Квазівійна і квазіімперії, яких неначе немає, але вони є

Георгій Почепцов

Квазівійна і квазіімперії, яких неначе немає, але вони є

Російські новини заповнені подіями в Україні, що говорить про необхідність для Росії якомога більше утримувати цю інформаційну тему, навіть у тому випадку, коли нічого у фізичному просторі не відбувається. ТелеРосія воює з Україною, хоча реальна Росія цього не робить.

Путін до Криму намагався будувати імперію у віртуальному просторі, як це має місце з сучасними імперіями, коли фізичний простір вже не підлягає розширенню. «Русский мир» як концепт, який Росія просувала до цього, був саме такою імперією, оскільки спочивав на нематеріальному («Русский мир» - це там, де говорять по-російськи). Саме так задавали його батьки-засновники Е.Островський та П.Щедровицький. І це було підхоплено владою, оскільки призводило до розширення простору (інформаційного і віртуального, але не фізичного).

Всі країни (Франція, Великобританія, США, Японія, Китай, Німеччина) зайняті просуванням своєї мови і культури. Але є і суттєва відмінність. Вони просувають свої мови тим, хто їх не знає, намагаючись їх навчити, створюючи в результаті нове знання. Росія ж спирається на минуле знання - на тих, хто знав мову в минулому. І це теж має своє пояснення, оскільки в західних університетах, після того як Росія перестала бути головним супротивником, відбулося різке падіння інтересу до російської мови. На слов’янському відділенні американського університету сьогодні, наприклад, більше студентів хочуть вивчати чеську мову, ніж російську. Це пояснюється тим, що багато хто був там під час Празької весни.

Історичні імперії мають своєю основою як віртуальний продукт, який вони продукують, так і ресурсну складову. Дуже часто свій віртуальний продукт вони міняють на реальний ресурс. По суті, багато чого з того, що вони приносять в колонії, є в першу чергу віртуальним продуктом. Це правила поведінки, школи, книги. Імперії вводять свої образи успішності, правильності, замінюючи ними старі.

Імперії не настільки багаті, як здається, коли дивишся на них з боку колоній. Ніал Фергусон підкреслює, що британський флот плавав за рахунок кредитів, які становили до третини всіх витрат (Фергусон Н. Империя. Чем современный мир обязан Британии. ‒ 2013). Але імперії явно більш вміло розпоряджаються і своїми, і чужими грошима.

Росія була квазіімперією, яка як підкреслюють російські історики, приєднувала інші народи на рівних з собою умовах. У цьому, безсумнівно, присутнє якесь перебільшення, але елемент правди також є. Люди дійсно могли підніматися по ієрархії вгору, але не рухалися вгору; з іншого боку, мова, література, мистецтво інших народів піднімався з тією ж швидкістю, що і російська література і мистецтво. Є навіть таке правило, що імперії не дозволяють нікому, крім столиць, виробляти символічний продукт.

Сучасні війни - це квазівійни. Умберто Еко називає їх неовійнами. І що цікаво, одне з перших його правил безпосередньо повертає нас до «зелених чоловічків», оскільки звучить наступним чином (Эко У. Война, мир и ни то ни се // Эко У. Полный назад. ‒ М., 2007, с. 20): «В неовійні важко зрозуміти, хто є ворогом». І цей принцип максимально був використаний у кримській ситуації, оскільки Росія у відповідь на звинувачення могла лише розводити руками, мовляв, нас там немає.

Квазівійна, з якою зіткнулася Україна, висуває більш серйозні вимоги до інформаційної складової. Як і у всякій війні, активізувалися як зовнішні вороги, так і внутрішні опоненти. Дуже високого рівня сягнула неможливість дати адекватну оцінку та осмислити ситуацію. Як у фізичному просторі діють люди без розпізнавальних знаків з автоматами в руках, так і в інформаційному просторі активно циркулюють ідеї, які настільки ж небезпечні, як і люди з автоматами.

Характеристики операції в Криму говорять про те, що перед нами не проста, а війна, саму наявність якої заперечується. Це війна, оскільки в її результаті Україна втратила територію, але це і особливий вид війни, оскільки відсутні прикмети стандартної війни. Можна навести наступний набір таких характеристик такої війни:

-Відсутність застосування вогневої потужності;

-Немає розриву дипломатичних відносин або введення візового режиму;

-Збереження торгових відносин;

-Збереження риторики братніх відносин між народами, російська сторона навіть проводить мітинги з цією риторикою у своїх містах.

Єдиною явною ознакою розриву відносин стало відключення російських телеканалів, однак і воно відбулося як результат активного їх використання для просування російської точки зору в українському просторі. До речі, це призвело і до того, що російські журналісти, які були першими у списку впізнаваних осіб, почали відчужуватися своїм власним населенням (Д.Кисельов, А.Мамонтов, В.Соловйов, П.Толстой), точніше, російським професійним співтовариством. Вони перестали бути своїми для тих, чия думка для них є важливою.

В такій війні інформаційна війна стає основним видом конфліктного інструментарію. Саме тут можна вжити термін «інформаційна війна», а не «інформаційна операція», оскільки перед нами породження інформаційних потоків в інтенсивному режимі, які не мають обмежень ні в часі, ні в просторі.

При цьому діє єдине правило: не говорити нічого такого, що було б вигідним для супротивника. В результаті виникає певна тоталітарність освітлення: не говориться того, що слід говорити, замовчується те, що повинно освітлюватися. Українська сторона також будує свою аргументацію (наприклад, у казусі з О.Музичко або нападу на в. о. президента Першого національного каналу) на тому, що ці дії будуть активно висвітлюватися російськими ЗМІ. Тобто головним аргументом стає не те, що ці дії погані самі по собі, а те, що вони дають аргументи для противника.

У результаті Україна постачає хороші прецеденти, які потім активно використовуються професійними російськими пропагандистами. А вони і так працюють просто чудово. І.Шувалов, наприклад, підкреслює: «Якщо говорити про російське телебачення, то воно, безперечно, займається пропагандою. Цього ніхто не приховує. Але в російській пропаганді дуже точно підбирають слова. Як називають у Росії анексію Криму? Возз’єднання. Цей термін в російській історії використовувався тільки один раз - стосовно Богдана Хмельницького. Так що анексія Криму для них - возз’єднання з Україною. Чи розуміють вони, що втрачають країну в цілому? Не знаю».

Істотним негативним наслідком для всієї Европи стало перенесення української ситуації на інші країни. Польща, країни Балтії, Фінляндія, Швеція відразу почали непокоїтися своєю безпекою. Навіть Білорусь і Казахстан виявилися внутрішньо не готові до такого розвитку подій.

Латвія заговорила вже не тільки про інформаційну війну, що привело її, як і Литву, до відключення російських каналів, а й про можливу економічну війну, яка для неї ще небезпечніша.

Почали аналізуватися різні варіанти розвитку подій. Наприклад, В. Прибиловський пише: «У східному регіоні Латвії - Латгалії - росіян 38,9% (латгальців разом з латишами - 46,0%). Етнічні латгальці не зазнають в Латвії етномовної дискримінації, але в соціально-економічному відношенні Латгалія - найбільш нерозвинена частина Літвійської республіки і багато латгальців вважають, що державний «пиріг» ділиться між регіонами несправедливо, розділяючи невдоволення політикою Риги з росіянами».

Це дало істотний негатив для самої Росії. У результаті створюються жорсткі обмеження не тільки в плані інформаційних потоків (закони щодо блогерства, обмеження, що стосуються сайтів, телеканалів, причому не тільки своїх, але і чужих, наприклад, 10 українських сайтів потрапили під заборону), але і щодо їхнього змісту. Ось назва однієї зі статей на цю тему - «Росію чекає тотальна фільтрація Інтернету».

Жорсткість дозволеного вмісту та цензура інформаційних потоків автоматично веде до боротьби з тими, хто дотримується іншої точки зору. У цей хор відразу вплітаються відомі постаті: Стариков виступає зі статтею «Зрадники Росії», а Дуґін заговорив про «Шосту колону».

Сюди можна віднести нову концепцію культури, де головним інструментарієм знову стає і негативізм, і аналог залізної завіси, оскільки вводяться досить чіткі обмеження, які визначать правильний і неправильний контент.

Чисто теоретично можливий і такий підхід, при якому Росія перетворюється з просто однієї країни, яка належить до загальноєвропейської цивілізації, а в окрему країну-цивілізацію. Але для цього треба мати набагато більший віртуальний ресурс. Візьмемо зворотний приклад: Захід тільки виграв, засвоївши твори російської класики, а потім в письменників, художників та композиторів, що творили на еміграції, від спадщини яких відмовлявся совєтський варіант цивілізації. Ми якось забули, що така спроба вже була, коли все, починаючи з паровоза, винаходили тільки в Росії. І оформлено все це було в цілу кампанію боротьби з «поклонінням перед Заходом».

А.Баунов формулює такі аргументи проти вибору подібного шляху: «Відмовившись від Европи, ми не опинимося на Сході, і ми не станемо окремою цивілізацією. Ми опинимося ніде. Проблема нової концепції вітчизни в тому, що Росія - що про неї не говори - філія европейської культури. Наша претензія на те, що ми є справжньою, вірною собі Европою, - є чистим самозванством, ще більшим самозванством, ніж наша претензія на те, що ми інша цивілізація. Це і є та нова брехня, яка буде гіршою від першої».

Здається, зовсім недавно А.Чубайс вводив поняття «ліберальної імперії» (Колесников А. Анатолий Чубайс: биография. ‒ М., 2008). Він мав на увазі, що російська держава буде сприяти руху російського бізнесу за межі країни, причому робити це всіма своїми силами. Все це забуто і перекреслено, оскільки на зміну тій епосі прийшла зовсім інша, яка, навпаки, характеризується ізоляціонізмом.

Проте слово «імперія» не сходить зі сторінок російської публіцистики. Але дивним чином подібного типу мислення чомусь асоціюється у цих публіцистів із закриттям країни (Леонтьев М. Государство-цивилизация: неуязвимо для чужих, комфортно своих. Реставрация будущего России // Леонтьев М. и др. Крепость «Россия». ‒ М., 2008; Юрьев М. Крепость Россия // Леонтьев М. и др. Крепость «Россия». ‒ М., 2008). Якщо вам не подобається слово «імперія», говорить М. Леонтьєв, поміняйте його на «держава-цивілізація». І воно вже зазвучало з високих трибун.

Війни легше піддаються розумінню, коли вони є. Імперії явно проявляючи себе тоді, коли зустрічають опір, коли самі ж застосовують жорстку силу. На м’яку силу поки не вироблено ніякої протиотрути, окрім посилення свого власного інформаційного і віртуального продукту.

Георгій Почепцов