Пйотр Шевц: – Як далеко вглиб дитинства Ви сягаєте пам’яттю?

Юліан Стрийковський: – Пам’ятаю, як розплющив очі в колисці й побачив наді мною обличчя сестри. Я спитав її якось про це. Сестра відповіла: «Ти наробив у пелюшки, я мусила тебе помити». Її обличчя було першим, яке закарбувалося в моїй свідомості, найдорожче в моєму житті. Світлий промінь у лихому дитинстві, сповненому злиднів і повсюдного смутку. Та бували і радісні миті, як ота, коли сестра брала мене за руку і вела на луг, де вчила мене польських слів, називаючи квіти. Щасливі миті я переживав, коли сестра читала мені книжки. Я мало що розумів, здогадувався завдяки дитячому інстинктові, свіжому та вбирному пізнавальному чуттю. Я відчував радість і смуток змісту, звісно ж, завдяки інтонації. Я сміявся і плакав. Я прикривав сльози долонею з розчепіреними пальцями. Сестра вдавала, що того не бачить, але я знав, що їй це подобалося. Я просив її дозволити мені спати поруч із нею. Такі нагороди були дуже рідкісними. Справжніми нагородами були казки. Одну я пам’ятаю: про цікаве слоненя з-над річки Лімпопо.

Потім я втратив сестру із виду. Вона виїхала працювати вчителькою, навчати дітей у школі. Я дуже пишався, що моя сестра є вчителькою, так само, як соромився, що мій батько – мела мед (2). Сестра приїжджала на канікулах красиво вбрана, з вуаллю на обличчі та в білій мереживній блузці. Ми виїжджали хурою до вуйка й вуйни, заможних селян, на село. Я вже ходив до першого [класу] початкової [школи]. А коли мені було дев’ять років, початок війни (3) застав мене на канікулах із сестрою в селі Монастирці. Двох двоюрідних братів, високих хлопців, забрали до війська. Тітка на прощання з синами подала на стіл картопляні деруни зі сметаною. Сестри не було. Я знайшов її плачучу в саду... Питаю, чому вона плаче. А вона відповіла: «Бо війна». Я того не розумів. Я тішився, що є війна. Упродовж чотирьох років війни сестра утримувала усіх нас, даючи приватні уроки. Потім виїхала до Відня. Я вже був «студентом» гімназії. Дуже любив забави. Пам’ятаю, що коли одного разу бавився з хлопцями, під ліжком стояла якась пляшка. Я взяв її та відкрив, щоб ковтнути. В останню мить відсмикнув пляшку від уст. Бризнула жахлива рідина. Був би отруївся. Коли мати це побачила, їй мову від страху відняло, а потім вона пообіцяла, що поставить у божниці свічку, подякувати Богові, що підштовхнув мені руку.

– Залишімося в літах дитинства. Усе дитинство Ви провели в Стрию. Як виглядало це галицьке містечко? Як виглядав Божничний майдан?

– Мушу Вам сказати, що Божничний майдан був для мене центром забав. Я там завше бавився з хлопцями й дівчатками. Мені дуже подобалася гра «літала сорока» і в хованки... Майдан був досить великий. На північному боці стояла висока синагога, схожа на стодолу. То була найбільша й найпоказніша божниця в місті. Вона могла вмістити до тисячі віруючих. Внизу молилися чоловіки, на другому поверсі, на галереях із віконцями – жінки. Зі стелі звисали, яскраво освітлюючи інтер’єр, багатораменні латунні жирандолі. Вдень світло потрапляло всередину крізь великі венеціанські вікна, увінчані вгорі барвистим вітражем. Лавки мали пульпіти для молитовників. Стелю підтримували високі прямокутні колони. У центрі містився белемер – високе підвищення, оточене майстерною огорожею із металевого мережива. На продовгастому столі в суботу читали відповідні уривки з Тори. На східній стіні, привілейованій, яка вказувала напрямок на Єрусалим, оксамитова, розшита золотом завіса заслоняла Ковчег Завіту, в якому зберігалися сувої Завіту. На помальованих у голубий колір стінах тяглися довкола розписи, ілюстрації до Старого Завіту. Найбільше запав мені в пам’ять образ Ноєвого ковчега, до якого парами входять леви й ведмеді, а ще жертвопринесення Ісаака, Мойсей із кам’яними скрижалями в руках... Плафон Мікеланджело в Сікстинській капелі не зродив у мені такого захопливого захвату, як побачені дитячими очима тварини, котрі входили до Ноєвого ковчега парами, не примітивні, а просто недолугі богомази єврейських кустарів. У 1956 році я заїхав до Стрия на зворотному шляху з Києва. Красиву, історичну синагогу совєтська влада перетворила на склад...

Посередині Божничного майдану царювала на невисокому горбку зіпсована помпа. Майдан перетинав малий, брудний, замулений струмок, який тік під містком. За струмком із одного боку містився єврейський шпиталь, а з иншого – сад уніатського священика. Божничний майдан мав єдиний ряд будинків із однією двоповерховою кам’яницею. Певний час у ній мешкала моя сім’я, пізніше ми звідти перебралися. На иншому боці майдану знаходилася єврейська лазня, власність Схарії, про котрого я написав у Голосах у темряві (4). Поруч із тією лазнею стояв шинок Схарії. Я був тоді дуже прив’язаний до Божничного майдану... Коли ми перебралися на Ринок, а мені випадало проходити через Божничний майдан, я плакав. Мені було соромно. Я мав тоді десять років. Навколо майдану та навколо божниці плити тротуару виспівували у нас під ногами. Навпроти божниці був хедер, збоку – бесмедриш, тобто божничка, де спали жебраки, а молоді люди вголос училися, хитаючись над великими книгами Талмуду. Вздовж струмка тяглася вулиця Казимирівська. Я пишався, що то польське (5). Я тоді не знав, що ім’я «короля селян» давали єврейським поселенням. Вулиця Казимирівська тягнулася аж до церкви. Десь я написав було, що субота неподалік неділі, а церква – божниці. На Божничному майдані мешкали євреї. Тільки в нашому будинку був українець, сторож Преймич. Але вже по вулиці Казимирівській мешкали християни, поляки. Один із них називався Войтович, провінційний шляхтич із довгими густими вусами, високий, череватий. У нього були прегарні дочки. Його будинок вирізнявся чистою. Войтович охоче спинявся на вулиці, обпершись на палицю, заговорював до євреїв і балакав із ними про політику...

– Як виглядав будинок, у якому Ви мешкали на Божничному майдані?

– Будинок був двоповерховий, мурований. Ми мешкали на партері. Кухня виходила на тьмяне, із вбиральнями та підпливаючим багном подвір’я. Кімната була велика, ясна, красиво вмебльована, з видом на Божничний майдан. У вікнах висіли тюлеві занавіски, які мені подобалися, коли їх надимав вітерець. У кімнаті стояли два ліжка і шафа, прикрашена різьбленими колонами, увінчаними кінськими головами. То була сецесійна робота, гриви вражали різьбленням по дереву. Як це потрапило до нашого убогого дому? Мати купила ті меблі за безцінь у тих, хто виїжджали, здається, до Америки. Крім того, якщо уважніше придивитися до ліжок, то виявиться, що вони мали кульгаві ноги, і врешті довелося підперти їх цеглинами. Натомість, шафа мала тріснуту задню стінку. Канапа, на якій ми з братом спали, потребувала нової оббивки, крізь дірку в цераті стирчала мідна пружина. Стіл накривали обрусом тільки в суботу і на свята. Крісла стояли вряд попід стіною. На східній стіні висів єдиний образ Маймоніда і знаменитих рабинів. Маймонід був великий, а рабини навколо нього – маленькі. Зі стелі звисала люстра із порцеляновим блакитним абажуром, який я випадково розбив мітлою. А, ще забув про комод із трьома шухлядами і стару скриню із півкруглим віком, виклеєним усередині ілюстраціями з англійських газет. Навпроти нас мешкала худа Хая. Її чоловік торгував шкурами здохлих тварин. Шкури лежали в коридорі і жахливо смерділи. В 1915 році спалахнула холера. Моя сестра була в розпачі, що ми захворіємо через той сморід...

– В  «Голосах у темряві» та  «Відлунні» власне худа Хая, хоча й не є першоплановим персонажем, просте, на мій погляд, вона – найвиразніша постать серед сусідів сімейства реб Тойве. Чи Ви пам’ятаєте й инших?

– Чи худа Хая справді найвиразніша? Якщо й так, то мимоволі. Я намагаюся, коли пишу, щоб усі персонажі, навіть епізодичні, були однаково важливі. Як у театрі – не повинно бути другорядних ролей. Переломну роль щодо цього відіграв у історії театру, в Москві та за кордоном, Московський художній театр-студія МХАТ під керівництвом великого натхненника сцени Костянтина Станіславського, котрий не визнавав зірок. Захоплення тим театром вплинуло на моє письменство. Час написання мого першого роману «Голоси в темряві» збігається з часом відвідин МХАТу. Я не пропустив жодної прем’єри. Деякі п’єси я бачив по декілька разів. Для мене то була школа, яка навчила мене ставитися до другорядних персонажів нарівні з головними. Вона відкрила для мене таємницю діалогу. Обидві ці дисципліни пов’язані між собою і підтримують одна одну. Властиво, найважливішим є діалог, котрий зумовлює рівне потрактування ролей. Характеристика виникає із діалогу, його стилю, лексики. Ті елементи створюють різні філософські та духовні силуети. Діалог дає шанс на диференційовану рівність, тобто врівноваження рівня різних персонажів.

То був дещо задовгий вступ до Вашої зауваги, що худа Хая є найвиразнішою постаттю з-поміж сусідів сімейства реб Тойве. Я думаю, що це помилкове враження. Худа Хая, може, і є найяскравішим характером, являючи собою суміш комізму, що межує з гротеском, надмірної цікавості, нав’язливого втручання в чужі справи та постійної солодкої гримаси, як ота карамелька в роті, з якою вона не розлучається. Але яскравість не є синонімом виразності. Яскравість є негативного рисою, виразність їй радше байдужа, вона залежить від діалогу, який витворює характер персонажа. Діалог має безмежну можливість витворення виразного та яскравого персонажа. Це щодо Вашого судження про худу Хаю. А чи пам’ятаю я инших сусідів сімейства реб Тойве... Наведу лише один приклад. Різника Янкеля немає ні в  «Голосах у темряві», ні у  «Відлунні». Чому я оминув його, це для мене загадка. Він не менш яскравий, ніж худа Хая. А я його так само добре пам’ятаю. Він стояв на порозі кам’яниці Стейфа і стромляв м’ясисту, червону, мов шматок відрубаної яловичини, руку жінкам у декольте, без різниці – стара чи молода, в присутності своєї дружини та трьох дорослих дочок. В тому не було безсоромності. Спокійно посміхаючись, Янкель ігнорував обурені вигуки всіх, окрім жертви, раптово заскоченої хапкою рукою. Він робив те, що йому подобалося і що вважав природним. Це найкращий доказ того, що він цього не соромився. Янкель влаштовував безкоштовне видовище для всіх, хто насолоджувався доброю погодою та розкошуванням суботнього пополудня. Донині я бачу того побожного, рудого, бородатого єврея з міною пустотливого шибеника.

– А що таке пасаж Ґольдмана?

– Він так справді називався. То був прохід крізь великий будинок. Пасаж поєднував Ринок із вулицею Церковною. Там мешкали: власник Ґольдман, рабин із Ґлоґова з двома дочками, Песьою і Сурале, та їхніми чоловіками, реб Меєрлом і реб Хаскелем – всі вони фігурують під власними іменами в  «Голосах у темряві »та  «Відлунні». Церква з вежею, а не куполом, присадкувата, нагадувала сільські церковці, але не дерев’яні. Вона височіла посеред просторого двору, оточеного штахетами і старими крислатими каштанами. Під час богослужіння церква була відкрита навстіж, переповнена сільським людом і нечисленною місцевою інтелігенцією. У тьмяному інтер’єрі палали ставники та свічки, а панотець у золотистих шатах співав релігійних гімнів, яких слухали біля відкритих вікон мешканці Казимирівської. Разом із панотцем уся церква гуркотіла глибоким відгомоном віруючих.

– Ви згадали про канікули у вуйка та вуйни в Монастерцях...

– Так. Щороку, іноді разом із сестрою, я їздив на село до вуйка та вуйни на канікули, Монастерці були розташовані на віддалі десяти кілометрів від Стрия, я часто ходив туди пішки. Вуйко мав господарку, сорок морґів. Йому допомагав парубок, але найбільше працювала вуйна. У родичів я відчував себе чужим. Заклопотані лише роботою на полі та господаркою, вони мене не помічали. На п’ятничній учті я сумував за домом. Вуйко не вмів до ладу співати благословення над вином, не вітав суботу красною піснею. І їжа була скромнішою, ніж у нас, хоча ми й були біднішими. Першою стравою не подавали рибу. А коли я попросив після вечері газованої води, всі за столом, вуйко, вуйна, двоюрідні брати, засміялися. Я не знав, що на селі не п’ють газовану воду. У нас у будні дні теж не пили, але в суботу завжди мусив стояти на столі голубий сифон із газованою водою.

– Як Ви сьогодні дивитеся на Ваше дитинство?

– Воно було для мене дуже нелегким. Вже в дитинстві я ненавидів той світ, ті злидні... Хоча були також люди заможні, як кравець Зисіє... Мій батько був меламедом і тримав удома хедер. Я теж ходив до того домашнього хедеру. Приходили кільканадцять учнів, потім їх кількість меншала. Врешті-решт батько був змушений виїхати на село. Той, хто навчав Талмуду, мусив виїхати вчити малих дітей! Це було для мене дуже болісно, не тягнуть із мене того...

– А все ж.

– Я не любив домашнього хедеру. Це було принизливо. Меламед належав до гіршої категорії людей. Сьогодні того вже не знають. Батька поважали та цінували. Цінували його великі знання, просили порад. Дуже часто батько вказував на помилки навіть рабинові, мовляв, це не так, а мусить бути инакше. Люди на нього обурювалися, це їх відштовхувало від батька. І призвело до того, що він втратив учнів. Багато років я боровся, щоб не говорити про це... Мій батько хотів і мене вчити Талмуду, а я того не терпів. Мені воно було нудно. Набагато більше мене цікавили книжки, які читала мені сестра. Пам’ятаю, одного разу батько мене затримав, коли вже скінчилася наука, а я почав кричати: «Я хочу вийти з хлопцями, котрі вже пішли з хедеру!». У дверях кімнати з’явилася сестра і сказала батькові: «Залиш його». Батько промовчав, це означало, що я вільний. А мені раптом зробилося його шкода. Не можу зрозуміти, чому. Може тому, що довелося втрутитися сестрі... Я її дуже любив. Вона була старша за мене на десять років, якщо не більше.

– Розкажіть, якими були тодішні Ваші стосунки з батьками.

– З матір’ю (6) вони укладалися краще, ніж із батьком, але теж були нелегкими. Я не зазнав від неї пестощів. А одного разу, коли вона хотіла обійняти мене, поцілувати, я вирвався, не хотів того. Я не любив тих пестощів. Я не звик до щирості в стосунках. Дітей у моїй сім’ї виховували суворо. Бувало, що коли я йшов вулицею із матір’ю, до мене підходили різні жінки, підносили й цілували. Це мені подобалося. Мати тим пишалася, іноді хвалилася цим. Я був дитиною, яка багато чого тямила. Навіть у справах, які стосувалися сексу. Я вважав, що я розумніший, ніж инші діти. Батько був запальним, а я був дитиною примхливою, недоброю та неслухняною. Добряче отримував від батька на горіхи, проте мати мене ніколи не вдарила. Я вже отримав був атестат зрілості, коли батько хотів ударити мене палицею. Я вирвав йому її з рук і поламав. Чогось подібного від власного сина батько не сподівався. Я доглядав за ним під час останньої хвороби. Він помер у мене на руках. Перед смертю він повторював моє ім’я та ім’я мого старшого брата. Це все, що залишилося після нього.

– Мені здається, що родинне життя Ваших батьків склалося не найкраще...

– На це впливали нестатки, брак засобів до існування. Вони різнилися характером. Батько був ученим, після занять із учнями заглиблювався в Талмуд і рабинські книги. Мати була простою жінкою, котра важко працювала, щоб утримати дім. Вона була скупою, тимчасом батько не надто уявляв собі матеріальний бік буття. Через це траплялися сварки. Пам’ятаю сварку через кілька полінець дров, коли було холодно. Мойше-Лейбові я заздрив, що той має щодня обід. Мати не готувала, суп та й усе. Переважно ми їли хліб не з маслом, а з кунеролом. То був такий різновид маргарину. Коли спалахувала сварка, я ставав на бік матері, а батька ненавидів. Їх переслідували нещастя, як от смерть моєї сестри (7) та хвороби.

– Як у Вашій сім’ї святкували суботу?

– Субота, найважливіше свято, день, коли відпочивав після створення світу сам Господь Бог, починалася вже в п’ятницю після смеркання святковою вечерею і тривала до вечора наступного дня. Я переживав її інтенсивно і в радісному піднесенні. В п’ятницю увечері батько забирав мене до божниці рабина з Ґлоґова, де я чувся, наче у себе вдома. Там я зустрічав онука рабина з Ґлоґова, Люлека. Ми були більше заклопотані нашими хлоп’ячими справами, ніж співом хазена. Вечірня молитва тривала недовго, це було приємно. Субота була святом радості. Смуток і скорбота, сидіння на покуті сім днів після похорону близьких не могли переступити порогу буденного дня. Хоча всі квапилися до суботнього столу та радісної його атмосфери, навколо рабина з Ґлоґова збиралася громадка найдостойніших, найшановніших євреїв, котрі вели між собою диспут, безконечний, як єврейська діаспора. Найжвавіше міркував мій батько, похитуючи головою на все, що казали инші. Винятком був рабин із Ґлоґова, котрого він слухав уважно. Мене від того взаємного переконування та чвар брала нетерплячка. Я хотів якомога швидше опинитися вдома на вечірній учті. Я смикав батька за каптан і просив: «Ходи вже!»

На порозі біля відчинених іще дверей батько заспівував пісню: «Леху дойді...» «Піди мій наречений назустріч нареченій, щоб привіти прихід суботи». Субота була королевою. Королівство включало сім’ю. Батько був королем, мати – королевою. У святкову ніч п’ятниці обох очікувало виконання подружнього обов’язку, відповідно до божественного наказу: «Плодіться і розмножуйтеся, як пісок на дні моря і зірки на небі». Накритий стіл чекав. Батько благословляв чашу з вином і давав мені, щоб я ковтнув. Коли вистачало грошей, вино було червоне, і як ні, то його заміняли настоянкою з родзинок. Зате вечеря мусила бути як велів звичай. Єврей міг увесь тиждень обходитися сухим хлібом і хвостом оселедця, але в суботу їв, як багатій, бульйон із золотими очками і локшиною, фаршировану рибу – навіть гої в Америці знають, що таке ґефилте фиш, курку та щось смачне на десерт. На обід був чулент, суміш тертої картоплі та квасолі, заправлені жирним лоєм, за що я розплачувався розладом шлунка, який дається взнаки й досі. Ця недуга була повсюдною серед побожних євреїв, котрі їздили лікуватися на води в Карлсбад. Після вечері і між стравами на обіді батько співав релігійних пісень, які розчулювали до сліз. Одну найкрасивішу, арамейську, я пам’ятаю. Вона починається словами: «Анти мальку мелех мальхаю», що означає: «Ти, Царю, Царю Царів». Коли через багато років мені іноді доводилося почути ту мелодію, мене, хоча я вже давно відійшов від єврейських звичаїв і традицій, охоплювало почуття втрати суботньої погожості та ностальгії.

– Субота завдавала і певних клопотів...

– Авжеж. Зобов’язував абсолютний відпочинок, заборона працювати із застосуванням далекосяжних обмежень, які в юдейській релігії називають плотами. Було заборонено викрешувати вогонь, що в часи Старого Завіту потребувало клопітких зусиль. Ця заборона залишилося, хоча нині просто отримати вогонь, черкнувши сірником. Але в суботу не вільно було користуватися сірниками, не вільно запалювати свічок, не вільно торкатися свічника, хоча свічка вже згасла. Заборона стосувалася не лише перетягування важких речей, але й носіння хустин. Єврейські носові хустини – то були великі хустки, зазвичай червоного кольору, і ними можна було опасатися. А Бог давав себе обдурити, що та хустка є частиною одягу. Ерев – то був дріт або мотузка, яка тяглася від останнього будинку міста до стовпа, який стояв у полі на віддалі два кілометри. Тільки до нього вільно було прогулюватися в суботу за містом. Ерев імітував забудовану вулицю. І знову Бог дивився на своїх євреїв крізь пальці. А я носив торбу з батьковим талесом (8) через порожній майдан до божниці. Отак використовували безгрішних дітей, щоб врятувати батьків від гріха.

– Однак, у суботу діти були вільні від навчання.

– Субота дарувала дітям свободу. Не було хедеру та зубріння Біблії. Я бігав луками та купався в річці, хоча це було заборонено. Іноді мою радість затьмарював меламед, котрий приходив екзаменувати мене перед батьком у П’ятикнижжі Мойсеєвому. Мені хотілося, щоб субота не закінчувалася, я з жалем дивився, як вона зникала в небі, а разом із нею день трьох страв, печених яблук і цибульного печива. І свобода. Сутінки й вечір я проводив у божниці рабина з Ґлоґова, без запалених свічок, і в темряві слухав, як рабин оповідає незрозумілі й таємничі речі хасидам, котрі мовчки сидять за столом. З’являлася миска з кашею. Перший простягав до неї руку рабин, а відтак усі хасиди враз, побоюючись, що для кожного не вистачить святої страви. Пізніше рабинова дружина вносила свічник зі свічками на знак того, що королева субота вже пішла. Крізь вікно було видно темний Ринок із величезним, завжди згаслим ліхтарем, замкнутими крамницями, які відчиняли, коли залишалося кілька годин на торгівлю. І євреї, котрі сиділи за столом, не хотіли підводитися, слухали розповіді про будні дні, щоб легше було увійти в новий тиждень гонитви за копійкою. Підводячись, вони зичили усім доволі невизначено й похмуро: «Вдалого тижня».

– А инші свята? Ними повний єврейський календар.

– Боюся, що Ви перебільшуєте, гадаю, що обидва календарі, католицький і юдейський, мають подібну кількість свят. Єврейський календар увічнює пам’ять про біблійний вихід євреїв із Єгипту – Песах, завершення жнив – Шавуот, побудову куренів у пустелі після перетину Червоного моря – Суккот. Ці три свята велить відзначати П’ятикнижжя Мойсеєве, Тора. Пурим – це окрема книга Біблії, присвячені подіям у Персії, де євреї перебували у вигнанні після зруйнування Храму. В Біблії ми також знаходимо найважливіші релігійні свята, Рош а-Шана і Йом Кіпур.

Почну від Песаху, який триває вісім днів, а в Ізраїлі сім. Назва походить від гебрайського пасоах – перестрибувати, оминати. Ангел Смерті, котрий убивав первістків єгиптян, оминав єврейські будинки, помічені кров’ю ягняти. Винищення первістків єгиптян було десятою карою єгипетською, після якої фараон відпустив євреїв із Єгипту. Попри таке жорстоке походження, це найрадісніше свято, свято весни, виходу євреїв із Єгипту, дому неволі. В єврейських помешканнях приготування починалися взимку. Мати краяла буряки до пайсошої бочки – в Песах виймали зі схованки пайсоший комплект начиння; всипала до бутля чорні ягоди, які у нас назвали бурівками, багато цукру і заливала водою. З буряків буде песаховий борщ, а з чорниць – чудове вино. Мати відгодовувала білу гуску, впихаючи їй до вола варені зерна кукурудзи, але так, щоб ніхто не бачив, бо то було в євреїв заборонено. Минає лютий, а в березні починається випічка маци. Матір охоплює паніка. Це найдорожче і найважче приготування. Де пекти, скільки пекти, щоб вистачило на вісім днів, коли не можна їсти хліба? Над Божничним майданом витає запах випічки.

Напередодні свята батько з гусячим крилом у руках вишукує крихти хліба в усіх закутках кухні та кімнати, збирає їх до дерев’яної ложки, а завтра спалить на подвір’ї на знак того, що будинок чистий, в ньому немає хумецу, тобто закваски. Мацу ми їстимемо на згадку про те, що євреї, тікаючи квапливо з Єгипту, не мали часу заквасити тіста, яке спеклося під гарячим сонцем пустелі. Так народилася маца, їжа «без солі, без жиру і без яєць», названа хлібом убогих. Скільки ж то страждань завдала маца богообраному народові! Соромно сказати, які освічені люди дали себе отуманити маячнею про ритуальне вбивство.

Свято Песаху починалося седером, тобто ладом. Седерова вечеря мала свій суворо дотримуваний лад, описаний у п’ятнадцяти пунктах, від благословення над вином і до виставлення чаші з вином для пророка Іллі та відчинення йому дверей. Стіл також був накритий за усталеним порядком. Центральне місце було призначене трьом коржам маци, поруч клали очищене від шкарлупи яйце, шматок смаженого м’яса з кісточкою, як символ жертви ягняти, яку складають у Храмі Господньому в Єрусалимі, ставили миску із солоною водою для вмочування гірких трав і хрону, що мало нагадувати про гірку долю невольників у Єгипті. Гіркоту цю був покликаний лагодити харосет, паста з горіхів і яблук, залитих вином. Назва харосет означає глиняний розчин, замішаний у рабстві в Єгипті. Найбільші емоції охоплювали мене, коли слід було ставити «чотири запитання». То був обов’язок мазунчика в родині. Батько відповів мені Агадою, як то Бог вивів євреїв «твердою рукою і простягнутим раменом» із Єгипту, дому неволі. Найбільше мені подобалася казка про козеня, яке батько придбав за два зузи. Розвагою був афікомен, схована маца. Знайти її – то забава для пестунчика. Його прохання після знайдення того специфічного фанту батьки мусили виконати. Та не пам’ятаю, щоб виконали бодай раз. Я так ніколи і не отримав білої моряцької безкозирки, яку мав Мойше-Лейб, із темно-синьою стрічкою. Седер закінчувався споживанням четвертого келиха вина і відчиненням дверей не тільки для пророка Іллі, але й для кожного, хто не мав родинного седеру. Минала північ, і я засинав, поклавши голову на столі.

Шавуот, свято Тижнів, або Зелені Свята, припадало на червень. На івриті Шавуот також називають Йом Габікурім – День Перших Плодів і Хаґ Гакацир – свято Врожаю. Того дня відбувалося паломництво до Храму Господня, і Богові приносили в дарунок перші плоди та буханці хліба з білосніжного пшеничного борошна. Шавуот був святом молочних страв, кислого молока й сирників. Божницю прикрашали галуззям і квітами. Батько читав зі мною книгу Рут, прозелітки, пращурки царя Давида, котрий, як переказує легенда, помер у Шавуот. П’ятирічною дитиною я почав вивчати Хумеш, П’ятикнижжя Мойсеєве, після Зелених Свят. Той звичай походив іще з часів середньовіччя, коли дітей приводили до школи на саме свято. Конфірмація – бар-міцва – тринадцятирічних підлітків часто відбувається на Зелені Свята. Чогось більше годі сказати, бо то скромне свято, коли йдеться про релігійні обряди. Немає Храму Господня, немає паломництва до Єрусалиму. В діаспорі євреї не були землеробами і не збирали в жнива збіжжя чи плоди.

Третє свято, коли відбувалося паломництво до Храму, – це Суккот – свято Кущів (Куренів), Кучки, пов’язане з мандрівкою євреїв по пустелі та встановленням наметів. То були для мене вісім днів радості. Минав Йом Кіпур, кошмар мого дитинства. На балконі помешкання власника кам’яниці та на подвір’ї будували курені з чотирьох дерев’яних стін, вкритих смерековим гіллям або соломою. Дах був нещільний, щоб було видно небо. Упродовж восьми днів ми їли в курені, попри дощ і сніг, які іноді падали наприкінці жовтня. В Землі Ізраїлю визначали дату свята залежно від завершення жнив. Остаточна дата усталилася в вавилонській неволі, коли євреї вже не займалися землеробством і не збирали збіжжя, – в середині місяця тішрей, тобто, в середині жовтня.

Кучки прикрашали хлопці. Ми ходили під церкву, густо оточену каштанами, й збирали красиві, великі коричневі плоди. Їх було багато на брукові та на дворі церкви. Родюча земля щедро обдаровувала нас. Із каштанів ми робили ланцюжки, з кольорового блискучого паперу клеїли гірлянди. Шкарлупу видутих яєць ми фарбували в різні кольори, і все це вішали на смерековому гіллі. Батько купував етрог (9), схожий на велику цитрину, мати робила з нього чудове варення. Співаючи в божниці «Алілуя», батько, як і всі євреї, тримав етрог у одній руці, а иншою розмахував в’язанкою гілочок мирту, верби та пальми. Вербна неділя – це спогад про оту юдейську пальмову гілку та спів «Алілуя», яким вітали Ісуса, котрий прибув до Єрусалима на віслюку. Це один із багатьох християнських символів, успадкованих від юдаїзму.

Восьмий день свята Суккот називається Шміні Ацерет – Святий Збір. Початок молитов про дощ, бо досі Бога просили про росу. Це зафіксований зв’язок із біблійним минулим. Є ще дев’ятий день Сімхат Тора, себто Радість Тори. Юдеї виходять на Ринок зі співами й танцями. Хлопчики несуть барвисті прапорці з яблуками, настромленими на жердинку. Для мене найкрасивіший прапорець на жердинці, огорнутій червоною смугою глянсового паперу, зробив мій старший брат. Ми йшли за батьком, співали й танцювали разом із ним. Ніколи жоден хуліган не затьмарив нашої радості. Песах, Шавуот і Суккот були радісними святами, колись їх супроводжувало паломництво до Єрусалиму з подарунками для Храму Господнього.

Поміж святом Шавуот і Суккот я пропустив період свят, який зветься Янім Нораїм – Жахливі Дні. Вони починаються в Рош а-Шана, тобто на Новий Рік, а завершуються найважливішою датою юдейського року: Йом Кіпур – Судним Днем. Янім Мораїм від Рош а-Шана до Йом Кіпур тривають десять днів. Вони сповнені страхом і докорами сумління. Упродовж десяти ночей тривають молитви сліхот, благання про прощення. Я був ще надто малий, щоб вставати опівночі та йти з батьком до божниці. Батько забирав із собою мого старшого брата. Їх супроводжував мій страх, вдавлений у подушку. Новий Рік минав без особливих сліз і стогонів, щоб прийдешній рік не минувся в печалі й плачі. Але панував тихий страх. Того дня Бог записував у Книзі Життя, хто житиме, а хто помре. Новорічні молитви тривало довше, ніж у суботу та в три біблійних свята, які мусили супроводжуватися паломництвом до Храму Господня. В синагозі панувало зосереджене розкаяння за річний рахунок гріхів.

В міру наближення Йом Кіпур, Судного Дня, атмосфера в домі ставала щоразу тривожнішою. Незабаром мала вирішитися доля власна і близьких. На Рош а-Шана Бог записує в Книзі Життя вирок, а в Йом Кіпур кладе печать. Батьки робили все можливе, щоб відвернути лиху долю. Батько напередодні Йом Кіпур клав руки на голову моєму старшому братові, відтак – мені. Я дуже боявся тієї миті. Батько тихо шепотів благословення. Він благословляв свого наймолодшого всупереч самому собі, бо називав мене апікойрес. Він кричав: «Ти був таким уже в утробі матері!» Отож, він мусив дужче просити Господа Бога про моє життя, ніж про життя старшого брата, котрий крокував благочестивою стежиною. Зрештою, до певного часу. А мати приготувала мені білого півня, щоб я обкрутив його довкола моєї голови, притоптав йому червоного дзьоба, якого так любив, коли птах делікатно пив воду з мисочки, і повторив тричі: «Це моя спокута, моя заміна. Ти помреш, а я житиму». Я мусив так робити і так казати, але до різника з моїм півником не пішов. Старший брат заніс обох, мого і свого.

Напередодні свята Йом Кіпур учта починалася ще до заходу сонця. Слід було з’їсти якомога більше, щоб витримати двадцять чотири години посту. Мало того, що не дозволяється їсти, не можна було взяти до рота навіть краплі води. Під час цілоденної молитви нюхали з пляшечки нашатир, щоб запобігти слабкості. Попри це серед жінок на галереї траплялися випадки зомління. Йом Кіпур починався увечері. Синагога, освітлена газовими лампами канделябрів і сотнями свічок і масляних ламп, бриніла найкрасивішою мелодією Коль Нідрей – Усі обітниці. Це знана арамейська пісня, присвячена євреям, яких під страхом смерті змушували прийняти християнство. Їх розгрішають і приймають до почту молільників. Це одна з найбільш приголомшливих молитов. Враження від неї посилює натхненна мелодія: ні композитор, ні автор цієї пісні, ні час, коли постав цей релігійний шедевр, невідомі. Його слава вийшла поза межі єврейського ґета. Щоб послухати Коль Нідрей, приходили християни, шановні мешканці нашого міста. Це сповнювало гордощами та радістю єврейські серця.

Молитва Йом Кіпур – то благальна поезія про відпущення гріхів. Список є довгим і вражаючим. Він дає уявлення про масштаби зла, яке чигає на єврея. Гріхів понад п’ятдесят, немає головних і неголовних, усі рівні, від гріха брехні, відсутнього в Десяти заповідях, до фальшивої присяги, але немає гріха убивства, затаврованого в Декалогу імперативом «Не убий!». Дивно, але це так. Молільники б’ють себе в груди. Падають на землю, згинаючи ноги в колінах, але не стають навколішки, бо це заборонено. З жіночої галереї чутно плач, чоловікам течуть по обличчі тихі сльози. І тут лунає голос великого рогу, протяжний, він уривається раз, удруге, втретє, як звелить макрі, декламатор і диригент. Страх огортає синагогу. «Ангелів охоплює дрож і кажуть: ось Судний день». На Рош а-Шана записано, а в день посту в Йом Кіпур накладено печать «хто житиме і хто помре, хто він води, хто від вогню, хто від меча, хто від пошесті, хто від удушення, а хто від побиття камінням». Я не розумів цих загроз, але бачив, як із батькового чола котився піт, і як він заплющував очі. Потім він закривав обличчя талесом. Усі мають на собі талеси і савани, в яких їх поховають.

Сопух гаснучих у конвульсіях полум’я свічок стає дедалі густішим. Наближається очікуваний вечір і вигук радості, яким закінчується увесь день паніки, вигук радості й надії: «Наступного року в Єрусалимі!» Я тішуся, що минув піст і молитви. Я перестрибнув через найважчий рівчак. Проте знаю, що наступного року все повториться, і знову будуть Жахливі Дні, Рош а-Шана і Йом Кіпур. І так буде усе життя.

То були урочисті свята. Як і в суботу, було заборонено працювати, торгувати, виконувати повсякденні чинності. Пурим і Ханука не мали суботніх шат.

Разом із подихом весни до євреїв приходив радісний Пурим. Він приносив відлуння середньовічної комедії дель арте. Під єврейською назвою Пурим-шпіль – пуримова забава, натхненна біблійною історією Гамана, ненависника євреїв, такого, як Гітлер, котрий готував винищення євреїв, вигнаних із Палестини до Персії, але Естер, красива єврейка, кохана дружина перського царя Агашвероша, одні вважають, що то був Кір, инші, що Ксеркс, зірвала підступні Гаманові плани. Вмовлена своїм родичем, благочестивим Мордехаєм, котрий не хотів кланятися намісникові Гаманові, вона пішла до царя Агашвероша і розповіла чоловікові про обмови намісника, буцім євреї хочуть скинути його з престолу. Та все навпаки: то Гаман має такі наміри. Цар, довго не вагаючись, наказав на шибениці, приготованій для благочестивого Мордехая, повісити Гамана. З власної ініціативи він додав іще усіх Гаманових синів. Така доля чекає кожного, хто зачепить євреїв. У Сузах, столиці Персії, запанувала серед юдеїв радість, а серед персів – печаль. Таким був фінал пуримової п’єси. Хлопці з Божничного майдану вбирали маски та перебиралися царем Агашверошем у паперовій короні, Мордехаєм із довгою бородою, Гамана ніхто не хотів грати, тож ми обійшлися без нього, а мені випала роль Естер. Довелося погодитися, бо я був наймолодший і найменший. Ми ходили від хати до хати і співали пісню:

Нині Пурим, рух, забава,

Завтра вже по святі.

Дайте ж мені бодай цента

І женіть із хати.

Нам давали трикутні тістечка з маком чи варенням, які наш сторож Преймич називав «гамановими вухами», і кілька центів. Хлопці ділилися грошима, проте я нічого не отримав. Увечері відбувалася урочиста вечеря з вином і горіхами в меду, які звали макаґіґи. Але найважливішим був калач, чим більший, тим краще. Харойза, дружина власника елегантного кравецького салону, не могла свого калача витягти з печі, бо так виріс, що довелося виймати дві цеглини. То була подія року.

Пурим є заповіддю весни, а Ханука стоїть на порозі зими. Дату цього свята Вогнів, про яке немає згадки в Біблії, встановили фарисеї-рабини. Воно межує із Різдвом Христовим. Саме свято проголосив Юда Маккавей після перемоги над володарем могутньої тоді Сирії та очищенням Храму Господня від поганських ідолів. З цією історичною подією пов’язана легенда про знайдення пляшки оливкової олії, якої вистачило на вісім днів, щоб освітлювати восьмираменним свічником Храм Господень. Країна була настільки зруйнована війною, що забракло оливкового масла. Назву свята Вогнів Ханука завдячує чудові, подібному на чудо з хлібом у Кані Галілейській. Залишився звичай запалювати вісім, а в Ізраїлі сім свічок, додаючи упродовж восьми, а в Ізраїлі упродовж семи днів по одній. На Хануку влаштовують урочисті вечори, концерти, театральні вистави, покликані підбадьорити національний дух. То були сіоністські заходи. На них збирали гроші для фонду, з якого мали викупити в арабів землю, щоб заснувати єврейські поселення в Палестині. І я брав у тому участь. Я зіграв у п’єсі нашого учителя релігії. Мені наснилося, що героїчний Юда Маккавей принесе свободу своєму народові. Я починаю розповідати свій сон, і на сцені з’являються постаті з часів боротьби проти сирійського царя Антіоха Єпіфана. Коли я декламував свою роль, пролунали крики: «Голосніше! Голосніше!» Це погано вплинуло на силу мого голосу, і вся публіка підійшла під сцену. Я був пригнічений невдалим акторським дебютом. Режисерка, зважаючи на знайомство із моєю сестрою, попри все, похвалила мене. В Хануку старші грали в карти, в двадцять одне та шістдесят шість, а молодь розважалася накручуванням чотирибічної дзиґи з написаними на стінках словами: «Велике – чудо – трапилося – там». То була ханукальна рулетка.

– Чи хотіли б Ви ще коли побувати в Стрию?

– Ні. Тоді, в 1956 році, совєтський Стрий справив на мене кошмарне враження. Так, наче я підніс камінь склепу й побачив гніздо червів. Я марно шукав батькову могилу... Увесь кіркут був переораний, камінням і мацевами забруковані вулиці, а могили гітлерівці зрівняли з землею. То було брудне, темне, мале містечко, яке нічим не нагадувало мені мого прекрасного Стрия. Воно стислося, звузилося.

– Місто залишилося таким самим, змінився тільки масштаб, у якому Ви його бачили.

– Не зовсім так. Місто занедбали. З мурів сипався тиньк. Я підійшов до мого колишнього будинку, хотів побачити будинок на Ринку, де ми мешкали після переїзду з Божничного майдану. На порозі стояла літня росіянка і шурувала казан. Я хотів зазирнути всередину. Росіянка спитала: «Что ищете?» «Уже ничего», – відповів я. Я також сходив на Трибунальську, колишню вулицю чиновників і вчителів. Там колись мешкав українець, мій учитель латинської мови в першому [класі] гімназії. Коли я зупинився біля хвіртки, вийшла якась жінка та й питає, кого шукаю. Кажу, що мого професора Яцкевича. «Його немає», – почув я. І зрозумів, що того вивезли, як і багатьох инших, углиб Росії. Потім я відвідав місця, найбільш тісно пов’язані не тільки з дитинством, але й із усією моєю молодістю.

Вільшина, гарний парк, турботливо утримуваний колись містом і його мешканцями, здичів. Стежки заросли бур’янами, а на клумбі в центрі променаду, на якій завжди цвіли троянди або хризантеми, замість квітів виріс гіпсовий бюст Тараса Шевченка. Я високо ціную барда України, читав його вірші українською мовою, але не думаю, що поетові було затишно в такому довкіллі. Ріка Стрий із бистрою течією, чудовою гірською кришталевою водою вабила влітку не лише стриян, але й мешканців околиць. У Стрию не було хлопця, котрий би не вмів плавати. Берег річки населяла гамірна від щастя громада молоді. Далеко від вітчизни стрияни сумували за рідним домом і річкою, яка називалася так само, як і місто. Казали: Стрий понад Стриєм. Без річки місто наче не існувало. І коли я під час своєї мандрівки прийшов на берег річки, то зупинився приголомшений. Річки не було. Я десь написав: «Час випив ріку». Слово «час» сховало від цензури слово «комунізм». Повені зривали фашини. Так було щороку під час весняного водопілля або тривалих літніх дощів. І фашини щороку відновлювали. За Совєтів ніхто про це не дбав. А річка перемістилася в инше русло, далеко від міста. Мені вже більше нічого не хотілося бачити. Я звелів водієві узяти курс на Варшаву.

 

1.Розділ із книжки «Вцілілий на Сході. З Юліаном Стрийковським розмовляє Пйотр Шевц». Перекладено за: Ocalony na Wschodzie. Z Julianem Stryjkowskim rozmawia Piotr Szewc, Montricher: Les Editions Noir Sur Blanc, 1991, s. 9-26.

2.Батько Ю. Стрийковського Цві Розенман був медамедом – учителем у єврейській громадській релігійній школі. У романах сина він став прототипом реб Тойве. – Прим. пер.

3. Першої світової війни. – Прим. пер.

4. Тут і далі Ю. Стрийковський розповідає про прототипів персонажів своєї «галицької» тетралогії – романів Голоси в темряві (1956), Аустерія (1966), Сон Азріля (1975), Відлуння (1988), дія якої відбувається у Стрию та його околицях, описаних із топографічною точністю. Романи Голоси в темряві та Відлуння об’єднані спільними персонажами. – Прим. пер.

5. Автор належав до тих євреїв, які вирішили асимілюватися із польським суспільством, перейняти польську культуру та значну частину ідентичності. Це зумовило його конфлікт із батьком, традиційним юдеєм, котрий сповідував тисячолітні вартості свого народу та релігії. У Голосах у темряві докладно описано трагедію реб Тойве, котрому віровідступництво дочки та сина зламало кар’єру учителя та проповідника, позбавило засобів до існування в суворому світі юдейської громади, яка не мала инакших засобів боротися за збереження власної ідентичності. – Прим. пер.

6. Матір письменника звали Ханою Штарк. – Прим. пер.

7. Марія Штарк померла у Відні в 1922 році. – Прим. пер.

8. Талес (таліт) – молитовний юдейський одяг у формі прямокутного покривала із китицями на краях. – Прим. пер.

9. Citrus medica, цитрон. – Прим. пер.

 

Переклав Андрій Павлишин