Тетяна Брежнєва

Україна - НАТО: безпека через партнерство та співробітництво

Протягом двадцяти років Україна й НАТО постійно інтенсифікували партнерство та співробітництво та збагатили одна одну численними внесками в забезпечення безпеки та стабільності в усьому світі.

В рамках Особливого партнерства, програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ), Інтенсифікованого діалогу Україна-НАТО та Плану дій Україна-НАТО, Альянс бере участь у проведенні реформ з метою здатності України гарантувати власну безпеку через військову співпрацю, реформування структур безпеки і оборони, співробітництво в галузі озброєнь, економічні аспекти оборони, планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, науку й довкілля.

В свою чергу, Україна є найактивнішим контриб’ютором в сфері проведення операцій НАТО з підтримання миру та реагування на кризи безпосередньо та через участь в Силах реагування НАТО. Український контингент продовжує миротворчу діяльність в рамках операції під проводом НАТО у Косові. Україна робить істотний внесок у зміцнення міжнародної стабільності й у боротьбу з тероризмом через участь в антитерористичній операції НАТО «Активні зусилля» на Середземному морі та Міжнародних силах сприяння безпеці в Афганістані. Наша країна долучається до підготовки й наданні практичної допомоги національним силам безпеки в рамках тренувальних місій НАТО Іраку та планувалось в Афганістані (після 2014 р.). Суттєвий внесок Україна зробила в операцію НАТО «Океанський щит»: фрегат ВМС України «Гетьман Сагайдачний» виконував завдання протидії піратам в Аденській затоці. Крім того, Україна була першою країною-партнером, що взяла участь у Силах реагування НАТО, а в 2013 р. майже єдиною з країн-партнерів (окрім Фінляндії). Таким чином, будь-яким способом, але Україна брала участь у всіх операціях та більшості місій НАТО.

Сучасні операції є каталізатором внутрішніх трансформаційних змін, які відбуваються всередині як міжнародних організацій, так і національних держав, особливо таких як Україна, де формується сектор безпеки та оборони. Україна бере безпосередню участь в процесі трансформації НАТО - як головної умови ефективності союзу в сучасному без пековому кліматі - через надання транспортних літаків Ан-124-100 в рамках ініціативи НАТО зі стратегічних авіаперевезень.

НАТО – одна з найактивніших організацій, що здійснює допомогу у проведенні реформ в Україні в сфері безпеки та оборони, з метою приведення їх у відповідність до нових вимог клімату безпеки, демократії та наявних ресурсів. НАТО сприяє зміцненню цивільного контролю над оборонним і безпековим сектором, вдосконаленню інституційних можливостей цих установ, необхідних для розвитку України як демократичної країни. З метою усунення негативних соціально-економічних наслідків оборонної реформи НАТО надає експертну допомогу Україні у розробці комплексної програми перепідготовки й адаптації військовослужбовців, що звільняються у запас. У рамках проектів Цільового фонду ПЗМ окремі країни Альянсу надають Україні допомогу щодо знищення протипіхотних мін, боєприпасів, стрілецької зброї і легкого озброєння. Практичне співробітництво з питань планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру і готовності до катастроф складається не тільки з підготовки через навчання та тренування, але й безпосередньої допомоги під час їх виникнення. У рамках програми «наука заради безпеки» НАТО профінансувала низку проектів наукових досліджень у сфері інформаційних технологій, клітинної біології й біотехнологій, а також нових матеріалів, раціонального використання природних ресурсів й розв’язання проблем довкілля, яке зазнало шкоди внаслідок військової діяльності.

Політичний процес щодо вступу України в НАТО зазнав глибоких коливань. До 2004 року центральною для України темою було отримання сигналів щодо процедур та термінів вступу, оскільки визначення конкретних дат слугувало б підтвердженням намірів НАТО й дозволило б Україні заявити про зміну військово-політичного статусу. У 2008 р. з боку України були зроблені необхідні практичні та політичні кроки - консолідація позиції основних політичних сил («Лист трьох») заради долучення до Плану дій НАТО заради членства, що надавало офіційний статус кандидата в члени. Однак, через відкрите протистояння Росії, а також її змову з певними країнами-членами (ФРН, Франція та інш.) долучення до ПДЧ було заблоковано, натомість отримане запевнення, що вона Україна стане членом НАТО (невідомо коли й за яких умов).

Прийняття Україною в 2010 р. невідомого для міжнародного права «позаблокового статусу» у зовнішній безпековій політиці й, відповідно, відмова від набуття членства в НАТО, започаткували так зване прагматичне співробітництво з НАТО, що по-суті було переспівом російського визначення. Проте, участь в операціях та місіях навіть інтенсифікувалась. Таке партнерство принесло не менше зобов’язань у військово-політичній сфері, ніж членство в НАТО, але суттєво відрізнялось від членства форматом участі у прийнятті рішень. На той час Україна була повністю інтегрована в НАТО, виключенням було тільки участь в прийнятті рішень та право на колективну безпеку, що належить тільки членам Альянсу. Постає питання: якщо не членство й, таким чином, не тільки обов’язки, але й гарантії колективної безпеки з боку Альянсу, то основною метою партнерства та співробітництва було досягнення Україною спроможності самостійно забезпечувати власну безпеку та оборону.

Відтоді будь яке питання щодо членства було скасоване, внесені зміни або прийняті нові документи, що визначали забезпечення національної безпеки держави Україною самостійно. Проте виконання Річних національних програм в рамках Плані дій Україна НАТО продовжувалось, не дивлячись на те, що такий процес має підготувати саме до членства, але в сфері реформування сектору безпеки та оборони ці програми кожного року переписувались майже дослівно, був знищений головний органі контролю за виконанням програм – державний Центр з питань євроатлантичної інтеграції й про вступ вже ніхто не мріяв. Натомість наголошувалось на подальшій співпраці, «прагматичному партнерстві» й ілюзорному почуттю безпеки через впевнення «нам ніхто не загрожує».

Криза в Україні 2014 р. остаточно довела недієвість наявних міжнародно-правових гарантій незалежності та територіальної недоторканості нашої держави. Протягом певного часу вважалось достатнім для захисту національної безпеки існування міжнародних домовленостей в рамках Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Договорів про стратегічне партнерство, двосторонніх угод, які декларували повагу до суверенітету України, дотримання існуючих кордонів, зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України. Ігнорувалось або узагальнювалось існування зовнішньої загрози з боку будь-якої держави, що слугувало пріоритетним підґрунтям для відмови від участі в існуючих системах колективної безпеки, обумовлювало «позаблоковий статус» й визначало спосіб забезпечення національної безпеки як самостійний.

Проте, політична криза в Україні, що переросла у вторгнення на територію держави збройних формувань, проведення ними насильницької терористичної діяльності, спрямованої на сепаратизм та кінцеву втрату територіальної цілісності свідчить про те, що наша країна не в змозі ані гарантувати, ані забезпечити безпеку держави власними силами, а також вирішити конфліктну ситуацію без міжнародної підтримки, не говорячи вже про превентивне попередження й недопущення кризи.

Першим кроком на ранній стадії політичного тиску та початкового втручання збройних формувань було намагання України отримати допомогу з боку міжнародного співтовариства, на чолі з ООН. Спроби досягти відповідного рішення з боку Ради безпеки ООН були приречені, оскільки РФ агресором себе не вважала й окупації території України не визнавала, як постійний член РБ застосувала право вето стосовно необхідних для України резолюцій. Не вдалось знайти вирішення конфлікту в рамках Генеральної Асамблеї ООН.

Не може слугувати гарантіями безпеки тільки укладанням договорів про стратегічне партнерство, оскільки на відміну від союзницьких відносин, стратегічне партнерство не передбачає юридично жорсткої системи зобов’язань безпекового характеру.    

Введення в дію санкцій з боку міжнародних організацій, Европейського союзу, НАТО та певних країн щодо РФ з метою примусу до вирішення конфлікту поступово має вплив, але не захищає від втрати територій України; сприятиме в перспективі, але не припиняє збройного втручання та політичного тиску, що загрожує втратою суверенітету нашою державою.

Крім того, це заходи, спрямовані на подолання вже існуючої кризи. В майбутньому Україні необхідні дієві міжнародні гарантії, які б забезпечували превентивне запобігання будь-якому способу зовнішнього втручання у внутрішні справи української держави, попередження виникненню будь-яких кризових та конфліктних ситуацій, протистояння ризикам та загрозам національній безпеці. Єдиною, з точки зору автора, такою гарантією може бути участь України в системі колективної безпеки, якою є НАТО. Навіть рух в напрямку набуття членства, надасть Україні необхідний час та реальну й дієву допомогу для відновлення власної системи національної безпеки та реформування сектору безпеки та оборони як основи її забезпечення.

Під час кризи в Україні НАТО в черговий раз продемонструвала єдність та готовність до колективного безпеки країн-членів та повну рішучість щодо їх захисту в разі не тільки агресії з боку інших держав, але й можливості розповсюдження конфлікту на території країн-членів. Внаслідок консультацій за статтею 4 Північноатлантичного Договору була досягнуто низка взаємоприйнятних угод стосовно колективних рішень або дій Альянсу безпосередньо щодо подолання кризи та недопущення переростання її в конфлікт в разі потенційної небезпеки країни-члена НАТО або Альянсу в цілому. В процесі консультацій на першому етапі було підтверджено, що незважаючи на неодноразові заклики міжнародного співтовариства, Росія продовжує порушувати суверенітет і територіальну цілісність України та свої міжнародні зобов’язання. Не дивлячись на те, що Президент Польщі підкреслив необхідність розробки жорсткої, адекватної й скоординованої відповіді Заходу на вторгнення Росії в Україну і порушення міжнародного права з боку Росії», стосовно України мова йде лише про політичні та економічні санкції, а також припинення будь-якої співпраці з РФ. Щодо захисту власних членів – Альянс робить всі необхідні термінові заходи з метою нерозповсюдження кризи на території країн-членів. НАТО розгорнула літаки раннього повітряного спостереження АВАКС над територією Польщі та Румунії, зміцнила Місію повітряної поліції в країнах Балтії, військово-морську присутність від Балтики до Чорного моря, а також розгорнула війська для участі у підготовці та навчаннях в Естонії.

Під час саміту НАТО в Уельсі (вересень 2014 р. Велика Британія) буде затверджений Плану дій Альянсу з посилення готовності (Readiness Action Plan), що містить вивчення можливостей розвитку і розгортання відповідних збройних сил для оборони та стримування, пошук можливостей посилення здатності Сил реагування НАТО і Сил спецпризначення швидко реагувати на будь-яку загрозу будь-якому члену Альянсу, в тому числі і таку, яка з’являється без попередження. План дій з посилення готовності також передбачає перегляд спільних навчань, оцінювання загроз, домовленостей про обмін розвідданими, процедур раннього попередження і планування реагування на кризові ситуації. Всі ці заходи оборонні й відповідають міжнародним зобов’язанням НАТО, а також змінам в галузі безпеки.

Певні кроки були започатковані в рамках сесій ПАР на рівні міністрів оборони країн-членів НАТО, а саме: прийнято рішення Данії, Німеччини та Польщі про початок підвищення готовності Багатонаціонального корпусу Північний Схід (Multinational Corps North East), Щецин Польща; затверджена ініціатива Німеччини «В рамках націй» (Framework Nations.), що має забезпечити узгоджені сили і можливості Альянсу; ініціатива семи союзників, на чолі з Великобританії, про створення спільного експедиційного корпусу тощо.

НАТО здійснює підтримку України та робить все можливе в рамках партнерства з Україною, спрямоване на деескалацію кризи, припинення дестабілізації, окупації території України та встановлення миру та стабільності в нашій країні. Криза в Україні є, безумовно, більш істотною та глибинною, ніж минулі конфлікти на «постсовєтському просторі». Але й НАТО робить набагато більш практичних кроків щодо допомоги Україні, демонструючи важливість нашої держави для безпеки в Европі. Зрозуміло, що Альянс не має й не буде розпочинати військового планування на випадок військової агресії в Україну. Це зрозуміло, оскільки Україна не є членом НАТО. Тим самим її захист не є справою Альянсу. В даному разі є недоречним, посилання на приклад Боснії та Герцеговини чи Косово, оскільки рішення з боку НАТО щодо виконання Дейтонських угод (ІФОР та СФОР - Боснія та Герцеговина), операції «Allied Force» й подальша КФОР були прийняті після того як всі дипломатичні засоби були вичерпані. Переговори зайшли у глухий кут, однак геноцид, насильство та репресії продовжувались та наростали. Справді, в тій ситуації, мова не йшла мова щодо стримування, угамування або протистояння Росії.

Більш показовим прикладом є позиція НАТО під час конфлікту в Грузії. Російська Федерація проголосила себе миротворцем й почала воєнні дії, що призвело до масової загибелі цивільного населення та навмисного знищення цивільної інфраструктури з боку Росії, та в кінцевому рахунку до розриву територіальної цілісності Грузії, шляхом самопроголошення Абхазії та Південної Осетії. Однак, за міжнародним правом миротворча діяльність здійснюється третіми державами з метою регулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх збройних конфліктів за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН. Під час конфлікту 2008 р. ці умови не були наявні, а «воєнні дії з боку Росії виходили за рамки й не відповідали її миротворчій ролі». Північноатлантична рада засудила рішення Російської Федерації щодо визнання незалежності регіонів Грузії – Південної Осетії й Абхазії, оскільки Росія порушила численні резолюції Ради Безпеки ООН щодо територіальної цілісності Грузії, схвалені самою Росією та не відповідала основоположним принципам ОБСЄ, на яких базується стабільність Европи. Дії Росії поставили під сумнів її відданість миру та безпеці на Кавказі. Щодо практичних дій, то НАТО обмежилась припиненням функціонування Ради Росія-НАТО на два роки, й тільки після того, як були проголошені автономії зазначених грузинських областей.

Вже сьогодні НАТО не тільки рішуче засуджує агресію Росії в Україні, окупацію Криму та тероризм на Сході, але здійснює практичну допомогу суттєво розширюючи рамки співробітництва з Україною. Альянс надасть суттєву допомогу Україні щодо здійснення оборонної реформи, що включатиме створення нових цільових фондів для підтримки оборонного потенціалу в таких важливих сферах як логістика, командування і управління, кіберзахист тощо. Загальний обсяг фонду може становити €12 млн. на 2-3 роки.

 Проте, НАТО також чекають важкі час, оскільки наслідки для Альянсу вже невідворотні. Криза в Україні, політичний тиск та збройне втручання Росії практично повернули до необхідності поновлювати політику 90-х рр. ХХ ст., від якої НАТО поступово відходила, завдяки партнерству, співробітництву, зміцненню стабільності та безпеки в Европі, намагаючись через ці інструменти покращити безпековий клімат в Европі та запобігти виникненню будь-яких конфліктів. Сьогодні перед Альянсом стоять два пріоритетних завдання: повернутися до практичного забезпечення безпеки та стабільності саме в Европі через зміцнення безпеки та обороноздатності, а, по-друге, переглянути відносини з певними країнами.

Перше завдання включатиме повернення активної участі США у европейській безпеці як у політичному, так і у військовому відношенні, що вони сподівались буде справою европейських країн. Европейським країнам прийдеться збільшити видатки на безпеку та оборону для забезпечення повного спектру можливостей захисту, не дивлячись на трансформацію, спеціалізацію, кооперацію, заходи в рамках «розумної оборони», тобто заходи зміцнення обороноспроможності при зменшенні оборонних бюджетів.

Нова стратегічна реальність в Европі вже примушує НАТО переглядати політику інвестицій в безпеку, особливо вкладення коштів на усунення недоліків обороноздатності, через навчання та тренування збереження готовності й бойової ефективності НАТО за рахунок покращення освіти та професійної підготовки, розширення програм багатонаціональних навчань, а також більш ефективного використання технологій, що є «Ініціативи об’єднаних сил» (Connected Force Initiative) Альянсу. Сили швидкого реагування НАТО повинні відігравати вагому роль у забезпеченні здатності військ взаємодіяти і брати участь в оборонній політиці та політиці стримування. Досвід набутий СРН надає унікальну можливість не тільки як базова структура для сертифікації боєготовності сил, але й як каталізатор трансформації збройних сил й вдосконаленні потенціалів країн-членів НАТО та партнерів Альянсу.

Друге завдання – перегляд партнерства та співробітництва, включатиме не тільки активізацію чи припинення останнього з певними країнами, але й нову актуальність розширення НАТО, від якого Альянс через переобтяження кількістю членів також намагався тимчасово «відійти».

Попри всі заходи, що НАТО здійснює в рамках кризового менеджменту, запобігти кризі не вдалось. Тільки членство України в Альянсі гарантувало б надійний захист в майбутньому. Аргументи на кшталт «Україна повинна мати можливість захищати себе самостійно» спрацюють тільки тоді, коли належним чином буде створено (реформувати нажаль мало що залишилось) відповідний сектор безпеки та оборони, а для цього є необхідні умови. Повинна бути обрана певна модель, за якою відбуватиметься процес чітко й послідовно, щоб уникати політичної заангажованості й отримати інституційну спадковість. Тільки таким чином можна досягнути результату. Крім того, як би не боялись терміну люстрація, але її проводити серед кадрового складу структур сектору безпеки та оборони необхідно. Головним критерієм має стати українська державність.

Необхідністю є вибір способу забезпечення безпеки, який би передбачав превентивне запобігання будь-якому способу зовнішнього втручання у внутрішні справи української держави, попередження виникненню будь-яких кризових та конфліктних ситуацій, протистояння ризикам та загрозам національній безпеці. Єдиною, з точки зору автора, такою гарантією може бути участь України в системі колективної безпеки, якою є НАТО.

Членство в НАТО надає вагомі гарантії збереження національної ідентичності та єдності української нації. Перебування у спільноті цивілізованих демократичних країн – членів Альянсу сприятиме формуванню української національної еліти, орієнтованої на національні та европейські цінності, розвитку національної культури та культури національних меншин України. Важливим висновком є те, що демократичні перетворення в Україні необхідні не стільки для вступу в НАТО чи ЄС, скільки як дії за власним вибором України, тобто бажанням українського народу жити в демократичній, економічно розвиненій державі. Вступ до НАТО надасть процесу реформування сектору безпеки та оборони необхідного сенсу. Україна у досяжній перспективі зможе вирішити головне стратегічне завдання – інтегруватися в Европу, скоротивши тривалість і полегшивши труднощі цього процесу.

Зрозуміло, що сьогодні можна тільки декларувати членство, що в умовах війни в України питання про вступ безглузде. Однак, не почавши шлях навряд чи колись дійдеш. Зараз євроатлантичний курс України щодо вступу в НАТО має насамперед визначати вектор зовнішньої політики влади в сфері безпеки та оборони. Перше, що треба зробити, й це буде кроком в євроатлантичному напрямі – це відмовитись від законів «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», яка проголошує невідомо яку «політику позаблоковості», всупереч міжнародному праву, що виключає визначення військових союзів терміном «блок». Внести необхідні зміни в інші закони та стратегічні документи, що були прийняті після 2010 р. Повернути державну політику інформування населення щодо євроатлантичного курсу держави та підрозділи державних органів, діяльність яких становила заходи щодо євроатлантичній інтеграції України.

Нова стратегічна реальність вимагає від України вибору вектору безпекової політики й, навіть, рух в напрямку набуття членства в НАТО, надасть Україні необхідний час та реальну й дієву допомогу для відновлення власної системи національної безпеки та реформування сектору безпеки та оборони як основи її забезпечення.

ч
и
с
л
о

77

2014