туризм не заповнить прогалини в знанні традицій та літератури. Що ж до історії – шукаймо в ній того, що дасть нам змогу зрозуміти нашу сучасність і розпочати працювати на майбутнє. Йдеться тут не про енциклопедичну науку, а про метод і усталення зразків, – ці пошуки з непоганими результатами розпочав уже. зрештою, Едґар Моран [1]. Я радше наголошував би на “енергетичних”, аніж на “діалогових” властивостях культури. Історія не є ані одкровенням, ані яловою дійсністю. Передовсім історія – це спосіб, яким культура трактує минулі події [2], щоби на тому грунті аналізувати свою сучасність і планувати майбутнє. Це не означає, що з історією можна робити що заманеться і що має слушність той, хто на й голосніше кричить, чи хто займається нею від імені домінуючої ідеології та влади. Писана та виголошувана з кафедр історія повинна служити закладеним у підвалини європейських культур вартостям, як-от: незалежності духу, пошуку істини, як і шані. належній померлим, упокореним, жертвам репресій, усім тим, чий голос приглушували, спотворювали й нищили. Писати історію – як і діяти в ній – означає ставитися до дійсности без цинізму й нігілізму, хоча історія Європи війнами, деспотизмом і тоталітаризмом деколи заперечувала свої найвищі вартості. Але ця сама історія все ж дозволяє помітити виразний потяг – не завжди послідовний, але до нього завжди поверталися й поверталися – до підтримки гідности людини, через свободу і до свободи, а також до побудови необхідних для цього політичних та суспільних структур.

Немає єдиної європейської культури. Колись, звісно, вона була, але – як той богомил [3], що звелів написати на своїй могилі: “Ледь тільки розпочав я бути, як припинив буття” -ця культура, яка розвинулася біля самих джерел, заки Європа поділилася на незалежні держави, зникла, поступившись місцем великим національним культурам, щоб згодом відроджуватись у коротких проблисках, із яких найпрекрасніший утворив коло юдейсько-чесько-германської культури в 1880-1930 роках. Ці реінкарнації можна, мабуть, порівняти з отямленням під час тривалої агонії. Я згідний бачити в них доказ непоборної вітальності, що можна порівняти з розвитком рослини, яка проростає із землі навіть після найлютішої, зими. Чи сприятиме цьому відродженню ослаблення національної держави? Мова тут ще не про європейські культури, а лишень про культури Європи, кожна з печаттю власної окремішности, але водночас покликані знову – через спільну долю – стати європейськими. Невідомо навіть, чи будуть вони спроможні керувати цією спільною долею, у створенні якої кожна з них усе ж по-своєму бере участь. А метою є утворення могутньої співдружности народів із застосуванням інституціональних процедур і форм. досі безпрецедентних.

Перехід від національних держав до Європи як спільноти, аж ніяк не є чимсь очевидним, особливо для Франції – найстаршої, а разом з тим країни, що, за винятком похмурих 1940–1944 років, розвинула і втілила в життя відкриту на світ культуру, завдяки чому уможливила інтеграцію мільйонам чужоземців, що ховалися тут від політичних чи расових переслідувань.

Застереження, що деколи чуємо в середовищах, які насправді не мають нічого спільного з крайніми правими, не слід визнавати за прояви націоналізму. Вони вказують на реальну загрозу, якою є об'єднання суспільства на ґрунті релігійного та етнічного самоусвідомлення. Адже можна зауважити поворот до певного фундаменталізму, що в XIX столітті підняв уярмлені народи Європи на боротьбу за свободу, а в XX столітті залучився до боротьби з колоніалізмом. Сьогодні він набирає нового розмаху, використовуючи як розпад останньої імперії в Європі, такі розклад прогресивних ідей Просвітництва.

Ідею “зденаціоналізовуваної” Європи однозначно відкинув Дебре [4]. “Федеральні структури тут, на Землі, завжди більше потребують Неба, ніж монолітні держави”. Справді, федералізм передбачає: те, що єднає народи у федерацію, є союзом вищого порядку, принаймні – в історичному сенс/ – давнішим аніж самі ці народи. Якщо союз світський, то, звичайно ж, його нав'язує найсильніший народ чи вивищена понад іншими культура. В результаті федералізм може вибирати лише між двома його формами: імперською (Наполеонівська, Австро-Угорська та Російська імперії), або ж формою, яку сьогодні розробляє Європейська спільнота, тобто ринком 320 мільйонів споживачів, які за підвищення рівня життя згідні відмовитися від національної суверенности. Отже, це позбавлений духу та спільних планів конгломерат ділових інтересів, а тому нездатний виробити власну волю й культуру; згромадження пасивних суб'єктів, що не змогло б репрезентувати нічого, окрім тріумфу матеріальних благ... Це було б поразкою національної ідеї, яку сформулювала французька революція: “Немає автономії одиниці без її приналежности до загалу” [5]. Інакше кажучи, це був би похорон єдиної – першої з часів золотого віку афінської цивілізації – нагоди розвивати водночас і громадянську гідність, і свободу спільноти; це було б запереченням європейської культури та джерел її духу.

Це тривожне повернення до фундаменталізму, до “племінних структур” – явище, засновки якого проаналізував Мішель Мафезолі [6] – відбувається на наших очах. Чи означає це, як твердить Дебре. “тріумф християнства над республікою”? “Постнаціональна держава скидатиметься, можливо, на скомп'ютеризоване середньовіччя, але світською вона, напевно, не буде”. Це твердження слушне щодо деяких мусульманських країн (насамперед Ірану), де поразка втілюваного на радянський кшталт соціалізму потягнула за собою занепад прогресивних ідей, що живилися міфом про світову революцію. А все ж, здається, Європа настільки відійшла від християнства, а також юдаїзму, що повернення релігії в її інтегруючій, агресивній формі буде маргінальним явищем. Провал проґресивних і революційних ідеологій, а також спад зацікавлення політикою призводить до того, що цьому явищу приписується надто велике значення. Зрештою, Добре підкреслює, що світськість держави зумовлена Євангелієм, такої ж думки притримуються численні християни. Укладений завдяки персоналізмові і сформульований у журналі “Esprit” союз між невіруючими й віруючими, а серед тих останніх – між католиками, протестантами, православними, юдеями й мусульманами, є одним із доказів того. що релігійна віра перестала бути синонімом клерикалізму і світськість стала можливою поза, вже анахронічним, конфліктом між двома групами священиків, що змагаються між собою: – зіславшись на Шарля Пеґі – священиків-клерикалів і священиків-антиклерикалів. Коли Дебре пише, що “за кожну моральну слабкість політичної влади платиться зростанням політичного значення церковної ієрархії”, то цим він формулює аксіому, яка у Франції з 1945 року втратила підстави для існування. Щоправда, кардинал Люстігер хотів би впливати на процеси розвитку Французької Республіки, а Іван Павло II мріє про християнську віднову в посткомуністичній Центральній Європі, – але все це залишається тільки марною надією, збудженою деякими заявами польських єпископів. Навіть у самій Польщі, де народ дуже міцно прив'язаний до віри, на чолі уряду стоїть людина, що в складний час висловлювала свої атеїстичні погляди [7].

Та й Ален Фінкелькро остерігає перед загрозою “ліванізації” Франції в інтегрованій Європі, але його аргументи переконливіші [8]. Він протиставляє французькій концепції нації – згідно з якою, належність людини до нації не дана, а залежить від свідомого суверенного вибору цієї людини – “сукупність замкнутих угрупувань”, тобто ситуацію, до якої неодмінно призвів би розрив національних зв'язків. І справді, виглядає на те, що французи щораз дужче розриваються поміж масовою космополітичною культурою і малими релігійними чи регіональними угрупованнями. Про яку асиміляцію може бути мова, якщо й так у всьому світі слухають одну й ту ж музику, ті ж самі пісеньки, дивляться на ті самі картини? З тієї хвилини “французький тиґель” [9] перестав би діяти, а кількадесят національностей, що тут живуть, могли би перегрупуватися і жити собі в повній ізоляції; адже країна, що втратила свою ідентифікацію, не має змоги формувати ні громадянську позицію, ані привабливий стиль життя; бо ж обидва ці чинники творять механізм, що сприяє інтеграції чи принаймні адаптації національних меншин у США.

Я беззастережно сприймаю висновки, що з цього приводу зробив Фінкелькро: “Пришвидшувати процес перетворення політичної діяльности на адміністративну, громадянина на споживача, а міцно пов'язані з безліччю мов культури на спектакль типу “світло і звук без меж” – це те саме, що вбити дух Європи. Фундаментальне питання звучить так: що зосталося від Європи зараз, коли настав її час?”

Однак основна проблема не в тому, що залишилося від Європи, а чим вона може стати в майбутньому. Чи почне відроджуватися, а чи зруйнує її розрив між тенденцією до уніфікації культури та економіки й ізоляціонізмом етнічних груп, релігій та субкультур? Принаймні ослаблення Франції як держави, а також нові технічні, економічні та політичні обставини під загрозою повної марґіналізації розвернули нас у напрямку побудови Європи; інакше Франція з її традицією стала б скансеном. Чи Дебре й Фінкелькро пропонують інший шлях? Здається, ні Приєднуюся до них не без спротиву. а навіть не без певного жалю, але гадаю, що надійшла мить, коли ностальгія мусить поступитися місцем волі перетворення необхідності на присуд долі. Це завдання нерозривно пов'язане із культурою, із політикою, а мої роздуми я хочу присвятити тому. що називаю проникненням політики в культуру.

У мене є глибоке переконання: культура, яка дала людині національну самосвідомість й вивела людство зі “стану незрілости” (Кант), не може згодитися з діагнозом, що тим самим вона вичерпала всі свої можливості. Ми переживаємо зараз кінець “кінця історії”, який був екзальтованою абсурдною мрією Карла Маркса. Але народ не є кінцем історії, як не був ним і пролетаріат; він не міг би спричинитись і до кінця Європи, бо це таки вона придумала історію.

---

1. Е.Моrin, Думати Європою. Gallimard, 1987.

2. Див. R.Aron, “Теорія попереджує історію”; на ці теорії вплинули ідеї та почуття однієї лише епохи.

3. Рух богомилів – одна з форм катарської єресі, розвинулася в середньовіччі у південних слов'ян.

4. R.Debray, “Хутчіш якобінці!”, “Le Mono”, 11.07.89.

5. Там само.

6. M.Meffesoli, Племінні часи, Meridiens-Klincksieck, 1988.

7. Див. T.Mazowiecki. Інше обличчя Європи, Noir sur blanc, 1989.

8. A.Finkielkraut, “Коли гине народ, виникають племена”, Le Mond, 13.07.89.

9. Див. О.Noiriel, Французький тигель, Seuil, 1988.

Переклав Олег Король