зміст

З чималого наукового доробку, якому мій батько віддавав нечасті хвилини спокою та внутрішньої рівноваги поміж рясними ударами поразок катастроф бурхливого авантюрного життя, наймилішими його серцю були праці з порівняльної метеорології, зокрема дослідження специфічного, повного найсвоєрідніших особливостей, клімату нашої провінції. Саме він, мій батько, заклав основи фахового аналізу кліматичних явищ. Його “Нарис загальної систематики осені” витлумачив раз і назавжди суть пори року, яка в нашому провінційному кліматі набирає затяжної, розгалуженої, паразитичне розрослої форми, що під назвою “китайського літа” простягається далеко вглиб наших кольорових зим. Що тут ще казати? Він перший визначив похідний, вторинний характер цього пізнього явища, яке було не чим іншим, як певного ґатунку отруєнням клімату міазми перезрілого і звироднілого барокового мистецтва, позгромаджуваного у наших музеях. Музейне мистецтво розкладається в нудьзі та забутті, цукруватіє, замкнене без відпливу, немов старе варення, пересолоджує наш клімат і спричиняє малярійну пропасницю, кольорові шаленства, якими агонізує затяжна осінь. Краса – то недуга, повчав мій батько, то якийсь дріж таємничої інфекції, темне віщування посталого з глибин досконалости розкладу, вітаного зітханням найглибшого щастя.

Нехай кілька принагідних суттєвих зауважень про наш провінційний музей прислужаться до ліпшого розуміння справи...

Початки його сягають XVIII століття і пов'язані з дивовижним колекціонерським запалом отців василіанів, які нагородили місто паразитичним наростом, що обтяжував місцевий бюджет надмірним і непродуктивним видатком. Після низки років скарбниця Республіки, відкупивши за безцінь зібрання в зубожілого ордену, великодушно розтринькувались на гідне королівської резиденції меценатство. Але вітці міста вже наступної Генерації були більш практично зорієнтовані і не затуляли очей на господарські потреби: після марних переговорів з кураторією колекції архікнязя, якій силкувалися відпродати музей, вони замкнули його і ліквідували правління, призначивши останньому хоронителю довічну пенсію. Під час переговорів експерти без усякого сумніву ствердили, що вартість зібрання грубо переоцінена місцевими патріотами. Поштиві отці набули у хвалебному завзятті немало фальсифікатів. Музей не мав жодного твору першорядного майстра, але зате цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі тільки фахівцям, забуті глухі завулки історії мистецтва.

Дивна річ: поштиві монахи мали мілітарні уподобання, більшість картин була баталістичного змісту. Спалені золоті сутінки меркли на зітлілих від старості полотнах, де флоти галер і каравел, старі забуті армади трухлявіли в затоках без відпливу, гойдаючи на понадиманих вітрилах велич давно щезлих республік. Під закіптюженими й потемнілими лаками вгадувались ледь помітні обриси кінних сутичок. Крізь пустку погорілих кампаній, під темним і трагічним небом тягнулися в грізній тиші поперемішувані кавалькади, охоплені зусебіч купчастою висипкою артилерійського вогню.

На картинах неаполітанської школи без кінця старіється смаглий і вуджений пі еля полудень, немов побачений через темну пляшку. Потемніле сонце, здається, в'яне на очах у тих страчених краєвидах, як в переддень космічної катастрофи. І тому такі нікчемні усмішки і жести золотавих рибачок, що з манірною чарівністю продають в'язки риб мандрівним комедіантам. Цілий той світ давно рокований і давно минулий. Звідтіля та безмежна насолода останнього жесту, який ще триває – незрозумілий самому собі, все ще повторюваний, уже неповторний.

А далі ще в глибині цього краю, заселеного безтурботним людом блазнів, арлекінів та птахоловів з клітками, у цьому неповажному і нереальному краї малі турчинки розпляцковують пухкими руками розкладені на дошках медівники, двоє хлопців у неаполітанських капелюхах носять повного галасливих голубів коша на палиці, що злегка вгинається під воркітливим крилатим вантажем. А ще глибше, на самому крайчику вечора, на останньому відтинку землі, де на межі мутно-золотистої порожнечі хитається в'янучий пучок аканту, – все ще точиться картярська гра, остання людська справа перед великою ніччю.

Всеньку оту тандиду старої краси піддано болісній дистиляції під тиском літ, повних нудьги.

– Чи зможете зрозуміти,– питав мій батько,– розпач приреченої краси, її дні і ночі? Знову безупинно поривається вона до облудних торгів, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі і юрмисті аукціони, захоплюється диким азартом, грає на baisse, шпурляє жестом марнотрата, гайнує своє багатство, щоб, тверезіючи, зауважити, що все це даремно і не виводить поза замкнене коло приреченої досконалості й не може вгамувати болісного надміру. Не дивно, нетерплячість, безпорадність краси мусила врешті віддзеркалити в наше небо, розгорітися полум'ям над нашим горизонтом, виродитись в атмосферні фокуси, у велетенські і фантастичні хмарні аранжементи, які називають нашою другою, нашою псевдоосінню. Та друга осінь нашої провінції не що інше, як хворобливий міраж, випромінений у гігантські проекції на наше небо вмираючою, ув'язненою красою наших музеїв. Ота осінь – то великий мандрівний театр, оманливий своєю поетичністю, величезна кольорова цибуля, що лущиться лушпина за лушпиною щораз новою панорамою. Ніколи не досягти ніякої суті. За кожною кулісою, коли зів'яне і згорнеться з шелестом, з'явиться нова та осяйна картина, якусь мить жива і правдива, гаснучи, не зрадить свого паперового походження. І всі перспективи мальовані, і всі панорами з картону, і тільки запах справжній, запах в'янучих куліс, запах великого ґардеробу, повного ґриму і ладану. А в присмерку – великий розгардіяш і мазанина лаштунків, покидані жужмом костюми, серед яких без кінця вештаєшся, як серед шурхоту зів'ялого листя. Велике безладдя, і кожен тягне за шнури завіс, і небо, велике осіннє небо, висить у клаптях картин і повниться рипінням блоків. Поспішна гарячка, задиханий і пізній карнавал, паніка досвітніх бальних залів та вавілонська вежа масок, які не можуть втрапити до своїх справжніх шат.

Осінь, осінь, александрійська епохо року, згромаджуюча у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість 365 діб сонячного оберту. О старечі світанки, жовті, як пергамен, солодкі від мудрости, як пізні вечори! Передполудні, усміхнені, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги! Ах, день осінній, той старий пройдисвіт-бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітури всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього – це вступ до старого роману. Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене й медяне небо, у тьмаву, смутну й пізню солодкавість світла. Яких нових пригод зазнає Дон-Кіхот у Сопліцові? Як укладеться життя Робінзонові після повернення до рідного Болехова?

У задушливі й застиглі, золоті від зірниць вечори, вичитував нам батько уривки зі свого манускрипту. Поривчий політ ідеї дозволяв йому хвилями забувати про грізну присутність Аделі.

Прилинули теплі молдавські вітри, насунуло велике жовте одноманіття, те солодке ялове віяння з півдня. Осінь не відступала. Наставали дедалі кращі й леткі, наче мильні бульбашки, дні, і кожний видавався так до краю шляхетним, що всяка хвиля тривання була чудом надмірним і ледь не болісним. У тиші глибоких і гарних днів змінювалась непомітно тканина листків, аж певного дня дерева постали в солом'яному вогні цілком здематеріалізованого листя, в красі легкій, як відцвілі пелюстки, як наліт кольорових конфетті – прекрасні пави й фенікси, котрі мусять лишень схитнутись і затріпотіти, щоб струсити те досконале, легше від папірчика, злиняле і непотрібне вже пір'я.

Переклав Микола Яковина