РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Переконання авторів статті не обов’язково відповідають позиції редакції чи її партнерів і подаються у журналі з огляду на потребу висвітлення всіх позицій

СЬОГОДНІ В УКРАЇНІ ВЕРЕСЕНЬ 1939-ГО

Багатьох уважних спосте-рігачів за тим, що відбувається з Україною і як себе вів Віктор Янукович переслідує враження, що він не міг приймати самостійних рішень. Дехто навіть називає той момент, коли він остаточно перестав грати власну гру і став шматяною лялькою в чиїхось руках. В чиїх, гадаю, нагадувати не потрібно.

Називається багато причин – починаючи від компрома-ту, закінчуючи хабарем в особливо крупному роз-мірі – йдеться про якісь не-сосвітенні мільярди. А ще про те, що він «пощитав», що в умовах асоціації з ЕС наступних виборів йому не виграти – от і збрикнув. І т.д.

Хоча не знаю, який ще компромат можна придумати на Віктора Федоровича – може приписати йому ще й канібалізм. Бо ж був колись в улюбленій, за словами пані Герман, Африці такий президент, а потім і імператор Центрально-Африканської республіки Жан-Біделе Бокаса (Jean-Bedel Bokassa, 1921-1996), який жер своїх підданих. Жер опозиціонерів і коханок, поварів і дітей. Зжер навіть єдиного в країні математика та дантиста. Навіть до СССР приїжджав зі своїм м’ясцем.

Щодо грошей – більш прав-доподібно. Бо країна, точніше країна завдяки чотирирічному правлінню Партії регіонів та Віктора Януковича була підведена до межі банкрутства. От і крутилися – де б грошви позичити – тобто продати майбутнє наших дітей та внуків, щоб ще трохи продовжити свою агонію.

Ще інші вказували на «узкий круг товащей», які оточили Януковича чи який оточив себе ними. Йдеться про всіх тих клюєвих - сівковічів -самойленків – ну і їхню «зір-ку» Віктора Медведчука. Одним словом всі так чи інакше пов’язані «кровными узами» як з рідним КГБ, так і з його теперіншнім його реальним главою Владіміром Владіміровичем. «Круг това-ріщей» не те що «узкий», а «удушающее узкий».

І гадаю, що правда десь посередині. Хоча мені більш близькою є комбінація з двох останніх версій. Тобто комбінація з ґебні і грошей, чи грошей і ґебні.

Однак конвульсії цього режиму та доля великого Віктора Федоровича насправді в тому, що відбувається, була дрібничкою. Для деяких вели-ких геополітичних гравців – чим в Україні гірше, тим краще. А найкраще, якщо вже її не можна проковтнути чи розчленити, то хоча б привести до крайньої межі за якою – розпад. Розпад не лише держави, та розподіл країни, але й про розпад суспільства – повний хаос, війну всіх проти всіх.

Мені ситуація з Україною зимою 2013 - літом 2014 рр. нагадує ситуацією з Польщею десь 10-15 вересня 1939 року. Ситуація, коли нацисти вже окупували половину країни і залишилося якихось 10-15 днів до її повного знищення дружніми силами нацистів та совєтів.

Спекуляція, скажете ви. Можливо. Я чудово розумію, що всякі історичні аналогії та метафори доречні лише в публіцистиці. Ну що ж – я на позірну науковість не претендуватиму. Однак свою метафору все ж розгорну. Мені здається, що вона певним чином дозволяє побачити все, що з нами, що з протестувальниками та українською владою відбувалося і відбувається.

Ні для кого не є секретом, якщо, звичайно, ти не колишній канцлер ФРН Герхард Шрьодер (Gerhard Fritz Kurt Schrцder, 1944), що колишній ґебіст Владімір Владімірович Путін натужно реставровує щось подібне до розваленого СССР. Воно набирає різних назв і форм – то «Русский мир», то ЕврАзЕС, то Таможенный союз.

І перлиною в короні май-бутнього імператора дійсно «Всия Руси» має стати не тиха Бєларусь чи Казахстан, а Малоросия.

Тому апетити у Владімір Владімирича не менші, ніж апетити Адольфа Алоїзієвича. Ні для кого не є секретом, якщо ти не канцлер ФРН Герхард Шрьодер.

Хоча, здається, Барак Обама просинається. Та чи не пізно? Владімір Владімирич не спав. З 2004 року справді в поті чола свого працював над тим, щоб отримати цю перлину для своєї корони. Тут і скуповування всього банківського сектора – в кожному з галицьких містечок натикаєшся на чудесну вивіску «Сбербанк России». Тут килимова скупка інших галузей економіки. Одним словом – підготовка до того, що Алоїзієвич називав «аншлюсом».

Наївні «продвинуті» за-хідні мудрагелі гадали, що Владімірович, як і Алоїзієвич зупиняться на Австрії – бо ж це святе. Потім, що зупиняться на Судетах – бо це теж святе, щоправда менше. І так доздавалися до Чехо-Словаччини. А далі – Польща і гаплик…

А що ж є Чехо-Словаччиною сьогодні, якщо Україна нагадує Польщу, запитаєте ви? Та ж Грузія, дорогі мої. Саме Грузію здавали і здають шматками, як і Чехо-Словаччину.

Спочатку рвали шматками (як у Судетах), а потім була пряма російська інтервенція у Південну Осетію 2008 року.

Це була пробна куля – «сглотнут или нет?» «Сглотнули»… У 2008 році…

Всі – і США і ЕС. Бо що таке Грузія – на карті не видно. Бо що таке Чехо-Словаччина – геополітичне непорозуміння.

А це було тільки сигналом до того, щоб розгорнути активну фазу операцій щодо України. До того часу, яким би проросійським не був, Віктор Федорович, він міг сидіти на своєму Межигір’ї і кучерявитися як «тіпа» незалежний та «тіпа» сильно крутий український гетьман.

Та минулися деньки хороші. І з літа 2013 процес вступив у свою гарячу фазу. І Федоровичу дали команду «к ноге».

І тут слід згадати про великого «миротворця» прем’єр-мі-ністра Великої Британії лорда Невіла Чемберлена (Arthur Neville Chamberlain, 1869-1940), який, продавши Гітлеру Чехо-Словаччину, як дитина вимахував якимось папірцем – угодою з Гітлером – з словами «Я привіз вам мир»… На що Вінстон Черчилль (Sir Winston Leonard Spencer-Churchill,  1874-1965) відповів: «Англії був запропонований вибір між війною і безчестям. Вона вибрала безчестя і отримає війну».

І потім грохнула ІІ Світова війна, яка винесла 60 мільйонів життів. Одним словом – далі всім все відомо.

Але продовжимо мою кульгаву аналогію. Чи не нагадують вам великі та проникливі діячі сьогод-нішнього політичного бомон-ду тих самим зганьблених до кінця світу «лордів чемберленів»? То вони в очка заглянули товаришу ґебісту і побачили істинного демократа, то щось лепечуть про його відданість справі демократизації чи про якесь порозуміння і т.д.

Та що там очі товариша ґебіста. Вони простого єнакіївського завгара не перехитрили. Повелися дійсно «як котята». І досі ведуться. А це ж був простий донецький хлопець. А так «киданув» всіх цих баронес кетрін ештонів (Katherine Margaret Ashton, Baroness Ashton of Upholland, 1956) та германів ван ромпеїв (Herman Achille Van Rompuy, 1947), що хоч сядь і плач. Хоч не барон і не фон.

Однак доволі жартів. Хай з їхніми недолугими розбираються самі ЄСівці.

Які висновки? А такі, що апетити «братчика Гітлера», як писав Томас Манн (Paul Thomas Mann, 1875-1955), безмежні. Так само, як і апетити «братчика Путіна».

Не обмежилося однією Чехо-Словаччиною. Не об-межилося Польщею. Не обмежиться Грузією. І не обмежиться Україною. Ні навіть окупованим Кримом.

Їм був запропонований вибір між війною і безчестям. І вони вибрали безчестя тому рано чи пізно отримають війну. Не обов’язково таку, як у 40-х. Крихітна Естонія вже відбила одну з таких війн – кібератаку 2007 року, який сьогодні здійснюється в Україні. Війна з США може точитися і у Сирії. А війна з ЕС може точитися руками болгарських «екологів» чи угорських ультранаціоналістів. Про Іран та Афганістан навіть не згадую – хрестоматія.

На ЕвроМайдані йшла битва не лише за унітаз українського гаранта – скільки він буде на ньому сидіти Цей, і хто сяде на нього Наступним. В Україні, на Майдані в найширшому сенсі слова йде битва не лише за честь і гідність тих, кому актуальний «гарант» привселюдну плюнув межи очі.

Сьогодні на Майдані йде битва не лише за майбутнє України. А й за майбутнє і розвиток всього европейського проекту. І врешті-решт, як парадоксально це не звучить, за майбутнє самої Росії. Не режиму Путіна, а саме Росії.

Повзучий путінізм зжер Росію, а після України заповзе і у країни Балтії. Він вже так чи інакше вповз у ту саму Польщу. А там Болгарія, Греція. І т.д., і т.п. Одним словом – «наша пісня гарна-нова, починаймо її знову»…

І це при тому, що евро-пейський проект майже не має механізмів для приборкання агресора. Якщо б не НАТО, яким нехтували кілька десятиліть, то Владімір Владімірович би зовсім розперезався.

І де ті піїти «нейтральності» нашої країни? Чим допомогла б та «нейтральність» перед лицем Путіна. Так само, як і «багатовекторність». А нічим. Тому для України єдиний вихід, якщо вона хоче зберегти суверенітет – це розбудова співпраці з НАТО. Для того в нас є доволі інструментів. І рівень співпраці треба повисити до максимально можливого на даний час. Але для того потрібна політична воля.

Не хочу завершувати ці свої вільні спекуляції помпезним «В Україні зараз значною мірою вирішується доля великого европейського проекту, Великої Европи», але гірко дивитися на безпомічних та сліпих европейських «котят», яких знову розводять…

Тарас Возняк