Тарас Возняк, Олександр Пограничний

Формування новітньої української системи національної безпеки

Кримська катастрофа одним з головних завдань Української революції визначила захист революції. Вперше за 23 роки Незалежності Україна зазнала агресії. Визначився геостратегічний супротивник незалежної України – Російська Федерація.

Ми вважаємо, що система безпеки ІІ Української Республіки вичерпала себе.

Тому першочерговим завданням вважаємо переосмислення і прийняття на державному рівні нової, адаптованої до умов іноземної окупації частини території держави Доктрини національної безпеки України.

Попри коротку історію новітньої української безпекової політики – її початок датується 1991 роком – вона встигла зазнати значних концептуальних змін і врешті закономірно призвела до Кримської катастрофи.

За президента Леоніда Кравчука на початку української Незалежності була спроба втягнути Україну у постсовєтську систему безпеки політичною парасолькою якої була Співдружність незалежних держав (1991). Фіаско цих спроб реалізувалося у створенні Ташкентського пакту (1992) та ОДКБ (2002), куди Україна не ввійшла.

За президента Леоніда Кучми Україна в політичному сенсі вела багатовекторну політику і в результаті цього опинилася у «сірій», з огляду на безпеку, зоні між НАТО та ОДКБ. 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року. Цими діями було затверджено, що Україна є власником всієї ядерної зброї, яку отримала у спадок від СССР та має наміри повністю її позбутися, використовуючи надалі атомну енергію винятково у мирних цілях. В обмін на це найбільші ядерні держави (США, РФ, Велика Британія) повинні були гарантувати Україні безпеку та виключення будь-яких форм агресії чи тиску. У 1996 році Україна остаточно віддала ядерну зброю, яка перебувала на її території. 2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус і по-суті виявила безборонною у доволі динамічному і агресивному оточенні.

До 1999 року Україна реально не мала безпосередньої військової загрози ні з якого боку – ні зі Сходу, ні з Заходу. Коли президентом Російської Федерації став Владімір Путін ця загроза появилася. Загроза на концептуальному рівні була чітко і однозначно сформульована Владіміром Путіним на Мюнхенській конференції з питань безпеки у 2007 р., який вважав розпад СССР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя» і взявся за відновлення СССР у нових формах. Однак її не усвідомлював ні народ, ні політичний провід держави. Усвідомлення загрози з Сходу приходило дуже повільно – в силу ментальних установок більшості українців.

За президента Віктора Ющенка політичним проводом держави так і не було до кінця усвідомлено зміну геополітичних планів Російської Федерації. Ющенко і далі гадав, що Україна все ще залишається у «сірій» зоні безпеки, тоді як не лише у РФ, але й на Заході багато лідерів негласно і навіть злочинно, з огляду на їхні власні інтереси, «віднесли» Україну у сферу інтересів РФ. З цього скористався режим Владіміра Путіна, який заблокував і надання Україні Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) (Бухарест, 2008), і також евроінтеграційні плани України – спроби підписати угоду про асоціацію з ЄС у 2008-2009 рр.

За президента Віктора Януковича на побажання режиму Путіна законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», що передбачив відмову України від вступу в НАТО – офіційно було проголошено «позаблоковий» статус України. Всі владні і силові органи України почали нашпиговуватися гласною і не гласною іноземною агентурою. Режим Януковича здійснював знищення держави зсередини. Дійшло до того, що силові органи України почали очолювати іноземні громадяни. Режим Януковича на побажання режиму Путіна вів країну до повного самознищення і розчинення в геополітичних конструкціях Російської Федерації – починаючи з Митного Союзу.

Протистояння на Майдані 2013-2014 рр. практично в останній момент врятувало державність України. Через рік в Україні вже б не залишилося жодного ресурсу, який міг би забезпечити її суверенітет. Після повалення режиму Януковича і анексії Криму як результату його злочинної змови з режимом Путіна вичерпала себе і зрадницька та неефективна система безпеки, яку він та його геополітичні союзники накинули Україні.

Ми повинні осмислити ситуацію і прийняти нову Систему національної безпеки України.

Система безпеки будується виходячи з геополітичного положення яка повинна враховувати:

•географічне положення країни;

•політичне оточення – включаючи і не безпосередніх географічних сусідів, а й, з огляду на глобалізацію, і інших зацікавлених у геополітичній грі на нашій території геополітичних гравців;

•економічні можливості країни;

•політичні можливості країни;

•військові можливості країни;

•мобілізаційні можливості країни в найширшому сенсі слова.

Система безпеки має вирішувати такі проблеми:

•запобігання нападу чи розв’язання превентивної війни з метою оборони, при цьому напад завжди трактується як необхідна оборона;

•забезпечення ресурсами збройних сил виходячи з своїх реальних економічних можливостей;

•вирішення політичними методами своїх зовнішньополітичні завдання, як от блокування агресора, зневолення жертви, легалізація анексованих територій, не визнання анексій своєї території;

•побудова власних Збройних Сил;

•мотивування свого народу до оборони чи превентивного нападу на супротивника.

Що ми маємо?

Геостратегічне розміщення України крайньо вразливе. Вона не захищена морем, як Велика Британія чи США. Вона не захищена гірськими кряжами, як Грузія. Вона не захищена морем і гірськими пасмами, як Іспанія чи Італія. Україна геостратегічно відкрита зусібіч.

Геополітично Україна опинилася між двох геополітичних проектів світового масштабу: Европейського Союзу, що перебуває у стані формування і пошуку меж своїх інтересів і російської Федерації, яка перебуває у стадії формування і шукає меж своїх інтересів. З огляду на це Україна перебуває і у сфері інтересів двох інших світових геополітичних гравців – США, які на сьогодні є головним світовим гравцем, і Китаю, який стає другою світовою потугою. Таким чином Україна геополітично не перебуває «між» двох головних геополітичних гравців, а тому не є на полі їх пріоритетних інтересів. Україна перебуває «між» геополітичних гравців другого рівня. Тому очікувати надмірних зусиль з порятунку України з боку США навряд чи варто. Для США Україна є фланговою другорядною державою. США включатимуться в події в Україні тільки з огляду на її стосунки з ЄС, РФ та Китаєм. Останнім часом є свідчення певного порозуміння між Росією та Китаєм щодо їх спільного протистояння гегемонії США. Тому при аналізі геополітичної ситуації України не можна забувати цієї «стриманості» Китаю щодо України та Кримської катастрофи.

Кримська катастрофа має загальносвітове значення. Це – перехід Рубікону. Росія Путіна свідомо і демонстративно зламала всю систему міжнародних угод – відтепер вона не існує. Відтепер у міжнародних відносинах править тільки право сильного – право кількох наддержав. Всі інші – або безволі сателіти з обмеженим суверенітетом, або жертви. Росія Путіна чітко окреслила межі своїх імперських інтересів – весь постсовєтський простір. Україна для Росії Путіна не є суб’єктом міжнародних відносин, а об’єктом. Тому розшматування будь-якої суверенної держави, якщо вона слабка, не є навіть предметом міжнародного права. Слабкі країни не мають права на суверену внутрішню політику. Кримська катастрофа перетворила всі міжнародні інституції, на кшталт ООН, ОБСЄ чи Ради Европи, в дискусійні клуби.

Таким чином, станом на сьогодні визначився наш головний геостратегічний супротивник – Російська Федерація Владіміра Путіна. Ця констатація не має нічого спільного з русофобією. Ми мусимо це усвідомити і прийняти всім суспільством, якщо хочемо зберегти свою ідентичність, державу і країну. Російська Федерація Владіміра Путіна, Росія Путіна це ще не вся Росія. Але, виходячи з рівня підтримки анексії Криму,сьогодні це більшість Росії. Тому ми повинні виходити з того, що ми маємо справу з масовою і дуже глибокою суспільною девіацією. Шовіністичний угар та реваншизм завтра не зникнуть. Їх насаджували півтора десятиліття. Вони щезнуть лише при можливій катастрофі Росії Путіна або лікуватимуться довгими десятиліттями. Тому Українська революція повинна покінчити з ілюзіями та благодушністю попередньої епохи, оскільки ця епоха уже закінчилася.

Україна мала один з найбільших науково-військових та військово-промислових потенціалів у світі. За роки Незалежності він був значною мірою втрачений. Проте в Україні є можливості для створення достатнього для неї військово-промислового потенціалу. В деяких видах озброєнь та військових технологій Україна є лідером світового рівня. Саме цей потенціал і цікавив в Україні організаторів агресії в Україну – їхньою метою було посилення свого військово-промислового потенціалу через анексію частини континентальної України.

Теоретично Україна може мати достатній військовий потенціал, який підкріплений достатніми для нашого регіону мобілізаційними ресурсами. Однак після невиправданого і навіть злочинного відношення до Збройних сил всіх без винятку президентів України, Збройні сили знекровлені і розкладені зсередини. Політичні сили і лідери країни захопилися перерозподілом власності, вкинули країну в повальну корупцію. Корупція майже повністю поглинула і військове керівництво, яке почало шматувати і власне Збройні сили та їхню матеріальну базу, і військово-промисловий комплекс. Частина військово-промислового комплексу України бездумно працювала на теперішнього геополітичного супротивника – Російську Федерацію.

На протязі 23 років Незалежності всі президенти вели невиправдану демотивуючу військову політику. Військова доктрина України будувалася виходячи з того, що в України немає потенційних противників. Більше того – абсолютно неприпустимим вважалося бачити потенційним противником Російську Федерацію. Більшість політиків, в тім і тих, хто досі претендує на найвищі пости в Україні, активно демотивовували та деморалізовували націю і Збройні сили, що й стало одним з факторів, який призвів до Кримської катастрофи. Така демотивація нації не могла не спровокувати агресора до нападу і агресії – він точно знав, що збройного опору не буде. Натомість у теперішнього стратегічного супротивника – Російської Федерації – навпаки були запущені на повну потужність всі мотиваційні механізми (націоналізм, реваншизм, мілітаризм) які впродовж останніх кільканадцяти років, готуючись до різного роду агресій, масовано розкручувала російська пропагандистсько-інформаційна машина.

З огляду на те, що ІІ Українська Республіка вичерпала себе Україна змушена зробити геополітичний вибір і вийти з небезпечної «сірої» зони.

Факт неспровокованої агресії Російської Федерації виштовхнув Україну з ілюзорно «теплого» безпекового моря у Льодовитий океан.

Стратегічний супротивник Української Незалежності проявив свої агресивні плани і перейшов від планів до дій.

Кримська катастрофа однозначно показала, що Система національної безпеки України, яка сформувалася на руїнах УССР не лише неефективна, але й самовбивча.

Тому ми ставимо собі за мету перехід до цілком іншої форми безпекової політики, яка має втілитися у ІІІ Українській Республіці.

Ми виходимо з таких засад:

Вибору між Европейським союзом та Євразійським Союзом для України не існує – Україна має стати повноправним членом Европейського Союзу. В Євразійському союзі вона просто перестане бути суверенною державою і не матиме гарантій ні цивілізаційного поступу, ні збереження своєї української ідентичності. Єдиним перспективним геополітичним вибором, який забезпечує цивілізаційний поступ України, є інтеграція України з Европейським Союзом. Інтеграція з ЄС може і має проходити поетапно. Перший крок зроблено – підписана політична частина Угоди про асоціацію України та ЄС.

Кримська катастрофа позбавила Україну шансу вибору між НАТО та ОДКБ – Україна повинна стати повноправним членом НАТО. Базовий член ОДКБ здійснив щодо України акт агресії і тим самим став стратегічним супротивником України. Кримська катастрофа відкрила шлях до вступу у НАТО. Нейтральний статус для України неможливий і ми розглядаємо пропозиції надати Україні нейтральний статус як інформаційну диверсію стратегічного супротивника. В умовах, коли Україна зазнала агресії з боку стратегічного супротивника, який повністю ігнорує всі міжнародні угоди та правила – Російської Федерації – так званий «нейтральний статус» тільки залишає супротивнику час для того, щоб перегрупуватися через фрагментизацію (федералізацію) перейти до наступних анексій і врешті повністю ліквідувати українську державність.

Сьогодні Україна перебуває у стані війни з стратегічним супротивником – Російською Федерацією. Сучасні війни не є традиційними війнами. Спецоперація по анексії Криму була прикладом новітньої форми війни в якій головною компонентою є не протистояння армій, а диверсії, провокації, інформаційне протистояння, боротьба сенсів та мотивацій, де мотивація і деморалізація супротивника. Тому Україна крім традиційних озброєнь має особливу увагу приділити новітнім формам ведення війн.

Сьогодні ми слабші від нашого стратегічного супротивника – Російської Федерації.Головне на сьогодні – це забезпечення обороноздатності і переформатування Збройних сил України. З огляду на особливу відкритість і території України, і інформаційного простору, і простору інтелектуального ми повинні вести підготовку до асиметричної війни з противником, який в традиційній війні сильніший. Ми повинні забезпечити безпеку держави від зовнішніх військових посягань всім комплексом політичних, військових і економічних заходів. З огляду на геополітичне розташування України ми не можемо обмежувати себе якимось одним сектором військової безпеки – ми повинні забезпечити і космічну, і повітряну, і наземну, і морську безпеки України чого б це нам не коштувало. Необхідність підвищення військового потенціалу зовсім не означає установки на їх кількісне зростання. Мова йде про якісні параметри, які з чистої теорії переведені в площину практичної реалізації. Сьогодні найактуальнішим лозунгом є «Все для армії!». Інакше – повторення Кримської катастрофи.

Головним запитанням, яке водночас є і головним мотиватором, а отже і зброєю, в сучасній війні є відповідь на запитання «А чому повинна існувати Україна?» Ми повинні і самі собі, і всьому світу чітко дати відповідь на це запитання. В Криму багато-хто або не знайшов відповіді, або не задумуючись чи під впливом інформаційної атаки супротивника відповів негативно. Тому Кримську війну Україна програла. Без пострілів.

Тому ми вважаємо, що головною зброєю України має стати її цивілізаційний успіх. А тому ми не можемо допустити, щоб Українська революція і цього разу не перемогла і не змінила радикально і її геополітичної та цивілізаційної зорієнтованості, і самої безпеки держави. Не можна повторити помилок Помаранчевого Майдану 2004 року, який не змінив системи влади і тому не став революцією, Українською революцією.

Ми повинні відійти від хибного принципу, який зводив всю Система національної безпеки виключно до запобігання війні – Україна повинна опанувати наступальну тактику і статегію. Інформаційна, смислова, мотиваційна війна з Україною триває вже півтора десятиріччя. Ми повинні нарешті це усвідомити і протидіяти цій глибокій і масованій агресії РФ.

Ми не маємо права змарнувати потенціалу озброєного народу, який вже вдруге вийшов на Майдан і переміг. В умовах розкладу збройних сил та інших силових структур державу в останній момент врятував саме озброєний народ. Озброєний не зброєю, а сенсами, які мотивували його три місяці поспіль протистояти зрадникам нації. Тому ми не повинні розпорошувати бойовий дух народу, що відродився на Майдані чи в тих військових частинах, що не зрадили і чинили опір у Криму. Ці два фактори ми розглядаємо як визначальні для перетворення постсовєтської армії в Українські збройні сили, які справді мотивовані захищати Україну. Цей процес українізації армії слід продовжити. Уроки Кримської катастрофи повинні очистити її від потенційних зрадників чи просто заробітчан. Збройні сили України не місце для трудовлаштування заробітчан.

Бойовим духом повинна перейнятися і нова провідна верства. Ми повинні покінчити з торгашами Батьківщиною – які влаштували свій шабаш за правління програмно зрадницького режиму Януковича. Україна сьогодні потребує не наступних торгашів, а воїнів. А тому будьмо пильними, обираючи нову владу, вперше ми можемо обрати її вільно. Сьогодні дійсно все залежить від нас.

Україна на порозі революційних пере-творень. Ще не всі розуміють, що Україна є в стані Революції – а, отже, війни. Війни і з зовнішнім, і з внутрішнім супротивником.

Тому Революцію потрібно захищати як від агресії ззовні, так і від саботажу зсередини. А тому нагально потрібно осмислити і змінити Систему національної безпеки України.

Зміну Системи національної безпеки ми називаємо побудовою ІІІ Української Республіки і, на наш погляд, саме тепер вона і необхідна, і назріла, і можлива.

ч
и
с
л
о

77

2014